1.5. Конфлікт інтересів у господарських відносинах

Інтерес є складною категорією, якій притаманна низка рис, що, на перший погляд, ніби взаємовиключають, але в комплексі доповнюють і урівноважують одна одну (підтверджуючи тим самим відоме філософське положення про боротьбу і єдність протилежностей).

Дослідники категорії інтересу в праві підкреслюють такі важливі і водночас суперечливі властивості інтересу – як автономія і відокремленість від подібних інтересів (навіть ворожість до останніх) і рівночасно змагальність (конкуренція) та співробітництво з іншими інтересами – для досягнення поставленої мети, підприємливість (пошук нових засобів досягнення мети для задоволення інтересу), імпровізація [1094 – С. 7].

Хоча інтерес прагне до автономії, конкурує з подібними інтересами, однак необхідність задоволення потреб, на досягнення яких спрямований інтерес, вимагає від суб’єкта активних дій, спрямованих на задоволення цих потреб (досягнення певної цілі), в зв’язку з чим він змушений шукати шляхи до співіснування і співробітництва з носіями інших інтересів (подібних, конкуруючих або навіть ворожих). Р. Ієринг вірно підмітив спосіб, завдяки якому людина може схиляти інших людей до сприяння її цілям. «Таким шляхом,– зазначав він,- служить для неї поєднання власної цілі з чужим інтересом. На цій формулі грунтується все наше людське життя: держава, суспільство, торгівля і промисловий обіг» [646 – С. 30]. Однак далеко не в усіх випадках інтереси різних осіб як учасників відповідних суспільних відносин вдається узгодити, підпорядкувати одній спільній цілі. У тому, що інтересу притаманні суперечливі риси (з одного боку, автономія, відокремленість, ворожість до подібних інтересів, конкуренція з ними, а з іншого – співіснування і співпраця з іншими інтересами) лежить коріння проблеми конфлікту інтересів, що виникає в результаті зіткнення протилежних або конкуренції подібних інтересів.

Протягом останнього десятиліття проблемі конфлікту інтересів в юридичній науці приділяється особлива увага, що зумовлено важливістю цієї проблеми в сучасному суспільстві: складність останнього, трансформаційні процеси (від планово-розподільчої економіки до змішаної або соціально орієнтованої ринкової економіки), негативні наслідки глобалізації¹ породжують численні і різноманітні конфлікти, без розв’язання яких неможливий успішний розвиток суспільних (в тому числі економічних) відносин.

Конфлікти – давнє явище, притаманне суспільству з найбільш ранніх стадій його становлення та розвитку, та “невід’ємна частина буття людей” [1117 – C. 284-285]; саме з конфліктністю суспільного життя пов’язане нормативне регулювання та виникнення позитивного права [330 – C. 155-158]. Однак минуле століття продемонструвало стрімке зростання кількості найрізноманітніших конфліктів, що, за оцінкою деяких науковців, загрожує існуванню людської цивілізації як такої [331 – C. 9-10; 884 – С. 239, 303, 350]. Зазначені обставини свідчать про об’єктивні причини фор­мування в середині ХХ століття теорії конфліктів і конфліктології, хоча накопичення знань про конфлікти та формування конфліктологічних ідей відбувалося протягом багатьох століть [489 – С. 7-21; 508/2 – С. 5-19; 568 – С. 7 – 36; 707/1 – С. 8-25; 707/2 – С. 17-31].

У радянській науці проблемі конфліктів не приділялось належної уваги у зв’язку з загальноприйнятою тоді теорією безконфліктності радянського суспільства [1296 – С. 3-4; 489 – С. 5, 35-36; 707/1 – С. 23; 1295 – С. 5], хоча досліджувалися такі поняття, що використовуються в конфліктології, як протиріччя (лежить в основі будь-якого конфлікту), правопорушення (різновид конфлікту) та юридичні спори (трудові, цивільні, господарські та ін.), що є правовим механізмом розв’язання конфліктів [1296 – С. 4, 13; 568 – С. 35-36].

В Україні, як і в інших країнах СНД, проблема конфліктів набуває особливого звучання у зв’язку з досить болючими трансформаційними процесами від планово-розподільчої до соціально-орієнтованої або змішаної економіки¹, що породжує численні протиріччя і навіть переростання останніх у конфлікти у всіх сферах і на всіх рівнях життя в суспільстві [707/2 – С. 33]. Економіку, в якій домінують ринкові елементи господарювання, небезпідставно визнають «полем для постійних конфліктів» (у формі конкурентної боротьби, торгових угод за наявності розбіжностей при їх укладанні та виконанні, трудових спорів різних рівнів, включаючи страйки, та ін.) [1295 – С. 88]. «Парадоксально,– зазначає Ю. О. Тихомиров,– але на фоні лозунгів і програм про перетворення, прогрес, суспільну злагоду відбувається загострення усіх протиріч» [1172 – С. 12] і як наслідок – зростання кількості та загострення конфліктів і кризових явищ в усіх сферах суспільного життя, насамперед в економіці. Недарма саме із запровадженням в економіку ринкових елементів господарювання збіглось формування в Російській Федерації [568 – С. 5; 1295 – С. 4-5; 1296 – С. 3, 4] та Україні [351; 707/2 – С. 15-16] нового напрямку юридичної науки – юридичної (а на думку таких авторів, як К. Ф. Шеремет, І. Л. Бачило – правової [1296 – С. 15, 23]) конфліктології, що вивчає причини виникнення, перебіг та припинення конфліктів з метою розробки правових механізмів їх попередження, роз’язання і навіть – управління ними.

Проблемі конфлікту інтересів в сучасній літературі приділяється чимало уваги як філософами, соціологами, психологами (А. Я. Анцупов, А. А. Малишев, А. І. Шипилов [337; 338; 339], А. Г. Здравомислов [620], А. І. Ішмуратов [653; 654; 655; 1299 – С. 336-337], Г. Ю. Васильєв, Л.М. Герасіна, Н. П. Осіпова та ін.[707/2]), так і юристами (О. Я. Баєв [348], А. М. Бандурка и В. А. Друзь [351], П. О. Гриф­фин та М. І. Могилевский [537], А. Дмитрієв, В. Кудрявцев, С. Кудрявцев [567; 1295], Ю. О. Тихомиров [1172] ], М. І. Панов [707/2], А. Тузов [1185], Б. Головкін [517] та ін.). Перші визначають поняття конфлікту інтересів, їх види, функції, позитивні і негативні риси, причини та етапи виникнення, механізми попередження та розв’язання. Юристи-конфліктологи розглядають зазначені питання щодо юридичних конфліктів, приділяючи особливу увагу трудовим конфліктам, конфліктам у сфері управління, громадського порядку тощо. Сфера підприємницької діяльності залишається в цьому відношенні малодослідженою. Лише в працях окремих авторів порушуються деякі проблеми конфлікту інтересів у сфері підприємництва (В. С. Щербиною [1280; 1281; 1283 – С. 160-172, 221-231, 364-376] і Н. О. Саніахметовою [1069 – 1074] – щодо відповідальності за правопорушення у сфері господарської (підприємницької) діяльності); О. В. Дзерою – щодо попередження та подолання конфліктів, породжених капіталістичною приватною власністю, та захисту прав власника [554 – С. 239-267; 555 – С. 12; 556 – С. 92]; І. Г. Побірченком [974 - 976], Л. Ф. Винокуровою [481], В. Е. Біляневичем [365; 366] - щодо порядку розгляду спорів (розв’язання конфліктів) в сфері господарювання, І. В. Спасибо-Фатеєвою [1119; 1123; 1124; 1127; 1130/1; 1130/2], Н. Сиродоєвою [1156 – С. 61-80], О. М. Вінник [438; 439; 449; 451; 452; 453; 477; 478 – С. 118-121, 138-140], В. Ряботою [1053], Н. Сенник [1086; 1087], А. Часовських [1247] та ін. – щодо окремих питань конфлікту інтересів в акціонерних товариствах. Питання розв’язання основних соціальних конфліктів стає основою передвиборних програм та діяльності політичних партій [950/1] і державних діячів [800].

Ставлення до конфліктів у науковців склалося неоднозначне. Якщо одні дослідники (в т.ч. мислителі давнини) вважають їх суто негативним явищем (особливим конфронтаційним зрізом суспільних відносин) [1296 – C. 13], то інші (Аристотель, Гоббс, Гегель, К. Маркс, М, Вебер, Р. Дарендорф, А. В. Оболонський та ін.) – розглядають конфлікти як постійний і необхідний компонент суспільних відносин [1117 – С. 288; 1295 – С. 12], як болючу (хоча і природну) форму існування людської спільноти [1296 – С. 5].

«Вплив конфлікту на його учасників і соціальне оточення має подвійний, суперечливий характер» [339 – С. 261]. Складність конфліктів як суспільного явища обумовлює виконання ними подвійного роду функцій, одні з яких можна віднести до позитивних або конструктивних (виявлення і розв’язання за допомогою конфліктів протиріч між учасниками суспільних відносин; активізація суспільного життя; стимулювання інновацій та соціальних змін; сприяння у формуванні соціально необхідної поведінки та ін. [339 – С. 261; 707/2 – С. 26; 1114 – С. 70; 1117 – С. 288, 291; 1295 – С. 11-13]), інші – до негативних або деструктивних, оскільки виникнення та розвиток конфліктів часто-густо призводить до негативних наслідків – розколу соціальних груп або погіршення в них психологічного клімату, а в ряді випадках – погіршення індивідуальної діяльності суб’єктів конфлікту [339 – С. 261; 1114 – С. 70; 1296 – С. 13] або закріплення соціальної пасивності особи [339 – С. 261].

Тому таким важливим є вирішення питання щодо попередження конфліктних ситуацій, а також мінімізації негативних наслідків конфліктів (у разі їх виникнення) з одночасним стимулюванням їх позитивних функцій.

Попри велику різноманістність визначень поняття «конфлікт» у більшості випадків ця категорія визначається як зіткнення (що відповідає перекладові з лат. conflictus) протилежних цілей, поглядів, позицій, інтересів суб’єктів взаємодії [339 – С. 251; 351 – С. 20; 363 – С. 98; 489 – С. 33; 754 – С. 107; 1114 – С. 62; 1115 – С. 251; 1117 – С. 284; 1295 – С. 335], як гостре соціальне протиріччя, що характеризується наявністю протистояння суспільних сил і здатне викликати ускладнення для кожної з сторін протистояння [339 – С. 251; 351 – С. 20; 1114 – С. 62; 1115 – С. 251], як «вибух протистояння інтересів» [1296 – С. 4] та ін. За цілком слушною оцінкою А. В. Дмітрієва та інших авторів, «будь-який конфлікт є зіткнення інтересів» [568 – С. 36, 38; 1295 – С. 28; 1296 – С. 23], але при цьому інтереси мають бути такими, що взаємовиключають один одного [1295 – С. 7].

В українському законодавстві вже застосовується термін «конфлікт інтересів», однак зазвичай без більш-менш розгорнутого визначення цього поняття або навіть з підміною його іншим. Так, у Законі України від 03.03.1998 р. «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» [56 – Ст. 2] і прийнятому у відповідності з ним Положенні про порядок проведення примирних процедур по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) у випадку неплатоспроможності власника або уповноваженого ним органу, затвердженому наказом Національної служби посередництва і примирення № 230 від 30.11.2001 р. колективний трудовий конфлікт ототожнюється зі спором, а визначається через розбіжності, що виникають між сторонами соціально-трудових відносин з питань умов праці, виробничого побуту, укладання та виконання колективного договору, невиконання вимог законодавства про працю [245 – Абз. 8 п. 1.3]; початок конфлікту (ст. 6 згаданого Закону і п. 6.1 Положення) визначається з моменту прийняття однієї з сторін конфлікту (уповноваженого представницького органу найманих працівників або власника майна) рішення про відмову від пропозицій іншої сторони або залишення такої пропозиції без відповіді протягом встановленого законом строку.

Низка нормативно-правових актів передбачає заходи щодо попередження та цивілізованого розв’язання колективних трудових спорів (конфліктів). Так, в Законі України від 24.05.2001 р. «Про організації роботодавців» [77] розкривається поняття соціального партнерства як системи колективних заходів між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою щодо реалізації їх економічних прав та інтересів (ст. 1); одними з основних завдань організації роботодавців визнається сприяння вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів), запобігання страйкам як крайньому засобу вирішення цих конфліктів (ст. 5), а формою їх попередження та розв’язання – участь в колективних переговорах за участю сторін соціального партнерства (статті 16, 17). Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями на 2002–2003 роки [185] закріплює правові механізми попередження конфліктів: (1) чіткі зобов’язання сторін щодо сприяння розвитку виробництва, зайнятості, оплати та умов праців, відпочинку, соціального захисту та задоволення духовних потреб (пункти 1.1– 4.34); 2) контроль за виконанням; 3) координція діяльності сторін щодо розробки законопроектів з зазначених питань; 4) інформування іншої сторони та громадськості про виконання угоди сторонами) та правові заходи щодо припинення таких конфліктів (зокрема, встановлює спеціальний порядок врегулювання конфліктів (спірних питань) щодо реалізації зазначеної угоди із застосуванням проведення консультацій та переговорів сторін, попереднього розгляду спору на засіданні спільної робочої комісії та вжиття заходів до його вирішення шляхом здійснення примирних процедур відповідно до законодавства). Як Додаток 3 до зазначеної угоди затверджено Порядок проведення консультацій та розгляду Сторонами Генеральної угоди проектів законів України та інших нормативно-правових актів.

В інших нормативно-правових актах, що приймалися протягом остан- ніх двох років, також використовується термін «конфлікт інтересів», однак це поняття взагалі не розкривається, хоча зі змісту відповідних статей можна вичленити його ознаки. Так, ст. 4 Закону України від 21 грудня 2000 р. «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед державними цільовими фондами» [72] в п. 4.4, озаглавленому «Конфлікт інтересів», містить положення, відповідно до якого закріплюється пріоритет інтересів платника податків у разі зіткнення його інтересів з інтересами контролюючого органу, що виникає в результаті дії колізійних норм, якщо останні по-різному трактують права та обов’язки зазначених осіб.

У подібних випадках рішення в межах апеляційної угоди приймається на користь платника податку. Ширше використовується поняття конфлікту інтересів у Законі України від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [79], ст. 10 якого встановлює порядок прийняття рішень при конфлікти інтересів і містить перелік випадків, що свідчать про наявність такого конфлікту (прийняття фінансовою установою будь-якого зобов’язання на користь свого керівника або службовця; участь керівника, службовця або призначеного експерта фінансової установи в прийнятті рішення на користь установи, в якому вони, їх близькі родичі або підприємство, яким вони володіють, мають діловий інтерес; укладення між фінансовою установою та її керівником або службовцем договору про надання останнім фінансових послуг на умовах, що відрізняються від звичайних; укладення членом органу управління фінансової установи договору про надання останній професійних послуг (робіт); ст. 46 передбачає наявність публічного конфлікту в керівництві фінансової установи як одну з підстав для призначення тимчасової адміністрації останньої (при цьому поняття публічного конфлікту не розкривається); ст. 47 передбачає можливість призначення тимчасовим адміністратором фінансової установи лише особи, що відповідає певним вимогам, включаючи відсутність конфлікту інтересів з цією установою або уповноваженим органом (п. 11, 12); відсутністю конфлікту інтересів обумовлюється можливість здійснення тимчасовим адміністратором своїх поноважень (п. 14, 15); в переліку (відкритому) обставин, що можуть свідчити про наявність конфлікту інтересів, зазначаються такі: наявність у тимчасового адміністратора фінансової установи чи претендента на цю посаду заборгованості перед цією установою, трудових відносин з нею, володіння майновими правами установи, невиконання щодо неї протягом останніх п’яти років будь-яких зобов’язань, наявність відносин з пов’язаною особою фінансової установи та ін.

Закон України від 20.12.2001 р. «Про кредитні спілки» [83] дотримання вимог щодо уникнення конфлікту інтересів (ч. 1 ст. 21) визначає як одну з основних умов при вирішенні питання щодо надання кредитною спілкою фінансових послуг своїм працівникам і членам органів управління спілки.

Досить активне використання поняття конфлікту інтересів в актах законодавства, що приймаються протягом останніх років, зумовлено змінами в соціально-економічному житті і цілком виправдано. Про це свідчать результати викладеного далі в цьому підрозділі порівняльного дослідження близьких за змістом, але не тотожних категорій суперечностей, правопорушення, спору. Рівночасно правозастосовна практика вимагає чіткого і недвозначного визначення цього поняття, інакше його використання призведе до нових конфліктів, спричинених різним тлумаченням¹ цього терміну. Відтак слід визначитися з цим питанням, проаналізувавши, насамперед, результати раніше проведених наукових досліджень.

Відсутність чіткої визначеності сучасного вітчизняного законодавця щодо змісту поняття конфлікту інтересів значною мірою віддзеркалює стан наукової розробки цієї проблеми. У науковців немає єдиної точки зору щодо визначення поняття конфлікту, в т. ч. конфлікту інтересів. У науковій літературі натрапляємо на широке та вузьке трактування соціального конфлікту. Відповідно до першого конфлікт ототожнюється з протиріччям (колізією) інтересів, нормативних актів, правових норм, а також протиріччям між існуючим порядком і намірами та діями щодо його зміни [1172 – С. 43; 1296 – С. 5, 13].

Згідно з іншим (вузьким) тлумаченням конфлікту останній належить до суспільних відносин, і відповідно має такі складові: (а) щонайменше двох учасників; (б) предмет («основне протиріччя, через яке і заради розв’язання якого суб’єкти вступають в боротьбу» [1295 – С. 34]), (в) об’єкт (дефіцитний ресурс – матеріальний або соціальний, спроможний виступати предметом особистих, групових, суспільних, державних інтересів [1295 – С. 35]), (г) усвідомлення сторонами своїх інтересів, перепон для їх досягнення, (д) конфліктна поведінка (протиборство сторін) [1295 – С. 61-64]. Такий конфлікт має свої кордони – у просторі (визначаються територією, на якій відбувається конфлікт), системні (може виникати всередині системи, між соціальними системами, поза ними) та часові ознаки (тривалість конфлікту від початку його виникнення до закінчення), а також причини (соціальна нерівність, що проявляється у відносинах власності, влади і статусу [1295 – С. 26]).

Останнє (вузьке і більш спірне – з огляду на його ототожнення з суспільними відносинами) тлумачення конфлікту передбачає не просто наявність протиріччя, але й активні дії сторін протиборства, спрямовані на відстоювання своїх інтересів, що, однак (як про це свідчать праці прибічників цієї точ­ки зору [1295 – С. 34]), не виключає латентної фази, в якій відсутні зовнішні дії учасників конфлікту за наявності решти його елементів; суб’єкти на цій стадії оцінюють свої можливості, шукають прибічників, формують стратегію.

Однак не усім конфліктам притаманний такий набір елементів. Це стосується, наприклад, такого виду юридичних конфліктів, як колізія нормативних актів або колізія норм права. Протистояння інтересів, на реалізацію або захист яких спрямовані такі акти (норми), і носіїв цих інтересів досить легко можна визначити на підставі аналізу відповідних норм (актів), а наявності активних дій зазначених осіб може і не бути (через, наприклад, відсутність у однієї з сторін відповідних засобів, в т. ч. правових знань для відстоювання своїх інтересів та/або коштів на оплату послуг юристів, що не дозволяє вважати таку ситуацію безконфліктною та ігнорувати необхідність вжиття відповідних заходів до її розв’язання або попередження подібних ситуацій в майбутньому). За термінологією прибічників вузького трактування конфлікту, в даному випадку можна говорити про латентну стадію конфлікту.

Колізія нормативних актів може виникнути як результат конфлікту інтересів різних прошарків суспільства, що діють через своїх представників, наділених правом законодавчої ініціативи. За відсутності гармонізації інтересів на етапі прийняття нормативно-правового акта, останній лише створює додаткові підстави для закріплення або навіть поглиблення конфлікту інтересів, породжуючи нові конфліктні систуації в процесі його реалізації (правозастосовній практиці).

Більш вдалим, на наш погляд, є широке трактування конфлікту інтересів, яке, проте, потребує уточнення. Конфліктом можна визнати не будь-яке, а гостре протиріччя між інтересами учасників суспільних відносин, що загрожує порушенню їх прав та/або законних інтересів у разі невжиття адекватних заходів щодо його припинення (розв’язання).

Конфлікти класифікують за різними ознаками [339 – С. 205-212; ; 508/2 – С. 31-35; 568 – С. 63-72; 1115 – С. 251-254; 1117 – С. 300-305; 1295 – С. 85-199], в тому числі:

– за системним підходом, про який побіжно вже згадувалося, – на внутрішньосистемні (останні своєю чергою поділяються на горизонтальні, що виникають між елементами/підсистемами, вертикальні – між самою системою та її елементами/підсистемами, складні – горизонтально-вертикальні), зовнішні (виникають між різними системами як по горизонталі, так і по вертикалі), надсистемні, тобто конфлікти в оточуючому середовищі (щодо вітчизняної економічної системи це можуть бути конфлікти між США і Європейським Співтовариством, пов’язані із захистом своїх ринків, валют, або суперечки між виробниками нафти тощо);

– за тривалістю – довгострокові і короткострокові;

– за ступенем обмеження (за часовою ознакою, за суб’єктами, у просторі, межами системи певного рівня);

– за структурою – горизонтальні (що перебігають на одному рівні, між рівноправними учасниками конфлікту) та вертикальні (між керуючою та керованою системою або особами);

– за мірою спільності (за суб’єктним складом) та зонами розбіжностей – національні¹, міждержавні, регіональні, міжособові, на рівні окремих соціальних груп та інституцій тощо [1115 – С. 251], в тому числі між особою і соціальною групою, між малими, середніми, великими соціальними групами [339 – С. 212; 508/2 – С. 33];

– за способом вияву інтересу та складом конфлікту – на відкриті або повномасштабні (інтереси чітко демонструються, виявлені суб’єкти і засоби/механізми конфлікту) і закриті або неповні (інтереси в конфлікті слабо структуровані, чисельність учасників невелика, він меншою мірою виявлений і поведінка учасників прихована) [1117 – С. 293].

Виділяють також конфлікт приналежності (за ознакою особливостей статусу учасників конфлікту), що виникає у соціальній групи, частина учасників (або окремі учасники) якої мають подвійну приналежність [1117 – C. 291]. Конфлікт у такій групі може виникнути між частиною групи, створеної конфліктуючими всередині якоїсь великої групи (наприклад, сформована дрібними акціонерами меншість в акціонерному товаристві), або коли особа входить одночасно в дві конкуруючі групи, що мають одну або протилежні цілі (наймані працівники – власники акцій в конфлікті між акціонерами та найманими працівниками).

Особливе місце посідають так звані внутрішньоособистісні конфлікти, що виникають у однієї людини – між «бажаю» і «не можу», «бажаю» і «треба» і, за оцінкою деяких науковців (В. П. Плавича, зокрема), притаманні переважно представникам західної (прагматичної) культури на відміну від східної традиції, в якій будь-яке явище розглядається в єдності усіх його аспектів (економічних, духовних, культурних та ін.) [969 – С. 246]. Цей вид конфліктів лежить в основі проблеми виконання посадовими особами органів товариства своїх обов’язків і відповідальності за неналежне їх виконання).

На наш погляд, доцільно запропонувати ще одну класифікацію, підгрунтя для якої дали положення Закону України від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [79], в п. 6 ст. 46 якого згадується поняття публічного конфлікту, але без розкриття його змісту. Критерієм такої класифікації є наявність у суб’єктів конфлікту певної категорії інтересів – приватних чи публічних. Відтак, приватним слід визнати конфлікт, учасниками якого є носії приватних інтересів¹; публічний – виникає між носіями публічних інтересів²; приватно-публічним – конфлікт за участю носіїв приватних і публічних інтересів³. Подібна класифікація має значення для вибору механізмів розв’язання конфлікту та способів захисту порушених інтересів⁴.

За сферою дії (сферою соціального життя) розрізняють економічні, політичні, побутові, культурні, соціальні, юридичні (останні ж своєю чергою можуть виникати в сфері державного управління, земельних, екологічних, трудових, сімейних, процесуальних, цивільних, господарських та інших правовідносин). Остання класифікація має особливе значення, дозволяючи виділити юридичні конфлікти, яким також притаманна багатоманітність, що не обмежується сферою їх виникнення. Так, А. В. Оболонський розрізняє суто юридичні конфлікти (що виникають між суб’єктами правовідносин) та юридизовані (соціальні конфлікти, переведені в правову сферу в результаті застосування правових процедур їх розв’язання), рівночасно підкреслюючи, що в чистому вигляді юридичний конфлікт не існує: юридичні елементи конфлікту тісно переплітаються з економічними, політичними, національними, культурними, духовними та ін. [1296 – С. 5-6].

Юридичним конфліктом слід визнати соціальний конфлікт, так чи інакше пов’язаний з правовідносинами (суб’єкти, їх становище і поведінка, мотивація останньої або об’єкт конфлікту мають правові ознаки, чи конфлікт породжує правові наслідки [568 – С. 39; 1295 – С. 15] та/або його розв’язання здійснюється із застосуванням правових процедур [1296 – С. 22].

Фактично будь-який юридичний конфлікт є конфліктом інтересів. Когнитивні конфлікти (конфлікти поглядів) в правовій сфері спостерігаються зазвичай у формі наукового спору¹, однак непоодинокі випадки (наприклад, в процесі обґрунтування необхідності чи недоцільності прийняття того чи іншого нормативно-правового акта, змісту певних його положень, структури чи внесення змін до чинного), коли таким конфліктом маскується конфлікт інтересів [1295 – С. 36, 89]. Можливі випадки поєднання в одному конфлікті ознак двох вищезгаданих – когнитивного конфлікту та конфлікту інтересів.

Поняття конфлікту інтересів лише останнім часом почало входити в законодавчу практику України, про що свідчить його використання у вищезгаданих нормативно-правових актах. Однак у науковій літературі це поняття з’явилося набагато раніше: в радянській юриспруденції воно досить широко використовувалося в 20–30 роки минулого століття [607 – С. 5], аби згодом його виключили з понятійного апарату радянської юриспруденції з огляду на його “вороже” походження. Використання цієї категорії в сучасній правовій науці і законодавстві переважно пов’язане із запозиченням з американського права, для якого воно є традиційним [1318 – Р. 1003]. Наскільки ж виправдано застосування категорії «конфлікт інтересів» у вітчизняному законодавстві, адже близькі (певною мірою) за змістом поняття протиріччя, правопорушення та спору традиційно використовувалися у вітчизняному законодавстві і досліджувалися науковцями?

Протиріччя «буквально означає різку неузгодженість у мові, висловлюваннях про певний предмет» [422 – С. 151], неузгодженість інтересів учасників суспільних відносин. З одного боку, протиріччя лежить в основі будь-якого конфлікту. Як філософська категорія протиріччя – більш широке поняття, ніж конфлікт, оскільки суперечливі риси притаманні кожному суспільному, в т. ч. правовому явищу. Як світло розкладається на різні кольори веселки, а останні в сукупності складають безбарвне світло, так і суспільні явища виникають, існують, припиняються як боротьба і водночас єдність протилежностей. І право не є винятком. Його приписи – це результат боротьби інтересів – публічних і приватних та різних їх типів (в особі їх носіїв та виразників), в процесі якої встановлюються норми поведінки учасників суспільного життя, що більш-менш оптимально забезпечують збалансоване поєднання цих інтересів з тим, аби приватні інтереси, попри їх індивідуалізм (егоїзм), були спрямовані на досягнення спільного блага, а публічні, забезпечуючи останнє, стимулювали позитивні прояви приватної ініціативи. Не кожне протиріччя переростає у конфлікт, а лише ті з них, що з огляду на гостроту суперечностей та/або можливих негативних наслідків, потребують спеціальних механізмів вирішення (припинення, розв’язання).

Отже, конфлікт можна розглядати як різновид протиріччя, гострота якого і можливі негативні наслідки вимагають застосування спеціальних механізмів вирішення.

Поняття конфлікт та правопорушення також співвідносяться як загальне і спеціальне. Правопорушенням зазвичай є такий конфлікт, учасник (учасники) якого ігнорують (порушують) права та законні інтереси інших осіб, завдаючи їм шкоди. Основна ознака правопорушення, що відрізняє його від інших конфліктів,– це протиправність поведінки учасника (учасників), котра зазвичай визначається як заборонена об’єктивним правом дія або бездіяльність, що завдає шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам [1014 – С. 484-485; 1164 – С. 504]. Свого часу Г. Ф. Шершеневич, характеризуючи цивільне правопорушення, зазначав, що воно виникає в результаті такої поведінки, що порушує не лише об’єктивне, а й суб’єктивне право заподіянням майнової шкоди [1272, с. 224-225]. Якщо перше (об’єктивне право) виражає переважно публічні інтереси у формі встановленого державою за допомогою законів певного правопорядку, то друге (суб’єктивне право) – зазвичай приватні інтереси учасників правовідносин.

Традиційно правопорушення визначається як антисуспільне діяння, що не відповідає правовим приписам, завдає шкоди суспільству і карається згідно із законом [1164 – С. 503-505; 1298 – С. 277], а один з його різновидів – господарське правопорушення – як «протиправна дія або бездіяльність суб’єкта господарських правовідносин, яка не відповідає вимогам норм господарського права, не узгоджується з юридичними обов’язками зазначеного суб’єкта, порушує суб’єктивні права іншого учасника відносин або третіх осіб» [1283 – С. 160]. Однак правопорушення можна визначити через поняття конфлікту інтересів, що виникає в правовій сфері у разі такої поведінки хоча б одного з його учасників, в результаті якої має місце порушення прав та законих інтересів іншої сторони конфлікту та публічних інтересів у формі встановленого державою правопорядку. Свідоме загострення конфлікту з намаганням задовольнити свої інтереси за рахунок грубого порушення прав та законних інтересів інших осіб призводить до переростання конфлікту в злочин, кваліфікуючими ознаками якого є суспільна небезпека, винність, протиправність, караність [1136 – С. 20; 75 - Статті 2, 11].

Отже, конфлікт інтересів є родовим поняттям, а правопорушення – його різновидом. Не всі конфлікти перетворюються на правопорушення, однак останнє виникає зазвичай на базі конфлікту, учасник або учасники якого своїми діями (бездіяльністю) ігнорують або навіть грубо порушують права та законні інтереси своїх опонентів або публічні інтереси. Як конфлікт інтересів, так і його різновид – правопорушення може виникати у разі зловживання правом одним із учасників правовідносин [1066 – С. 76].

Зловживання правом – для вітчизняного законодавства новий (попри його досить широке застосування в науковій літературі¹) термін, що використовується Цивільним кодексом України [92 – Ст. 13]. Не зважаючи на парадоксальне – як на перший погляд – поєднання правових понять (використовувати на шкоду іншій особі/особам закріплені законом правомочності¹), ця правова категорія (зловживання правом) досить точно відображає сутність правового явища, що нерідко виникає через невідповідність правових (рівних для певної категорії суб’єктів) та фактичних (майнових, організаційних та ін.) індивідуальних можливостей, які рідко бувають однаковими навіть у двох осіб. Відтак рівні правові можливості економічно/організаційно нерівноправних суб’єктів можуть бути використані на шкоду слабшому: право з його принципом формальної рівності може спонукати несумлінного суб’єкта скористатися своїми фактичними можливостями для задоволення власних інтересів, використовуючи при цьому закріплені за ним права і фактичні можливості та ігноруючи законні інтереси інших осіб з незначними фактичними можливостями, аби відстояти свої інтереси (наприклад, крупні і дрібні акціонери: від голосів перших може залежати доля других, якщо приймається рішення про консолідацію акцій, в результаті реалізації якого з товариства «вимивається» більшість дрібних акціонерів, не маючи можливості доплатити за акцію збільшеної вартості).

Подібне явище, що з часів Стародавнього Риму іменується як зловживання правом, виникає в результаті протиріччя (між правовим і фактичним становищем) і, своєю чергою, може спричинити не лише нове протиріччя, а й конфлікт інтересів і навіть правопорушення. Такі негативні прояви зловживання правом зумовлюють його заборону чи значне обмеження з метою захисту приватних інтересів слабшої сторони в правовідносинах, що більш-менш забезпечує дотримання принципу справедливості, а відтак – соціального миру, який, за визначенням Адама Сміта, є однією з основних умов досягнення добробуту в суспільстві¹. Своєю чергою запроваження заборони чи обмеження зловживання правом передбачає визначення цього поняття чи хоча б критеріїв, за наявності яких певні правомірні дії/бездіяльність можна кваліфікувати як зловживання правом.

Згадана (13) стаття ЦК, не даючи стислого визначення поняття «зловживання правом», в кількох своїх частинах (2-6) містить деякі його ознаки та випадки, узагальнивши які можна зробити наступний висновок. Зловживання правом згідно із ст. 13 ЦК України – це таке здійснення суб’єктами цивільних правовідносин своїх прав та обов’язків, за якого вони не додержуються моральних засад суспільства (ч. 4), або вчиняють дії, що порушують права інших осіб, заподіюють шкоду довкіллю та культурній спадщині (ч. 2), або обмежують конкуренцію шляхом зловживання монопольним становищем на ринку чи вчиненням інших актів недобросовісної конкуренції (ч. 5), або мають на меті заподіяння шкоди іншій особі (ч. 3). Однак ст. 13 ЦК України не містить вичерпного переліку ознак та випадків зловживання правом, зазначаючи, що воно також може мати інші форми (ч. 4). Закріплена в ч. 6 ст. 13 ЦК можливість застосування судом до особи, яка зловживає своїми правами, встановлених законом «наслідків» (санкцій), підкреслює слушність положення І. С. Самощенка щодо зловживання правом як однієї з форм протиправності поведінки [1066 – С. 76].

Звичайно, вичерпний перелік навряд чи можливо й доцільно встановлювати, але необхідно визначити основні ознаки зловживання правом, які б дозволили кваліфікувати вчинені в результаті цього дії як протиправні та застосувати відповідні санкції. На наш погляд, такими ознаками слід визнати порушення при здійсненні особою своїх прав законних інтересів інших осіб та/або публічних інтересів, в результаті чого виникає конфлікт, що має правові наслідки. Подібна ситуація може виникнути, зокрема, в результаті зловживання власником контрольного або блокуючого пакета акцій своїм правом брати або не брати участь у загальних зборах акціонерного товариства (у разі ігнорування такою особою загальних зборів останні не відбудуться через відсутність кворуму, що, у разі необхідності вирішення нагальних питань діяльності товариства, призведе до порушення законних інтересів і самого товариства, і решти його акціонерів¹). Відсутність у вітчизняному акціонерному законодавстві правових наслідків подібної поведінки (при досить високих вимогах щодо кворуму загальних зборів не лише основного, а й повторного скликання²) не дозволяє захистити законні інтереси решти акціонерів і відповідно – не запобігає зловживанню правом.

Широко відоме поняття спору також має зв’язок з поняттям конфлікту, однак багатоаспектність такого зв’язку породжує й різні точки зору щодо їх співвідношення. Відповідно до однієї з них переведений в юридичну площину (юридизований) конфлікт стає юридичним спором. Прибічники цієї точки зору визначають правовий спір/спір про право (господарський, цивільний, трудовий, міжнародний) як конфлікт [390 – С. 255; 606 – С. 4, 14, 15, 17; 607 – С. 5, 11, 12, 17, 19, 22; 350 – С. 653; 698; 1011 – С. 48], що віддзеркалює сучасну тенденцію в науці та відповідно – прихильне ставлення науковців до використання цього терміну як універсального і традиційного для вітчизняної юриспруденції періоду 20–30-х років (хоча ця традиція з вже згаданих причин була забута) [607 – С. 5].

З огляду на останню обставину більшість дослідників радянського періоду (з кінця 30-х до початку 90-х років) визначали спір (господарський, цивільний) як суперечності, що виникають з приводу реалізації наявних або встановлених відповідно до чинного законодавства господарських правовідносин [974 – С. 45], спричинені відсутністю єдності у суб’єктів правовідносин з питань належного здійснення прав і виконання обов’язків, або виникнення припущення про неусунення наслідків неправомірної поведінки одного з учасників [607 – С. 12].

Попри слушність вищенаведених точок зору щодо тісного зв’язку між конфліктом і спором та спором і суперечностями, навряд чи правомірно ототожнювати спір з суперечностями чи навіть конфліктом.

Суперечності лежать в основі конфлікту, але, як свідчить вітчизняна практика становлення ринкових відносин, вони можуть роз’язуватися по-різному: цивілізованим шляхом, який передбачає застосування правових механізмів (узгодження розбіжностей при укладенні договорів, пред’яв- лення претензії, подання позову до суду тощо), і нецивілізованими – із застосуванням сили, погроз, обману, що кваліфікуються законом як правопорушення і забезпечують не розв’язання конфлікту, а його придушення, переведення в іншу площину і навіть загострення. Юридичним спором визнається перший з названих шляхів роз’язання конфлікту (цивілізований). В подібному розумінні цей термін застосовується в міжнародно-правовій практиці. Так, і одному з юридичних словників міжнародний спір визначається як формально визнані розбіжності між суб’єктами міжнародного права, що виникають стосовно факта або права і тягнуть за собою обов’язок сторін забезпечити розв’язання такого спору [390 – С. 255]. Згідно із Статутом ООН міжнародним спором визнається така конфліктна ситуаціяя, коли сторони пред’явили одна одній взаємні претензії [350 – С. 653].

Отже, юридичним спором можна визнати такий правовий конфлікт, врегулювання та/або розв’язання якого здійснюється за допомогою правових засобів, насамперед, із застосуванням судових (арбітражних) процедур.

Виходячи з проведеного аналізу понять – протиріччя – конфлікт інтересів – правопорушення – спір, можна з певністю констатувати, що вони не тотожні за змістом і не взаємозамінні, хоча й тісно пов’язані між собою. Започаткування використання в законодавчій практиці терміну «конфлікт інтересів» цілком виправданий і дозволяє регулювати більш широкий спектр відносин, в яких має місце не порушення, а протистояння законних інтересів їх учасників. Це зумовлює необхідність застосування нових правових механізмів щодо розв’язання конфлікту інтересів, про що мова йтиме далі (в цьому параграфі та наступних розділах).

Конфлікти виникають лише за наявності відповідних причин (остання з філософської точки зору є явищем, що безпосередньо породжує інше явище (наслідок) і як основа і сутність останнього відіграє роль початкового і визначального елемента взаємозв’язку явищ [1206 – С. 370]).

Деякі соціологи причину соціального конфлікту вбачають лише в нерівності суспільного становища, «коли частина керує та командує, а інші вимушені виконувати їх вказівки і підпорядковуватися» [1114 – С. 66]. На противагу їм А. Я. Анцупов і А. І. Шипилов вважають, що конфлікти викликаються низкою причин – об’єктивних (в тому числі організаційно-управлінських) і суб’єктивних (суб’єктивно-психологічних). До перших належать природне зіткнення інтересів людей в процесі їх життєдіяльності; слабка (неналежна) розробка в державі нормативних процедур розв’язання соціальних конфліктів; недостатня кількість і несправедливе розподілення важливих для нормальної життедіяльності людей матеріальних та духовних благ; сам спосіб життя громадян країн СНД в перехідний період (від планово-розподільчої до соціально орієнтованої ринкової економіки) з його невлаштованістю, радикальними і швидкими перемінами; традиційний для національного менталітету стереотип конфліктного розв’я- зання соціальних суперечностей; організаційно-управлінські чинники (невідповідність структури організації вимогам діяльності, яку вона виконує; неоптимальність функціональних зв’язків організації з зовнішнім середовишем – іншими учасниками відносин; невідповідність посадової особи, працівника вимогам, що до них пред’являються – професійним, діловим, моральним та ін.) [339 – С. 220-229].

До об’єктивних причин виникнення та розвитку юридичних конфліктів також можна віднести: стан сучасного законодавства, що містить чимало колізій, прогалин (включаючи й відсутність відповідних механізмів розв’язання соціальних конфліктів) [634; 1096 – С. 65-66; 1170 – С. 14; 332; 803; 1266 – С. 43; 1297 – С. 16; 476], а також непослідовне закріплення в нормативно-правових актах конституційного принципу соціальної орієнтації ринкової економіки, відсутність дисципліни у відповідних соціальних групах [1029 – С. 3-4; 351 – С. 216-217] (включаючи колективи найманих працівників, учасників господарських товариств) чи окремих осіб (посадових, зокрема).

Суб’єктивними причинами конфлікту можуть бути: а) втрата або викривлення інформації (в т. ч. щодо своїх прав, їх меж та обов’язків) в процесі міжособової та групової комунікації; б) несбалансовано рольова взаємодія осіб (кваліфікованого бухгалтера обрано секретарем правління акціонерного товариства, а в ревізійну комісію – інженера, соціолога, швачку); в) помилкове розуміння учасниками конфлікту його суті (наприклад, конфлікт виникає не в зв’язку з різними поглядами на проблему, а через різні підходи до її розв’язання); г) різні способи оцінки результатів діяльності учасників конфлікту; д) внутрішньогруповий фаворитизм (необгрунтоване надання переваги лише учасникам своєї групи); е) притаманний людині конкурентний характер взаємодії з іншими людьми; завищений або занижений рівень претензій до опонента та ін. [339 – С. 220-229].

Якщо відсутні об’єктивні підстави конфлікту (лише у однієї сторони виникає хибне уявлення про наявність конфлікту), то має місце удаваний (хибний) конфлікт [339 – С. 293].

Правопорушення (в т. ч. господарське) як різновид конфлікту також має об’єктивні та суб’єктивні причини, що значною мірою перегукуються з вищеназваними (хоча слід зазначити, що в правознавстві проблема причин правопорушень більш досліджена, ніж у вітчизняній конфліктології, яка поки що перебуває на стадії становлення).

Як зазначає В. С. Щербина, об’єктивні причини не залежать від суб’єк- та правопорушення, а є наслідком суперечностей і недоліків розвитку держави, суспільства, економіки» [1280 – С. 18], що особливо гостро проявляються в перехідний період від планово-розподільчих до переважно ринкових засад господарювання. На відміну від об’єктивних, суб’єк­тивні причини залежать від волі і поведінки учасника правовідносин, визначаючи сутність правопорушення (некомпетентність, недбалість, недисциплінованість при реалізації своїх прав та виконання обов’язків, навіть свідоме порушення останніх всупереч вимогам закону та/або договору). Хоча суб’єктивні причини відіграють важливу роль у спричиненні правопорушень, однак об’єктивним чинникам за постулатом марксистсько-ленінського вчення – «буття визначає свідомість» – більшість дослідників надають особливу вагу через їх вплив на всіх учасників правовідносин.

Об’єктивні чинники багатоманітні, що зумовлює їх класифкацію. Так, В. С. Щербина об’єктивні причини господарських правопорушень поділяє на соціально-політичні, економічні, організаційно-технічні, правові, відносячи до останніх недосконалість правового регулювання господарської діяльності, недостатній рівень організації та здійснення правової роботи в народному господарстві, захисту майнових прав та інтересів суб’єктів господарювання [1280 – С. 19-21].

Крім традиційного поділу причин правопорушень на об’єктивні та суб’єктивні, в юридичній літературі зустрічають й інші класифікації. Так, В. М. Кудрявцев розрізняє загальносоціальні (перші впливають на всіх учасників правовідносин) та індивідуальні причини (діють вибірково – щодо певних суб’єктів права), підкреслюючи складність їх взаємодії, в процесі якої і спричинюються правопорушення [754 – С. 126]. У В. С. Тадевосяна дещо інший погляд на причини господарських правопорушень, скоєння яких, на його думку, може мати місце в результаті дії а) внутрішніх чинників, викликаних поведінкою самого правопорушника, б) зовнішніх – як наслідку поведінки контрагентів, дій та розпоряджень державних та інших органів, в) комплексу зовнішніх та внутрішніх факторів [1159 – С. 69]. Якшо класифікація В. М. Кудрявцева значною мірою відповідає традиційному поділу (загальносоціальні причини по суті є об’єктивними, а індивідуальні – зазвичай – суб’єктивними), то В. С. Тадевосян, застосовуючи системний підхід, розглядає всі чинники в їх сукупності, взаємозв’язку, підкреслюючи взаємопроникнення внутрішніх та зовнішніх причин, що, своєю чергою, можуть бути результатом дії як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. Відтак слушною є позиція тих науковців, які погоджуються з думкою Арістотеля про дію причин-систем або системних причин, що мають у своєму складі закономірно пов’язані елементи [1190 – С. 29-30, 93, 181-182].

Оскільки правопорушення виникає зазвичай на базі конфлікту і є різновидом правового конфлікту, то причини їх виникнення в основному збігаються (підкреслюючи тим самим тісний зв’язок цих категорій як загального – конфлікти та окремого – правопорушення).

Наявність у конфліктів деструктивних функцій обумовлює вжиття щодо них заходів, спрямованих на попередження, розв’язання конфліктів та управління ними. Науковці, які спеціалізуються на конфліктології, у тому числі правовій (А. Я. Анцупов, А. И. Шипилов, В. Н. Кудрявцев та ін.), акцентують увагу на стратегічних підходах щодо розв’язання цієї проблеми, називаючи низку напрямків, серед яких:

– придушення конфліктів, що лише ускладнює ситуацію і нерідко призводить до поглиблення конфлікту, який набирає прихованої форми;

– запобігання конфліктів, що передбачає цілий комплекс заходів, в тому числі юридичних: гармонізація (усунення колізій, прогалин, інших недоліків, систематизація, кодифікація) законодавства [1295 – С. 250-261], що дозволить належним чином врегулювати відносини, в яких найчастіше виникають конфлікти; підвищення юридичної грамотності учасників правовідносин; усунення правового нігілізму тощо;

– управління конфліктами (або їх регулювання). Управління конфліктами полягає в недопущенні їх розростання і вжиття заходів до зниження негативних наслідків конфлікту, чому сприяють такі заходи: забезпечення гласності та відкритості конфліктів, що дозволяє їх контролювати; зниження ступеня соціально-психологічного збудження між конфліктуючими сторонами [1117 – С. 297-298.]; компетентна оцінка результатів діяльності учасників конфлікту [339 – С. 452] (це дозволяє не лише управляти конфліктом, а навіть попередити його негативні наслідки та/або розв’язати на ранній стадії);

– завершення конфлікту (його припинення за будь-яких причин); основними формами завершення конфлікту є його розв’язання (полягає в спільній діяльності учасників конфлікту щодо припинення протидії і розв’язання проблеми, що призвела до суперечки), врегулювання (усуненню суперечки сприяє третя особа), затухання (тимчасове припинення протидії при збереженні основних ознак конфлікту), усунення (такий вплив на конфлікт, в результаті якого ліквідуються основні структурні елементи конфлікту), переростання в інший конфлікт (має місце у випадках, коли між сторонами виникає нова, більша значна суперечка і змінюється об’єкт конфлікту) [339 – С. 468-469, 482].

Правові засоби відіграють важливу роль у попередженні конфліктів, їх розв’язанні, врегулюванні, а також в мінімізації шкідливих наслідків конфліктів. Як слушно зауважує ряд авторів, конфлікт – основа діяльності юристів [1296 – С. 3, 17, 20], а врегулювання конфліктів – одна з функцій права [1296 – С. 19]. Юриспруденція покликана за допомогою правових заходів створювати механізми попередження конфліктів та їх розв’язання з найменшими втратами для учасників конфліктних ситуацій, соціальних систем усіх рівнів, в яких вони безпосередньо (як учасники господарського товариства, наприклад) або опосередковано (в ланцюжку на зразок: учасники господарського товариства – господарське товариство – економіка країни – світова економіка) беруть участь.

Особливої гостроти набуває ця проблема щодо конфлікту-правовопо- рушення, якій в правовій науці традиційно приділяється велика увага. Запровадження ринкових відносин в економіку країни (що значною мірою змінило і комплекс причин правопорушень, їх характер, сферу виникнення) зумовлює необхідність пошуку нових та модернізації традиційних правових шляхів попередження правопорушень. Насамперед, це стосується правопорушень у сфері господарювання, яка зазнала чи не найбільш радикальних змін і поповнилася новими видами та підставами правопорушень (серед яких чільне місце посідають корпоративні конфлікти, що також стали предметом цього дослідження).

Профілактика правопорушення в сфері господарювання – це застосування не лише «заходів державного характеру, спрямованих на усунення причин та умов правопорушень або їх нейтралізацію (послаблення)» [1280 – С. 24-25], але й превентивні заходи, що запроваджуються самими суб’єктами господарювання з метою уникнення конфліктів і пов’язаних з ними правопорушень у внутрішньогосподарських (в т. ч. корпоративних) відносинах [462 – С. 113; 466 – С. 6; 473 – С. 245-247; 477; 1053; 1086; 1087; 1247].

Аналіз результатів наукових досліджень зазначеної проблеми дозволив В. С. Щербині виділити два рівні профілактики господарських правопорушень – загальносоціальний і спеціальний. Якщо перший передбачає розв’язання суперечностей суспільного (насамперед, економічного) розвитку країни з метою усунення причин та умов, що породжують господарську деліктність, то другий (спеціальний) є діяльністю, пов’язаною із застосуванням правових, організаційних, технічних та інших засобів з метою попередження правопорушень на певній території, в певній галузі економіки, на підприємстві або в певній сфері господарських відносин [1280 – С. 26].

Спільність соціальної природи конфліктів і правопорушень дозволяє говорити про спільність змісту профілактики перших і других. Зміст профілактики правопорушень визначається по-різному: як процес нейтралізації та усунення факторів, що породжують чи сприяють скоєнню правопорушень [726 – С. 26], як один із видів правозастосовної діяльності [794 – С. 20]. Однак зміст профілактики, як зазначає В. С. Щербина, цим не вичерпується. Аналіз профілактики господарських правопорушень (конфліктів) дозволив йому зробити висновок про необхідність включення до змісту правопорушення таких основних елементів, як суб’єкти, об’єкти, юридичні дії та операції, засоби та способи їх застосування, результат діяльності [1280 – С. 35].

До суб’єктів профілактики В. С. Щербина відносить суди (арбітражні/господарські) і прокурора [1280 – С. 27-32] як осіб, що відповідають необхідним для виконання цієї функції ознакам (а) цілеспрямоване здійснення профілактики як функції; б) їх зв’язок з іншими суб’єктами профілактики як по горизонталі, так і по вертикалі [1280 – С. 27]). Схвалюючи віднесення зазначених органів до суб’єктів профілактики, важко погодитися з таким обмеженням кола цих суб’єктів, що грунтується на першій з названих ознак. Якщо в умовах планово-розподільчої економіки на судові і прокурорські органи лягав основний тягар такої профілактики, то запровадження в економіку країни ринкових відносин внесло свої корективи: створена низка державних органів, що здійснюють захист публічних інтересів у сфері господарювання (наприклад, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Комітет у справах захисту прав споживачів, Антимонопольний комітет та ін.).

На регіональному рівні подібні функції виконують органи місцевого самоврядування [47 – Статті 26, 29-31], а на локальному – суб’єкти господарювання, їх засновники, власники майна шляхом прийняття установчих, внутрішніх та інших документів, які регулюють внутрішні (корпоративні) відносини, встановлюючи в них відповідні механізми розв’язання корпоративних конфліктів з метою попередження їх переростання в правопорушення. Ринкові засади господарювання з наданням їм цивілізованого характеру передбачають і широке залучення об’єднань громадян, господарських організацій за професійною, функціональною та іншими ознаками для розробки системи профілактичних заходів та їх реалізації з метою запобігання конфліктам у певній сфері, надання консультативних та посередницьких послуг щодо їх розв’язання. Лише узгодженість дій всіх елементів системи з врахуванням усіх впливаючих на неї чинників може забезпечити оптимальний її стан, а відтак – попередити більшу частину конфліктів, мінімізувати негативні наслідки від них, перевівши їх в юридичну площину, а також з користю використати набутий досвід для профілакти конфліктів, управління ними, а також розв’язання за допомогою правових засобів.

Хоча Українською державою запроваджуються різноманітні заходи для досягнення подібного ефекту, однак важко погодитися з обмеженням ролі прокурорів, зокрема в господарському судочинстві, сферою захисту лише приватних інтересів громадян та однієї категорії публічних інтересів - інтересів держави [19 – Ст. 36-1; 20 – Статті 2, 29; 418 – C. 5, 12]¹, обмежуючи тим самим можливості захисту решти публічних інтересів – територіальних громад, значної частини слабозахищених верств населення (17-мільйонної армії дрібних акціонерів [1068/2], дрібних підприємців), зротаючої кількості залежних (в т.ч. від іноземних суб’єктів господарювання) підприємств і відповідно – їх учасників, працівників і кредиторів. Як слушно зауважує В.Б. Ястребов [1316 – С. 302], цивільні та господарські спори, попри їх спрямованість в більшості випадків на розв’язання конфлікту приватних інтересів сторін, нерідко набувають державної або суспільної значущості, що вимагає втручання прокурора (як найбільш придатного для цього органу) для їх захисту. Відтак звернення прокурора на захист державних і суспільних інтересів не виключає пред’явлення позову в інтересах конкретного підприємства, організації – не лише державних і муніципальних (комунальних), але й комерційних, якщо вони з об’єктивних причин або через бездіяльність свого керівництва не могли пред’явити позови, спрямовані на забезпечення виконання державного замовлення, забезпечення населення продовольством та ін. [1316 - С. 319-321].

Положення Конституції, що визначають Україну як демократичну, соціальну, правову державу [1 – Ст. 1], зумовлюють забезпечення державою захисту (в т.ч. за допомогою органів прокуратури [1 – Ст. 121] всіх категорій публічних інтересів з закріпленням відповідних положень в Конституції [1 – Ст. 121], Законі “Про прокуратуру” [19 – Ст. 36-1], Господарському процесуальному кодексі України [20 – Статті 2, 29]. Положення останнього потребують також корегування з огляду на необхідність надання більшої самостійності прокуророві як захисникові публічних інтересів без “підкріплення” його позицій органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції зі спірних питань, що має виконувати роль позивача [20 – ч. 2 ст. 29]. Відсутність ініціативи такого органу щодо подання позову в інтересах держави зазвичай свідчить про наявність конфлікту інтересів між ним і прокурором, за заявою якого порушується справа. Відтак доцільно ч. 2 ст. 29 ГПК викласти в такій редакції:

“У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором у публічних інтересах, орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, набуває статусу позивача лише у випадку, якщо підтримує позовні вимоги прокурора”.

Виключно важливу роль у попередженні не лише правопорушень, але й решти конфліктів, відіграє законотворча діяльність Верховної Ради, від якої залежить якість прийнятих нею законів, закріплення в них правових механізмів захисту законних інтересів усіх рівнів і видів (включаючи приховані законні інтереси, поява яких зумовлена змінами в суспільних відносинах). Особливо слід наголосити на великій кодифікації господарського законодавства, встановлення за допомогою останньої такого господарського правопорядку, який би забезпечував адекватний соціальній правовій державі та соціально спрямованій ринковій економіці баланс публічних і приватних інтересів різних видів і рівнів [1234 – С. 54], тобто реалізацію та захист приватних інтересів, рівночасно орієнтуючи їх на дотримання публічних інтересів¹. Оптимальне поєднання цих інтересів, встановлення ефективних механізмів відновлення порушених в результаті конфліктів-правопорушень прав, забезпечуватиме системний зв’язок [755 – С. 12] між державно організованим суспільством і його членами.

Попередженню конфліктів, таким чином, сприяє система заходів, на яких акцентують увагу дослідники (оптимізація правової системи країни¹ з максимальним врахуванням факторів, що впливають на ефективність правового регулювання² (включаючи й кодифікацію законодавства, в результаті проведення якої усуваються колізії, прогалини та інші недоліки законодавства [1295 – С. 250-260; 1296 – С. 21]); підвищення правової культури [564; 892] та дисципліни [351 – С. 216-218] учасників господарського життя; усунення правового нігілізму – однієї з основних причин ігнорування учасниками правовідносин своїх обов’язків³, а також прав та законних інтересів інших осіб; збільшення ролі локальних нормативних актів (установчих та внутрішніх документів господарських організацій, що визначають основні параметри їх діяльності та регулюють внутрішні відносини в таких організаціях) і договорів, що встановлюють взаємні зобов’язання суб’єктів правовідносин; використання науково-правової експертизи при вирішенні судами спорів-конфліктів [846]. Однак цей перелік ніколи не буде повним через динамізм соціальних систем, вплив на них численних факторів (внутрішніх, зовнішніх), а також пов’язану з цими факторами перманентну змінюваність людини як основного і визначального елемента будь-якої соціальної системи. Відтак будь-які заходи щодо попередження конфліктів не будуть ідеальними, однак досягнення оптимального стану профілактики (зменшення конфліктності в системі та оточуючому середовищі, управління конфліктами та переведення їх в юридичну площину) – цілком реальне завдання.

Не менш важливу роль, ніж попередження конфліктів, відіграє їх раннє виявлення. При цьому не всі конфлікти мають ліквідовуватися, особливо ті з них, що виявляють вади соціальної системи та дозволяють оптимізувати її внутрішній та зовнішній стан, уникнувши масштабних криз чи навіть глобальних катастроф. Так, конфлікт між контрагентами в процесі виконання договірних умов (щодо нечітко визначеного договором порядку оплати виконання) може свідчити про негаразди в роботі виконавця (недоліки в організації договірної роботи на підприємстві, несвоєчасну сплату учасниками своїх внесків/повну оплату акцій і пов’язаною з цим проблемою матеріального забезпечення виробництва, а також ефективністю управління, своєчасністю та адекватністю рішень менеджерів і навіть вищих органів управління – загальних зборів, спостережної ради та ін.), власні прорахунки, негаразди у зовнішньому середовищі (відсутність коштів у покупця /замовника, неналежне виконання посередниками своїх зобов’язань щодо обслуговування виконання договірних зобов’язань, зміна законодавства в бік погіршення умов для виконавця, інфляційні процеси... Своєчасне виявлення дійсних причин такого конфлікту, управління ним дозволяє уникнути більш серйозних наслідків і попередити його переростання в правопорушення (в даному випадку порушення договірних умов).

Рівночасно об’єктивна обумовленість конфліктів у суспільстві та бажаність мінімізації їх негативних наслідків зумовлюють необхідність розв’язання конфліктних ситуацій з найменшими втратами для його учасників та суспільства.

Представники конфліктології як загальнонаукового напряму та юридичної (правової) конфліктології, зокрема, розрізняють кілька методів, що використовуються при розв’язанні конфліктів. Вони відрізняються ступенем ефективності, характером (організаційні, технічні, правові).

Найменш ефективними (не забезпечують ліквідації конфлікту, оскіль- ки залишається його причина) є (а) метод ухилення від конфлікту, коли одна з конфліктуючих сторін уникає від зустрічі (будь-якого спілкування) з супротивником з метою розв’язання конфлікту та віднайдення прийнятних для цього форм (досить часто застосовується несумлінними власниками контрольних чи блокуючих пакетів акцій, що ухиляються від участі в загальних зборах акціонерного товариства, чи посадовими особами органів господарського товариства, які уникають зустрічі з дрібними акціонерами); (б) метод відкладання, що часто-густо означає тимчасову відмову від своїх позицій; при цьому сторона, що поступилася, в міру нагромадження сил та зміни ситуації на її користь зазвичай робить спробу повернути втрачене [1117 – С. 298].

На противагу вищезгаданим, метод переговорів дозволяє зняти гостроту конфлікту, допомагає зрозуміти аргументи сторін, розглянути альтернативні пропозиції, об’єктивно оцінити дійсний стан справ, досягти консенсусу (компромісу) або відкрити шлях до співробітництва [1117 – С. 298] шляхом узгодження інтересів учасників конфлікту, що нерідко втілюється у формі правового документа – протоколу узгодження позицій/розбіжностей сторін¹ або договору (в т. ч. мирової угоди). Обов’язкове використання останнього законом передбачається у разі досягнення в процесі переговорів або процедури санації (у справі про банкрутство) домовленості про прощення (списання) боргів, їх реструктуризацію, порядок погащення тощо [4 – Статті 179, 309, 365; 20 – Ст. 78, п. 7 ст. 80; 27 – Ст. 1, ч. 1 ст. 4, ч. 2 ст. 18, статті 35-39; 92 – Статті 600, 604, 605].

Метод використання участі третьої особи у врегулюванні конфлікту (в т. ч. посередництво) [339 – С. 481-498] називають ще процедурою примирення (медиації), яка забезпечує розв’язання конфлікту, учасники якого не спромоглися (через небажання або відсутність необхідних для цього знань і навичок) знайти прийнятний для них шлях узгодження своїх інтересів, зіткнення яких викликало конфлікт. При цьому роль посередника можуть виконувати різні особи – фізичні та юридичні, яким довіряють сторони конфлікту, або навіть органи господарської організації, в якій виник конфлікт (в акціонерному товаристві це можуть бути загальні збори, спостережна рада, за її відсутності – виконавчий орган або навіть ревізійна комісія (з фінансових питань) чи спеціально створений для розгляду внутрішньокорпоративних конфліктів орган – арбітражна комісія [462 – С. 114-115; 466 – С. 6; 473 – С. 246-247] або комітет з врегулювання корпоративних конфліктів [414 – С. 50]). Традиційними посередниками при розв’язанні конфліктів за допомогою правових засобів виступають суди – господарські (комерційні, арбітражні), цивільні, адміністративні, третейські. Роль останніх в Україні протягом останнього десятиліття зростає у зв’язку із запровадженням ринкових форм господарювання, в т. ч. поширенням зовнішньоекономічної діяльності [15 – Статті 38-39], іноземного інвестування [40 – Ст. 26].

Особливої ваги в сучасних умовах набуває метод примирення, що має різні форми: (а) узгодження розбіжностей при укладенні, зміні чи розірванні господарського договору, якщо це передбачено законом чи домовленістю сторін; (б) укладення мирової угоди; (в) прощення чи списання боргу; (г) добровільне задоволення претензійний вимог, що грунтуються на порушенні договірних чи позадоговірних зобов’язань.

В міжнародній практиці розв’язання спорів економічного характеру набувають поширення такі альтернативні способи розв’язання спорів, спрямовані на підтримання і збереження нормальних діловових відносин (і відповідно вимагають прагнення сторін до співробітництва, що має фіксуватися в договорі), як примирні процедури, міні-процеси [402 – C. 23-26].

Попри різноманітність форм і видів посередництва, що застосовується при розв’язанні юридичних чи юридизованих конфліктів, слід виділити такі:

– судове (державні суди [1 – Статті 124-131; 86; 45; 4; 20], третейські суди різних рівнів (від створюваних для розв’язання спорів між резидентами, так і для вирішення спорів в сфері зовнішньоекономічної діяльності [5; 37; 252; 256; 262]), міжнародні суди на зразок Європейського Суду Правосуддя [648/1 – С. 37-39; 997 – С. 205-221, 381-389; 1162 – С. 38-46]);

– адміністративне (здійснюється уповноваженими органами держави в межах їх компетенції);

– системне або комплексне (використовується в межах системи соціального партнерства і зазвичай передбачає створення Примирними комісіями, що формуються з представників органів держави, територіальної громади, представників учасників конфлікту та незалежних експертів [245]);

– громадських організацій щодо конфліктів між їх учасниками, якщо така функція передбачена розробленим на підставі відповідного закону їх установчим документом;

– господарськими організаціями щодо певного кола осіб та/або щодо певного виду конфліктів (біржі – як фондові, так і товарні мають спеціальні органи, що розглядають пов’язані з укладенням біржових угод/контрактів спори [21 – Ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 17]¹; господарські об’єднання можуть за спільної згоди учасників брати на себе функцію розгляду конфліктів, що виникають всередині об’єднання);

– господарські організації низової ланки економіки, включаючи й господарські товариства як найбільш численні з них (локальному рівню вирішення конфліктів у господарських товариствах як одному з найменш досліджених буде приділено увагу в наступній главі).

Звернення до посередництва суду (загальної юрисдикції, господарського, третейського) зазвичай здійснюється за ініціативою учасника (учасників) конфлікту чи його представника, а у передбачених законом випадках – органом, уповноваженим опікуватися захистом інтересів інших осіб або державних інтересів. У кримінальному та адміністративному процесі, на відміну від господарського та цивільного, ініціатива порушення справи в суді зазвичай належить прокуророві та іншим уповноваженим органам держави [2/2 – Ст. 4; 8 – Статті 254-255], оскільки йдеться про правопорушення, що посягають на публічні інтереси (встановлений в країні правопорядок). Характер конфлікту-правопорушення, суспільна вага і вид порушених при цьому інтересів обумовлюють і вид суду, і порядок порушення в ньому справи, і санкції, що застосовуються до правопорушника, і способи розв’язання конфлікту в суді, і учасників процесу. В господарському чи цивільному процесі можливим є досягнення примирення сторін (узгодження їх інтересів, досягнення певного компромісу між ними) шляхом укладення між учасниками спору мирової угоди, відмови від позовних вимог (якщо при цьому не зачіпаються публічні інтереси).

Хоча роль уповноважених державних органів як третьої особи порівняно з судами не така значна, однак в межах своєї компетенції вони уповноважені втручатися в конфліктну ситуацію (зазвичай це має місце у разі переростання останньої в правопорушення) з метою усунення її причин, негативних наслідків та застосування передбачених законом санкцій.

Перелік таких органів досить значний. Більшість з них виконує роль не лише третьої особи, але й представника публічних інтересів при розв’язанні конфліктів в певній сфері діяльності (так, Антимонопольний комітет [191-202], Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку [203-215] регулюють питання, пов’язані із запобіганням, виявленням порушень, розв’язанням конфліктів, що виникають відповідно у сфері економічної конкуренції та на ринку цінних паперів). Однак останнім часом створюються органи, основною функцією яких є примирення учасників конфлікту. Це стосується, зокрема, Національної служби посередництва і примирення (НСПП), яка діє на підставі відповідного Положення, затвердженого Указом Президента від 17.11.1998 р. № 1258/98 [114]. Саме НСПП розробила і затвердила унікальний нормативно-правовий документ, що регулює порядок проведення примирних процедур по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) у випадку неплатоспроможності власника або уповноваженого ним органу [245]. Цей документ передбачає кілька рівнів посередників, що здійснюють арбітрування при вирішенні колективних трудових конфліктів: примирна комісія, примирна комісія за участю незалежного посередника, трудовий арбітраж, Національна служба посередництва і примирення.

Отже, в розв’язанні конфлікту провідна роль належить юридичним процедурам: відкладення розв’язання конфлікту за згодою сторін, переговори з документальною фіксацією їх результатів (врегулювання розбіжностей/спірних питань), участь третьої особи (незалежно від особи посередника – судові або компетенті органи, органи господарського товариства) здійснюється в частині випадків на договірних засадах (зокрема, при використанні в цій ролі третейських судів), але в більшій частині – згідно з встановленою законом процедурою розгляду певних видів конфліктів (спорів) [1 – 4; 8 – Статті 245-297; 20; 37; 45; 73 – Статті 35-61].

Усі зазначені органи та організації діють на підставі нормативно-правових актів відповідних рівнів. Як слушно зауважує В. Ф. Сіренко, «право є інструментарієм у розв’язанні соціальних конфліктів» [1096 – С. 66], що зумовлює необхідність зваженого, системного підходу до прийняття нормативного акта на будь-якому рівні, для оптимального регулювання відносин і відповідно – забезпечення попередження та розв’язання конфліктів у будь-яких соціальних системах господарського спрямування.

Правопорядок (суспільний господарський порядок) є ланкою, що єднає усіх учасників ринкових відносин [949 – С. 107; 631 – С. 33, 49-55]. Обов’язкам учасників правововідносин, їх належному виконанню небезпідставно деякі науковці, за прикладом Л. Дюгі, відводять перше місце в попередженні конфліктів [1296 – С. 17]. Таким чином, якість правового регулювання, дисципліна в дотриманні (виконанні) прийнятих у встановленому порядку нормативних актів (в тому числі внутрішньофірмового або корпоративного регулювання) – є однією з багатьох умов запобігання конфліктам та їх цивілізованого (з використанням відповідних правових механізмів) розв’язання.

Зростання кількості конфліктів у сучасну епоху і зумовлена цим необхідність їх дослідження (особливо правових конфліктів та юридизованих конфліктів) як системного явища зумовило формування юридичної чи правової конфліктології, основним із завдань якої є перетворення конфлікту «у формалізований, впорядкований і такий, що підлягає розв’язанню, спір про право», надання йому форми, що припускає правові способи розв’язання та подолання конфліктів [1296 – С. 8].

Юридична конфліктологія як система знань про правові та юридизовані конфлікти складається з елементів і підсистем. До однієї з останніх (за ознакою сфери діяльності і галузі законодавства, що її регулює) належить господарська конфліктологія, що на сьогодні представлена в основному господарською деліктологією та господарським процесуальним правом (перша опікується конфліктами/спорами, що виникли в результаті заподіяння шкоди, а друга – розв’язанням господарських спорів/конфлік­тів господарськии судами – державними та почасти третейськими [481; 976]). Відтак становлення низки інститутів господарської конфліктології вже започатковано, однак більшість питань залишається ще малодослідженими. До них належать проблеми корпоративної конфліктології, спроба теоретичного обгрунтування якої як інституту господарської конфліктології дається в наступному розділові.