Теоретичні підходи до розуміння феномену влади

Традиційне уявлення про владу конструюється в системі відносин панування/підпорядкування, де політична влада є проявом суспільної волі, а держава – центром її зосередження. Втім, уявлення про політичну владу суто у зв’язку із поняттям держави та функціонуванням державних інститутів має бути теоретично скоригованим. Трансформація соціально-політичної картини світу за умов глобалізації веде до того, що політична влада вже є не лише атрибутом держави, вже не ототожнюється з державою як механізмом її реалізації. Зараз влада, як на глобальному рівні, так і в окремо взятих державах, перебуває у стані трансформації: політична влада перестає бути виключно прерогативою держав, оскільки розподіляється між глобальним, національним та регіональним рівнями. Природньо, що нова соціальна реальність включає відповідні наукові рефлексії, а відтак – в науковому дискурсі виділяють два основних підходи до визначення поняття політичної влади.

Перший підхід бере початок з робіт Т.Гоббса та М.Вебера, які визначають політичну владу як асиметричні відносини, що передбачає існування конфлікту між індивідами: владу має той, хто здатний здійснювати вплив на іншого всупереч його спротиву. Представниками даного напряму є біхевіористи (Г.Лассуел), реляціоністи (П.Блау, Д.Ронг) тощо. В традиційному (веберовському) розумінні влада – це вольові відносини панування/підпорядкування між суб’єктом та об’єктом. Влада асоціюється з контролем життя, нерівним розподілом ресурсів і можливостей реалізації бажань та інтересів. Отже, владні відносини інтерпретуються, в першу чергу, як відносини двох партнерів, які впливають один на одного в процесі взаємодії.

Відповідно до другого підходу, що ліг в основу постмодерністського розуміння політичної влади, влада є колективним ресурсом, тобто вона не може належати окремим індивідам чи групам, оскільки має на меті загальну вигоду; влада належить суспільству в цілому, тому має бути легітимною. Ця тенденція бере початок від Платона та Аристотеля, а сучасними представниками є прихильники системного підходу (Т.Парсонс, Ю.Хабермас, Н.Луман) та постмодерністи (М.Фуко, П.Бурд’є). На відміну від традиційного підходу, тут відкидається необхідність існування конфлікту та боротьби інтересів для встановлення та реалізації владних відносин. Для Т.Парсонса влада не є атрибутом акторів чи відносин, а є властивістю (ресурсом) системи; при цьому під використанням влади розуміється засіб досягнення цілей, які цікавлять обидві сторони – пануючу і підпорядковану. Розуміючи владу як комунікацію, Н.Луман відмовляється інтерпретувати владу крізь призму відносин панування/підпорядкування, і розглядає її як двосторонній процес, проте за умови застосування насилля, за його словами, здійснюється однобічний вплив – дії підлеглого підмінюються діями пануючого. Призначення влади полягає в детермінації дій інших членів суспільства лише за допомогою комунікації.

Однак, в цих концепціях, що відображають в першу чергу філософський дискурс, політична влада інтерпретується як колективний ресурс, що обумовлено комунікативною сутністю людської природи. Влада перестає бути формою соціальної взаємодії суб’єктно-об’єктних відносин, в основі яких лежить конфлікт та боротьба інтересів. Це вимагає принципово відмінного підходу до інтерпретації феномену влади – дифузного, відповідно до якого влада „розмита” по всьому соціальному простору. Такий підхід має сильне теоретичне підґрунття, але далекий від розуміння політичної влади в межах класичної методології. Політична влада не може існувати уособлено, вона є інституціоналізованою, а її функціональна особливість полягає у формуванні політичної системи суспільства, організації політичного життя, налагодженні механізмів взаємодії між державою та суспільством, політичними та неполітичними процесами тощо.

Захаренкова Юлія

Криворізький державний педагогічний університет

(Україна, м. Кривий Ріг,)