40.Формування нової літературної мови і.Котляревський

Традиційно початком національного відродження нової доби вважають появу у 1798 році перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського – поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури. Створена на матеріалі суспільного життя України другої половини 18 ст «Енеїда» показала світові український народ з його історією, мовою, звичаями, віруваннями, побутом. Зроблено це було настільки майстерно, що поему Котляревського вважають енциклопедією українського життя. Написана розмовною мовою, розрахована на сприйняття найширшими колами, «Енеїда» утверджувала дух козацького товариства, Перед Котляревським постало питання: якою мовою писати?Чи ж можна про життя народу писати мертвою книжною мовою? Іван Петрович зробив вибір і почав писати «мужичою», тобто народною мовою. Правда, народну мову зустрічаємо в нашій літературі й до Котляревського:в інтермедіях, сатиричних віршах, але там народна мова була засобом пародії, низького стилю, бо для високих літературних жанрів її вважали непридатною.

Котляревський стояв також біля джерел сучасного українського театру. Будучи директором Полтавського театру, він написав для нього дві п’єси – «Москаль-чарівни», «Наталка Полтавка».

Творчість Котляревського як основоположника нової української        літератури й літературної мови висвітлюється в історії української літературної мови певною мірою непослідовно й суперечливо. З одного боку, дослідники постійно підкреслюють величезну роль “Енеїди” Котляревського у процесах формування нової національної літератури й літературної мови на демократичній основі, з другого — в літературознавчих і мовознавчих працях існує традиція негативної оцінки жанрової специфіки “Енеїди”. У багатьох дослідженнях мови “Енеїди” повторюється положення про те, що обраний Котляревським жанр бурлеску, травестійно-сміховий характер поеми значно обмежив можливості автора у використанні багатства народної мови й зумовив деяку збідненість і однобічність відібраного лексичного матеріалу.

Положення про певну неповноцінність обраної Котляревським художньої форми твору грунтується на давній традиції трактування бурлескно-травестійного жанру як низького.

Проте вжез другої половини XIX ст. у працях видатних представників української науки, зокрема у І. Франка, виявився й глибший підхід до оцінки “Енеїди”, її демократичного характеру, проникливе розуміння тієї вирішальної ролі, яку відіграла поема у формуванні нової української літературної мови.

У світлі останніх досліджень середньовічної народної сміхової культури, здійснених вітчизняними та зарубіжними ученими, що внесли кардинальні зміни у погляди на участь цієї культури у формуванні нових західноєвропейських літератур і літературних мов, з нових позицій треба розглядати факт зародження нової української літератури у формі   бурлескно-травестічного жанру. Становлення національних культур європейських країн відбувалось під величезним, часом визначальним впливом народної сміхової культури. “Смеховая и народно-языковая фамильяризация мира,— зазначає М. М. Бахтін,— исключительно важный и необходнмый этап на пути становления свободного научно-познавательного и художественно-реалистического творчества европейского человечества” [Бахтин М., 1970, С. 110].

Травестійно-пародійне слово зіграло вирішальну роль у розвитку демократичної культури Західної Європи, допомагаючи формувати літературні мови європейських націй. “Европейские литературные языки,— пише М. Бахтін,—французский, нсмецкий, английский — были созданы в процессе разрушения зтой иерархии, причем смеховые и травестирующие жанры позднего Средневековья и Возрождения — новеллы, масленичные игры, соти, фарсы и, наконец, романы — формировали эти языки. Французский литературно-прозаический язык был создан Кальвином и Рабле, но и язык Кальвина, язык средних слоев населения (“лавочников и ремесленников”) был намеренным и сознательным снижением, почти травестией священного языка Библии” [Бахтнн М., 1975, С. 435].

Слід вбачати історичну закономірність у тому, що нова українська література почалась із “Енеїди” І. Котляревського — твору бурлескно-травестійного, написаного народнорозмовною мовою, глибоко зануреного у джерела національногосміхового фольклору. В умовах соціального й національного гноблення, з денаціоналізованими верхніми верствами суспільства народ виступав як єдиний хранитель національної пам'яті і творець та охоронець національної культури. Отже, формування нової літератури і літературної мови могло відбуватися на єдиній основі — основі народної культури.

Закорінена в народній сміховій культурі бурлескно-травестійна форма, органічно пов'язана із староукраїнською гумористичною традицією віршів мандрівних дяків, шкільної драми, з елементами української і російської сатиричної літератури, була на той час найбільш придатною для здійснення кардинальної зміни літературної традиції — переходу від релігійно абстрактної тематики до зображення реального народного життя.

В “Енеїді”, як у творі вже нової літератури, спостерігається перехід від ідейно-естетичної обробки відомої літературної версії до творення нової художньої структури, опертої на національне життя і народну національну традицію.

Форму класичної епопеї І. Котляревський заповнив світом  сучасних йому речей і понять: “Вся тогочасна Україна з її панами й підпанками, полковниками, представниками академічної премудрості, суддями й представниками нової бюрократії, козацтвом і регулярною армією, нарешті, селянством — проходить перед нами в “Енеїді”. Військові сцени з усім різноманітним антуражем воєнного побуту і мирний побут з його поминками, бенкетами, похоронами та іншими проявами буденного життя, що сповнюють майже кожну частину поеми, представлені окремими картинками” [Шамрай А. П., C. 34].

Численні розгорнуті описи народного одягу, їжі, ігор, битв і под., нагромадження назв  побутово-етнографічних реалій ніяк не можна вважати недоліком твору. Навпаки, це одне з найбільших досягнень поеми, що зробило її своєрідною етнографічною енциклопедією тогочасного українського народного життя. Характеризуючи лексичні особливості мови “Енеїди”, слід говорити про їх надзвичайне багатство, а не про збідненість. У порівняно невелику за обсягом поему Котляревському вдалося ввести надзвичайно багатий лексичний матеріал народної розмовної мови. В “Енеїді” зафіксовано близько семи тисяч слів найрізноманітніших семантичних груп. Найширше представлена етнографічно-побутова лексика: назви одягу, їжі, житла, хатнього інтер'єру, сільськогосподарських знарядь, народних ігор, назви спорідненості та свояцтва тощо, серед них переважають слова з конкретним видовим значенням.

В “Енеїді” представлені й різні шари запозиченої лексики, зокрема військової: муштра, муштрувати, баталія, армія, ранжир, бомба, артикул, депо, лагер, пікет, мундир, флот, провіантмейстер, крігсцальмейстер,велонтир, палом та ін.; побутової: капот, портшез, ридван, презент. Запозичення наведені у народній усно-розмовній трансформації.

Дослідники мови “Енеїди” неодноразово відзначали синонімічне багатство твору. Для позначення ряду предметів, ознак, дій автор вводить у текст надзвичайно широкі ряди синонімів, лексико-семантичні варіанти слів. Найбагатшою в “Енеїді” є дієслівна синоніміка, що свідчить про динамізм стилю поеми.

Котляревському вдалося ввести в “Енеїду” основний словниковий склад народної побутової мови, що значною мірою визначило місце поеми в процесі формування нової української літературної мови на демократичній основі. Представлена у творі багата синоніміка, численність лексичних варіантів слід розглядати як цілком закономірне і позитивне явище на початковому етапі формування літературної мови.

Обраний Котляревським бурлескно-травестійний жанр поеми зумовив й відповідний добір мовних засобів. Художня структура “Енеїди” — численні гіперболізовані картини битв, бенкетів, детальний опис побутово-етнографічних реалій тощо — вимагала мовного вираження через численні довгі переліки, що давало авторові найширші можливості для введення лексики у всьому її багатстві й різноманітності.

Мова поеми повністю орієнтована на усне розмовне мовлення з такими характерними його рисами, як фамільярність і експресивність. Народнорозмовна стихія визначає не лише лексичний і фразеологічний рівень тексту поеми, а й словотвірний (Енеєчко, Анхизенко, Агамемноненко, Лавися та ін.) і синтаксичний (Енея не любила — страх; Забув і в Рим щоб мандровать; Гребнули раз, два, три, чотири. Як на! — у берега човни; Юнона з Турном як шутила, Еней про теє ні гу-гу).

З європейською літературною традицією, генетично пов'язаною з народною сміховою культурою (зокрема, з творчістю Рабле, Сервантеса, італійською та іспанською середньовічною комедією тощо), споріднюють “Енеїду” і такі її стильові особливості, як гіперболізація (Служили у троян, два брати, із них був всякий Голіаф; Широкоплечий і мордатий, і по вівці цілком глитав), знижено-пародійне зображення трагічного (Асканій більше всіх тут хлипав і губи так собі задрипав, Що мов на його сап напав; Враг на врага скакав, мов блохи, Кусався, гриз, щипав, душив), підкреслено-матеріальне, гротескне зображення тіла з відповідним добором лексичних засобів (Із носа бризнула кабака, у Турна околів в ногах; Но в лагері найшли різниці, Лежали битих м'яс копиці, Печінок, легкого, кишок; Пішли кулачні накарпаси, В виски і в зуби стусани, Полізли тельбухи, ковбаси, Всі пінили, як кабани), широке застосування фамільярно-вуличної мови, вульгаризмів, лайок (мовчать! Праскверна пощекухо! – Юнона злобна порощить. – Фіндюрко, ящірко, брехухо! Як дам! очіпок ізлетить;Поганий, мерзький, скверний, бридкий, Нікчемний, ланець, кателик! Гульвіса, пакосний, престидкий, Негідний, злодій, Єретик). Зазначені мовностильові риси поеми свідчать не про художні прорахунки її автора, а про підпорядкованість її дії єдиної художньої закономірності.

Слід відзначити й таку мовностильову рису “Енеїди”, як введення в текст елементів інших мов (церковнослов'янської, латинської), а також застосування макаронічної мови (суміші українських і латинських чи псевдолатинських елементів) і “очуднювання” мови за допомогою деформації слів.

Мовне багатоголосся пародійно-травестійної літератури відігравало важливу роль у боротьбі з властивим середньовічній культурі ієрархічним поділом на високі й низькі жанри, за кожним з яких було закріплено певний канонізований тип мови.

Вводячи в розкуту мовну стихію “Енеїди” зображальні елементи, властиві тогочасним високим літературним стилям, І. Котляревський висміює, пародіює їх канонізовану мертву мову, висміює  мову тогочасної класицистичної літератури,  типові стильові елементи сентименталізму, вислови романсно-пісенного походження. Пародіюючи мертву латинь і церковнослов'янську мову, а також відірвані від народного джерела літературні стилі свого часу, Котляревський підкреслює перевагу живої народнорозмовної мови.

Безперечно, “Енеїда” лише частково вирішила проблеми формування нової української літературної мови. Введена Котляревським в художній твір розмовна українська мова була ще одностильовою. Проте своєю творчістю автор спростував негативне ставлення тогочасних реакційних сил суспільства до самої можливості створення літератури мовою українського народу. Вийшовши з багатої, життєстверджуючої стихії народного сміху, “Енеїда” наблизила українську літературу до свого народу і вивела її на новий демократичний шлях розвитку. У цьому й полягає епохальне значення її в історії української культури.