1. Ідея української державності в суспільно-політичному житті України в кін. XVIII-поч. XX ст.

2. Національно-демократична революція в Україні. Становлення української державності (1917-1921 рр.).

3. Західноукраїнська Народна Республіка (зунр).

По занепаді і скасуванні гетьманської держави у 1764 році та після зруйнування Російською імперією Запорозької Січі у 1775 році розпочався тривалий період повної бездержавності, коли сусіди України, поділивши землі, планово і безперервно намагалися знищити національну самобутність українського народу, його прагнення реалізувати свій духовний та історичний потенціал в умовах власної держави.

З кінця 18-го до початку 20-го століття чужинецькі влади, що здійснювали панування в Україні, намагалися показати українців решті світу, як етнічну масу, нездатну бути господарем на своїй землі і так виправдовували свою імперську політику.

Однак у 1917 році український народ пробудився до державного життя, створивши протягом 1917-20-го років різні форми української національної державності, яка запліднила в народі ідею відродження державної традиції і дала поштовх до політичної і збройної боротьби за незалежність України у ХХ столітті.У цьому конспекті-довіднику подаємо матеріали лекцій з історії України кінця 18-го – середини 20-го століття, розглянувши проблеми, що стосуються суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України у складі Російської та Австро-Угорської імперії, протягом кінця 18-го – початку 20-го століття та питань, пов’язаних з історією відродження української державності у першій половині ХХ століття, з особливостями становлення та боротьби новітнього українського національно-визвольного руху, висвітлимо політику окупаційних влад щодо України.

1. Основою становища українських земель в складі Російської імперії була їх уніфікація управлінської системи та намагання посилити владу центру над окраїнами, ліквідація їх національних особливостей та русифікація неросійського населення. Розростання адміністративно-чиновницького апарату, де ключові посади займали переважно російські чиновники, супроводжувалося створенням регулярної таємної поліції та посиленням цензорської служби, насадженням військових поселень. Політичні зміни тривали на тлі кризи середньовічних та розвитку нових, буржуазних соціально-економічних відносин, що посилювало невдоволення населення невідповідними політичними інститутами Російської імперії, породжувало появу політичних організацій, підготувало реформи середини ХІХ ст.та поч. ХХ.

Сучасна періодизація розвитку національних рухів Східної Європи: фольклорно-етнографічний, літературний (або культурницький) та політичний етапи, охарактеризувати кожний з них. Необхідно з’ясувати причини і шляхи поширення масонського руху в Україні, основні цілі перших масонських організацій. Потрібно засвоїти історію декабристського руху в Україні, проаналізувати програмні документи організацій та місце в них України. Основну увагу приділити Кирило-Мефодієвському товариству, значенню ролі Т.Г.Шевченка у поширенні національної самосвідомості українського народу; простежити зародження революційно-демократичної та ліберально-буржуазної течій в Україні, проаналізувати громадівський та народницький рухи.

Становище українських земель у складі "клаптикової" Австрійської імперії Габсбургів зазнало змін внаслідок першої хвилі модернізаційних реформ 70-80-х рр. ХVІІІ ст. Марії-Терезії та Йосифа ІІ. Зрештою відбувається контрреформація, яка збігалась з деградацією сільського господарства внаслідок його неконкурентоспроможності з сільським господарством західних країн, що перейшли на капіталістичні рейки. Посилення феодальної експлуатації привело до зростання соціального напруження в українському суспільстві та сприяло розгортанню опришківського руху.

Значний вплив на розвиток визвольного руху в Укра­їні мала революція 1848 р., що охопила майже всі країни Західної Європи. Розпочалась вона у Франції в лютому 1848 р., де було повалено монархічний режим і про­голошено республіку. У березні 1848 р. спалахнули революції в Австрії, Німеччині, Угорщині, Італії. Під натиском народних мас падали реакційні уряди, проголо­шувались нові конституції. Національно-визвольні рухи розпочались в Чехії, Польщі, Хорватії, Словаччині, в за­хідноукраїнських землях (Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті), які були під владою Австрійської імперії. 13 березня розпочалось повстання у Відні, яке призвело до падіння реакційного уряду Меттерніха і створення уряду з представників дворянства і лібераль­ної буржуазії.

Революційні події в Австрії («Весна народів») дали поштовх новій хвилі визвольного руху в Східній Галичи­ні, формуванню політичного світогляду українців. На хвилі революції в Східній Галичині 2 травня 1848 р. у Львові було створено політичний орган — Голов­ну руську раду, яка повинна була представляти українсь­ке населення Східної Галичини у центральному уряді. До її складу увійшли верхівка уніатського духовенства і бур­жуазії, представники інтелігенції та нижчого духовенства. У програмі ради містилась вимога поміркованих реформ у промисловості, сільському господарстві, соціальних відно­синах, культурі та забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Міс­цеві ради в містах, селищах і деяких селах (всього їх дія­ло 50) були демократичними за своїм складом. До них оби­рали вчителів, учнів, селян, міщан, нижче духовенство. Ради, розгорнувши активну громадсько-політичну та культурно-освітню роботу, здобули визнання і популяр­ність серед населення. З середини 1848 р. розпочалась боротьба за перетво­рення Східної Галичини в окрему провінцію, її територі­альну автономію. Головна руська рада виступила з вимо­гою до імператора розділити край на дві автономні провінції: Східну (українську) з центром у Львові та Західну (польську). Австрійський уряд проігнорував її.

Австрійський абсолютизм придушив революцію, ро­зігнав парламент і відібрав у народу більшість здобутих ним свобод. Проте відновити старі кріпосницькі порядки влада побоялась. Відміна кріпосного права була важли­вим завоюванням революційного й національно-визволь­ного руху в західно-українських землях. Загалом рево­люційні події 1848—1849 рр. сприяли пожвавленню національно-визвольної боротьби народних мас, зближенню українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закар­паття, посиленню їх прагнення до всеукраїнського єднання. І хоча реставрація абсолютизму затримала по­дальший розвиток національного руху, вона вже не мог­ла повністю нейтралізувати його.

Сподівання українців на прогресивне реформування імперії після революційних подій 1848 р. не справдились. Наступ реакції призвів до встановлення неоабсолютистського режиму, посилення цезури та репресій до учасників революції. Позитивним явищем стало запровадження конституції 1861 р., за якою були створені Галицький та Буковинський крайові сейми. Боротьба за розширення прав українців перемістилась у сферу парламентаризму. Конституція 1867 р. майже не змінила становища українців - фактично влада в Східній Галичині залишалася в руках польського панства.

Характеристику боротьбі українських фракцій І та ІІ Державних дум за автономію України та українізацію освіти.

Український національний рух досяг суттєвих успіхів на виборах до І та II Державних дум Росії. Так, із 102 де­путатів, яких обирали від українських губерній, в І Думу пройшли до 40, а в II Думу — більше 40 свідомих захисників українських інтересів. Враховуючи політичну недосвідченість українських політичних лідерів, немож­ливість відкрито висувати кандидатів від своїх політич­них партій, це, безумовно, був успіх.

Українські ліберали співробітничали з місцевими ор­ганізаціями партії кадетів на виборах до І і II Державних дум. Діяв виборчий блок УДРП і ПНС у Києві, Одесі, Полтаві. В деяких містах (Чернігові) українські депута­ти пройшли як члени ПНС. Там, де угоди не було досяг­нуто, перемагали праві.

Зі свого боку лідери українських кадетів в агітаційній боротьбі використовували «українське питання» там, де українські партії були слабкі. Під час виборів до І Думи харківська організація ПНС пропагувала позитивний до­свід української автономії у складі Росії XVII ст. З метою поступової підготовки громадської думки в зросійщеному місті до сприйняття цих ідей на шпальтах російськомов­ної газети «Южний край» систематично друкувались матеріали з історії та культури України, в тому числі укра­їнською мовою. Професор Харківського університету, один з лідерів міської філії ПНС М. Сумцов підготував у 1906 р. проект запровадження українознавчих дисциплін в університеті, який був надрукований для громадського обговорювання, та започаткував читання лекцій україн­ською мовою.

Загалом склад депутатів від України у Думах був про­гресивно-демократичний, опозиційний до царського уря­ду. Діяли українські думські громади (фракції), що роз­робляли загальні вимоги українців. Вони видавали в 1906 р. журнал «Украинский Вестник», а в 1907 р. газе­ту «Рідна справа», в яких друкували виступи членів фракції, проекти документів, заяви лідерів.

До української фракції І Думи входили 44 депутати, серед них — І. Шраг, П. Чижевс_ЬКий, В. Шемет, Г. Зубченко, М. Онацький, І. Тарасенк_о, С. Таран, А. Грабовецький та інші. Крім депутатів, які репрезентували укра­їнський рух, багато членів Думи від інших партій увійш­ли у фракцію, визнаючи необхідність вирішення україн­ських питань (М. Ковалевський, д. В'язлов, М. Біляшевський та ін.). Фракція була позапартійною організацією прогресивно-демократичного напряму. Членство у ній не заважало депутатам у загальнополітичних питаннях вза­ємодіяти з фракціями кадетів, трудовиків. Водночас всі вони були зобов'язані у національних питаннях діяти згі­дно з духом української парламентської групи.

У складі української фракції ІІ Думи було 47 осіб. Се­ред них М. Долгополов, Е. Сайко, А. Гриневич, В. Хвіст, С. Нечитайло та ін. Під час роботи Думи було прийнято рішення про вихід членів української фракції з усіх ін­ших думських партійних об'єднань. Передчасний роз­пуск II Думи перервав процес формування української фракції.

Робота фракції будувалася на Принципах західноєвро­пейських парламентів. Так, у 190б р. була створена гру­па експертів з різних проблем, яку очолював М. Грушевський. Він розробив план національно-територіальної децентралізації Російської імперії, згідно з яким пе­редбачалось утворити загальнодержавний парламент і те­риторіальні сейми. До парламенту вибори мали бути не­прямими, щоб уникнути великої його чисельності при утворенні маленьких виборчих округів і нерепрезентативності малих націй у великих округах. Територіальні сейми мали займатися справами культури, місцевої адміни. Ним передбачалось територію з українським населен­ням відокремити в губернію. На думку авторів проекту, цей крок підривав польський вплив і полегшував асимі­ляторську політику російського уряду щодо українців.

2. Слід зазначити, що у ставленні до проблеми української державності склались три групи.

Ідею суверенності УНР підтримувала національне свідома інтелігенція, частина патріотично налаштованого селянства. Однак в суспільній думці домінували не вони. Робітничий клас, ліворадикальна інтелігенція і більшість селянства, висуваючи соціальні вимоги, були на боці радянської Росії. Прихильниками входження до складу єдиної небільшовицької Росії були буржуазія, середній клас та певний прошарок заможного селянства. Не менш строкатою була й етнополітична картина. Переважаюча частина росіян вимагала єдності Українських земель з Росією. При цьому пролетаріат сподівався на створення радянського ладу, а представники заможних верств орієнтувалися на парламентську демократію за західним зразком. Етнічні поляки Правобережжя й Західної України мріяли про возз'єднання з Польщею. Розкол був і серед єврейської меншини України: одні підтримували більшовицьке гасло інтернаціоналізму, інші — єдиної й неподільної Росії.

Розмежування політичних сил відбувалося за кількома напрямами:

— між новоствореною державою і суспільством;

— класовий розкол, в тому числі серед селянства;

— розмежування українських політичних сил на чотири ідеологічні табори;

— міжнаціональний розкол, внаслідок якого основні національні меншини не підтримали створення української державності;

— розкол на Захід і Схід, який ментально й політичне розділив українців, не давши реалізувати ідею соборності.

Аналіз причин поразки Центральної Ради:

• розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

• політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

• утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

• відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

• однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

• невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 рр.;

• запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

• анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

• небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі;

• ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

• більшість населення майже не була поінформованою щодо політичних програм сил, які боролися за владу, тому підтримка демократичних лідерів була слабкою.

• незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.

29 квітня в Києві відбувся всеукаїнський зїзд хліборобів (6432 чол.) в цирку Крутікова, який вирішив, що потрібна диктатура – гетьманат, і був обраний П. Скоропадський.