Народження фемінізму і феміністського руху.

Початок XVIII ст. — період деякого відступу від ідей жіночої раціональності і рівності з чоловіками. Особливу популярність всереді привілейованих класів отримала тоді ідея культивування жіночої «слабкості» (з'явився вираз «слабка стать»). Але вже до середини століття критичні голоси французьких просвітителів сприяли викриттю міфу про жінку як нерівної чоловіку істоті «другого сорту». Вольтер викривав несправедливість жіночої долі; Дідро вважав, що принижене існування жінки є «наслідком певних цивільних законів і звичаїв». Монтеск'є писав, що жінка може і повинна брати участь e суспільному житті; Гельвецій доводив, що цивільне «непросвітництво жінок є лише наслідком їхнього неповного і неправильного виховання».[3]

Упродовж усього 18 ст. жінки європейських країн брали активну участь у житті суспільства. Велика кількість жінок працювала на себе і мала економічну незалежність; простолюдинки вільно відвідувати публічні місця, а світські пані, організовуючи свої салони, намагалися втручатися через їхніх відвідувачів — своїх друзів — у політику. У спільному хорі вимог свободи від деспотизму жінки просили визнання своїх прав на цивільне життя: на освіту, на працю, на пошану в сім'ї і суспільстві. [3]

У США свій голос на захист жіночих прав першою підняла Абіґейл Сміт Адамс (1744—1818), яку вважають першою американською феміністкою.(к) В історію увійшла її знаменита фраза «Ми не почнемо підкорятися законам, у прийнятті яких ми не брали участь, і владі, яка не представляє наших інтересів». [4]

У Франції на початку Великої французької революції 1789 почав виходити перший журнал, присвячений боротьбі жінок за рівність, виникли жіночі революційні клуби, члени яких брали участь у політичній боротьбі. Проте французька Конституція 1791 року відмовила жінкам у виборчому праві. У тому ж році Національним зборам була представлена Декларація прав жінки і громадянки, підготовлена Олімпією де Гуж за зразком Декларації прав людини і громадянина 1789 року, в якій містилася вимога визнання повного соціального і політичного рівноправ'я жінок. Тоді ж була створена перша жіноча політична організація «Суспільство жінок — революційних республіканок», проте в 1793 році її діяльність була заборонена Конвентом, а незабаром була відправлена на гільйотину і авторка Декларації Олімпія де Гуж (їй належать слова «Якщо жінка гідна зійти на ешафот, то вона гідна увійти і до парламенту»). У 1795 році жінкам Франції заборонили з'являтися в громадських місцях і на політичних зборах, а в 1804 році імператор Наполеон видав указ, який проголошував, що жінка не має жодних цивільних прав і знаходиться під опікою чоловіка. [6]

У Великій Британії вимогу цивільного рівноправ'я жінок висунула Мері Волстонкрафт (1759—1797) у книзі «Захист прав жінки» (1792). [1]

У 1792 у Німеччині вийшла книга Теодора Готтліба фон Гіппеля (1741—1796) «Про поліпшення цивільного становища жінки». З її публікації почалася історія феміністської думки в його країні. У своїй книзі фон Гіппель вимагав рівних прав для обох статей і наполягав на тому, що досягнення цієї мети має бути долею освічених чоловіків, оскільки «жінкам вбили у голову, що вони неспроможні до незалежної політичної діяльності».[3]

Отже, одним з найважливіших понять фемінізму цієї доби варто вважати емансипацію, яка була гаслом більшості кампаній за здобуття рівноправ'я жінок у різних сферах (насамперед у царині освіти, праці, громадянських прав) у межах існуючих суспільних структур. [4]