Тема 3. Молдовани в україні

ПЛАН

1. Переселення молдован на українські землі.

2. Молдовське населення України в роки радянської влади.

3. Молдовани України в роки незалежності.

ПЕРЕСЕЛЕННЯ МОЛДОВАН НА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

Історичні взаємини між українським і молдовським наро­дами сягають сивої давнини, коли на територіях сучасних суверенних держав проживали їх предки - східні слов’яни та волохи. Як окрема етнічна спільність останні сформувались внаслідок багатовікових контактів слов’янського та романського населення Карпато-Дунайських земель.

Долі українського та молдовського народів у минулому склалися так, що кожному з них довелося вести багатовікове змагання за власну суверенну державність. Тривалий час вони перебували під владою іноземних держав. Саме ці чинники здебільшого й визначали характер переселення їхніх представників на етнічні землі один одного.

Волохи (волошини), які проживали в X – ХІІІ ст. у Дністровсько-Прутському межиріччі та об’єднували різні східнороманські племена, котрі пізніше самоназвалися молдованами, стали багатовіковим основним джерелом формування романського, зокрема молдовського населення України. Завдяки виходу за Дністер виникли значні місця їх компактного та дисперсного проживання в Україні. До речі, Дністровсько-Прутське межиріччя у X - XIII ст. входило до складу ранньоукраїнських слов’янських державних утворень: Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського князівств.

Міграційні процеси в середовищі молдован, що почалися ще в часи існування вищезгаданих давньоукраїнських державностей, спочатку мали природний характер, тобто відбувалися як стихійні переселення. Вони визначалися в основному пошуком вільних для обробітку земель за Дністром, а також були викликані розвитком феодальних відносин, зокрема зростанням залежності молдовського люду від місцевих “феодалів-господарів”. Останні з виникненням у 1359 р. Молдовського князівства не лише зміцнювали владу над волохами-молдованами нижчих соціальних прошарків, а й дбали про розширення територіальних меж своєї держави. Це привело до приєднання до князівства значної частини Північної Буковини, заселеної в основному українцями-русинами. Скажімо, за часів відомого молдовського господаря Штефана Чел Маре (Стефана Великого) до нього входили Чернівецький і Хотинський повіти. Окремо в ньому виділялася із своєрідним статусом “Русько-Довгопільська провінція” (Окіл). Її жителі формально вважалися підлеглими польського короля.

На початку приєднання до князівства Північної Буковини (вона збігається із сучасною Чернівецькою областю) основною частиною її жителів були українці-русини. Це привело до того, як писав відомий молдовський літописець XVII ст. Г.Уреке, що третина населення Молдовського князівства розмовляла русинською (українською) мовою. Однак на кінець XV ст. завдяки панівному становищу молдован у князівстві на північнобуковинських землях, що входили до його складу, значно і збільшилася кількість молдовських поселень. Державна підтримка молдовськими господарями східнороманських переселень у Північній Буковині активізувала асиміляційні процеси. Це викликало серйозні зміни етнічного складу населення князівства. У середині XIV ст. східні слов’яни становили 39,5% населення Молдови, східні романці - 48,7%. У першій третині XV ст. співвідношення між цими етнічними групами змінилося: східнороманське населення - 69,3% всіх жителів Молдови, східно­слов’янське - 26,5. Проте це не привело до повного поглинення українського населення краю і не порушило стабільності безперервного проживання тут слов’норусинів.

Таким чином, за період існування Молдовського князівства у Північній Буковині з’явилася значна частина постійних молдовських поселень, що вплинуло на дальше формування специфічної культури цієї історико-етнографічної області, її етнополітичної своєрідності з відповідним тяжінням місцевих етногруп до материнських державно-політичних і культурних центрів (українці, молдавани, румуни, німці і т. д.).

Окрема хвиля молдовських переселень в Україну пов’язана з активною участю волохів у національно-визвольному і антифеодальному рухах на її терені, зокрема у прикордонних з Молдовою землях. Загони молдован брали участь у гайдамацькому русі й визвольній війні українського народу 1648 - 1657 рр. Відомими керівни­ками молдовських загонів були Г.Мунтянин, С.Рингач, С.Волошин.

Б.Хмельницький втілював у життя активну молдовську політику, дбав про тісний союз з Молдовою і навіть намагався зробити господарем свого сина Тимоша. Остан­ній разом з молдавським господарем Василе Лупу керував бойовими діями молдовсько-козацьких військ під Сучавою, де й загинув. З його смертю завершилась невдала молдовська кампанія Б.Хмельницького. Активна українсько-молдовська політика гетьмана привела до пожвавлення міграційних настроїв серед молдовського населення Дністровсько-Дунайських земель. Волелюбне запорізьке ко­зацтво мало значний вплив на нього. Чимало молдаван виявило бажання переселитися на вільні землі Запоріжжя. Частина з них заснувала молдовські постійні поселення у східному і нижньому українському Подністров’ї (Барабой, Скурту, Дабіжа та ін.).

Молдовські переселення в Україну у період її визволь­них змагань з Польщею були викликані й кріпосним гнітом в Молдовії. Цілі молдовські сім’ї з Бессарабії тікали в Україну, “у козацький край”, де соціальне поневолення не було таким сильним. Молдовський літописець Г.Уреке, описуючи часи правління господаря Янку воде Сасул (1579 - 1582 рр.), розповідав, що молдовани (селами) шукали порятунок за Дністром “від непосильних податки Янку воде”. У XVII ст. молдовани заснували ряд сіл на Лівобережжі Дністра. Значну частину молдовських переселенців тих часів становили колишні молдовани - воїни, що служили в армії Богдана Хмельницького. За деякими даними, їх у війську гетьмана налічувалось близько 6 тис. чол.

Відомо, що Оттоманська Порта, яка здійснювала протекторат над Молдовою, нерідко використовувала молдовських воїнів у своїх загарбницьких набігах в Ук­раїну. Вони, зокрема, брали участь у походах на Чернігово-Сіверщину в 1498 р. Деякі з них залишилися жити на цих землях. (Наприклад, ними були засновані села Волоховиця і Степанівка).

Молдовські господарі, які змушені були досить часто споряджати збройні загони для султанських походів в українські землі, сприяли Порті і в інших справах по укріпленню її північно-чорноморських кордонів. Особливу послугу султанові зробив господар Петру Шкьопул, який для ремонтування фортечних споруджень в Очакові відправив 15 тис. робітників-молдован і 3 тис. возів з будівельними матеріалами. Багато молдован залишилося в цьому напіввійськовому поселенні XVI ст. Вони інтенсивно освоювали на околицях придатні для обробітку землі, культивуючи традиційне для молдовського етносу виноградарство.

За умов посилення турецького протекторату над Молдовою та розширення географії загарбницьких походів військ Порти традиційні переселенські потоки молдован в Україні виходили за межі межиріччя Дністер – Буг і сягали південної частини Київського та Брацлавського воєводств.

Важливим чинником такого глибокого проникнення молдовських переселенців в Україну (аж до її стародавнього державно-культурного і релігійного центру - Києва) була православна віра, яка сприяла швидкому, їх вживанню в тогочасне українське суспільство, мирному й добросусідському співіснуванню представників цих етносів. Єдина релігія була для молдовських переселенців тією силою, яка робила стабільними їхні стосунки з корінним населенням, незважаючи навіть на те, що значна частина молдован прибувала на українські землі у складі бойових загонів турецько-татарських орд.

Символом релігійно-культурного єднання українського і молдовського народів в Україні стала постать сина молдовського господаря Симона Петра Могили – випускника Львівської братської школи, Києво-Печерського архімандрита, а згодом митрополита Київського і Галиць­кого, який у 1632 р. заклав підвалини Могилянської колегії, пізніше відомої у світі під назвою Києво-Могилянська академія. Великий реформатор православної церкви Петро Могила став провідним українським релігій­но-культурним діячем XVII ст. Символічно у даному випадку, що нащадок знатного молдовського роду своєю діяльністю в Україні ніби завершував своєрідну епоху етнічного й культурного взаємовпливу молдовського і ук­раїнського народів, пожвавлення їх розселення на етнічних територіях один одного.

Відзначимо й те, що своєрідним підсумком участі молдовських переселенців у національно-визвольних зма­ганнях українського народу в XVII ст. стало обрання фактично останнього автономного від Московщини геть­мана України 70-річного молдованина Данила (Даніле) Апостола, який за роки свого правління (1727 - 1734 рр.) дещо уповільнив занепад української автономії, різко зменшивши кількість росіян у своїй адміністрації. Він також ефективно обстоював інтереси української торгівлі, захищаючи українських купців від нерівноправного супер­ництва з росіянами, що мали велику підтримку з боку імперських чиновників.

Нова інтенсивна хвиля молдовських переселенців в Україну була викликана тим, що Російська імперія почала втілювати в життя активну чорноморську і балканську політику, яка у XVIII ст. вилилася у серію російсько-турецьких війн. Створені молдованами на Півдні України села, відомі в історії під назвою військових поселень. Так, молдовський господар Дмитро Кантемір, шукаючи союзни­ків у боротьбі з Оттоманською Портою, уклав військову угоду з Петром І. Після невдалого Прутського походу (1711 р.) Петро І змушений був надати притулок Д.Канте­міру, а також 24 його боярам і 4 тис. воїнів. Вони, згідно з царським указом, поселилися на території Слобідської України і заснували у Харківській губернії села Абазівка, Бузівка, Волохов, Волоховка, Молдова, Троянова.

За часів військового протистояння між Туреччиною і Росією остання використовувала іноземних військовослужбовців, зокрема воїнів-молдован, для захисту й розширення своїх південно-західних кордонів. Необхідність постійно вести військові дії проти турецько-татарських орд визначила й відповідний характер життя молдовських поселень на Півдні України, їх жителі, окрім виконання військової повинності, займалися господарським освоєнням краю. За це вони отримували добру платню і мали відповідні привілеї.

У створеній царатом у 1752 р. так званій Новій Сербії - області військових поселень у Правобережній Україні (межиріччя Дніпра і Синюхи) - молдовани стано­вили значну частину їх мешканців. Поселенські полки ділилися на шанці і роти. Кожна рота жила окремим поселенням: с.Мартоноша - восьма, с.Каніж - десята і т.д. Молдовські військові поселенці у Новій Сербії були в основному вихідцями з Бессарабії. У 1754 р. серед 3840 поселенців Нової Сербії молдован налічувалось 2997 чоловік.

Аналогічні поселення були засновані також у Слов’яно-Сербії, черговій адміністративно-військовій територіальній області України, створеній в 50 - 60-х рр. XVIII ст. для захисту південних кордонів Російської імперії від турецько-татарських орд. Відомий російський дослідник романських поселень в Україні і Росії В.Ф.Шишмарьов дає таку хронологію їх заснування у Слов’яно-сербському і Бахмутському повітах: Слав’яносербськ і Жовте - 1765 р., Хороше і Черкаське - 1766-й, Земляне - 1770-й, Луганське і Троїцьке - 1778-й, Государєв Буйрак - 1779-й, Корсунь - 1822 р.

У період російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр. з числа переселенців нової хвилі з Бессарабії було сформовано Молдовський гусарський полк. Територіально його розмістили між річками Чорний Ташлик, Синюха і Лівобе­режжям Південного Бугу. В ньому було 16 рот, кожна з яких заснувала окреме поселення. За деякими даними, 1772 р. в цьому полку було більш як 20 тис. військовослужбовців із сім’ями.

Таким чином, активна антитурецька балканська полі­тика Російської імперії у XVIII ст. привела до закріплення за нею значної частини земель українського Причорномор’я. Територіальне просування Росії до Бессарабії на початку XIX ст. активізувало процес створення нових молдовських військових поселень на Півдні України. Царат, завершуючи справу ліквідації української автономії, почав активно перемішувати там “інородців”. Заходи російського державного керівництва, спрямовані на розбудову нових поселень на Півдні України того часу, мали на меті, по-перше, створити досить надійний щит для захисту південних рубежів Російської імперії від турецько-татарсь­ких нападників, по-друге, здійснювати специфічне “урівноваження” військових “вольностей” в цих краях українських козаків. Останніх царат досить активно виселяв з Нової Сербії, де виникали молдовські та інші військові поселення.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Росії вдалося закріпити за собою землі між Бугом і Дністром. На території Очаківського краю були створені нові військові поселення Чорноморського козачого війська (реорганізо­ване Запорізьке), значну частину якого становили молдова­ни. Таким чином, імперії вдалося забезпечити безперервний потік молдовських переселенців з Бессарабії на територію Півдня України. Після Кючук-Кайнарджійського мирного договору (1774 р.) між Росією і Туреччиною царський уряд став активно заохочувати “громадянську” колонізацію молдовського населення. На відміну від військових поселень “громадянські” носили здебільшого дисперсний характер. Так, зокрема, були засновані Великий хутір у Золотоноському повіті Полтавської губернії, с.Ігнатівка у Ма­ріупольському повіті.

Готуючи приєднання Бессарабії до Росії, царат загравав з “волоськими боярами, що зазнавали утисків з боку турків”. Відвойовані у Туреччини Причорноморські землі роздавалися у володіння не лише російським поміщикам, а й волоським боярам. У царському указі від 26 січня 1792 р. прямо підкреслювалося, що при розподілі земель в Очаківському краї перевагу віддавати “волоським боярам, які переходили у підданство до Росії”.

Остання міграційна хвиля молдовського переселення з Бессарабії на Лівобережжя Дністра мала місце в 1812 р. До Тираспольського повіту Херсонської губернії прибули 2,5 тис. молдован. У тому ж році Бессарабія була приєднана до Росії. Після цього акту царат почав стимулювати російсько-українську міграцію до Бессарабії, дбаючи насамперед про перемішування слов’янського й романського етносів.

На середину XIX ст. молдовське населення України (у кордонах до 17 вересня 1939 р.) проживало в основ­ному у Херсонській губернії. У 1851 р. там його налічувалось 75 тис. чол., у 1868 - 97,7 тис., 1897 - 147,2 тис. Приріст молдовського населення губернії у другій половині XIX ст. відбувався природним шляхом, оскільки переселення із-за Дністра фактично зупинилося. Найбільша питома вага його (від 18 до 20%) збереглася у чотирьох повітах Херсонської губернії. Так, і у Тираспольському було 66 молдовських сіл, Єлизаветградському - 64, Ананьївському - 99, Одеському - 12, Херсонському - 7, Олександрівському - 4.

Припинення міграційного потоку з Бессарабії до Херсонської губернії, як свідчать наведені вище дані, не привело в другій половині XIX ст. до асиміляції молдован навколишнім українським середовищем. Молдовани Хер­сонської губернії, які проживали в напіввійськових поселеннях, що дбали про етнічні й “ротні” традиції, відзначалися своєрідною етнічною стійкістю. Молдовське населення лівобережних подністровських повітів, зокрема Тираспольського, забезпечувало подібну етностійкість за­вдяки географічному розташуванню цієї етноконтактної зони та можливостям постійного спілкування з Бессарабією, яка з 1812 р. перебувала у складі Росії.

На території Херсонської губернії в той час мали місце навіть факти асиміляції молдованами українських сіл. Однак в Подільській губернії спостерігався зворотний процес. Це пояснювалося тим, що ук­раїнські культурні традиції тут мали більш глибокі етнічні корені, ніж у Херсонській губернії, а також великою питомою “вагою українства на Поділлі, в оточенні якого молдовани проживали в 22 селах Ольгопільського, 9 - Балтського та 1 - Гайсинського повітів. Наприклад, до середини XIX ст. молдовани із с.Дмитрашівське Ольгопільського повіту були майже повністю асимільовані українцями. Наприкінці XIX ст. це відбулося майже з усім молдовським населенням Ямпільського повіту, яке ще на середину століття становило 5% від загальної кількості його жителів.

У межах сучасної Кіровоградської області молдовани, що проживали на колишній території Молдовського гусарського полку, завдяки специфічній етностійкості й природному приросту тривалий час (майже всю другу половину XIX ст.) за своєю чисельністю, займали друге місце після українців. Що ж до молдовського населення західноукраїнських областей, то згідно з переписом, який проводився в Австро-Угорщині у 1900 р., їх і румун налічувалось 223,9 тис. чол. З 1918 р. частина Хотинського повіту, а з 1919 - Північна Буковина (Чернівецький і Сторожинецький повіти) до 1940 р. перебували у складі Румунії. За цей час, згідно з переписом населення цієї країни 1930 р., кількість молдован і румун, які за статистикою проходили під об’єднаною назвою “румуни”, значно зросла. Так, у Хотинському повіті їх “знайшлося” 137 тис. (48,3%), в Чернівецькому і Сторожинецькому - відповідно 78 тис. і 57 тис. чол.

Звісно, офіційна статистика Румунії того часу давала значно завищені дані стосовно кількості “корінного” румунського населення краю і молдовського включно, щоб таким чином обґрунтувати їх входження до “великого королівства”. Фактично тоді мала місце стимульована румунською державою цілеспрямована міграція представників румунського етносу до Північної Буковини, а також насильницька румунізація русинського населення краю. Останні, як правило, володіли розмовною румунською мовою. Багато хто з них був змушений записати себе румунами, щоб полегшити життя і собі, і дітям, зокрема, забезпечити їм можливість здобуття освіти.

Таким чином, у межах сучасної Чернівецької області у міжвоєнний період (1918 - 1940 рр.) кількість молдовсь­кого населення значно зросла. Однак це відбувалося в основному за рахунок насильницької румунізації - молдованізації українців-русинів, а також здійснення державних заходів щодо штучного спрямування міграційних процесів.

МОЛДОВСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В РОКИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Революційні події 1917 р. в Російській імперії започаткували на терені України нову етнополітичну ситуацію. За часів діяльності Центральної Ради міжнаціональне життя вирвалося з імперських пут. У складі Центральної Ради були представники різних етнічних груп в Україні, зокрема молдовани. В місцях їх компактного проживання, в тому числі на історичних українських землях Лівобережжя Дністра, значно активізувалися і пожвавились міжетнічні процеси.

Українсько-молдовські міжетнічні відносини в інтенсивній етноконтактній зоні Лівобережжя Дністра значно політизувалися в 1917 - 1918 рр. Однак це не викликало там міжнаціонального загострення, хоча у зв’язку із створенням УНР і МНР з’явилася проблема державно-національного розмежування між ними.

Значна частина молдавського населення Лівобережжя Дністра спокійно сприйняла сам факт проголошення Центральною Радою входження українського Подністров’я із центром у Тирасполі до УНР як однієї з 30 її земель. Щоправда, деякі молдовські депутати у Центральній Раді схилялися до думки, що з проголошенням МНР на території Бессарабії згодом доведеться переглянути українсько-молдовське територіальне питання. Приєднання Бессарабії до Румунії в 1918 р. і загострення її зовнішньополітичних відносин з РФСРР (згодом СРСР) привели до зниження інтенсивності українсько-молдовських міжетніч­них контактів. Вони набули більш замкнутого характеру, тобто відбувалися між місцевим молдовським і українським населенням Лівобережжя Дністра. Таким чином, створення УСРР, її входження до СРСР, а також приєднання Бессарабії до Румунії суттєво обмежили міжнаціональні стосунки у вищезгаданих українсько-молдовських етноконтактних зонах.

Організація молдовської державної автономії у складі України на Лівобережжі Дністра, що здебільшого мало і політико-пропагандистський характер, відповідно відбилася на етнокультурному процесі в цьому краї. Незважаючи на специфічну “інтернаціоналістську” цілеспрямованість етнокультурного процесу в МАСРР, зокрема, відхилення ідеї латинізації “народної мови” й продовження її слов’янізації за допомогою кирилівської абетки, українсько-молдовські міжетнічні зв’язки в даному регіоні не були серйозно порушені. Сам факт створення в 1924 р. МАСРР у складі Української СРР на особливих засадах, коли у першій з них молдовське населення становило 34,2%, а українці - відповідно 48,7% від усієї кількості її жителів, красномовно вказував на своєрідний статус молдован у названій вище автономній державності.

Хід етнічних процесів у середині 1920-х рр. у районах України з молдовським населенням поза межами МАСРР, зокрема, на території нинішньої Кіровоградської області, свідчив про тенденцію до скорочення його чисельності. Тут у 1926 р. було зафіксоване 28 тис. молдован. (З часом тенденція стала чіткішою. В 1959 р. молдован залишилося 7,2 тис., а в 1970 - 6,6 тис.). Тобто навіть процес коренізації 1920-х рр. не зміг суттєво вплинути на асиміля­цію молдовського населення українським середовищем у районах дисперсного їх проживання, зокрема за межами МАСРР. Поступова адаптація в місцях колишніх молдовсь­ких військових поселень, де раніше досить активно дбали про етнічне самозбереження, з часом привела до етнічної українізації. Так, с. Каніж Кіровоградської області - в минулому молдовське - стало українським. А в Грузько­му, Троїцькому, Мартоноші кількість молдован зменшилася на 50%.

У 1940 р. до України були приєднані українські Придунайські землі і Північна Буковина, які до того часу перебували у складі Румунії. Внаслідок державно-територіального розмежування між УРСР і МРСР у 1940 р., що здійснювалося з урахуванням етнічного розселення україн­ців і молдован у вищеназваних суміжних районах, до УРСР відійшли землі, де проживали більш як 1,5 млн. чол., з них молдован - близько 430 тис. Однак уточнення кордонів між Україною і Молдовою відбувалося майже до кінця 1940 р. Тривав процес передачі окремих молдовських сіл МРСР, українських - до складу УРСР. Назвати точну цифру молдовського населення Лівобережжя Дністра, Північної Буковини й Придунайських земель, яке після 1940 р. проживало в Україні, неможливо. Це буде встановлено лише тоді, коли стануть відомі всі документи та матеріали, де повністю висвітлюються особливості процесу державно-територіального розмежування між УРСР і МРСР у 1940 р.

В післявоєнний період і нині молдовани живуть в Україні у традиційних районах їх компактного й дис­персного розселення. Це - Чернівецька, Одеська і Кірово­градська області. Зокрема, в Чернівецькій області, за дани­ми останніх післявоєнних переписів населення, їхня загаль­на чисельність зростає в основному за рахунок природного приросту. В 1959 р. тут налічувалось 71,6 тис. чол., у 1979 р. - 85 тис. Однак питома вага молдован Чернівецької області дещо зменшилася - з 9,3 у 1959 до 9,2% - у 1979 р.

Що ж до Одеської області, то там теж мають місце подібні етнодемографічні процеси. В 1979 р. молдовське населення становило 5,7% і в основному мешкало в її правобережних районах.

МОЛДОВАНИ УКРАЇНИ В РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

За переписом населення 1989 р., в Україні проживало близько 325 тис. молдован. За переписом 2001 р. їх налічується 258,6 тис. Отже, за десять років їх кількість зменшилася майже на 67 тис. чол. В основному вони компактно розселені в Одеській і Запорізькій областях. Більшість з них - сільські жителі.

В Україні діє понад 130 румунських і молдовських шкіл. У них навчаються майже 25 тис. чол. В останні роки відкрито 350 факультативних груп (а це 6 тис. учнів молдовської і румунської національності). Отже, Україна, керуючись Законом про національні меншини в Україні, робить все можливе, щоб забезпечити етнічним групам, які проживають на її території, громадянські права і національно-культурні потреби.

Що ж стосується нинішньої ситуації в царині міжна­ціональних відносин між двома державами-сусідами, то з нашого боку їх рівень визначено як Актом про незалеж­ність України, так і політикою добросусідства, яку вона не тільки декларує, а й втілює в життя. Україна поважає суверенітет, територіальну цілісність та державну незалежність Республіки Молдова.

ЛІТЕРАТУРА

1. Боєчко В. Молдовани в Україні // Віче. – 1993. - № 3. – С.100-111.

2. Бузало В.Й., Дмитрієнко М.Ф. Встанов­лення кордонів між Україною та Молдовою у 1940 р. // УІЖ. - 1992. - №9.

3. Данильченко О.П. Етнічні групи півдня України: економічне та соціально-політичне становище на початку 20-х рр. ХХ ст. /Історичні зошити/. – Київ: Інститут історії України АН України, 1993. – 58 с.

4. Міронова І.С. Стан освіти і культури молдовського населення Півдня України в період впровадження політики “коренізації” (20-ті роки ХХ ст.) // Історична наука: проблеми розвитку. Матеріали Міжнародної наукової конференції. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2002. – С.49-55.

5. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. - 80 с.

6. Орлик В.М. Молдовани в Україні (1920 – 1929 рр.): Дис... канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 1998. – 186 с.

7. Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. — К., 1991.