20. Практикуми і семінари, їх місце в загальній системі навчальної роботи.

Позаурочні форми навчання

У навчально-виховному процесі сучасної школи, крім уроку використовують позаурочні форми: семінари, прак­тикуми, факультативи, екскурсії, індивідуальні або групо­ві додаткові заняття, предметні гуртки, домашню навчаль­ну роботу.

1)Семінарські заняття

Семінарські заняття — обговорення класним колективом підгото­влених учнями доповідей, рефератів, повідомлень, головних питань з основного розділу (чи кількох розділів).

Семінари сприяють формуванню вміння самостійно засвоювати знання, аналізувати, синтезувати, абстрагу­вати, конкретизувати, узагальнювати, розвивають увагу, мислення, інтерес до навчального предмета. Проводять їх здебільшого у старших класах. У них беруть участь всі учні класу. Семінари складаються з двох взаємопов’язаних ланок — самостійного вивчення учнями матеріалу та обговорення результатів їх самостійної пізнавальної ді­яльності.

Учитель заздалегідь визначає тему, мету і завдання семінару, формулює основні та додаткові питання, роз­поділяє завдання між учнями з урахуванням їх індиві­дуальних можливостей, добирає літературу, проводить групові й індивідуальні консультації, перевіряє конс­пекти. Результати самостійної роботи учні подають у вигляді плану чи тез виступу, конспекту основних дже­рел, доповіді чи реферату. Обговорення відбувається у формі розгорнутої бесіди (переважно евристичної), по­відомлення, коментованого читання першоджерел чи до­повідей.

Заняття розпочинається вступним словом учителя, в якому він нагадує завдання семінару, порядок його про­ведення, рекомендує, на що необхідно звертати увагу, що слід записати в робочий зошит.

Семінарські заняття поділяють на підготовчі (просе­мінарські), власне семінарські заняття (9—11 клас), міжпредметні семінари-конференції.

Просемінарське заняття є перехідною формою орга­нізації пізнавальної діяльності учнів: від уроку, через практичні й лабораторні заняття, в структурі яких є окремі компоненти семінарської роботи, до власне семінарів. За навчальною метою їх поділяють на семінари-повторення та систематизації знань, умінь і навичок; семінари ви­вчення нового матеріалу; комбіновані (змішані) семінари. Кожна з цих груп поділяється на семінари-бесіди, семінари-обговорення, комбіновані семінари. Перша група просемінарських занять за структурою, способом прове­дення мало чим відрізняються від звичайних уроків, на­ступні більш наближені до семінарів.

Власне семінарські заняття проводять у IX—X кла­сах. За дидактичною метою виділяють: семінари вивчен­ня нового матеріалу, семінари узагальненого повторення, комбіновані; за способом проведення: розгорнуті бесіди, коментоване читання, доповіді та повідомлення, вирішення завдань, комбіновані семінари.

Методична особливість семінару-розгорнутої бесі­ди полягає в тому, що його тему поділяють на невеликі за обсягом, органічно пов'язані між собою, питання, ви­рішення одного з яких веде до вирішення наступного. Бесіда починається з постановки питання. Після закін­чення виступу доповідача учаснику ставлять додаткові питання, за необхідності учитель надає можливість бажа­ючим доповнити відповідь товариша. Завдяки цьому бе­сіда з одним учнем поступово переходить у бесіду з усім класом.

Семінар-доповідь покликаний розкрити певну пробле­му у вигляді тез та аргументів. Перед його проведенням учитель визначає опонентів, рекомендує учням літерату­ру за темою, допомагає скласти план і тези виступу. До­повідач послідовно викладає свої думки, аргументує їх фактами, ілюструє прикладами. Схожі за змістом на семінар-доповідь семінарські заняття, на яких обговорюють­ся реферати і творчі письмові роботи учнів. Учитель ор­ганізовує взаємо рецензування письмових робіт, знайомить­ся з роботами і рецензіями на них, відбирає найбільш вдалі роботи для обговорення на занятті.

Головне завдання коментованого читання — навчи­ти учнів глибоко розуміти, аналізувати і правильно тлу­мачити текст. Учитель на конкретних прикладах де­монструє учням, як правильно коментувати, уникаючи помилок.

Семінар-вирішення завдань проводять після засвоєння учнями матеріалу з певної теми чи розділу. Учитель за­здалегідь дає учням декілька завдань (з неповними чи зайвими даними) для самостійного вирішення, список компоненти семінарської роботи, до власне семінарів. За навчальною метою їх поділяють на семінари-повторення та систематизації знань, умінь і навичок; семінари ви­вчення нового матеріалу; комбіновані (змішані) семінари. Кожна з цих груп поділяється на семінари-бесіди, семіна-ри-обговорення, комбіновані семінари. Перша група просемінарських занять за структурою, способом прове­дення мало чим відрізняються від звичайних уроків, на­ступні більш наближені до семінарів.

Власне семінарські заняття проводять у IX—X кла­сах. За дидактичною метою виділяють: семінари вивчен­ня нового матеріалу, семінари узагальненого повторення, комбіновані; за способом проведення: розгорнуті бесіди, коментоване читання, доповіді та повідомлення, вирішення завдань, комбіновані семінари.

Методична особливість семінару-розгорнутої бесі­ди полягає в тому, що його тему поділяють на невеликі за обсягом, органічно пов'язані між собою, питання, ви­рішення одного з яких веде до вирішення наступного. Бесіда починається з постановки питання. Після закін­чення виступу доповідача учаснику ставлять додаткові питання, за необхідності учитель надає можливість бажа­ючим доповнити відповідь товариша. Завдяки цьому бе­сіда з одним учнем поступово переходить у бесіду з усім класом.

Семінар-доповідь покликаний розкрити певну пробле­му у вигляді тез та аргументів. Перед його проведенням учитель визначає опонентів, рекомендує учням літерату­ру за темою, допомагає скласти план і тези виступу. До­повідач послідовно викладає свої думки, аргументує їх фактами, ілюструє прикладами. Схожі за змістом на семінар-доповідь семінарські заняття, на яких обговорюють­ся реферати і творчі письмові роботи учнів. Учитель ор­ганізовує взаємо рецензування письмових робіт, знайомить­ся з роботами і рецензіями на них, відбирає найбільш вдалі роботи для обговорення на занятті.

Головне завдання коментованого читання — навчи­ти учнів глибоко розуміти, аналізувати і правильно тлу­мачити текст. Учитель на конкретних прикладах де­монструє учням, як правильно коментувати, уникаючи помилок.

Семінар-вирішення завдань проводять після засвоєння учнями матеріалу з певної теми чи розділу. Учитель за­здалегідь дає учням декілька завдань (з неповними чи зайвими даними) для самостійного вирішення, список необхідної літератури. На семінарі учні аналізують пра­вильні та неправильні, вдалі й невдалі рішення.

Семінар-диспут є проміжним видом між семінаром-розгорнутою бесідою та семінаром-доповіддю. Нова ін­формація засвоюється в процесі обговорення протилеж­них поглядів. На консультації учитель дає питання, в яких повинні бути явні чи приховані протиріччя. Це спонукає учнів думати, сперечатися, обстоювати власну точку зо­ру. Учитель спрямовує думки учнів за допомогою питань, доброзичливих реплік, конкретних зауважень, логічних міркувань, переконує у правильності чи помилковості їх суджень.

Міжпредметний семінар є найскладнішим типом шкіль­ного семінару, головне завдання якого — забезпечити усві­домлення учнями міжпредметних зв'язків, систематизува­ти знання, вміння, навички, підбити підсумки роботи. Відрізняється від звичайних семінарських занять масштаб­ністю проблем, запропонованих для обговорення, узагаль­ненням та систематизацією навчального матеріалу з різ­них предметів. Міжпредметний семінар проводить учитель предмета, питання якого є стрижневими у проблематиці заняття.

2) Практикуми

Практикум — форма навчального процесу, за якою учні самостій­но виконують практичні та лабораторні роботи, застосовуючи знан­ня, навички й уміння.

Проводять їх із предметів фізико-математичного і природничо-біологічного циклів після вивчення великих розділів курсу.

Під час практикуму узагальнюють і систематизують теоретичні знання, дбаючи про їх практичне застосуван­ня, оволодіння елементами дослідницької діяльності.

Проведенню практикуму передують уроки-повторення, Узагальнення та систематизації матеріалу. На практикум відводять 10—15 год. навчального часу протягом 2—3 тижні (наприкінці півріччя або року). Для зручності їх проведення учнів поділяють на групи. На початку практикуму викладач проводить інструктивне заняття, потім повідомляє тему, мету і завдання, актуалізує опорні знання, навички і вміння учнів. Добір необхідного обладнан­ня і матеріалів, складання плану роботи відбувається теж ПІД керівництвом учителя. Учні самостійно виконують завдання, роблячи певні розрахунки й обчислення, крес­лення, проводячи спостереження, розв'язуючи геометричні задачі тощо. Практикум завершується обговоренням і теоретичним обґрунтуванням одержаних результатів.

3) Факультативні заняття

Факультатив (лат. fakultatis — необов'язковий) — навчальний курс, не обов'язковий для відвідування.

Факультативні заняття впроваджено в шкільну практи­ку як форму диференційованого навчання. Для факультати­вів розроблено варіанти програм, навчальні посібники.

За освітніми завданнями виділяють такі види фа­культативів: з поглибленого вивчення навчальних пред­метів (позапрограмове поглиблення знань з метою вступу до вищого навчального закладу); з вивчення додаткових дисциплін; з вивчення додаткової дисципліни з одержан­ням спеціальності; міжпредметні факультативи. Кожен з видів факультативу може поділятися залежно від дидак­тичної мети на теоретичні, практичні, комбіновані.

Теоретичні факультативи організовують для поглиб­леного вивчення окремих тем, розділів, висвітлення склад­них теоретичних проблем, узагальнення й систематизації знань. Структура теоретичних факультативів передбачає обґрунтування актуальності теми, теоретичного й прак­тичного значення питань, що розглядаються, створення проблемних ситуацій. Розкриття проблеми здійснюють у формі викладу матеріалу вчителем, виступів учнів з ре­фератами, доповідями. Теоретичні факультативні занят­тя проводять у формі лекцій, семінарських занять, нау­ково-теоретичних конференцій.

Практичні факультативні заняття проводять для формування пошукових навичок і вмінь у процесі роз­в'язування технічних задач. Структура практичних фа­культативів передбачає постановку завдань, обґрунтуван­ня їх актуальності, практичного значення; розв'язування задач та конкретизацію результатів роботи; обговорення результатів, підбиття підсумків заняття.

Комбіновані факультативні заняття проводять у фор­мі науково-практичних конференцій, комбінованих, лекційнопрактичних, семінарсько-практичних, практичних уроків, їх структура залежить від дидактичних завдань і допускає різноманітне поєднання компонентів, На початку заняття учні самостійно розкривають опрацьовані теоретичні питання, потім індивідуально виконують досліджен­ня Під час обговорення результатів роботи учні підбива­ють підсумки заняття загалом.

Факультативи доручають, як правило, найдосвідчені-щим педагогам. Можливе запрошення для ведення фа­культативів фахівців з вищих навчальних закладів, нау­кових інститутів.

4)Навчальна екскурсія

Навчальна екскурсія (лат. ехсі/гз/о — прогулянка) — форма ор­ганізації педагогічного процесу, спрямована на вивчення учнями поза межами школи і під керівництвом учителя явищ, процесів че­рез безпосереднє їх сприймання.

Екскурсія є складною формою навчально-виховної робо­ти, триває 45—90 хв. Вона відкриває можливості для комплексного використання методів навчання, збагачує знаннями учнів і самого вчителя, допомагає виявити практичну значимість знань, сприяє ознайомленню учнів з досягненнями науки, є ефективним засобом виховання учнів, зокрема їх емоційної сфери.

Екскурсії поділяють: за змістом (виробничі, біологіч­ні, історичні, географічні, краєзнавчі, мистецькі); за ча­сом (короткотермінові, тривалі); за черговістю під час навчального процесу: попередні, або вступні (на початку вивчення теми, розділу програми), супровідні, або про­міжні (в процесі вивчення навчального матеріалу), заключ­ні, або завершальні (наприкінці вивчення теми, розділу), за відношенням до навчальних програм (програмні та позапрограмні).

Об'єктами навчальних екскурсій є промислові підпри­ємства, лабораторії НДІ, вищі навчальні заклади, уста­нови культури і мистецтва (музеї, виставки), храми, іс­торичні місця і пам'ятки тощо. Планують їх заздалегідь У межах урочного часу (екскурсії з виховною метою на­лежать до позакласних заходів, їх проводять в позаурочний час).

Для ефективного проведення екскурсії необхідне чітке визначення освітньої та виховної мети, вибір оптимально­го змісту, об'єкта екскурсії з урахуванням рівня підготов­ки учнів.

Проведення екскурсії поділяють на декілька етапів:

1. Теоретична та практична підготовка передбачає опанування учнями мінімумом необхідних знань. Учитель заздалегідь знайомиться з об'єктом, домовляється з екс­курсоводом про дидактичний зміст екскурсії.

2. Інструктаж, завдання якого полягає в ознайомлен­ні учнів з метою і змістом екскурсії. Учитель характери­зує об'єкт, зацікавлює ним, повідомляє про план екскур­сії, за потреби — накреслює маршрут-схему.

3. Проведення екскурсії, що передбачає послідовний роз­гляд об'єктів екскурсії, визначення головного для отри­мання необхідної інформації про об'єкт. Учні запитують, спостерігають, запам'ятовують, роблять нотатки. Завершу­ється екскурсія відповідями на запитання щодо її змісту.

4. Опрацювання матеріалів екскурсії передбачає уточ­нення, систематизацію, узагальнення одержаних під час екскурсії вражень, спостережень. Обов'язковим є аналіз підсумків навчальної екскурсії — усне опитування, вико­ристання даних під час наступних уроків. За потреби нас­лідки екскурсії оформлюють у вигляді стенда, плаката чи альбому.

Календарні плани екскурсій складають на півріччя, їх затверджує керівництво школи. Теми екскурсій визначе­ні в програмах навчальних дисциплін.

5) Додаткові групові, індивідуальні заняття. Предметні гуртки

Проводять у післяурочний час або в групі подовжено­го дня. їх призначення — компенсувати відставання окре­мих учнів. Додаткові заняття з відмінниками проводять під час їх підготовки до предметних олімпіад, вступу до вузів. Спеціальним видом таких занять є уроки вдома з прикутими до ліжка хворими дітьми. Вчитель сам обирає методику проведення таких занять, їх періодичність і тривалість, готує до них матеріали. Єдиною методичною вимогою до додаткових занять є їх ефективність, тобто завершення лише після того, як остаточно ліквідоване відставання, а ті, що додатково займались, увійшли в нормальний робочий ритм.

Предметні гуртки — науково-освітні гуртки, організовані з метою розширення й поглиблення знань учнів з різних предметів навчаль­ного плану школи й розвитку в них інтересу до відповідних галузей науки, художньої літератури й мистецтва, техніки тощо.

Вони посідають важливе місце серед позаурочних форм навчання. Створюють їх у школі відповідно до навчальних предметів (математичні, фізичні, хімічні, літературні та ін.), керують ними учителі на громадських засадах. Предметні гуртки беруть участь у проведенні масових виховних заходів у школі: готують і проводять тематичні вечори, конкурси, олімпіади, тижні та місячники знань, випускають стінну, радіогазету, альманахи.

До різних видів практичної діяльності прилучають ді­тей технічні гуртки. У них є можливість проводити певну профорієнтаційну роботу з учнями і виховувати в них лю­бов до праці. Фізичному розвитку дітей сприяють орга­нізовані в школах різноманітні спортивні секції (волей­больна, футбольна, легкої атлетики, гімнастична тощо), їх мета -- досягнення високих результатів і перемог у спортивних змаганнях водночас із зміцненням здоров'я та загальним фізичним розвитком дітей. Учнів поділяють на вікові групи, перед кожною з яких ставлять свої на­вчально-виховні завдання.

Під час занять у гуртках педагог не повинен забувати про громадянське, моральне, трудове, естетичне і фізичне виховання учнів. Слід також дбати про організованість і дисципліну, активність і самостійність учнів. Всі гуртки працюють двічі на місяць. Очолюють їх ентузіасти-педа-гоги, батьки.

6) Домашня навчальна робота учнів

Домашня робота — самостійне виконання учнями навчальних за­вдань після уроків.

Їх виконують не тільки вдома, а й у школі, зокрема, в групах подовженого дня. Тому її ще називають самопід­готовкою. Необхідність домашніх завдань зумовлена тим, що знання, навички й уміння засвоюються не відразу, а через періодичне повторення. Крім того, лише в домаш­ній роботі учень може якнайкраще виявити, випробувати свої можливості, набути уміння самостійно вчитися, пе­реборювати труднощі.

Домашні завдання — це не лише виучування поясне­ного на уроці, виконання вправ, розв'язання задач тощо. Вони передбачають і самостійне вивчення нового матеріа­лу, особливо в середніх і старших класах. Для того, щоб домашня навчальна робота була ефективною, учні повинні бути уважними і спостережливими, вміти запам'ятовува­ти, користуватися мисленнєвими операціями, цінувати і розподіляти час, фіксувати прочитане, побачене, почуте (тези, конспект, реферат, анотацію, рецензію та ін.), пи­сати твори, виготовляти наочні посібники та ін.

Домашня навчальна робота учнів вимагає передусім чіткого і правильного нормування. Перевантаження шко­дить фізичному і розумовому розвитку школярів, нега­тивно впливає на їх навчання і виховання. Визначаючи обсяг домашньої роботи, виходять із загальних положень щодо терміну її виконання: 1 клас — до 1 год.; 2—3 кла­си — до 1,5 год.; 4—5 класи — до 2 год.; 6—7 класи —до 2,5 год.; 8 клас — до 3 год.; 9—12 класи — до 4 год. Цей обсяг не повинен перевищувати третини від того, що зроблено на уроці у 1 — 7 класах і половини --у 8—12 класах. Напередодні вихідних і святкових днів домашніх завдань учням не задають.

На практиці використовують різні види домашньої на­вчальної роботи: робота з текстом підручника (читання, відтворення матеріалу, ознайомлення з новим текстом, ви­писування незрозумілих виразів, зворотів); виконання письмових і графічних робіт (написання переказів, тво­рів, виготовлення креслення, малюнків, заповнення кон­турних карт та ін.); виконання усних вправ (підбір прикла­дів на правила, вивчення хронологічних таблиць та ін.); самостійна практична робота, яка вимагає певних спосте­режень (за рослинами, тваринами, вивчення рельєфу міс­цевості, явищ природи, творів мистецтва); виконання різ­номанітних вправ і розв'язання задач; читання статей, науково-популярних журналів; проведення дослідів; за­учування напам'ять правил, цитат, віршів.

Домашні завдання мають бути чітко сплановані, своєчасно повідомлені на уроці (завдання дається при зосередженні уваги всіх учнів). Вчитель повинен визна­чити зміст домашнього завдання (воно має бути зрозумі­лим усім учням), провести інструктаж щодо його вико­нання (що і як робити вдома), систематично перевіряти, оцінювати їх виконання. Він має забезпечувати диференційований підхід до визначення змісту й обсягу до­машніх завдань з урахуванням індивідуальних особливос­тей учнів, їх запитів та інтересів; використовувати творчі завдання, які приваблювали б учнів новизною і цікавіс­тю, стимулювали до пошукової діяльності.

Обов'язок учителів і батьків — створити дитині на­лежні умови для виконання домашніх завдань. Вона по­винна мати вдома своє робоче місце, необхідні посібни­ки, старатися виконувати завдання в день, коли отри­мала.

21. Творче використання педагогічної спадщини В. Сухомлинського в педагогічній праці.

22. Організація факультативних занять, закономірності навчання за допомогою комп’ютера.

23. Закономірності виховання.???????

24. Виховання за допомогою комп’ютера.?????

23. Методи виховання та їх загальна характеристика.

Поняття методу та прийому виховання

Виховання як цілеспрямований процес формування осо­бистості здійснюється за допомогою методів виховання.

Методи виховання — способи взаємопов'язаної діяльності вихо­вателів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

Виховна ефективність методів підвищується, якщо під час застосування методу використовують педагогічні при­йоми.

Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необ­хідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації.

Окрім методів і прийомів, у виховній роботі використо­вують засоби виховання.

Засоби виховання — вид суспільної діяльності, який може впли­вати на особистість у певному напрямі.

До засобів виховання відносять працю, мистецтво, за­соби масової інформації, шкільний режим та ін.

Методи виховання поділяють на загальні (їх застосо­вують в усіх напрямах виховання) і часткові (використо­вуються переважно в одному з них — правовому, еконо­мічному чи фізичному).

Класифікація методів виховання випливає з логіки цілісного педагогічного процесу, необхідності безпосередньої організації всіх видів діяльності дітей, їх взаємин з педа­гогами і між собою, стимулювання самодіяльності та са­моосвіти. Щодо функціональної залежності розрізняють такі групи методів виховання: методи формування свідо­мості; методи формування суспільної поведінки; методи стимулювання діяльності та поведінки; методи контролю й аналізу рівня вихованості.

Методи виховання завжди діють у певній системі, ко­жен є структурним елементом цієї системи і у взаємо­зв'язку з іншими забезпечує ефективність виховного про­цесу, їх використовують у тісному взаємозв'язку і взаємо­залежності. А. Макаренко зауважував, що кожний вихов­ний засіб слід розглядати як частину виховної системи. Методи виховання змінюються, вдосконалюються із змі­ною мети виховання, умов, у яких воно здійснюється, віку дитини та ступеня її вихованості.

Вибір методу та ефективне його використання зале­жать від:

— вікових особливостей школярів та їх життєвого дос­віду. Так, у виховній роботі з молодшими учнями відда­ють перевагу привчанню і вправам, перед переконуванням. Диспут і лекцію доцільно використовувати у виховній ро­боті зі старшокласниками;

— рівня розвитку дитячого колективу. У несформованому колективі педагог використовує метод вимог у кате­горичній безпосередній формі, у згуртованому — можна вдатися до таких методів, як громадська думка, прийом паралельної дії;

— індивідуальних особливостей школярів. На ці особ­ливості слід зважати не лише в індивідуальній виховній роботі, а й під час групових і фронтальних виховних за­ходів. Підібраний метод виховання повинен передбачати індивідуальні корективи;

— поєднання методів формування свідомості та пове­дінки. Підбираючи методи виховання, слід розумно поєд­нувати методи формування свідомості й методи формуван­ня суспільної поведінки з урахуванням принципу вихован­ня єдності свідомості та поведінки;

— ефективності методів виховання, яке забезпечуєть­ся за умови, що вчитель спирається у їх використанні на психологію школяра. Учень реагує на виховний вплив по­зитивно, негативно або нейтрально. Це потребує від педа­гога вміння «вловити» реакцію вихованця і відповідно скоригувати його сприймання.

Характеристика основних груп методів виховання

Методи формування свідомості

Ця група методів виховання охоплює методи різнобіч­ного впливу на свідомість, почуття і волю учнів з метою формування у них поглядів і переконань. До неї нале­жать: а) словесні методи (роз'яснення, бесіда, лекція, дис­пут); б) метод прикладу, їх ще називають методами пере­конування, оскільки за їх допомогою не лише розвивають і доводять до свідомості учнів сутність норм поведінки, а й долають помилкові погляди й переконання, негативні прояви поведінки.

Роз'яснення. За його допомогою вихователі впливають на свідомість учнів, прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективне під час засвоєння правил поведінки, режимних вимог школи, правових норм. Такі роз'яснення підсилюють показом, наочним де­монструванням. Метод роз'яснення часто використовують як прийом виховання під час бесіди, лекції, диспуту.

Бесіда (фронтальна або індивідуальна) — поширений метод виховання. Щоб фронтальна бесіда дала позитивний результат, педагог повинен: обґрунтувати тему як життє­во важливу, а не надуману, формулювати запитання та­ким чином, щоб вони спонукали до розмови, спрямовува­ти розмову в конструктивне русло. Учнів слід залучати до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя і формувати у них на цій основі ставлення до навколишньої дійсності, до своїх громадських і моральних обов'язків

Найскладнішою для вчителя є індивідуальна бесіда, яку проводять за заздалегідь наміченим планом у спокій­ній обстановці. Важливо, щоб психічний стан учня спону­кав його до відвертості. В індивідуальній бесіді учень має не лише усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводять до його свідомості, а й переживати його. З цією метою використовують переконливі приклади. Водночас вихованець повинен відчути, що педагог прагне допомог­ти йому. Якщо йдеться про порушення правил поведінки, бесіду не можна починати з докорів і винесення рішення про покарання. Спершу з'ясовують причини і мотиви по­рушення, відтак визначають міру педагогічного впливу.

Молоді педагоги нерідко зводять індивідуальну бесіду до розвінчуваня вчинків учнів. Проте досвід переконує, що бесіда корисніша, коли її починають з аргументованого розкриття правильного розуміння суті вчинку, дії, явища і на цьому тлі показують недостойність скоєного учнем вчинку.

Лекція відкриває для учня можливості живого спілку­вання з людиною, ґрунтовно обізнаною з певними питан­нями, проблемами, готовою відповісти на запитання, що можуть його цікавити. Успіх лекції передусім залежить від особистих якостей лектора, який повинен мати належ­ну теоретичну підготовку, добре знати матеріал, володіти прийомами донесення його до слухачів.

Лекції читають головним чином у старших класах, зрідка — в середніх. Готуючись до них, важливо продума­ти побудову, переконливість доказів і аргументів, власну оцінку подій, фактів, явищ, прийоми зосередження ува­ги учнів. Лекція може мати епізодичний характер, нале­жати до певного тематичного циклу або кінолекторію. Епі­зодична лекція дає уявлення про одне питання чи пробле­му і повинна бути позначена науковістю, повнотою, точ­ністю викладу, доступністю термінології, насиченістю новою інформацією, емоційністю тощо.

Цикл лекцій — низка лекцій, присвячених одній про­блемі. Його обсяг залежить від характеру проблеми, скла­ду слухачів, конкретних умов і можливостей. Важливим є наповнення лекцій цікавим змістом, висвітлення най­істотніших і найактуальніших для учнів моментів. При­міром, старшокласникам можна запропонувати цикл лек­цій з трудового законодавства, до якого можуть увійти та­кі теми: «Конституція України про право громадян на пра­цю», «Трудові права і обов'язки працюючої молоді», «Особливості трудової діяльності неповнолітніх», «Пільги працівникам, які навчаються без відриву від виробництва» та ін.

Певний інтерес в учнів викликають кінолектори — на моральну, правову, антиалкогольну., естетичну та іншу те­матику, їх ефективність зумовлена тим, що пізнавальне значення лекції зростає, коли вона доповнена фактами конкретної діяльності, відображеної в науково-популярно­му чи художньому фільмі.

Диспут — ефективний у вихованні передусім старшо­класників. Як метод формування свідомості особистості він передбачає вільний, жвавий обмін думками, колектив­не обговорення питань, що хвилюють учнів. Під час дис­путу учні обстоюють власну позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів, розкрива­ються їх ерудиція, культура, темперамент, розвивається логічне мислення, вміння аналізувати, узагальнювати, ро­бити висновки. Тематику диспутів підбирають з таким розрахунком, щоб спонукати учнів до роздумів про мету життя, справжнє щастя, обов'язок людини перед суспільством.

Методи формування суспільної поведінки

Друга група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування досвіду суспільної поведінки. До неї належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправлення, привчання, доручення, створення вихову­ючих ситуацій.

Педагогічна вимога — це педагогічний вплив на свідо­мість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування його негативних дій і вчинків. А. Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої й рішучої вимоги не можна починати виховання колективу.

Вимога впливає не лише на свідомість учнів, а й активі­зує їхні вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттє­ву сфери діяльності в позитивному напрямі, сприяючи ви­робленню позитивних навичок і звичок поведінки. Вимога до учнів повинна бути доцільною, зрозумілою і посильною. Висувають вимогу, коли свідомість учня підготовлена до її сприйняття. З цією метою йому роз'яснюють сутність вимо­ги, переконують в необхідності її виконання, в користі від її виконання. Крім того, домагаються позитивної реакції ко­лективу на поставлену вимогу, щоб бути впевненим, що він підтримає педагога, вплине на учня, коли той з певних при­чин відмовиться виконувати вимогу.

На початку роботи педагога з дитячим колективом, ко­ли вихованці ще до нього не звикли і стимульована вимо­гою діяльність невідома їм, найефективнішою є пряма ви­мога. Вона має бути чітко сформульована і висловлена спокійним, упевненим тоном, який не викликає запере­чень (наприклад: «Петренко і Василенко сьогодні приби­рають клас»). Характерні ознаки цієї форми вимоги — по­зитивність (ідеться про те, що повинні робити учні, а не про те, чого не слід робити) та інструктивність (розкрива­ються не лише мета діяльності, а й спосіб її виконання).

З розвитком учнівського колективу, стосунків дітей і педагога, а також з появою у вихованців негативного чи по­зитивного ставлення до організованої педагогом діяльності використовують різні форми опосередкованої вимоги.

Громадська думка — за своєю сутністю цей метод є ко­лективною вимогою. Адже, обговорюючи вчинок учня, ко­лектив прагне, щоб той усвідомив свою провину. Обгово­рювати чи критикувати треба не особистість вихованця, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства й са­мого порушника. Розмова має бути такою, щоб учень сам назвав причину свого вчинку. Під час обговорення обов'язково визначають шляхи подолання недоліків. За допомогою громадської думки учня легше переконати в хибності його поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді. Учень бачить, як реагують одно­класники на поради педагога і членів колективу, пересвід­чується, що його погляди ніхто не підтримує, і починає прислухатися до порад вихователя.

Привчання як метод виховання ґрунтується на вимо­зі до учня виконати певні дії. Вирішальним чинником у привчанні є режим життя та діяльності школяра. Його ви­ховна функція полягає в тому, що режим забезпечує по­стійність, неперервність зусиль, заощаджує енергію люди­ни, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу, до систе­матичного, неухильного дотримання встановлених вимог. А. Макаренко вважав, що шкільний режим виконує свою корисну функцію лише за умови, що він точний, педаго­гічне доцільний, загальний і визначений.

Метод привчання відіграє особливу роль у вихованні.

Доручення як метод виховання також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. З цією ме­тою педагог, учнівське самоврядування чи учнівський ко­лектив дають йому конкретне завдання, виконання якого потребує певних дій або вчинків. Застосовуючи цей ме­тод, враховують індивідуальні особливості учнів. Дору­чення підбирають з таким розрахунком, щоб його вико­нання сприяло розвиткові необхідних вихованцеві якос­тей. Наприклад, неорганізованим учням корисно доручи­ти провести захід, у підготовці до якого треба виявити самостійність, ініціативу, зібраність. Отримавши дору­чення, учень повинен усвідомити його важливість і зна­чення для колективу й для себе. Доручення має бути по­сильним для учня. Нескладне завдання виховує впевне­ність у власних силах, непосильне — підриває віру в свої можливості. Педагог повинен не лише дати доручення, а й навчити учня виконувати його, допомогти йому дове­сти справу до кінця.

Створення виховуючих ситуацій — важливий чинник формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення педагогом умов, необхідних для здійснення запланованого, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових по­чуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією, які стають підґрунтям нових думок, мотивів поведінки і подолан­ня недоліків.

Методи стимулювання діяльності та поведінки

Третя група методів виконує функції регулювання, ко­ригування і стимулювання поведінки й діяльності вихован­ців. До неї належать змагання, заохочення і покарання.

Змагання ґрунтується на природній схильності дітей до здорового суперництва і самоутвердження в колективі. Його виховна сила виявляється лише за умови, що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівського колективу.

Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з ме­тою спонукання вихованців до повторення. Його мета — спрямування поведінки учня в потрібне русло, зміцнення в ньому впевненості у власних силах і, отже, посилення прагнення до позитивних вчинків, певних успіхів. У школі застосовують такі види заохочення: подяка директора (за наказом), вміщення фото на дошку відмінників навчання, нагородження грамотою, цінним подарунком, золотою чи срібною медаллю після закінчення школи.

Покарання — несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в май­бутньому.

Покарання сприяє формуванню вміння переборювати в собі шкідливі потяги і звички, викорінювати негативні вчинки, привчає до дисципліни і порядку. Як і заохочен­ня, його слід використовувати тільки як виховний засіб.

Методи контролю та аналізу ефективності виховання

До четвертої групи методів виховання відносять педа­гогічне спостереження, бесіду, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільне корисної роботи, виконання

доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки уч­нів. У практичній діяльності вчителя важливо вміти ви­користовувати їх під час вивчення окремого учня та уч­нівського колективу, яке здійснюється за орієнтовними програмами.

За час навчання учень може побувати в різних класах та школах, однак процес його вивчення повинен тривати всюди. Кожний новий вихователь перш ніж почати вив­чення і виховання нового учня, має встановити, що вже було зроблено до нього, щоб продовжити розпочате.