Історія_Української_Культури

Будівництво храмів велося спочатку в техніці змішаної кладки на вапняковому розчині із цегли та каменю. Пізніше в окремих князівствах починають віддавати перевагу тільки цеглі або каменю. Цегла — плінфа — була основним будівельним матеріалом на Русі. Вона мала вигляд тонких і широких плиток та була дуже міцною.

Для полегшення ваги храму й поліпшення акустики в середині вмуровували глиняні глечики. Зовні стіни майже не прикрашалися.

Верхи церков переважно покривали свинцевими листами. Цей матеріал завозили в Київську Русь із Візантії та Польщі. В окремих спорудах бані та склепіння покривалися позолоченими мідними листами, що дало привід називати їх «золотоверхими».

Внутрішні стіни храмів оздоблювали здебільшого розписами та мозаїками. Інтер’єр храму був напівтемний. Присмерк був символом земного буття, а ледь відчутні промені світла, які лилися з вузьких вікон, — надією людей. Уся атмосфера, яка панувала в храмі, мала відволікти людину від щоденних проблем і нагадати про вічне.

Першою мурованою святинею у Києві була Десятинна церква, яку збудував князь Володимир Великий. Її споруджено в 996—998 роках на честь хрещення Русі. Церква одержала назву Десятинна, оскільки на її будівництво князь призначив десяту частину своїх прибутків. Цей храм був зруйнований ордами Батия 1240 р., і до наших днів від нього залишився тільки фундамент. У княжі часи Десятинна церква була хрестовокупольним храмом із трьома апсидами. З трьох боків храм оточувався галереями, а на завершенні мав кілька куполів. У середині храм був оздоблений різнокольоровим мармуром, різьбленими по каменю рельєфами, фресками та мозаїками.

Поруч із Десятинною церквою археологами виявлено рештки кількох споруд, які мають ознаки княжого палацу. Незважаючи на те, що повністю план дослідити не вдалося, вчені вважають, що за архітектурним типом це була ротонда, яка входила в структуру теремного палацу княгині Ольги. Дослідники стверджують, що архітектурні споруди, які розміщувалися з південної та західної сторін Десятинної церкви, також були палацами. Один з них, що знаходиться з південного боку, у плані мав форму витягнутого прямокутника розміром 45 х 12,5 м. Він був розділений на три приміщення, центральне, найбільше з яких, могло бути «гридницею» часів Володимира Святославовича.

Активне будівництво в Києві відбувалося за часів правління князя Ярослава Мудрого. У той час було створено новий центр Києва, що поєднував у собі багато архітектурних споруд. До сьогодні з них збереглися тільки залишки Золотих воріт і Софійський собор.

Будівництво собору було розпочато 1037 р. і тривало за різними даними 5—7 років. Собор св. Софії є зразком поєднання традицій візантійської та західноєвропейської архітектур, а також національних мистецьких традицій. Софія Київська — це хрестовокупольний храм із 13 куполами. З трьох боків його оточують два ряди галерей, а із заходу зведено дві вежі зі сходами, які

92

ведуть на другий поверх. Архітектура цього собору не має аналогів у Візантії, оскільки її багатокупольна структура виникла під впливом давньослов’янської архітектури. Відомо, що одна з дерев’яних церков Київської Русі так само мала тринадцять верхів. Велике враження справляє оздоблення інтер’єру храму мозаїками, фресками, іконами та різьбленими парапетами.

Софійський собор — це головна церковна споруда Києва, де відбувалися урочисті державні заходи, укладалися договори, садили на престол князів. При соборі діяли школа та бібліотека. Тут також здійснювалося захоронення київських князів.

Собор св. Софії був одним із найвизначніших архітектурних шедеврів Європи періоду Середньовіччя. Його архітектура мала великий вплив на подальший розвиток будівельного мистецтва всієї Русі. Він послужив зразком для будівництва подібних храмів у Новгороді й Полоцьку. Близькі за типом до Софійського собору були церкви князівських монастирів Ірини та Георгія в Києві, які не збереглися.

У другій половині XI — на початку XII ст. основну роль у сакральній архітектурі Києва починають відігравати монастирські церкви, які своєю архітектурою та оздобленням відрізняються від Софійського собору. Традиція будівництва таких споруд започаткована князем Святославом Ярославовичем, за часів правління якого було збудовано головний храм Печерського монастиря — Успенський собор (1078). Цей храм за свою історію часто зазнавав руйнувань і перебудов, а 1941 р. повністю був зруйнований. Нині його відновлено.

На відміну від Софійського собору, зовнішня форма Успенського собору Печерського монастиря більш статична. Це хрестовокупольний храм, але з одним верхом, без бічних галерей. Він має витягнуті вгору пропорції. У середині, як і Софійський собор, оздоблений мозаїкою і фресками. Фасад декоровано неглибокими нішами.

Прийоми будівництва, започатковані в цій споруді, знаходять своє продовження в інших князівсько-монастирських храмах Русі. У Києві, зокрема, відповідно до закладених архітектурних традицій, були збудовані церква Спаса на Берестові та Михайлівський Золотоверхий собор.

Згідно з усталеними правилами давньоруського сакрального будівництва, фасади Михайлівського Золотоверхого храму були розділені пілястрами й оздоблені меандровими фризами. Інтер’єр храму декорований мозаїками, фресками та різьбленими плитами шиферу. Проте в архітектоніці Михайлівського Золотоверхого собору простежується й технічне нововведення — оригінальний метод спорудження башти зі сходами на другий поверх. Ця башта майже повністю вписана в західний притвор храму.

Активізація храмового будівництва наприкінці XI ст. відбулася на Переяславщині. У літописі зафіксовано, що в Переяславі 1089 р. закладено єпископський двір. У центрі його архітектурного ансамблю був Михайлівський храм, оздоблений фресками, мозаїками та майоліковою плиткою. Тут також розташовувався єпископський палац, який вирізнявся багатством оздоблення

93

інтер’єру. Двір оточував захисний кам’яний мур із в’їзними воротами та надбрамною церквою св. Федора.

Київський архітектурний стиль мав помітний вплив на храмове будівництво удільних князівств XII ст. У Суздалі, Новгороді, Чернігові споруджували церкви, які ввібрали в себе риси Успенського собору Києво-Печерського монастиря, проте характеризувалися й місцевими будівельними особливостями. Так, серед сакральних споруд Новгорода художньою довершеністю вирізнялися Миколо-Дворищенський храм (1113) та церкви Антоніївського (1117) та Юрїївського (1119) монастирів.

Наступний етап у розвитку давньоруської архітектури починається в 30-х роках XII ст. Зміни в храмовому будівництві були зумовлені феодальною роздробленістю й утвердженням політичної ролі удільних князівств. У зв’язку з цим кожне з них намагалося «переяти славу» у Києва, а спорудження церков стало одним із чинників цього процесу.

Уцей час будівництво храмів стає більш масовим, але розміри сакральних споруд — менші, а оздоблення — простіше. Замість шестистопних храмів будують чотиристопні без башт. Сходи розмішують не в баштах, а в широких стінах. Зменшуються розміри хорів, які розмішуються тепер виключно над нартексом. У техніці будівництва відбувається перехід до мурування з місцевих будівельних матеріалів. Наприклад, на Володимиро-Суздальській і Галицькій землях будували з каменів, а на Придніпров’ї та Волині — із цегли без застосування каміння, що було типовим для попередніх часів.

УПридніпровському регіоні XII ст. найбільшого розвитку набула архітектура Чернігова. У цей час Чернігів став центром великого князівства, яке претендувало на домінантну роль у Середньому Подніпров’ї. Чернігівські князі навіть багато разів захоплювали Київ й утримували його під своєю владою. Саме місто в цей час значно розростається, будуються величні храми та пишні палаци. Із чернігівських архітектурних пам’яток означеного періоду до нашого часу збереглися Борисоглібський та Успенський собори й Іллінська церква.

Новий стильовий напрям у розвитку архітектури настає наприкінці XII ст. Його поява пов’язана із суттєвими змінами в економічному, суспільному та культурному житті Київської Русі. Це був період активного розвитку давньоруських міст. Великої ваги в життєдіяльності князівств починає набувати міське ремісниче населення.

Уремісничих і купецьких районах міст, на торговицях міські жителі будують церкви на свій смак. Часто такі храми називають П’ятницькими на честь Параскеви П’ятниці — покровительки торгівлі. Торгові та ремісничі кола, будуючи такі споруди, починають більше орієнтуватися на народне дерев’яне будівництво. Храми вирізняються невеликими розмірами та різноманітним оздобленням. Якщо раніше основне значення надавалося оздобленню інтер’єрів, а зовнішній вигляд був стриманим і суворим, то тепер головна увага приділяється виразності зовнішніх об’ємів споруди, а інтер’єр мав підпо

94

рядкований характер. Пов’язано це зі зміною ставлення до релігійної споруди: це не тільки храм, але й прикраса міста.

Найпоширенішим стає кубічний однокупольний храм, за основу композиції якого беруть прийом пірамідального нарощування форми, велику динамічність, спрямованість угору, легкість конструкції. Будують такі храми цегляними. Популярним стає оздоблення стін декором, викладеним із цегли.

Яскравим зразком нового типу споруд є П’ятницька церква в Чернігові (кін. XII ст.). Це хрестовокупольна, чотиристопна споруда з трьома апсидами. Її вирізняє струнка вертикальна композиція та особливе завершення з трилопатевими фронтонами, які неначе підтримують центральний масивний купол. Арки та вікна пов’язані з пірамідальною композицією споруди. Зовнішні стіни оздоблені профільованими пілястрами й виконаним із цегли орнаментом. Гарно сприймається кольорова гама будівлі. Цегляні стіни мають червоний колір, ніші — білі, покрівля — сріблястий свинець. П’ятницька церква в Чернігові була зруйнована під час Другої світової війни. Сьогодні храм у його первісних формах відновлено за проектом П.Д. Барановського. Такого типу споруди будувалися й в інших містах Київської Русі. Це — П’ятницька церква в Новгороді, Спаський собор у Новгороді-Сіверському, церква в Путивлі та ін.

У княжу добу формується галицька архітектурна школа, відмінна від школи Придніпров’я та Волині. Географічне положення й тісні зв’язки регіону з країнами Західної Європи спричинюють послаблення давніх візантійських традицій і засвоєння нових романських. Романський стиль великого поширення набув у X—XIII ст. у Німеччині, Франції, Італії, Польщі. Кам’яні будівлі цього стилю характеризувалися простотою та масивними формами. Вони мали товсті стіни й маленькі вікна та багато веж. У середині та ззовні оздоблювалися різьбою по каменю.

Галицька будівельна школа органічно поєднала в собі як візантійські, так і романські традиції. Храми будували з тесаного каменю, вони мали повздовж- ньо-базилічний або квадратний триапсидний план, оздоблювалися різьбою по каменю. Якщо їх конструктивна будова тяжіла до візантійської традиції, то будівельна техніка та декоративне оздоблення віддзеркалювало романські впливи. Романська традиція в архітектурі Галицької землі, на думку вчених, проникла в основному через Великоморавську державу (Чехію).

Значну кількість таких храмів було споруджено у колишній столиці князівства — місті Галич. На території міста та його околиць зафіксовано залишки ЗО давніх споруд і тільки одна з них збережена практично в первісному вигляді.

Основним храмом Галича був Успенський собор, збудований князем Ярославом Осмомислом у 1157 р. Це чотиристовпний храм з головною банею, що розмішувалася в центрі будівлі, і, за припущенням учених, можливо, двома банями над нартексом. Як і в храмах Києва та Чернігова, давньогалицький Успенський собор з трьох боків оточували галереї. Подібно до романських споруд західний портал собору був багато оздоблений різьбою по каменю. До наших часів збереглися тільки фундаменти цього храму, які були відкриті ар

95

хеологом Ярославом Пастернаком у 1936 р. на території с. Крилос поблизу сучасного Галича.

Майже в цілісному вигляді зберігся тільки храм святого Пантелеймона, збудований близько 1200 р. Стіни храму залишилися практично у своєму первісному вигляді, тоді як покрівля споруди кілька разів перебудовувалася. Храм зведено з тесаних блоків каменю, зв’язаних між собою вапняковим розчином. У плані будівля має форму, наближену до квадрата. У її центрі знаходяться чотири стовпи, на яких було розміщено єдину баню. Стовпи розділяють інтер’єр храму на три нефи. У східній частині споруда має три напівкруглі апсиди, середня з яких дещо більших розмірів. Храм оздоблений різьбою по каменю.

Розвиток Галицько-Волинської держави зумовив інтенсивне будівництво монументальних споруд, зокрема храмів, і поза межами Галича. Такі духовні святині прикрашали Звенигород, Перемишль, Холм. Визначним осередком тогочасної монументальної архітектури було м. Холм (тепер — територія Польщі), засноване князем Данилом Романовичем. Жодна із закладених тут князем будов до нашого часу не збереглася. З літописів відомо, що тут було багато сакральних і світських будов, зокрема церков та оборонних веж. Храми вирізнялися художньою довершеністю і красою. їх будівництвом та оздобленням дуже опікувався князь Данило Галицький.

3.7.Скульптура

Велике значення в мистецтві княжої доби мала скульптура. Цей вид мистецтва здавна був знайомий слов’янам. Вони різьбили й виліплювали статуетки людей і тварин, виконували скульптури язичницьких богів.

Із писемних джерел відомо, що князь Володимир Великий у Києві поставив на видному місці статуї головних богів різних слов’янських племен. Ці божества, як і багато інших творів язичницької культури, не збереглися до цього часу. Вони були знищені під час боротьби християн з ідолопоклонством.

Установлення в християнських храмах об’ємної скульптури стало небажаним, адже вона асоціювалася з язичницькими ідолами. Таким чином, процес розвитку об’ємної скульптури надовго затримався. Натомість упродовж кількох століть цей вид мистецтва був представлений виконанням плоского рельєфу, який широко застосовувався в оздобленні храмів. Отже, під впливом релігії змінився характер скульптури, але давні традиції різьби продовжували розвиватися.

Донині збереглися різьблені архітектурні деталі, саркофаги, орнаментовані плити, сюжетні рельєфи та невеликі іконки. Археолог В. Хвойка в Києв біля Десятинної церкви віднайшов залишки майстерні, у якій у княжі часи виготовляли речі з різних порід каменю — шиферу, мармуру, граніту. Тут, на думку вченого, виробляли деталі для оздоблення Десятинної церкви.

96

Літописець називає Десятинну церкву «мраморяною» через те, що вона була оздоблена багатьма мармуровими елементами. Мандрівники ХУГ—XVII ст. у свою чергу із захопленням описують різьблене оздоблення Софійського собору в Києві. Багато із цих елементів декору збереглося дотепер.

Для Софійського собору було виконано гарно різьблені капітелі й карнизи із символічними знаками й орнаментальними мотивами, характерними для візантійського мистецтва. На одній із капітелей, наприклад, зображено хрест із двома гілками — мотив «розквітлого хреста», який символізував перемогу християнства.

Значну частину скульптурного оздоблення храму становили різьблені орнаментальні плити. До сьогодні збереглося близько півтора десятка таких пам’яток, більшість з яких оздоблюють огорожу хорів. На одній із них виконана тонка сітка з пелюсток, на другій — багато прямокутників із вписаними в них розетками, хрестами й літерами. На третій — композиція з ромбів та розеток. На інших плитах трапляються такі елементи як плетіння, риби, кола тощо.

Різьблені елементи пов’язані із загальнолюдською або космічною символікою. Використання в оздобленні риби є символічною демонстрацією поширення християнства, оскільки вона — символ Ісуса Христа. Знак орла був емблемою влади у Візантії, тому плиту з таким різьбленням розміщено біля живописного зображення сім’ї князя.

Широковживаним елементом декору плит є геометричні елементи, передусім розетки. Розета в язичницькій символіці вважалася символом сонця. Вона була дуже популярною в мистецтві давніх слов’ян йк елемент оздоблення жител, предметів побуту та ін.

Шиферними орнаментальними плитами було оздоблено Десятинну церкву, Спаський собор у Чернігові та багато інших храмів Київської Русі. їм притаманні витончений малюнок та естетична довершеність створених форм.

Близькими за характером різьблення до орнаментальних плит є саркофаги. Саркофаг — це кам’яна домовина князя, яка розміщувалася в інтер’єрі храму. Найбільш художньо досконалим є мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого. Різьблена орнаментика саркофага має символічне значення та відображає поширені тодішні світоглядні уявлення про Всесвіт. Згідно з писанням візантійського письменника Косьми Індикоплова, Всесвіт уявлявся у вигляді двоповерхової будівлі, верхня частина якої — місцеперебування Бога, а нижня — земля, де живуть люди. Відповідно до символічного значення цих частин і виконано різьблення орнаментальних ідеограм: розет, хрестів, хризм, пальмових гілок, кипарисового дерева.

З другої половини XI ст. походять сюжетні рельєфні плити. У Михайлівському Золотоверхому соборі хори були оздоблені плитами із сюжетними зображеннями святих. До цього часу збереглися дві композиції з фігурами святих вершників. У часи, коли Русь зазнавала ворожих набігів, особливого пошанування набули святі воїни, які уособлювали захисників руських земель. Такими священними образами на плитах виступають св. Георгій Каппадокійський,

97

Федір Стратилат, св. Нестор. Вони зображені на конях у військових обладунках, символізуючи перемогу добра над злом, християнства над язичництвом.

Подібні рельєфи знайдено на території Києво-Печерської лаври. У них використано античні сюжети. Імовірно, що вони оздоблювали Успенський собор. На одному з них зображено юнака, який перемагає лева. Це, очевидно, персонаж з античної міфології Геракл або біблійний Самсон, що вирізнялися великою силою. На іншому рельєфі вирізьблено ще одного героя давньогрецької міфології Діоніса на колісниці.

Певні зміни в розвитку скульптури відбуваються у XII ст. у часи феодальної роздробленості. У цей час різьбленими деталями оздоблюють храми не тільки в середині, як було раніше, але й зовні. Змінюється також і зміст самих зображень. Поступово зникають сюжети, що прийшли з Візантії, і більшого поширення набувають сцени, пов’язані з місцевими язичницькими традиціями, романським мистецтвом. Ця тенденція в розвитку скульптури яскраво виражена в мистецтві Галича та Чернігова.

У Чернігові дуже популярним було зображення плетінкового орнаменту в поєднанні з тваринами чи фантастичними істотами. На одній із деталей вирізьблено птаха з великою головою й довгим звіриним хвостом. Поруч з ним зображено дерево. На думку вчених, це зображення поганського бога Симаргла, якого передавали у вигляді собако-птаха, який повинен був охороняти дерево, що плодоносило зернами всіх рослин.

Подібні зображення собако-птаха трапляються й у багатьох інших творах мистецтва XII—XIV ст. із Чернігова, Смоленська, Києва. Його культ у давньоруській язичницькій культурі набув поширення під впливом ірано-кавказько- го регіону.

Потужний центр художньої різьби по каменю сформувався в Галицько-Волинському князівстві. У Галичі в княжі часи було багато храмів, оздоблених як орнаментальним, так і сюжетним різьбленням. Частина цих деталей збереглася до сьогодні.

Справжньою окрасою храму св. Пантелеймона є різьблений західний портал (архітектурно оформлений вхід до будівлі). Він має ступінчасту форму й оздоблений двома парами колонок із капітелями: одні у вигляді чотирьох напівкруглих щитків, а інші — з листяними китицями. Елегантності в оформленні порталу додає валикоподібне обрамлення арок. Схожі мотиви в оздобленні архітектури наявні в романському мистецтві Західної Європи того часу.

Різьбою був також прикрашений Успенський собор у м. Галичі. Зовнішнє оздоблення храму не вирізнялося багатством різьбленого декору. Ним переважно були прикрашені головний західний і два бічних входи до споруди. При цьому було використано елементи з валкового фриза, алебастрового валка, колони з декоративними капітелями. Різьбою також декоровані зовнішні стіни апсид, на яких були виконані запозичений із романської архітектури зубчатий фриз і напівколонки. Ці напівколонки, напевно, мали капітелі зі стилізовани

98

ми пальметами та бази (нижня основа колони), що розміщувалися над декоративними масками людей або тварин.

Цікавим зразком білокам’яної різьби давнього Галича є збережений до цього часу рельєф Успіння Богородиці, який колись прикрашав західний портал храму. Після руйнації собору він уцілів завдяки тому, що був використаний для оздоблення новозбудованої в XVI ст. церкви Успіння Богородиці єпископом Марком Шумлянським. Іконографія та стилістика рельєфу відповідають традиціям середньовічного мистецтва. У зображенні фігур відчутні схематичність, порушення пропорцій, розміщення персонажів не створює відчуття простору. Рельєф Успіння Богородиці ілюструє події християнського віровчення, пов’язані з обставинами смерті Богоматері, за три дні до цього до неї з’явився архангел Гавриїл і передав звістку від Сина Божого про час її переходу до Вічності.

Оригінальним фрагментом фасадного оздоблення храму Успіння Богородиці є рельєф дракона, з пащі якого виринає полум’я. Такого роду зображення були популярними у XII ст. у країнах Західної Європи, проте, на відміну від галицького дракона, їх виконували у вигляді крилатих псів зі зміїними хвостами. їх використання в декорі храмів могло символізувати могутність влади феодала.

Крім Галича, великого розвитку художня різьба по каменю набула в іншому місті Галицько-Волинського князівства — Холмі. Тут у княжі часи було багато культових будов. Як свідчить літопис, особливою красою вирізнялася збудована в місті церква св. Івана, яка була щедро оздоблена різьбою та вітражами. На головному порталі було вирізьблено зображення Спаса, а на північному — святого Івана. Автор різьбленого декору — митець Авдій, який перебував на службі в Данила Галицького.

3.8.Монументальний живопис

Великого значення в оздобленні храмів надавалося монументальному живопису. На стінах виконували мозаїки й фрески.

Одним із найбільших досягнень культури княжої доби є мистецтво мозаїки. Саме слово «мозаїка», як і техніка виконання композицій, прийшло з Візантії. Зображення на стіні викладалося з невеликих кусочків смальти — суміші свинцю та скла. Багато маленьких елементів поєднувалися в цілісну картину, взаємодіючи й доповнюючи один одного.

Художньо довершені мозаїки були створені для Десятинної церкви, Софійського собору, Михайлівського Золотоверхого собору, Успенського собору Києво-Печерської лаври та інших храмів Русі.

Найвеличніший ансамбль мозаїчного живопису розміщений у соборі Софії Київської. Подібних йому не було у світовому мистецтві тієї доби. До цього часу збереглося 260 м2 мозаїк.

99

Увиконанні мозаїк митці дотримувалися візантійських традицій. Це були сюжетні малюнки та портретні зображення святих, що чергувалися з орнаментами. Зображення були площинні. Вони разом утворювали єдиний текст, який читався згори вниз, зліва направо. В ієрархії зображення верхня частина храму належала Богові, середня — ангелам, а нижня — святим із числа людей.

По центру головного купола собору розміщено мозаїчне зображення Ісуса Христа в оточенні ангелів. У простінках між вікнами барабана купола зображено 12 апостолів, учнів і послідовників Сина Божого. На парусах склепінь виконано мозаїки чотирьох євангелістів, проповідників християнського вчення.

Уверхній частині вівтарної апсиди собору знаходиться велике зображення постаті Богородиці з піднятими в молитві руками. Такий тип зображення Богоматері називається Оранта-заступниця. Вона наче заступається за грішне людство перед Господом.

Богородиця в Софійському соборі зображена на золотистому тлі в довгій синій сорочці — хітоні та пурпуровому плащі — мафорії. Одяг її ніби світиться, виблискує багатьма відтінками.

Загалом палітра мозаїк Софійського собору налічує 177 відтінків — від найтемнішого до найсвітлішого, від холодного до теплого. У композиціях храму вони творять симфонію багатоколірного звучання.

Подібними до софійських за стилістикою й художнім вирішенням були мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору. Перед знищенням цього храму (1935—1936) атеїстичною радянською владою частину мозаїк і фресок було попередньо знято. Серед збережених до наших днів унікальних творів є мозаїка із зображенням Димитрія Солунського. За переказами, цей святий у III ст. був воєначальником у Солуні (тепер

—Солоніки в Греції). Він, як і св. Георгій у християнстві, символізує непереможність, воїнську доблесть.

На мозаїці Михайлівського Золотоверхого собору св. Димитрій постає молодим, енергійним воїном у військових обладунках зі списом у руці та щитом і мечем на поясі. Майстер вдало використовує колір і напрям кладки кубиків смальти. Йому вдається досягнути тонких переходів різних відтінків. Цей твір відносять до визначних досягнень образотворчого мистецтва Київської Русі.

Техніка мозаїки була дуже дороговартісною, що зумовило. її застосування тільки для оздоблення центральної частини храмів. Усі інші стіни прикрашали фресками. Таке поєднання фрески й мозаїки в одній споруді не було властивим для Візантії. Воно стало характерною особливістю мистецтва Київської Русі.

Для техніки фрески притаманне нанесення фарби на сиру штукатурку. У Київській Русі вона була найпоширенішим видом монументального живопису. Велике значення фреска займає в оздобленні інтер’єру собору Софії Київської. Це переважно сюжети, які є своєрідними ілюстраціями до Святого Письма: «Моління Анни», «Різдво Богородиці», «Благовіщення», «Введення до храму Богородиці» та ін.

100

Окрім релігійних, на стінах храму були виконані світські розписи — портрети родини Ярослава Мудрого та побутові сцени. Портрет сім’ї засновника собору Ярослава Мудрого зображено в центральній частині храму під хорами. У великій урочистій картині показано, як Ярослав від княжої родини підносить Ісусові Христу модель Софійського собору. Поряд із князем зображена його дружина Ірина та діти, зокрема, Анна — дружина французького короля, Анастасія — угорська королева та Єлизавета — норвезька королева.

Цікаві фрески виконані на стінах веж собору, що ведуть на хори. Серед них сюжети із зображенням полювання, виступів акробатів, скоморохів, музикантів. Найцікавішими є сцени із зображенням константинопольського іподрому. Тут показано, як імператор зі своїм оточенням і численними глядачами спостерігають за кінними змаганнями. Серед присутніх є також княгиня Ольга, яка на той час гостювала в імператора.

Фрагменти фресок збереглися й в інших храмах епохи Київської Русі. Великою мистецькою довершеністю, зокрема, вирізняються розписи Кирилівської церкви в Києві, Спаського собору в Чернігові, Михайлівського Золотоверхого собору у Києві. Фрески вирізняються багатим колоритом і гармонійним поєднанням з мозаїками.

Донині майже не збереглося творів монументального живопису з храмів ГалицькоВолинського князівства. Проте археологічні матеріали та літературні джерела дають підставу стверджувати, що цей вид живопису тут також розвивався. У цьому князівстві була відома техніка мозаїки, але найбільшого поширення набула фреска. У техніці фрески й мозаїки було виконано оздоблення Успенського собору в Галичі. Очевидно, що галицькі майстри були знайомі з живописом Софії Київської та Михайлівського Золотоверхого собору й намагалися наблизити оздоблення місцевого храму до київських споруд.

У грецьких хроніках є згадки про те, що палац Ярослава Осмомисла в Галичі мав фресковий настінний живопис. На ньому було зображено сцени кінних перегонів, полювання із собаками, гони на оленів та ін.

3.9.Іконопис

Поряд з монументальним живописом у Київській Русі набув поширення іконопис. Ікона (від грец. ЄІКЄЬУ — образ, портрет) — це твір станкового живопису, який має культове призначення. На ній зображали Ісуса Христа, Богородицю та інших святих. Ікони вважаються своєрідним містичним вікном у небо, перед яким молиться віруюча людина.

Створення ікон відбувалося з дотриманням іконографічних канонів, визначених ще у візантійському мистецтві. Ікони малювали на дошках різних порід дерева (найчастіше кипариса, липи, сосни). Якщо ікона мала великі розміри, то з’єднували разом кілька дощок. Дерев’яну основу покривали левкасом (сумішшю алебастру, крейди та риб’ячого клею), а потім наносили малюнок

101