Феодальна роздробленість

Причини феодальної роздробленості XII - XIII ст. на Русі корі­нилися у тогочасних виробничих і суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві й ремеслі. Розвиток феодального ладу і його утвердження на всій території Давньоруської держави привели до виділення окремих областей - «зе­мель» - та їхніх центрів, через натуральний, а отже - замкнутий характер феодального господарства слабо зв'язаних поміж собою. Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відособлення: ставши землевласниками-вотчинниками, дру­жинники - колишня опора великого князя київського - пройнялися «земськими» інтересами. Вимагаючи служби й матеріальних витрат, влада Києва почала їх обтяжу­вати.

Водночас посилення феодального гноблення смердів боярами-вотчинниками викликало опір трударів. В умовах розгортання в окремих землях Русі народних виступів - «коромол» - великий князь київський не мав уже змоги забезпечити інтереси феодалів на всій території держави.

Отже, роздробленість була природним наслідком роз­витку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням еконо­міки в окремих землях. Разом з тим втрата державної єд­ності й князівські міжусобиці - «котори» - підірвали міць Давньоруської держави. З цього скористалися зовнішні во­роги — половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав та ін. Їхні напади на Русь значно почастішали.

В процесі роздробленості в середині XII ст. єдина до цього Давньоруська держава розпалася на ряд окремих земель (князівств): Київську, Володимиро-Суздальську, Новгородську і Псковську, Галицько-Волинську, Рязансь­ку, Смоленську, Полоцько-Мінську, Переяславську та ін. В них відбувалися розвиток і зміцнення місцевого дер­жавного апарату та збройних сил. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим кня­зем. Вій спирався па постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги «милостники», котрі разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній бо­ротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство - земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства, або «волос­ті». Сюди великий князь призначав адміністраторів: посад­ників, вірників, тіунів. В окремих землях - «уділах» - князівства сиділи менші князі - васали вели­кого князя.

Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого бо­ярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися бо­ярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціаль­но-економічне життя справляло боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.

Піднесення Галицько-Волинського князівства

В епоху феодальної роздробленості завершуються процеси виділення окремих земель-князівств. Київ перетворився із столиці Русі на «стольне» місто Київської землі, яка займала територію Середнього Подніпров'я. Окраїнне розташування Київської землі, що межувала з Половецьким Степом, певна річ, не сприяло забезпеченню її мирного життя. Постійні вторг­нення половецьких загонів підривали економіку, відволіка­ли значні сили на боротьбу з ворогом. Та незважаючи на це, в умовах надзвичайного загострення внутрішньо- й зов­нішньополітичної обстановки, виснажливої боротьби до- і відцентрових сил Київ як символ цілісності Русі залишав­ся одним із головних вузлів міжкнязівських відносин.

Особливу роль у політичному житті відігравало Ростово-Суздальське князівство, розташоване на північному схо­ді Русі. Саме тут згодом утворився центр майбутньої Ве­ликороси. Князь Юрій Долгорукий намагався підпорядку­вати своєму впливові Київ і Новгород. Оволодівши Киє­вом у 1155 р., він залишився там великим князем, однак нагла смерть у 1157 р. урвала його діяльність щодо об'єд­нання Русі. Син Юрія Андрій Боголюбський (1157— 1174 рр.) продовжував справу зміцнення Володимиро-Суздальського князівства та об'єднання всієї Русі. В 1169 р. він оволодів Києвом і посадовив там князем свого брата Гліба. Андрій зміцнив також свій вплив па Новгород. Про­те посилення великокнязівської влади викликало незадо­волення місцевих бояр. Змовившись, вони вбили Андрія і Гліба. Брат загиблих Всеволод (1176—1212 рр.), утвердив­шись у Володимирі, придушив боярську опозицію і знову поширив князівську владу на Київ та Новгород.

Важливе місце в Південно-Західпій Русі належало Чернігово-Сіверській землі з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Стародуб. У Чернігово-Сіверському князівстві укріпилася династія Ольговичів - нащадків Олега Святославича, внука Ярослава Мудрого. Зміцнивши свою владу, вони активно включилися в боротьбу за вплив на Київ і всю Русь. В 1183 р. у битві на р. Хирія Ольговичі завдали поразки половцям. Однак у 1185 р. похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на степняків був невдалим. Битву на р. Каяла князь програв, а сам по­трапив у полон.

Постійну виснажливу війну з половцями змушене було вести й Переяславське князівство. В тяжких умовах між-князівських чвар і набігів степняків Переяславське князів­ство підтримувало зв'язки з могутнім Володимиро-Суздальським князівством та діставало від нього допомогу.

У XII-XIII ст. у Південно-Західній Русі підносяться Галицьке та Волинське князівства. Землі, на яких напри­кінці XII ст. утворилося об'єднане Галицько-Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сян, Західний Буг та у верхів'ях Дністра. На південному заході ця територія мала природну межу - Карпати, або, як тоді називали їх,- «Гору». Західний кордон Галицько-Волинського кня­зівства не був точно визначеним: тут великі пущі відокремлювали Русь від Польщі. У XIII ст. кордон між ними усталився. Він проходив у Карпатах по р. Яселка, далі в північно-східному напрямку - через річки Віслок і Сян, ще далі - на захід від р. Вепр. Північною межею Галицько-Волинського князівства були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після приєднання Берестейської зем­лі (в другій половині XII ст.) — річки Наров та Ясельда. На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею й Київським князівством. Кордон тут проходив через Прип'ять, Стир, правим берегом Горині, да­лі— верхів'ями Случі та Південного Бугу й повертав на річки Ушиця і Прут.

У Галицько-Волинській землі було чимало великих міст — торговельно-ремісничих центрів: на Волині — Воло­димир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуж, у Галичині — Перемишль, Звенигород, Теребовль, Галич. Гончарництво, обробка хутра і шкіри, ливарництно, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня. Галицько-Волинська земля вела жваву торгівлю із захід­ноєвропейськими та придунайськими країнами. В Галичи­ні й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один торговий «гостинець» з Балтійського моря (з Торуня) про­лягав на Холм, Городло й Володимир, інший - на Берес­тя і Ковель; з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок, Галич. Головна торговельно-транспортна артерія з'єдну­вала Володимир-Волинський із Луцьком, Пересопницею, Возвяглем і Києвом. З Галича через Теребовлю, Межибіж, Болохове, Василів пролягав «гостинець» на Київ, із Звенигорода на Городок, Перемишль, Сянок і через пе­ревал «Ворота» - на Закарпаття і в Угорщину.

У 1097 р. Галицька земля відокремилася від Києва. Тут укріпилися правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі — Василько, Воло­дар і Ргорик, які перемогли князів-суперників «на Рожні полі» та угорців під Перемишлем у 1099 р. З великою енергією вони налагоджували внутрішню організацію та оборону свого князівства, підтримували союзницькі зв'язки з Володимиром Мономахом, але водночас обстоювали не­залежність від Києва. Після смерті братів Ростиславичів син Володаря Володимирко (1124—1152 рр.) об'єднав Га­лицьку землю. Столицею князівства у 1141 р. став Галич, зайнятий Володимирком по смерті свого племінника Івана Васильковича. Володимирко дав відсіч спробам польських феодалів захопити Галицьку землю, розширив межі кня­зівства на сході (по Дністру, Пруту й Серету), уклав союз­ні угоди з Візантією та Юрієм Долгоруким, вів тривалу боротьбу проти Угорського королівства.

Найвищої могутності Галицьке князівство досягло за князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1152—1187 рр.).

Перемігши Івана Ростиславича Берладника, який за допомогою половців, намагався повернути свій галицький стіл, Ярослав уклав союзницькі договори з Угорщиною та Польщею і доклав чимало зусиль до впорядкування внутрішнього ладу князівства. З метою зміцнення союзу з Юрі­єм Долгоруким Осмомисл одружився з його дочкою Ольгою. Все це, однак, не перешкодило посиленню галицького боярства.

1 жовтня 1187 р. Ярослав помер. Але Ярославові так і не вдалося здолати чи бодай об­межити боярську опозицію, і після його смерті вона розпочала відкриту боротьбу проти Ярославова сина Володи­мира. Цей князь не відзначався сильною волею й великими здібностями. Під натиском бояр він залишив Галич. В середині XII ст. швидко підноситься Волинське князівство. За правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича волинська земля утворила окреме князівство. Після смерті Мстислава у 1170 р. у Володимир-Волинському почав князювати його син Роман.

За князювання Романа Мстиславича (1170—1205 рр.) Галицько-Волинське князівство досягло великої могутнос­ті. Спираючись на середнє й дрібне служиве боярство та городян, Роман приборкав боярську верхівку, здійснював активну й цілеспрямовану зовнішню політику: успішно воював проти половців на сході та Литви на заході, в 1196 р. приєднав до свого князівства землі литовського племені ятвягів. Після загибелі Романа боярство Галицько-Волинської землі, скориставшись з малолітства його синів Данила і Василька, розпочало боротьбу за посилення своєї влади. При цьому визначилося протистояння двох основних тен­денцій: з одного боку, прагнення до збереження й зміцнен­ня князівства, а з іншого — до поділу та роздроблення його території. Прихильниками об'єднання земель під вла­дою великого князя виступали середньозаможне боярство, городяни. Вони побоювалися необмеженої сваволі бояр­ської верхівки. Князівську владу підтримувала також група володимирських бояр на чолі з Вячеславом Товстим, котрі надавали підтримку вдові Романа Ганні та її синам. Серед найзаможнішого боярства - головував Володислав Кормильчич. В усоби­ці втрутилися чернігово-сіверські князі, а також Угорщи­на й Польща — останні з метою захопити Галичину і Во­линь. Галич не раз переходив з рук у руки. Княгиня Ганна з синами змушена була поневірятись по дворах угорського та польського володарів.

1214 року у Спиші Угорщина й Польща домовилися про свою політику щодо Галицько-Волинського князівства. Угорщина загарбала Галичину, а Перемишль було переда­но краківському князеві Лешку. В 1215 р. за згодою Лешка Данило й Василько одержали батькову вотчину - Во­лодимир.

У 1219 р. галичани повстали проти угрів. Боярство за­просило на галицький стіл Мстислава Удатного, який кня­зював у Галичі до 1228 р. Тим часом Данило і Василько об'єднали всі землі Волинського князівства, і Данило роз­почав боротьбу за другу свою співбатьківщину – Галицьке князівство. Після тривалих воєнних дій проти угорців та чернігівського князя Михайла Всеволодича, Данило у 1238 р., спираючись на підтримку городян і духовенства, оволодів Галичем. Так Данило відновив єдність Галицько-Волинського князівства.

У цей час виникла загроза німецької феодально-като­лицької агресії. В 1237 р. вони захопили Дорогочин і намагалися перетво­рити його на опорний пункт для подальшого просування на Галицько-Волинську землю. В 1238 р. очолене Данилом військо розгромило хрестоносців і визволило Дорогочин.

Данило Галицький і надалі продовжував політику об'­єднання земель Південно-Західної Русі. В 1240 р. він зайняв Київ і посадовив там свого воєводу Дмитра. Та монголо-татарська навала зруйнувала ці плани Данила.