- •Соціалізація особистості
- •§ 6. Розвиток особистості.
- •7.2. Соціалізація особистості: сутність, агенти, етапи
- •2. Теорія і практика соціалізації особи
- •2. Суспільство та особистість. Соціалізація індивіда.
- •4.1. Поняття особистості. Соціалізація особистості.
- •23. Механізм соціалізації особистості. Поняття соціального статусу й соціальної ролі особистості
2. Теорія і практика соціалізації особи
Методологія теорії особи
Соціологія виходить з розуміння особи як системи ясно інтегрованих в індивіді соціально значущих рис і соціальних відносин суспільства. В процесі соціологічних досліджень виявляються соціальні визначення особистісних якостей, соціальний зміст і соціальні функції існуючих у суспільстві типів особи. Для визначення характерних рис особи, її поведінки важливо відшукати не внутрішньо індивідуальний метод аналізу внутрішньої структури особи, а міжіндивідуальний метод, що бере за висхідні соціальні зв'язки людини. Проте важливо враховувати досягнення психології, щоб розкрити процес перетворення соціальних рушійних сил загального характеру і причини поведінки індивідів та їх якості.
Аналізуючи реальну життєдіяльність людей, визначаючи різні опосередкування, що як соціальні визначення відображають різноманітні прояви поведінки, їх соціальних функцій і механізмів. Важливою формою опосередкування виступають малі соціальні спільності, верстви, в які включена людина. Варто враховувати і те, що одна і та ж людина має типові якості, і, отже, може належати до різних соціальних типів. Переплетіння типових рис в життєдіяльності однієї і тієї ж людини (представника нації, класу, певної сім'ї та ін.) створює основу неповторності унікальності її поведінки. З'ясування і прогнозування соціальної поведінки особи, механізмів, спонукальних причин, визначальних факторів здійснюється здебільшого дослідженням цінностей особи. Поняття цінності — одне з фундаментальних понять соціології. Поняття цінності широко використовують філософи, політологи, психологи та ін., вкладаючи в їх зміст особливе розуміння, що відображає ті' чи інші сторони соціального явища. Цінність не завжди є предметом, реально потрібним, необхідним людині. Адже речі, предмети явища постають перед конкретною особою як цінності, що вистроюються в певну ціннісну ієрархію, через дії складних соціальних механізмів, що визначають міру відповідності між реальною значущістю речі для потреб і інтересів особи і ЇЇ сприйняттям як цінності.
Сукупність ціннісних уявлень, усвоєних і прийнятих особистістю, лежить в основі того, що вона навколо себе і в самій собі вважає потрібним, необхідним того, до чого вона прагне в своїй поведінці. Процес формування ціннісної свідомості особистості не є процесом однобічного усвоення індивідом готових, надіндивідуальних стандартів, зразків, ціннісних критеріїв, властивих суспільній свідомості. Особа здатна більш-менш адекватно усвідомлювати власні потреби та інтереси, зв'язок між ними і природними, соціальними умовами своєї життєдіяльності, критично ставитись до готових ціннісних уявлень, перевіряти їх істинність власним життєвим досвідом. Ціннісна свідомість особи не проста проекція ціннісних уявлень суспільства, соціальної спільності на внутрішній світ людини, а складне багатоманітне духовне явище, де є загальнопоширені ціннісні стереотипи, прийняті не рефлексивно, на віру, а перевірені практикою, життям, власні оцінки, власні ціннісні міркування.
Методологічно значущим в особистості стає положення про те, що соціальна визначеність розвитку особи є результат пасивного сприйняття особою впливу середовища, становить активну протидію їй і взаємодію з нею. "Уже засвоєні людиною елементи соціальних відносин здебільшого розвитку особи. З мужінням людина частіше приймає свідомі рішення. Самосвідомість людини, що виступає об'єктом аналізу в соціологічних дослідженнях, розглядається переважно як результат соціальної взаємодії, в ході якої індивід здобуває знання, навики, уміння, дивиться на себе очима інших людей тощо. Тут скрита небезпека ототожнення суб'єктивних бажань з глибинними об'єктивними інтересами особистості. Природно, особистість на основі урахування принципів поєднання індивідуальних і соціально-типових рис в її життєдіяльності, проявлення нею активності в соціальних зв'язках і взаємодіях сприяє перетворенню соціальних рушійних сил суспільства в рушійну силу соціальної активності.
Поняття соціалізація особи
Процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки і інтеграції, в різні типи соціальних спільностей, внаслідок чого відбувається становлення її соціальності, називається соціалізацією. В процесі соціалізації формуються соціальні якості, цінності, знання, навики, уміння людини, і вона стає дієздатним учасником суспільних відносин. Здійснюється перетворення вродженим, природних людських сил і потенцій суспільством, їх окультурення, тому що соціалізація реалізується з допомогою усвоення індивідом елементів культури, соціальних норм і цінностей. Соціалізацією забезпечується, з одного боку, самовідновлення суспільних відносин, збереження її культурних цінностей, а з другого — комфортність життєдіяльності індивідів і можливість самореалізації особи в соціальних зв'язках.
Джерела сучасної концепції соціалізації є в працях французького соціолога Габріеля Тарда, який поклав в основу теорії соціалізації принцип наслідування, що лежить в основі взаємовідносин людей, а відносини вчитель — учень проголошує типовими соціальними відносинами.
Розгорнуту соціологічну теорію, що розглядає процеси загальноприйнятих норм інтеграції індивіда в соціальну систему з допомогою усвоення загальноприйнятих норм в процесі спілкування із «значними іншими», сформулював соціолог Толкотт Парсонс. Органи соціалізації на його думку, включаючи сім'ю та інститути освіти, виконують функцію відтворення соціальної структури. Становлення особи — найскладніший тривалий процес залучення особи до соціального, тобто її соціалізації. Сучасна західна соціологія визначає соціалізацію як процес усвоення індивідом на протязі життя соціальних норм і культурних цінностей того суспільства, до якого належить індивід. Соціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід усвоює певні знання, норми, цінності, що дозволяють йому функціонувати; як повноправним початком соціалізації є цілеспрямований вплив (навчання, виховання) та соціалізація включає і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на формування особистості.
Фактори і механізми соціалізації особи
Соціалізація — процес впливу соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб'єкта
в систему суспільних відносин. Основними факторами соціалізації особи виступає соціальне середовище з яким взаємодіє людина. По-перше, це сукупність ролей і статусів, що суспільство пропонує людині. По-друге, сукупність соціальних інститутів, суспільних організацій, соціальних спільностей в межах яких індивід реалізує певні соціальні ролі і набуває бажаних соціальних статусів. По-третє, елементами соціального середовища, що визначають соціалізацію особи, виступає сукупність цінностей соціальних норм, знань, звичок і навиків, уміння, якостей, яких людина набуває, щоб відповідно з потребами суспільства реалізувати відповідні ролі і підтримувати набутий статус. По-четверте, соціальне середовище охоплює сукупність соціальних інститутів і соціальних технологій виробництва, відтворення і передачі культурних зв'язків, цінностей, норм. На формування ціннісних настанов і поведінку індивіда в суспільстві значно впливають конкретні, події, соціальні явища.
Особа не може існувати поза соціальною діяльністю і без спілкування з людьми. Тільки включаючись у процес історичної практики, індивід проявляє соціальну суть, формує свої соціальні якості, виробляє ціннісні орієнтації. Головна сфера становлення людини — її трудова діяльність. Праця становить основу соціального буття людини, тому що саме в праці людина здебільшого виражає себе як суспільний індивід. На формування особистості впливають фактори трудової діяльності, суспільний характер праці, її предметний зміст, форма колективної організації, суспільна значущість результатів, технологічний процес праці, можливість для розгортання, прояву самостійності, ініціативи, творчості.
Розвиток ринкових відносин в економіці і становлення плюралістичності в діяльності політичних сил в сучасній Україні обумовлює появу нових соціальних ролей і статусів, що пропонуються суспільством індивіду, розширення спектру духовних цінностей, соціальних вимог, прояву людиною таких якостей, як ініціативність, діловитість, самостійність. У сучасних умовах в Україні найбільшу роль у соціалізації людини відіграє сім'я, групи ровесників, виконання індивідом професійних ролей, національні традиції, суперечності і труднощі соціальних перетворень. Велике спрощення трактувати соціалізацію як одномірний, односпрямований процес дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу. До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованих у неї в свідомості системи цінностей, і уже набуті соціальні якості виступають своєрідним ситом, через яке просіюються імпульси соціального середовища. Звичайно ж, сама індивідуальність особи, її потенціальні можливості освоїти культурний пласт суспільства, її потреби та інтереси, спрямованість її соціальної активності — виступають важливішими факторами її соціалізації.
Отже, соціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, що дозволяють йому функціонувати як повноправному члену суспільства. Зміст соціалізації особи охоплює засвоєння особою мови соціальної спільності; відповідних способів, методів мислення, властивих культурі особи; форм раціональності і почуттів, прийнятих особою норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків і методів діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Людина засвоює світ культури вибірково, через свої інтереси, свій світогляд. Освоюючи культуру, людина формує свої здібності, потреби, цінності. Тому нема соціалізації без індивідуалізації. Процес поєднання факторів, що характеризують умови соціального середовища, з факторами особистими, становлять механізм соціалізації. Процес соціалізації складається з ряду етапів: первинна і вторинна соціалізація (засвоєння соціальних норм і цінностей дитиною, входження її в певну культуру і наступне засвоєння соціальних ролей, що відрізняють життєдіяльність дорослої людини). Виділяють і стадії соціалізації: дотрудова (охоплює період життя людини до початку трудової діяльності) ; трудова (охоплює період активної трудової діяльності людини); післятрудова (період, що починається з припиненням активної трудової діяльності людини).
В політичній соціалізації соціологи, політологи, психологи виділяють дві моделі: модель підкорення і модель інтересу, що характеризують різні механізми включення людини в політичне, соціально-економічне життя. їх відмінності полягають у різному розумінні першоджерел соціалізації особи, якими можуть виступати суспільна необхідність або інтереси конкретної особи. Соціалізація відбувається стихійно і цілеспрямовано під впливом багатьох відповідних суспільних структур та інститутів, соціальних факторів. В соціалізації психолог Зігмунд Фрейд виділяв психологічні механізми: імітацію, індентифікацію, почуття сорому, вини та ін. В соціологічній теорії соціальної дії соціолог Толкотт Парсонс оперує поняттями імітації як процесу засвоєння елементів культури, а індентифікація як відображення ставлення до соціального світу сприйняття цінностей. Та соціалізація включає і адаптацію або пристосування особи до нових умов, ролей, норм та інтеріоризацію, тобто сприйняття норм, цінностей, включення їх у внутрішній світ людини.
В умовах дії моделі підкорення, що функціонують у суспільстві або спільностях людей з досить високим ступенем регламентації, відбувається взаємодія механізму відбору, механізму пропозиції, рекомендації і механізму контролю. В межах дії моделі підкорення суспільство з допомогою соціальних інститутів, цінностей і норм відбирає на ту або іншу роль людей, які володіють певними здібностями, рівнем підготовки, біопсихічними якостями, що відповідають соціальним вимогам. Потім соціальне середовище через зразок виконання соціальної ролі функціонально і соціокультурно передбачає, рекомендує особі стандартний набір моральних, трудових та інших якостей.
Формування стійких переконань, дотримання позицій, світогляду є важливою складовою частиною процесу політичної соціалізації індивіду. Наявність розвинутої політичної свідомості, вказує соціолог Олена Шаповал, служить гарантією стабільної участі в політичному житті, чіткої ідейної орієнтації без яких немислима і політична людина. Адже відправним витоком розуміння соціальної активності є з'ясування ЇЇ зв'язку із соціальністю особи. Соціальність особи — це її зв'язок із соціальною спільністю, суспільством. Соціальність особи можна з'ясувати лише через вивчення системи соціальних зв’язків особи з найрізноманітнішими спільностями (класами, професіональними, поселенськими, демографічними, етнічними, статусними та ін.). Але хоча будь-яка політична система заінтересована в поповненні своїх рядів, в підтримці прихильниками, в їх служінні не за страх, а за совість, можливі різні тактичні методи і способи. І нарешті, суспільство здійснює контроль за реалізацією людиною взятої на себе ролі у суворій відповідності з певними ролевими нормами, бо саме через поняття соціальної ролі з'ясовується механізм входження особистості в соціальне життя. Позиція особистості в соціальній системі, що зв’язана з належністю до певної соціальної спільності, прошарку, групи, аналіз її соціальних ролей, якість і ступінь виконання їх соціальних ролей і є соціальним статусом. Соціальний статус охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер реально виконуваної праці, посаду, матеріальне забезпечення, політичний вплив, ділові стосунки, політичну чи громадсько-суспільну діяльність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки тощо — тобто все, що Роберт Мертон називає статусним набором. Звичайно, соціальна активність особи — системна соціальна якість, в якій відображається і реалізується рівень її соціальності, тобто глибинна повнота зв'язків особи із соціумом, тобто із спільністю, рівень перетворення особи в суб'єкта суспільних відносин. Соціальна активність не зводиться до якогось одного моменту свідомості або дії особи, а є висхідна, початкова якість, що виражає цілісність, стійке активне ставлення до суспільства, його шляхів і проблем просування, визначає якісні особливості і свідомості, і діяльності, і стану загального тощо. Однією з принципових засад рольової теорії особистості є визнання залежності соціальної ролі людини, як істоти соціальної, від очікувань інших людей, зв'язаних з їх розумінням соціального статусу конкретної особистості.
Модель інтересу, характерна для суспільств, де торжествують ідеали лібералізму і демократизму, де модель інтересу виступає нібито дзеркальним відображенням моделі підкорення, але протилежна, і де функціонує механізм вибору особою соціальної ролі на основі наявності у неї потреб, інтересів, цінностей, розуміння інтелектуальних, фізіологічних і психічних можливостей, набутих нею звичок та уміння; механізм аналізу соціальних вимог і активного оволодіння необхідними якостями; механізм самоконтролю — контролю індивіду за власною поведінкою з точки зору не лише здійснення, соціальної ролі, а й особистих інтересів. Порушення цілісності активності як соціальної системної якості в житті і буває у взаємозв'язку ціннісної орієнтації і діяльності, коли діяльність розвивається всупереч ціннісним орієнтаціям на основі ситуаційних мотивів. Високо оцінюючи творчий характер праці, творчу атмосферу в колективі, все ж більшість орієнтується не на новації, творчість у сучасній праці, а тільки на добросовісність дотримання трудових зобов'язань. Ось чому здебільшого зустрічаємось у житті з типом особи-виконавця, а не творця.
Труднощі переходу від моделі підкорення до моделі інтересу зв'язані з небажанням елітних верств та державних структур відмовитись від наявних у них раніше широких можливостей розпоряджень та соціального контролю і з неготовністю більшості людей до виявлення самостійності на базі усвідомленого інтересу. Проте докорінні перетворення в Україні неможливі без зміни моделі соціалізації особи, тому що вона істотно впливає на відтворення суспільних структур і соціальної цілісності. В сучасних умовах в Україні ефективність включення людини в суспільні зв'язки залежить від взаємодоповненості та взаємовідповідності імпульсів, висхідних з різних факторів соціалізації особи, поєднання універсальних соціальних інститутів із специфічними каналами і механізмами, що забезпечують залучення індивіда до гуманістичної, демократичної культури. В сучасних умовах в Україні владні верхи намагаються нав'язати економічні і політичні реформи і перетворення, не враховуючи сучасного менталітету українського народу, не враховуючи того, що процеси суверенізації, демократизації, формування ринкових відносин ще не стали загальноукраїнською національною ідеєю, саме загальнонаціональною українською ідеєю.
Процес соціалізації особи має дві форми: соціальну адаптацію та інтеріоризацію. Поняття адаптація (латин, adapto — пристосування) введено в біології для визначення пристосування структури та функції організмів до умов існування і звикання до них. В соціології кінця XIX — початку XX ст. поняття адаптація використовується представниками органістської школи (Герберт Спенсер, Павло Лілієнфельд, Альберт Шеффле, Рене Вормс, Альфред Еспінас та ін.), що проводили аналогію між суспільством та організмом. Адаптація — обов'язковий етап включення людини в систему суспільних відносин.
Соціальна адаптація та інтеріоризація
Соціальна адаптація — вид взаємодії особи із соціальним середовищем, в ході того відбувається погодження вимог та сподівань обох взаємодіючих сторін. Адаптація означає пристосування індивіду до рольових функцій, соціальних норм, до соціальних спільностей, прошарків, верств, інститутів, організацій, до умов функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінки і свої претензії зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища. Особливо тяжко здійснюється адаптація в перехідні періоди суспільного розвитку, коли в людей середнього і похилого віку, що становлять основну масу населення будь-якої країни, претензії залишаються орієнтованими на систему ролей і статусів зникаючих суспільних відносин.
Через інерційність ціннісних орієнтацій особистості людям старшого віку трудніше, аніж молоді, вписатися в нові соціальні механізми.
Тож адаптація індивіда не забезпечить його повноцінної і комфортної участі в соціальних зв'язках, можливостей його самореалізації.
Тому-то наступним етапом соціалізації особи стає інтеріоризація.
Інтеріоризація (латин. іntегіог — внутрішній). Поняття інтеріоризація введено в науковий обіг психологами Полем Жане, Жаком Піаже, Анрі Віллоном. Інтеріоризація — процес формування внутрішньої структури людської психіки з допомогою усвоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє «Я». Інтеріоризацію відрізняють від будь-яких форм одержання «ззовні», перероблення і збереження «всередині» психіки знакової інформації, якою є пам'ять і сприйняття. Результат інтеріорізації є індивідуальність особистості, неповторюваність її духовного світу, специфіка соціальної активності, що народжується поєднанням вроджених особливостей темпераменту, інтелекту, уявлення і соціальних умов. На основі взаємопереходів біогенних і соціальних властивостей формуються внутрішньоособисті утворення, де виявляються схрещеними генетичні своєрідності і соціальні якості особи.
Природно, якщо в фазі соціалізації особи, тобто в процесі адаптації відбувається пристосування індивіду до соціального середовища, то потім в процесі інтеріоризації впливу соціальної системи, змінюючись через внутрішнє «Я» людини, проявляється в зміні її поведінки. Поведінкові новації починаються з порушення рівноваги в адаптації особи до особливостей системи і завершуються стабілізацією, але уже на іншому рівні.
Адаптація: активність особи
В соціології є два підходи до визначення змісту і суті адаптації. Одні соціологи пояснюють адаптацію як пасивний процес пристосування суб'єкта до вимог суспільства, в тому числі ціною жертв з боку особи. В концепціях швейцарського психолога Жака Піаже, англійського соціолога Роберта Мертона соціальна адаптація розглядається як двосторонній процес і результат зустрічної активності суб'єкта і соціального середовища. Другий підхід, мабуть, є адекватним реальним соціальним процесом і доцільним з позицій з'ясування процесів активної діяльності соціальної особи. Якщо ж в ході адаптації людина виступає активним суб'єктом, то виникає питання: в чому ж суть свободи соціальної активності особи і які її межі? Включаючись у суспільне життя, особа зберігає свободу вибору — вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видів діяльності. Людина вибирає своє майбутнє, свої варіанти реалізації соціальних ролей відповідно зі своєю життєвою метою і амбіціями. Особисті пріоритети, ієрархія цінностей визначає поведінку особи в конфлікті ролей, коли людина робить свій вибір на користь якоїсь ролі вченого-соціолога або практика-соціолога, практика-політолога, дбайливого щирого сім'янина або щасливого бізнесмена тощо. Звичайно ж, в межах запропонованих суспільством обставин, особа має можливість творити свою долю і сприяти суспільно значущим перетворенням внаслідок трудової діяльності. Інакше кажучи, особа пристосовується до соціального середовища, заразом змінюючи його.
Проте свобода соціальної активності людини не незалежна. Суспільство обмежує особі свободу вибору. Свобода особи не поширюється на загальнолюдські і загальногромадянські рольові рекомендації. Щоб включитися в соціальні зв'язки, людина має хоча б елементарно оволодіти правилами, нормами людського спілкування, співжиття, знати мову, культуру суспільства (речі, жести, міміка, символи та ін.).
Суспільство обмежує людині свободу діяльності, створює об'єктивні можливості (матеріально-технічні ресурси, нагромадження духовно-наукового потенціалу тощо) для досягнення поставленої мети. В умовах тоталітарного режиму суттєво звужуються межі свободи індивіда. Але навіть у звужених межах свободи людина намагається проявляти активність, вибирати варіанти, що дають їй реалізувати поставлену мету. Досягається реалізація мети адаптацією до умов і обставин, в яких опинилась особа.
Отже, людина адаптується, тобто пристосовується до соціальних умов, активізує діяльність у сфері політичного життя, всіляко прагне освоїти культурні зразки, соціальний досвід, норми моралі та поведінки, проявляючи соціальну творчість. Але тому, що суспільство постійно прагне і зацікавлене в збереженні своєї цілісності, стабільності, в постійному русі по шляху соціального прогресу, то й створює механізми цілеспрямованого впливу на соціальну активність людини і, насамперед, на її ціннісні орієнтації, тому що цінності і мотиви політичної і соціальної активності є основою вільної людини, її вільного вибору в житті, її активної діяльності.
Проблема взаємовідносин особи і суспільства
Проблема взаємовідносин індивіда і суспільства займає основне місце в здійсненні соціального контролю. Мабуть, відносини суспільства та особи в умовах існування і постійної дії соціального контролю виглядають досить просто: підгонка індивідуальних якостей під соціальний стандарт.
Насправді ж відносини ускладнюються наявністю в особі індивідуальної свідомості, а отже, можливостей свідомої оцінки, прийняття, відмовлення або зміни тих стереотипів, норм і цінностей, що їх пропонується індивіду на рівні суспільної свідомості. Соціальний контроль здійснюється в межах взаємовпливу індивідуальних і колективних дій індивідів, соціальних спільностей. Суб'єктом контролюючої дії виступає не тільки держава, а й соціальні інститути: освіта, мораль, культура тощо. З позиції соціального контролю у взаємодії суспільства і особи виявляється внутрішня суперечливість взаємодії. З одного боку, людина оволодіває соціальними якостями і стає соціально обумовленою індивідуальністю тільки під впливом соціальної системи, а з другого — не може розвивати індивідуальність і самореалізуватися, якщо сліпо копіюватиме пропоновані системою зразки культури. Часто відстоюючи свою позицію, люди говорять: що вони вірять у щось.
Насправді ж мова йде про оцінку, міркування позитивне чи негативне з приводу якогось об'єктивного предмета або явища, що існує незалежно від ставлення до нього людини. «Я вірю в демократичну систему» або «Я вірю в Україну — могутню, суверенну». Інше, коли людина вірить у щось таке, що вважається, що є вагомі причини вважати себе правою. «Я вірю в торжество української національної ідеї». Отже, тут поняття віри має значення переконання.
Співвідношення понять переконання і віра в соціальному житті може пояснюватись з позицій їх емоціональної природи. Переконання здебільшого апелює до розуму і розсудливості людини, тоді як віра апелює до почуттів і серця. Переконання визначають і соціальну, і політичну, і громадянську поведінку людей, коли вони вважають їх правильними, вірними. Тут переконання більш усвідомлене явище, аніж ставлення. Заявити, що люди переконані в необхідності надзвичайного становища в Україні означає дати зрозуміти, що проблема уже детально аналізувалась, враховано всі плюси і мінуси. Звичайно, ж абсолютно неправими або правими люди не можуть бути, але люди щиро вірять у правильність суджень. Звідси з очевидністю випливає, що переконання в соціальному, політичному, суспільному житті є зовсім не те ж саме, що знання. Людина не знає напевно про природу тих чи інших речей, явищ, доки не переконається в їх реальному існуванні. Та людина може вірити і в найдавніші, неправдоподібні і безглузді речі, явища, на зразок полтергейста, приворотного зілля або світової сіоністської змови, не вимагаючи очевидного підтвердження, а лише суб'єктивного міркування тощо. Різні люди можуть мати кардинально різні переконання і всі будуть себе вважати справедливими. Хтось може бути твердо переконаний, що підвищені митні тарифи на імпортне устаткування та товари покликані забезпечити умови для піднесення виробництва на вітчизняних підприємствах, що виробляють аналогічну продукцію. Хтось, навпаки, менш переконаний, що такий захід лише штучно реанімує неконкурентноздатне виробництво і всупереч очевидному змусить «Ладу» коштувати стільки ж, скільки «Мерседес». І всі зійдуться на одному переконанні про необхідність економічного розквіту країни. В таких випадках важливо забезпечення обороноздатності держави і виховання патріотизму у людей.
Визрівання і постійне вирішення суперечностей здійснюється в процесі соціалізації індивіда, коли свідомо засвоюються соціальні норми і цінності та здійснюються рольові вимоги та сподівання. Саме в ході соціалізації і реалізується в різних формах соціальний контроль. Здійснюючи декілька функцій на індивідуальному і в межах соціально-політичної системи, соціалізація, з одного боку, ставить процеси з допомогою яких особа формує свою політичну орієнтацію і погляди на явища навколишнього світу, а з другого, — спосіб існування і відтворення соціальної і політичної системи.
На індивідуальному рівні соціалізація передбачає процес навчання особистості основам і переважаючим цінностям соціально-політичної і економічної систем. Соціалізація дає людині уявлення про призначення та зміст відносин індивіда із системою: якими законами, правилами і нормами регулюються її поведінка в політичній і соціальній сфері, що мають від неї чекати і вимагати від уряду і влади. Процес соціалізації забезпечує підтримання і відтворення соціальної і політичної сфери. Це взаємозворотний процес між особою і суспільством, що надає легітимності і виправдання існуючої політичної системи і влади в країні.
Отже, політична соціалізація — необхідний і важливий компонент будь-якої державності. Навчаючи громадян і пояснюючи їм зміст законів і правил, система водночас забезпечує існування, тому, що в реальному житті функціонування політичних інститутів держави здійснюються тими ж людьми, тільки одягненими в мантії суддів, мундири міліції і солдат, людьми, які обіймаючи певні державні пости, посади, мають повноваження тощо.
Без спільної взаємодії громадян держави неможливо уявити нормальне функціонування політичної системи, владних структур. Процес політичної соціалізації особи триває постійно, все життя. Особа набуває знання і ціннісних настанов в політичній сфері під впливом певних інститутів політичної соціалізації (сім'я, школа, державні, партійні, релігійні, суспільні, громадські об'єднання, засоби масової інформації і самі події політичного життя).
За діями, поведінкою особи стежать і держава, і суспільство і здійснюють соціальний контроль.
Суспільство використовує різні санкції. Санкції — способи реагування оточення на поведінку людини, здійснювані в формі заохочення та покарання. Звідси і розрізняють позитивні (заохочення на дії бажані і корисні для суспільства) і негативні (покарання за небажані, шкідливі дії) санкції. Конкретний зміст санкцій залежить від особливостей культури, моралі, певної суспільної, державної системи тощо. Характер суспільної реакції (санкцій) визначає і ознаки відтворення індивідуального акту: його повторення, зміну або припинення. Регулятивну роль відіграють не лише санкції за дії, але й чекання застосування санкцій за ще нездійснені дії. В застосуванні суспільством позитивних і негативних санкцій важливо дотримуватись заходів, законів. Інакше, станеться їх девальвація. Крім того, з етики моральності, неправомірно абсолютизувати роль покарання (насильства) в системі соціального контролю. В перспективі суспільних процесів неефективно послаблення негативних санкцій тому, що небажані форми індивідуальної поведінки відновлюються. Використання санкцій як несхвалення, моральне осудження, ефективні лише тоді, коли людина цінить соціальну спільність, невідчуженість від неї.
Щоб стати ефективним регулятором поведінки людей, соціальна санкція може стати адекватною соціальній вагомості вчинку і соціальною межею його наслідків. Визначення такого ступеня адекватності санкцій — складна соціальна проблема. В сучасному суспільстві ще не знайдено адекватні наслідки загострення в ході людських дій глобальних проблем.
У суспільстві існує багато найрізноманітних санкцій. Одні з них (правові санкції) суворо регламентовані, формалізовані і застосовуються повноважними особами, владними структурами відповідно до норм права. Інші санкції (моральні) неформальні і застосовуються окремими членами соціальної спільності і у формі посмішки або насуплених брів та ін. і у формі висловленого незадоволення, осуду або ж схвалення, похвали тощо. Соціальні санкції класифікуються за рівнем спільності (суспільство, колектив, сім'я) і сфері дії (в межах різноманітних соціальних інститутів) та ін.
Всі види соціальних санкцій створюють якусь систему, можуть взаємно нейтралізувати один одного, якщо вступають в суперечності, або посилити один одного за умови збігу їх змісту на ефективність дій санкцій щодо конкретної людини, що, в свою чергу, обумовлено цінностями і ціннісними орієнтаціями особи, рівнем її самосвідомості. Без впливу на самосвідомість індивіда система соціального контролю перестає існувати, якщо соціальний контроль лише спостереження, а не дія.
Самосвідомість, саморегуляція особи
Суспільство характеризує, оцінює індивіда, та и індивід оцінює суспільство і самого себе в суспільстві. Самосвідомість - важлива соціально-психологічна характеристика людини. Джерело, з якого людина черпає уявлення про самого себе — оточуючі його і значущі для нього люди. За їх реакцією на її поведінку, за їх оцінками її вчинків, індивід думає про те, яким є він. У самосвідомості особи присутні реальні (яким є він дійсно), і ідеальні (якою має стати), і фантастичні (яким хотів би бути та ін.) образи. Самосвідомість формується в процесі діяльності і спілкуванні людини з іншими людьми і обумовлена широким соціально-культурним контекстом. Людина суб'єкт політики і та соціальна реальність, в яку вона включена, і ті соціальні функції, ролі, що їх вона виконує. Соціальна роль — це такий образ поведінки індивіда, який чекає від кожного, хто займає становище в системі суспільних відносин. Нормативи, зразки поведінки індивіда, який бере на себе здійснення певної соціальної ролі, даються йому як щось зовнішнє більш або менш обов'язкове. Та щоб людина мала спроможність, здатність здійснювати певну роль у суспільстві, важко попередньо освоїти так чи інакше соціальний досвід, пристосуватися до існуючих умов своєї життєдіяльності. Процес інтеграції індивіда в суспільство, в різні типи соціальних спільностей з допомогою усвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особи і є соціалізація.
Стадії формування самосвідомості визначаються реальними стадіями розвитку людини (дитинство, юність, зрілість та ін.). Перехід людини від однієї стадії до іншої супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням, формуванням якісно нових уявлень індивіда про себе, що відбивають зміни об'єктивних умов життєдіяльності. Перехідний процес — це криза самосвідомості. Криза самосвідомості справді породжує серйозні складності в житті людини. Зміни самооцінки можуть статися тоді, коли людина входить в новий колектив, створює сім ю, в межах нової соціальної спільності, коли змінюються і зовнішня реакція на поведінку індивіда та ін. Вплив соціального середовища на становлення особистості складає суть соціалізації. Соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуального до соціального, адже особистістю не народжуються, а нею стають під прямим чи опосередкованим впливом факторів соціального становища: сукупність соціальних ролей і статусів, що їх суспільство пропонує людині, соціальні спільності, в межах яких індивід реалізує певні соціальні ролі і набутий конкретний статус: система соціальних цінностей і норм, що домінують в суспільстві; соціальні інститути, що забезпечують виробництво і відтворення культурних зразків, норм і цінностей та їх засвоєння; загальна ситуація в країні.
Процес соціалізації, формування самосвідомості охоплює всі можливості залучення особи до культури, виховання та навчання, за допомогою яких особа набуває соціальної природи і здібності брати участь у соціальному, політичному житті. І перехід від однієї стадії до іншої відбувається тому, що умови життя людини, а значить, і сама вона постійно змінюються, постійно здійснює все нові й нові соціальні ролі і змінює соціальний статус. Механізмами соціалізації, за визначенням соціолога Жюльєна Фройнда, є імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних і почуття сорому, вини та ін.
Звичайно ж, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Та фройндівські поняття вживаються Толкоттом Парсонсом в обгрунтуванні теорії соціальної дії, де імітація уже процес засвоєння елементів культури шляхом наслідування, аніж свідомого вибору, а індентифікація — вияв ставлення до соціального становища, засвоєння цінностей, норм, усвідомлення належності до соціальної спільності тощо.
Духовна зрілість особи настає тоді, коли людина починає усвідомлювати проблеми свого буття як проблеми вибору справжнього шляху життя, коли особа починає дивитись на себе із загальнолюдських позицій і оцінювати своє життя або як беззмістовне, убоге, нікчемне або як піднесене, що має реальний позитивний сенс. Правда, бувають парадокси самосвідомості, зв'язані з нетотожністю міркувань людини про саму себе і з реакціями навколишніх і реальними внутрішніми збуджуючими мотивами її вчинків, міркувань, що відображають принципи життєдіяльності, що можуть і не бути реалізовані в кожному конкретному випадку, і міркувань, що фіксують дії, які сталися тощо. Самосвідомість виступає важливим елементом саморегуляції особи, тобто вибору і дотримання доцільних форм життєдіяльності.
Важливим компонентом саморегуляції особи є визначення мети діяльності і способів, і умов діяльності, вироблена програма дій і системи критеріїв успішності діяльності, звершення самих дій, одержання інформації про реально досягнуті результати. Роль самосвідомості і саморегуляції у визначенні спрямованості поведінки людини настільки велика, що в ідентичних ситуаціях в межах одного і того ж суспільства така різноманітність поведінки є проявом різних суб'єктивних уявлень людини про сенс свого життя, про її духовні орієнтири. В умовах сучасної України, коли породжується розширення можливостей вільного самовизначення і самоформування індивідів, гостро постає формування культури самосвідомості, певна єдність розуміння цінностей передбачає передумови і для взаєморозуміння і прояву творчості. Бувають випадки коли створюється ситуація, за якої докорінно змінюється соціальне середовище і виникає необхідність, потреба особи пристосуватися до змінених соціальних обставин, до нових форм, цінностей тощо. Це надзвичайно болючий для людини процес: людина переживає зміну поглядів на суспільство, переоцінку свого минулого життя, руйнування основ світогляду і усвідомлення формування нового світорозуміння, вимушений розрив з традиціями, культурними цінностями, прагнення йти в
«ногу із сучасністю», граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль та ін. Згуртоване суспільство на основі спільної спрямованості соціальної діяльності людей — необхідна умова реалізації соціальних перетворень в Україні.
Дьячук
Социализация — процесс формирования личности, в ходе которого индивид усваивает умения, образцы поведения и установки, свойственные его социальной роли. Данный процесс не следует понимать как механическое перенесение извне вовнутрь, поскольку в ходе социализации человек преобразует ценности своего окружения в свои собственные.
Социализация включает в себя как стихийное, так и целенаправленное воздействие.
В последнем случае иногда говорят о воспитании, которое противопоставляется собственно социализации.
Социализация имеет два не исключающих друг друга понимания:
1. Социализация может рассматриваться как процесс усвоения социальных норм, в ходе которого индивид превращает внешние нормы, навязываемые ему его окружением, во внутренние, которым он подчиняется добровольно. Другими словами, личность делает нормы частью собственного «Я».
2. Социализация может рассматриваться так же как важная составляющая социального взаимодействия: индивиды стремятся повысить самооценку, приводя свои действия в соответствие ожиданиям других, и благодаря этому стремлению они социализируются.
Социализации может отводиться разная роль. С точки зрения структурного функционализма социализация оказывается практически тотальным процессом, который целиком определяет то, какими чертами будет обладать личность. К этой точке зрения присоединяются и психоаналитические теории, утверждающие, что в детстве закладываются схемы (паттерны) взаимодействия, которые будут определять все дальнейшие взаимодействия в жизни человека.
Высказывалось мнение, что общество и его нормы и ценности оказывают воздействие на конкретного деятеля, но не детерминируют его. Представители символического интеракционизма также отводят социализации более скромное место, считая, что общество и человек в одинаковой степени могут влиять друг на друга; следовательно, социализация рассматривается ими как обратная сторона строительства социальной реальности, которое в той или иной степени осуществляется любым человеком.
Процесс социализации начинается в самом раннем детстве и прекращается в старости. Первичная социализация охватывает период детства, вторичная — остальную часть жизни человека. Первичная социализация, по мнению большинства исследователей, оказывает наиболее сильное влияние на становление личности, а вторичная социализация как бы накладывается на то, что было приобретено при первичной социализации.
Именно семья обеспечивает вход индивида в другие социальные структуры любого уровня. От того, насколько плавно и бесконфликтно осуществлялась социализация, зависит, насколько комфортно будет чувствовать себя человек во взрослой жизни.
В процессе социализации у индивида формируется собственный образ, который включает следы образов значимых других из детства.
И действительно, то, как будет вести себя человек во взрослой жизни, в значительной степени определяется тем, какое ролевое поведение было свойственно членам его семьи. Дело не только в том, что во многом по модели собственной семьи будет построена семья во взрослой жизни; можно говорить о том, что формы взаимодействия в первичной группе будут перенесены и на взаимодействие во вторичных группах.
Неудачная первичная социализация может привести к тому, что представления индивида о реальности не будут соответствовать ей.
В этом случае личность может либо пройти процесс ресоциализации и усвоить новые представления, либо выбрать асоциальное поведение.
В соответствии с разграничением первичной и вторичной социализации выделяют семью как первичную группу и вторичные группы, в которые впоследствии включается личность.
Вторичные группы могут быть как формальными, так и неформальными. Принадлежность к одной из них может оказывать на индивида
разное воздействие, и главным фактором в этом случае будет то, насколько сильно отождествляет себя индивид с данной группой.
Соответственно, чем сильнее отождествление, тем в большей степени поведение будет соответствовать нормам и правилам поведения, принятым в данной группе. Ч.Х. Кули даже считал, что при сильном отождествлении индивид отрицает себя.
Можно говорить о достижении определенной степени завершенности социализации, когда личность приобретает достаточную социальную зрелость, что проявляется в достижении интегрального социального статуса. Это означает, что личность:
► умеет распоряжаться деньгами независимо от других;
► имеет возможность обеспечивать себя средствами к существованию;
► способна проживать отдельно от родителей;
► самостоятельна в выборе образа жизни.
Орвиль Г. Брим-младший выделил следующие важные отличия социализации взрослых и детей:
1. Социализация взрослых выражена в изменении их внешнего поведения, детская — корректирует базовые ценностные ориентации.
2. Взрослые могут оценивать нормы, дети — только усваивают их.
3. Социализация взрослых предполагает понимание того, что между «черным» и «белым» есть множество оттенков, дети же воспринимают все непосредственно, через идеал.
4. Социализация взрослых направлена на овладение навыками и умениями, детей — на мотивацию их поведения.
Роджер Гоулд полагал, что социализация взрослых не является продолжением социализации детей, а представляет собой процесс преодоления сложившихся в детстве психологических тенденций.
Содержание социализации, то есть то, что усваивает индивид, определяется ценностными ориентациями членов общества: так, американцы ценят уверенность в себе, умение владеть собой и агрессивность, а индийцы — созерцательность, пассивность и мистицизм. Социальные нормы определяют также то, какие качества в процессе развития ребенка будут поощряться окружающими, а какие встречать неодобрение с их стороны.
Агентами социализации называют любых субъектов социальной сферы, которые оказывают значимое влияние на этот процесс.
Количество и состав агентов социализации различается в разные периоды жизни человека:
а) в младенческий период главными агентами социализации являются родители или люди, которые постоянно заботятся о ребенке, общаются с ним;
б) в период от трех до восьми лет количество агентов социализации быстро возрастает. Кроме родителей, к ним теперь следует отнести также друзей, воспитателей, других людей, окружающих ребенка. На этом же этапе в процесс социализации включаются средства массовой информации;
в) в период от 13 до 19 лет, который является исключительно важным в процессе социализации, начинает формироваться отношение к противоположному полу, возрастает агрессивность, появляется стремление к риску, независимости и самостоятельности.
Этот период характеризуется:
— изменением роли агентов социализации;
— трансформацией ценностных ориентации;
— усилением восприимчивости к негативным оценкам окружающих;
— несовпадением между уровнем социальных притязаний и низким социальным статусом;
— противоречием между усилением стремления к самостоятельности и одновременным увеличением зависимости от родителей.
Как показали исследования, проведенные Леннардом, на процесс социализации оказывает влияние форма коммуникации, принятая в семье.
Внешняя форма коммуникации предполагает развитие контактов и интереса к внешнему миру; ориентация на обсуждение собственных проблем и ощущений представляет собой яркий пример внутренней коммуникации. Леннард утверждал, что такой способ коммуникации сопровождается вторжением родителей в личную жизнь детей и препятствует развитию их самосознания и способностей к самоконтролю.
Проведенные Мелвином Коном межкультурные исследования показали, что в процессе социализации классовые различия играют очень существенную и важную роль. Так, в семьях «среднего класса» превалирует ориентация на осмысление фактов и ответственность (автономия), инициативу и свободомыслие, в семьях «низшего класса» — на подчинение внешнему авторитету, конформизм. При этом в первых семьях прежде всего имитируется поведение отца, во вторых — поведение матери.
Социализация имеет две основные формы, выбор между которыми во многом зависит от биологических и психологических особенностей человека:
- адаптация — пассивное приспособление к среде, в результате которого личность действует в соответствии с ее требованиями, нормами и ценностями
- интеграция — активное взаимодействие личности со средой, в результате которого не только среда оказывает влияние на личность, но и личность изменяет среду.
Непосредственная функция социализации — формирование личности, способной к сосуществованию с другими людьми и в целом соответствующей ожиданиям общества.
Американский социолог Р. Мертон в целях анализа поведения человека и общественной структуры предложил разграничивать цели и средства их достижения, а также приемлемость или неприемлемость средств. С опорой на эти разграничения он выделил пять форм поведения, которые тесно связаны с социализацией, поскольку могут либо способствовать, либо, наоборот, препятствовать ей.
Прежде всего, человек может избрать конформность, то есть принять как одобряемые культурой цели, так и приемлемые средства их достижения.
С точки зрения желательных для общества результатов социализации это лучший вариант. Однако если общество навязывает неэффективные способы достижения целей, это мешает его прогрессу: не все неприемлемые средства могут быть опасными для общества или противоречить нормам морали.
Другой путь — это инновация, то есть принятие целей, сопровождаемое отрицанием принятых средств их достижения. В этом случае человек использует и таким образом предлагает другим людям новые средства достижения желаемого положения. С одной стороны, это может способствовать развитию общества, поскольку вырабатываются новые способы поведения, а следовательно, общество становится более гибким и терпимым.
Однако инновация может нести и опасность, поскольку средства достижения целей иногда оказываются недопустимыми (убийство, воровство, подлоги).
Третий путь — это ритуализм человек принимает средства при фактическом отрицании целей. В этом случае способы действия, изначально обоснованные и осмысленные, вырождаются в ритуал, то есть бессмысленное, повторяющееся чисто автоматически действие.
Ярким примером этого может служить бюрократия. Контроль, осуществляемый государственными органами, необходим, поскольку необходимы сдерживающие факторы; бюрократия в этом смысле не является полностью негативным явлением, поскольку она оказывает неплохое сдерживающее воздействие и способствует тому, что общество и государство контролируют поведение своих членов. Однако бюрократия может превратиться и в самоценную деятельность. Чиновник в этом случае начинает затягивать решение вопроса, но не потому, что этого требует обоснованный и осмысленный порядок, а лишь из-за того, что считает это основной целью своей деятельности. Можно также сказать, что ритуализм — это превращение средства в цель.
Четвертый путь, по которому может пойти человек, получил название «ретретизм». В этом случае человек отказывается как от целей, так и от средств, которые предлагаются ему обществом. Такую форму поведения реализуют бродяги, наркоманы, алкоголики; преступники идут по пути инновации.
Наконец, можно выделить и пятый путь — бинт. В этом случае человек также отказывается от общепринятых целей и средств.
Однако, в отличие от предыдущего случая, когда человек ничем не заменяет цели и средства, в этом случае человек избирает новые цели и средства.
Швець