5.Рух опору

"Новий порядок", запроваджений нацистами в Україні, не міг не викликати опору місцевого населення, хоч спочатку частина українців, передусім західних, налякана комуністичними репресіями 1939—1941 pp., зустрічала німецьке військо як визволителів. Багатьом Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі й допомогти їй у боротьбі проти більшовизму.

Хоча німці не давали ніяких обіцянок, національно свідомі українці висловлювали сподівання на відновлення української державності. Тим більше, що один з найавторитетніших теоретиків націонал-соціалізму А. Розенберг, якого Гітлер вважав своїм учителем, доводив, що німці в боротьбі з російським імперіалізмом повинні опертися на пригноблені Росією народи, передусім українців. Навіть в офіційних директивах він певний час згадував про майбутню незалежну Україну під протекторатом Німеччини. Так, 7 травня 1941 р. в інструкції для рейхскомісара України Розенберг зазначав: "Мета роботи рейхскомісара в Україні полягає, по-перше, в отриманні для німецького рейху продовольства і сировини (...), а потім у створенні вільної Української держави, тісно зв'язаної з Німеччиною". Подібної позиції дотримувалася й ціла група впливових німецьких генералів та офіцерів (В. фон Браухіч, Ф.Ґальдер, Т.Обсрлендер, Б. Штольє та ін.). Позитивне враження на українців також справляла політика німців у культурно-освітній сфері, яка здійснювалася ними впродовж 1939—1941 pp. у Генеральному губернаторстві.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН(Б) організувала Українські національні збори, які без погодження з німцями проголосили Акт відновлення Української держави та сформували уряд — Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців на підтримку відновлення української державності. Проте реакція німців на таке "самоуправство" була негативною. Вже на поч. липня 1941 р. вони заборонили діяльність Правління, заарештували його голову Я.Отецька, а також С.Бандеру та інших українських діячів. Від них вимагали відкликати Акт 30 червня 1941 р. Однак ніхто не виявив слабкодухості. Зокрема Степан Бандера наголосив, що, віддаючи накази,"не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців". У відповідь нацисти кинули С.Бандеру, Я.Отецька та деяких інших провідних членів націоналістичного руху до концентраційного табору Заксенхаузен, де вони перебували майже до кіпця війни. Вся мережа бандерівських організацій, керівництво якою перебрав Микола Лебедь, змушена була перейти в підпілля.

Восени 1941 р. нацисти знову завдали репресивного удару по ОУН. Зокрема у вересні було заарештовано бл. 2 тис. та розстріляно кілька сотень членів бандерівських " похідних груп. Їх завданням було, рухаючись вслід за фронтовими німецькими частинами, пропагувати по містах і селах ідею самостійності України, організовувати цивільну адміністрацію, розгортати мережі оунівського підпілля.

В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних прагнень українського народу, повного його безправ'я, нещадної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної боротьби як єдиного шляху збереження й захисту народу. Вже у 1942р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередками такого спротиву на перших порах стали Волинь і Полісся.

Тут від початку війни діяли партизанські відділи "Поліської Січі" під проводом Тараса Бульби-Боровця. Тут же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У результаті об'єднання всіх цих розрізнених військових формувань була створена Українська повстанська армія (УПЛ), днем народження якої прийнято вважати 14 жовтня 1942 р. — свято Покрови Пресвятої Богородиці. Отже, впродовж незначного відрізку часу Організація українських націоналісті в від співпраці з Німеччиною повністю переорієнтувалася на боротьбу а нею. Лише протягом останнього тижня листопада 1942 р. німці зафіксували 160 атак націоналістичних партизанів проти своїх військових і цивільних об'єктів, а заготівля зерна через діяльність цих "банд", згідно зі звітами окупантів, у районі Сарн, Костополя й Пінська впала до 26—30 % від раніше запланованих.

Подальшій реалізації масштабних державотворчих планів УПА значною мірою завадили німецькі війська, які відступали під ударами Червоної армії. У важких боях із переважаючим ворогом у жовтні — листопаді 1943 р. повстанці знищили понад півтори тисячі німців. Втрати упівців сягнули 414 осіб убитими. У той же час почалися перші масштабні зіткнення між загонами УПА-Захід і німцями в Галичині. У Карпатах, біля Липовиці, в боях з УПЛ загинуло понад 200 окупантів. Запеклі сутички між відділами УПЛі карателями відбувалися на Станіславщині і Самбірщині.

Партизанська боротьба Української повстанської армії, яка була формою збройної самооборони українського населення на окупованій території, стала надбанням світової військової науки. Зокрема, нині її вивчають курсанти військової академії в США, на прикладі українських повстанців, за власним зізнанням, навчався ведення партизанської війни відомий практик "партизанки" Ернес-то Че Ґевара. А знаменитий французький генерал Шарль де Толь, герой антинацистського руху Опору, у пориві відвертості заявив: "Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі".

Крім нацистів та радянських партизан, українські повстанці змушені були вести тривалу боротьбу проти польської Армії крайової (АК), підпорядкованої польському уряду в Лондоні. її основне завдання полягало в тому, щоб до приходу радянських військ взяти під свій контроль західноукраїнські землі, втрачені Польщею у 1939 р

З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Щоправда, наслідки першого етапу становлення партизанського руху виявилися сумними. Один з його керівників І.Старинов свідчив, що першого року війни в Україні було залишено 3600 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані лише про 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Тільки наприкін. 1942 р. партизанський рух почав відроджуватися.

Одночасно з кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їхня бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України. Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагала єдиного централізованого керівництва. Для цього був створений Український штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т.Строкачем.

У містах України діяли націоналістичні та прорадянські підпільні групи, зокрема "Молода гвардія" на Луганщині та "Партизанська іскра" на Миколаївщині. Підпільники розповсюджували антинімецькі листівки, здійснювали терористичні акти, вчиняли диверсії на залізницях та підприємствах тощо.

Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники своїми діями наближали звільнення України від німецьких окупантів.