3. Місце вчинення правочину. Тлумачення правочину. Відмова від правочину.

Місце вчинення правочину (новела) – ст. 211 ЦК

За загальним правилом місце вчинення правочину вказується в самому правочині.

Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;

2) місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до ст. 647 ЦК «Місце укладення договору». Договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір (оферент), якщо інше не встановлено договором.

Тлумачення змісту правочину (новела) – ст. 213 цк.

Тлумачення правочину – це з'ясування його дійсного смислу (суті), тобто аналіз співвідношення внутрішньої волі особи (осіб), які вчинили правочин, та його словесної формули. Ідеальною є ситуація, коли словесна формула співпадає з наміром (волею) сторін правочину.

Метою тлумачення правочину є з’ясування, встановлення істинного, дійсного його змісту відповідно з волею сторін.

За загальним правилом (ч.1 ст. 213 ЦК) зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

Якщо при тлумаченні правочину у сторін виникає спір, то на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Технологія тлумачення змісту правочину судом:

1 етап – буквальне (дослівне) тлумачення. Згідно з ч.3 ст. 213 ЦК при цьому при тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

2 етап – встановлення мети правочину. Згідно з ч.4 ст. 213 ЦК якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Відмова від правочину – ст. 214 цк

Ст. 214 ЦК передбачає 2 ситуації:

1 ситуація – відмова від одностороннього правочину - особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту. Наприклад, ст. 249 ЦК – скасування довіреності; ст. 1254 ЦК – скасування заповіту.

2 ситуація – відмова від договору (дво- чи багатостороннього правочину) - особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

Якщо договір укладений, але ще повністю невиконаний має місце розірвання договору (ст. 651 ЦК).

Якщо договір вже повністю виконаний, то між сторонами припинився правовий зв’язок. Відмовлятися нема від чого.

4. Недійсність правочинів.

Постанова ПВСУ від 06.11.2009 р. № 6 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Роз’яснення ВАСУ від 12.03.2009 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недісними».

Недійсним вважається правочин, який не породжує тих правових наслідків, до яких сторони прагнули при його вчиненні, внаслідок недодержання вимог закону щодо дійсності правочину.

ЦК закріплює презумпцію дійсності правочину. Отже, згідно з ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він не визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

В ЦК закріплені загальні положення щодо недійсності правочину:

1 – згідно з ч.1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 –3, 5 та 6 ст. 203 ЦК.

2 – закріплений легальний поділ недійсних правочинів на нікчемні (ч.2 ст. 215 ЦК) і оспорювані (ч.3 ст. 215 ЦК), а також легальне визначення понять цих видів недійсних правочинів.

Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Оспорюваним є правочин, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Нікчемність та оспорюваність означають тільки два методи, два способи визнання правочинів недійсними, якщо вони не відповідають вимогам закону.

3 – позивачами у справах про оспорювання правочину або про застосування правових наслідків нікчемного правочину можуть бути 1) сторона правочину та 2) заінтересована особа (ч.3 ст. 215 ЦК).

4 – усі склади нікчемних правочинів передбачені вичерпним чином.

5 – оспорювані правочини передбачені невичерпним чином. Суд може визнати недійсним будь-який правочин, якій не відповідає вимогам ст. 203 ЦК і який не передбачений законом як нікчемний.

6 - в окремих, прямо встановлених законом випадках, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч.2 ст. 218 ЦК; ч.2 ст. 219 ЦК; ч.2 ст. 220 ЦК; ч.2 ст. 221 ЦК; ч.2 ст. 224 ЦК; ч.2 ст. 226 ЦК).

7 - за загальним правилом (ст. 236 ЦК) правочин є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ч.2 ст. 236 ЦК).

8 - за загальним правилом, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК).

9 - для вимог про визнання правочину недійсним та про застосування правових наслідків нікчемного правочину застосовується позовна давність. Згідно з ч.3 ст. 258 ЦК позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. При цьому, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. Відповідно до ч.4 ст. 258 ЦК позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування правових наслідків нікчемного правочину. При цьому, перебіг позовної давності починається від дня, коли почалося його виконання.

10 - Негативним моментом нового ЦК можна назвати відсутність в ньому аналога ст. 48 ЦК УРСР 1963 р. – загальної норми, яка регулює недійсність правочину. Ця норма застосовувалася у випадках, якщо відсутня спеціальна норма, яка закріплювала окремий склад недійсного правочину.

За загальним правилом, недодержання сторонами в момент вчинення правочину вимог щодо форми правочину не є підставою недійсності правочину (ст. 218 ЦК).