Література

1. Аристотель. О душе // Соч.: В 4 т. – М., 1983. – Т.1. – С. 18-122.

2. Бекон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2 т. – М., 1972. – Т.2. – С. 5-222.

3. Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985. – С. 3-335.

4. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук: В 3 т. – М., 1974. – Т.1: Наука логики. – С. 123-480.

5. Гельвеций К. О человеке // Соч.: В 2 т. – М., 1974. – Т.2. – С. 5-568.

6. Філософія: Навчальний посібник / За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2003. – 457 с.

7. Платон. Государство // Соч.: В 3 т. – М., 1972. – Т.3. – С. 18-112.

8. Сковорода Григорій: дослідження, розвідки, матеріали. / Відп.ред. В.І.Шинкарук, І.П.Стогній. – К., 1992. – С.44-59.

9. Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність. /Відп.ред.І.П.Стогній, проф. – К., 2003.–7126 с.

10. Чанышев Е.В. Курс лекций по древней философии. – М., 1981. –

С. 4-364.

Модуль 3. Філософія середньовіччя, її особливості

П Л А Н

1. Християнська філософія середньовіччя.

2. Зародження та розвиток схоластики.

3. Розквіт та занепад схоластики.

Теми рефератів

1. Філософія історія в середні віки.

2. Людина і сповідь у філософії Августина і Абеляра.

3. Містика в середні віки.

4. Вчення про людину у філософії Фоми Аквінського.

План семінарського заняття

1.Радикальні зміни у світогляді при переході від античності до середньовіччя.

2. Місце філософії в духовному житті середньовіччя.

3.Роль християнської патристики у формуванні ідейних засад середньовічного світобачення.

4. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії.

Один з представників апологетики, Квінт Тертулліан (бл. 160 після 220 років), вороже ставився до грецької філософії, доводі несумісність .філософії та релігії. Реабілітація грецької філософії зводилась у Климента Александрійського (бл. 150 — бл. 215 роки) до того, що вона є вступом до істин християнства. Ще далі Климента по шляху поєднання християнства з античністю пішов Оріген (185-254 роки), який розглядав християнство як завершення грецькі філософії.

В IV ст. на Сході найбільш значним був так званий «каппадокійський гурток», представники якого розглядали філософію я засіб тлумачення догматичних істин. Це, насамперед, Григорій Богослов (бл. 330—390 роки), Василій Великий (бл. 330—379 роки) та Григорій Нісський (325—394 роки).

Найвідомішим представником західної патристики був Аврелії Августин (354—430 роки). З його філософськими поглядами можна, ознайомитися в роботі Г.Г. Майорова. Філософія Августина, виникла як поєднання християнських доктрин з античною філософією, головним чином, з платонізмом. «Вірую, щоб розуміти» — ця знаменита формула Августина, яка є лейтмотивом його творчості, стала девізом усього середньовіччя. Отже, Августин здійснив те, що було тільки намічено його попередниками: систематизував християнський світогляд, намагаючись представити його як цілісне та єдино вірне вчення; зробив Бога центром філософського мислення і тим самим заклав основи нової християнської філософії.

В другій половині V ст. у Візантійській імперії (а точніше — в Сірії) були написані чотири роботи грецькою мовою, які відіграли велику роль у подальшій історії релігійно-філософської думки як на Сході, так і на Заході; підписані іменем Діонісія Ареопагіта. Арео-пагітика являла собою синтез неоплатонізму з християнством. Основним в ареопагітиках був метод пізнання Бога, який зводився до так званої позитивної та негативної теології.

V—VI ст., коли Західна Римська імперія припинила своє політичне існування, стали періодом зростаючого економічного, а разом з тим і духовного занепаду. Але все ж таки і в цей ранній період середньовіччя духовна спадковість з античністю не була перерваною завдяки авторитету творів класиків патристики, діяльності вчених-ченців та вченій діяльності «батька середньовіччя» Северина Боеція (бл. 480—526 роки).

2. Період з VI по XIV—XV ст. називається періодом схоластики який поділяється на: період зародження та розвитку, або ранню схоластику — по XII ст., період розквіту схоластики — XIII ст. та період занепаду, або пізню схоластику — XIV—XVI ст. Схоластика — це релігійно-філософське вчення, яке характеризується поєднанням догматичних передумов з раціональною методикою та особливим інтересом до формально-логічної проблематики. Філософія в цей період викладалась тільки в монастирських школах і була «схоластичною», тобто шкільною. Якщо говорити про метод схоластики, то мова йде не про знаходження істини, яка вже дана в одкровенні, а про доказ цієї істини засобами розуму, тобто філософії.

У філософському відношенні рання схоластика орієнтувалась на Платона та неоплатонізм; арістотелізм же був присутній тільки в їх логічному вченні. Філософське мислення ранньої схоластики зосереджувалось, по суті, на двох проблемах: на проблемі універсалій та на доказі існування Бога. Біля витоків схоластики стояли: на Сході — Іоанн Дамаскін, на Заході — Іоанн Скот Еріугена. Іоанн Дамаскін (бл. 675 — до 753 року), візантійський богослов, філософ і поет, систематизатор грецької патристики, створив основи схоластичного методу, який базувався на метафізиці та логіці Арістотеля. Його думка щодо переваги теології над філософією вплинула на подальший розвиток цієї тези в західній схоластиці. Іоанн Скот. Еріугена (бл. 810—877 роки), якого називають «першим батьком схоластики», запропонував тезу, яка належить до всієї схоластики: істинна релігія є й істинною філософією, і навпаки. Раціоналізатор теології проголошував, що авторитет базується на істинності розуму, Іоанн Скот Еріугена стверджував, що між розумом і одкровенням суперечностей немає, але онтологічний аспект його діалектики бере верх над логічним; дотримувався пантеїстичних поглядів.

Період після Еріугени аж до Ансельма Кснтерберійського (1033—1109 роки) був у філософському відношенні малоплідним. Ансельм також тісно пов'язував розум і віру, але мислення у нього повинно бути підпорядковане вірі, яка йому передує. Словами “вірую, щоб розуміти” Ансельм визначає позицію схоласта, а його девіз «віра шукає розум» характерний для всієї ранньої схоластики. Істина дана у вірі, а розум, діалектика є технічним засобом для віри.

Закінчуємо вивчення теми питанням про розквіт та занепад схоластики. З XII ст. Європа, головним чином через арабське та європейське посередництво, познайомилась з Арістотелем, зокрема з його не відомими до того часу метафізичними та фізичними трактатами. Всезростаючий вплив арістотелізму зупинити було неможливо. Осередками, де в цей час розпивалась філософія, були університети. Арістотелізм в цей період був представлений Александрійською школою та латинським аверроїзмом, який очолював Сігер Брабантський (бл. 1240—1284 роки). В своїх працях він обстоював незалежність філософії від теології, визнавав тільки філософські авторитети, передусім Арістотеля, ідеї якого він розвивав. Запропонував в європейській схоластиці теорію «подвійної істини».

Поступово з'ясувалось, що августинізм не здатний протистояти могутньому впливові арістотелізму. У зв'язку з цим і виникла необхідність пристосувати Арістотеля до католицизму. Це завдання виконали Альберт Великий та Фома Аквінський. Останній створив грандіозний теолого-філософський Синтез. Області філософії та науки, з одного боку, та теології, з іншого — у Фоми Аквінського визначені однозначно. Завдання науки — пояснення закономірностей світу, але незважаючи на те, що наукове пізнання об'єктивне та істинне, воно не може охопити все. Над областю, наукового та філософського знання знаходиться область, якою займається теологія. Але суперечностей між наукою та теологією немає. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить розуму. Філософія повинна служити вірі, теології тим, що релігійні істини вона тлумачить у категоріях розуму. Філософія, таким чином, виступає як знаряддя теології. У питанні про унівсрсалії Аквіант — поміркований реаліст; запропонував гносеологічний доказ буття Бога.

Соціально-економічні зміни західноєвропейського суспільства ХІІІ ст. спричинили інтерес до природознавства. Відкидаючи умоглядно-теологічну схоластику, Роджер Бекон (бл. 1214—1292 рок протиставив їй програму практичного призначення знання. Р. Бекон намагався реформувати теологію, ставлячи її в залежність її філософії та науки, що робить його одним з попередників реформації.

Якщо XIII ст. було століттям створення великих філософські і теологічних систем, то XIV ст., а також початок XV ст. — час занепад Але філософія в цей час характеризується зростанням її критичної руху. Так у самій схоластиці визріває її критика.

Іоанн Дунс Скотт (1265/1266—1308) готував передумови для розмежування філософії та теології. Він був представником онтологічного індивідуалізму і, таким чином, не тільки зробив крок до номіналізму, але одночасно випередив індивідуалізм епохи Відродження.

Найкращим представником номіналізму цього періоду був Вільям Оккам (6л. 1300—1349/50 роки). З його іменем пов'язана перемога номіналізму в середньовічній схоластиці, що розділяє теологію та філософію. Теологія як наука, в основі якої немає точних доказів, неможлива. Дві області знання (теологія та філософія) стають самостійними і загальним для них є принцип “подвійної істини”.

Таким чином, шлях до філософії Нового часу пролягав через номіналізм, який підривав схоластику зсередини, руйнував єдність філософії і теології і тим самим готував грунт для нової філософії та нового природознавства.