3. Форми цивільно-правової відповідальності.

Під формою цивільно-правової відповідальності розуміють форму вираження додаткових обтяжень, що покладаються на правопорушника.

Відповідальність може наступити у формах:

1)відшкодування збитків

Ч. 1 ст.22 ЦКУ встановлює загальне правило про право особи на відшкодування збитків, завданих порушенням її цивільного права. Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦКУ відшкодування збитків є лише одним із способів захисту цивільних прав та інтересів. Відшкодування збитків — це найбільш універсальний і адекватний сутності цивільного права спосіб захисту порушених цивільних прав та охоронюваних інтересів, спрямований на відновлення порушеного майнового стану потерпілої особи та на усунення негативних майнових наслідків, що настали.

Серед різноманітних санкцій найбільш поширеними й ефективними є міри цивільно-правової відповідальності, до яких належать також відшкодування потерпілій особі майнових збитків, стягнення на її користь неустойки. Тут необхідно враховувати, що під цивільно-правовою відповідальністю розуміються такі дії, які полягають у покладенні на правопорушника основаних на законі таких негативних правових наслідків, які проявляються у позбавленні його певних прав або в заміні невиконаного обов'язку, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Цю обставину обов'язково необхідно враховувати при застосуванні відповідних способів захисту цивільних прав та інтересів, у тому числі у вигляді відшкодування збитків, адже нормами ЦКУ встановлюються особливі умови для застосування тих чи інших санкцій. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 614 ЦКУ особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом[22, c 356].

Не є мірами цивільно-правової відповідальності присудження судом до виконання в натурі договірного обов'язку, як-то примушення продавця передати покупцеві оплачений товар, примушення позичальника повернути кредиторові відповідні грошові кошти тощо. Застосування судом до порушника таких санкцій не є мірами цивільно-правової відповідальності, а відтак, як правило, не обов’язково встановлювати його вину у такому порушенні. Так, відповідно до ч. 1 ст. 625 ЦКУ боржник не звільняється від відповідальності за неможливість вико­нання ним грошового виконання.

Від відшкодування збитків необхідно відмежовувати інші можливі способи відшкодування майнової шкоди, які в ст. 22 ЦКУ безпосередньо не визначаються. Але зміст цієї статті дає підстави вважати, що збитки є лише складовою частиною більш широкого поняття «шкода».

У ЦКУ під збитками завжди розуміється грошове вираження майнової шкоди, завданої порушенням цивільному майновому благу або інтересу. Якщо ж шкода завдана немайновому благу (честі, гідності, діловій репутації фізичної особи тощо — глави 20,21, 22, 80,81,82, 83 ЦК), то законодавець закріплює пра­во потерпілої особи на відшкодування шкоди, а не збитків. Однак законодавець не завжди дотримується таких критеріїв у розмежуванні збитків та шкоди. Власне така непослідовність закладена в самій ст. 22 ЦКУ, згідно з ч. 4 якої присудження обов'язку полагодити річ є способом відшкодування шкоди, а не збитків. За ст. 1212 ЦКУ особа, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи, повинна відшкодувати управненій особі шкоду, хоча доцільно було б у цьому випадку вести мову про відшкодування збитків. При зверненні з позовами про відшкодування збитків обов'язково необхідно враховувати правову природу правовідносин, у яких допущене порушення (відносини щодо недійсності правочинів; відносини права власності; відносини, що виникають з договору чи заподіяння шкоди тощо).

У ч. 2 ст. 22 ЦКУ узагальнено визначаються негативні майнові наслідки, які в своїй сукупності можуть включатися до складу збитків. Законодавець поділяє їх на два види: реальні збитки та упущена вигода. В юридичній літературі іноді перші називаються позитивною шкодою, другі — негативною. Таке доктринальне тлумачення двох видів збитків є невдалим з огляду на зміст поняття «позитив», адже будь-яка шкода, завдана матеріальному чи нематеріальному благу, є негативним явищем[22, c 544].

До реальних мають зараховуватися, по-перше, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, і по-друге, — витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Упущеною вигодою за ст. 22 ЦКУ вважаються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене .

У ч. З ст.22 ЦКУ проголошується принцип повного відшкодування збитків, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншо­му або більшому розмірі. Під відшкодуванням збитків у повному обсязі необхідно розуміти, що такий обсяг має бути рівнозначним обсягу заподіяної особі шкоди. Тобто мають відшкодовуватися усі реальні збитки та упущена вигода.

В окремих статтях ЦКУ передбачаються випадки відшкодування збитків у обмеженому розмірі. Так, за ст. 924 ЦКУ перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди. Звідси можна зробити висновок, що витрати понесені відправником внаслідок такого порушення та упущена вигода не відшкодовуються перевізником. Таким же є обсяг відшкодування збитків зберігачем, завданих ним втратою (нестачею) або пошкодженням речі.

Згідно з ч. 2 ст. 906 ЦКУ збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо інше не передбачено договором.

У ч. 4 ст.22 ЦКУ наводиться орієнтовний перелік можливих інших способів відшкодування майнової шкоди. До них, зокрема, віднесені передання речі того самого роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі. Таким може бути створення нової речі.

Порядок і умови відшкодування збитків та їх співвідношення із неустойкою визначаються в окремих статтях ЦКУ (наприклад, у статтях 622—624).

2)Сплата неустойки.

Статтею 549 ЦК України встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Неустойка - є одним з найбільш поширених способів забезпечення виконання зобов'язань. При цьому право вибору грошової або майнової неустойки належить сторонам зобов'язання, вони мають визначити предмет неустойки в момент укладення правочину про неї. На сьогодні майнові неустойки не набули значного поширення. Ділова практика знає здебільшого неустойки в грошовій формі.

Частинами 2 та 3 ст. 549 ЦК України вперше на законодавчому рівні визначенні поняття штрафу та пені як різновидів неустойки.

Відповідно кваліфікуючими ознаками штрафу є:

а) можливість встановлення за майже будь-яке порушення зобов'язання: невиконання або неналежне виконання (порушення умов про кількість, якість товарів, робіт (послуг), виконання зобов'язання неналежним способом тощо);

б) обчислення у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

В свою чергу пеня як різновид неустойки характеризується такими ознаками:

а) застосування виключно у грошових зобов'язаннях;

б) можливість встановлення тільки за такий вид порушення зобов'язання, як прострочення виконання (порушення умови про строки);

в) обчислення у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов'язання;

г) триваючий характер - нарахування пені за кожний день прострочення

Слід відмітити, що законодавець визначив вищеперераховані ознаки штрафу та пені імперативно, не надавши сторонам зобов'язання можливості їх змінювати. При цьому поза увагою залишилися неустойки, що визначаються у твердій сумі або у кратному розмірі до суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, триваючи неустойки за прострочення виконання не грошового зобов'язання (наприклад, прострочення передачі речі); неустойки, що нараховуються не за кожний день, а за кожний тиждень, місяць прострочення тощо. Це не означає, що сторони цивільних договірних відносин не вправі забезпечувати свої зобов'язання подібними неустойками, однак при цьому для запобігання невідповідності положень договору нормам закону їм слід відмовитися від використання термінів «штраф» та «пеня», використовуючи більш загальну дефініцію «неустойка».

Частиною 1 ст. 550 ЦКУ передбачено, що право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Це означає, що неустойка стягується незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, лише в силу самого встановлення неустойки законом або договором. Тобто на відміну від загального виду цивільно-правової відповідальності - відшкодування збитків - для застосування якого необхідна наявність чотирьох умов: протиправної поведінки, шкоди (збитків), причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою та вини порушника, для покладення на боржника цивільно-правової відповідальності у вигляді неустойки необхідною та достатньою є наявність лише двох умов:

а) протиправної поведінки;

б) вини боржника.

Наявність чи відсутність у кредитора збитків, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками, що виникли, не приймаються до уваги при вирішенні спору про стягнення з боржника суми неустойки. Однак, якщо боржник звертається до суду з проханням зменшити суму нарахованої неустойки (ч. 3 ст. 551 ЦКУ), посилаючись на те, що вона значно перевищує розмір збитків, йому треба доводити наявність (відсутність) збитків у кредитора та їх розмір.

Оскільки стягнення неустойки є самостійною мірою цивільно-правової відповідальності, на суму неустойки не нараховуються проценти (ч. 2 ст. 551 ЦК України).

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно (ч. 1 ст. 551 ЦКУ).

Слід зазначити, що відповідно до ст. 190 ЦК України майном визнаються речі та майнові права. Тобто якщо тлумачити положення ст. 551 ЦКУ буквально, в якості неустойки договірні сторони можуть встановити не тільки речі, але і певні речові (майнові права).

Треба також зазначити, що предметом неустойки, за загальним правилом, можуть бути тільки повністю оборотоздатні речі. Обмежено оборотоздатні речі, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом, можуть встановлюватися в якості неустойки тільки у відносинах між суб'єктами, які наділені правом мати такі об'єкти або мають відповідні дозволи на використання таких об'єктів. Оскільки штраф, як різновид неустойки, визначається або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання, або у твердій сумі, а відтак його розмір, як правило, відомий в момент виникнення забезпеченого штрафом зобов'язання, неустойка у виді штрафу може бути встановлена у вигляді речі, визначеної родовими ознаками (ч. 2 ст. 184 ЦКУ), так і у вигляді індивідуально визначеної речі (ч. 1 ст. 184 ЦКУ), в тому числі у вигляді нерухомого майна, а також у виді майнового права. Водночас пеня - це триваюча, зростаюча неустойка, загальний кінцевий розмір якої заздалегідь невідомий, тому в якості пені можна застосовувати лише родові речі, кількість яких до передачі також буде змінюватися в залежності від часу прострочення. Визначаючи неустойку у вигляді майнової цінності, сторони мають встановити грошову оцінку такої неустойки.

Загальновідомим в доктрині цивільного права є поділ неустойки на законну (розмір та підстави стягнення якої визначаються актами законодавства) та договірну (розмір та підстави стягнення якої визначаються договірними сторонами в самому договорі).

Відповідно до ч. 2 ст. 551 ЦКУ якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Виходячи із змісту ч. 2 ст. 551 ЦКУ, тільки договірна неустойка може визначатися як у вигляді грошової суми, так і у виді іншої майнової цінності.

Законна неустойка може бути встановлена виключно в грошовій формі. Ряд законних неустойок встановлено ГК України, зокрема, у ч. 2 ст. 231. Для того, щоб неустойка вважалася законною та застосовувалася незалежно від домовленості про неї сторін договору, необхідно, щоб законом або іншим актом законодавства було визначено її конкретний розмір, а також підстави стягнення (вид порушення, за яке неустойка встановлюється). Тому не можна вважати визначенням законної неустойки положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», яким визначено граничний розмір саме договірної неустойки.

Разом з тим слід звернути увагу, що на відміну від абз. 2 ч. 2 ст. 551 ЦК України, якою передбачено, що розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений в договорі, ч. 1 ст. 231 ГК України імперативно обмежує можливість зміни розміру штрафних санкцій, які встановлені законом щодо окремих видів зобов’язань.

Частина 3 ст. 551 ЦК України дозволяє зменшити розмір неустойки за рішенням суду за наявності кількох умов:

а) якщо розмір неустойки значно перевищує розмір заподіяних невиконанням зобов'язання збитків;

б) за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

При цьому ЦК України не містить переліку таких обставин. Це питання вирішується на підставі аналізу конкретної ситуації. Судова практика виходить з того, що істотне значення можуть мати обставини, які стосуються ступеня виконання зобов'язання, причин невиконання або неналежного виконання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків тощо (роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29.04.94 р. N 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань» із змінами та доповненнями).

Стаття 233 ГК України також зазначає, що у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу[27, c . 45].

Суд може прийняти рішення про зменшення розміру неустойки як за власною ініціативою, так і за клопотанням сторони. В останньому випадку сторона, що звертається з клопотанням, повинна доводити наявність підстав для зменшення неустойки.

3) Втрата завдатку.

Завдаток за своїм характером наближується до санкцій, встановлених за порушення зобов'язання. Це проявляється у втраті суми завдатку, стороною, яка є винною такому порушенні. Слід підкреслити, що на відміну від ЦК Російської Федерації, де зазначено, що санкція у вигляді втрати завдатку застосовується тільки в разі невиконання зобов'язання та не може розповсюджуватися на випадки неналежного виконання, стаття 571 ЦК України в якості умови втрати/стягнення суми завдатку називає порушення зобов'язання. А оскільки під порушенням зобов'язання ст. 610 ЦК України розуміє невиконання або неналежне виконання зобов'язання, втрата завдатку може мати місце і в разі порушення стороною зобов'язання якихось його окремих умов.

Якщо основне зобов'язання не виконане з вини сторони, що передала завдаток (боржника), завдаток залишається у кредитора.

Якщо відповідальність за невиконання зобов'язання, забезпеченого завдатком, покладається на сторону, що отримала завдаток (кредитора), вона повинна повернути боржнику завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості. Тобто, якщо завдаток виражався в грошовій сумі, він повертається в подвійному розмірі. Якщо в якості завдатку передавалося рухоме майно, воно підлягає поверненню в натурі і додатково кредитор повинен сплатити суму, що дорівнює вартості завдатку.

За загальним правилом, форма вини особи, яка не виконала зобов'язання, а також інші обставини, із-за яких зобов'язання не виконане, не мають значення. В цьому проявляється забезпечувальна сутність завдатку, а також основна відмінність завдатку від авансу: в разі невиконання зобов'язання, в рахунок якого переданий аванс, він підлягає поверненню стороні, яка його сплатила.

На практиці постає питання про небажання продавців або інших осіб, які взяли завдаток, повертати його іншій стороні в подвійному розмірі. Для запобігання такої ситуації можлива домовленість про внесення в депозит нотаріуса суми завдатку, причому як покупцем (платником), так і продавцем (одержувачем коштів). Така дія буде доцільною в разі нотаріального посвідчення договору, за яким вноситься завдаток.

Саме по собі настання негативних наслідків, передбачених частиною 1 коментованої статті, не звільняє винну у порушенні зобов'язання сторону від інших видів цивільно-правової відповідальності. У відповідності до частини 2 даної статті, така сторона також зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки (див. ст. 623 ЦК та коментар до неї). За загальним правилом збитки відшкодовуються в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку. Однак в договорі сторони можуть передбачити інші наслідки (наприклад, відшкодування збитків в повному обсязі понад суму завдатку тощо).