4. Тлумачення терміну «етичне» в епоху Нового часу

Остаточне оформлення та утвердження етики в якості особливої філософської дисципліни, а сфери моралі – в якості особливої складової людського індивідуального та колективного життя, відбувається в епоху Нового часу (модернову епоху), тобто в період від XVII ст. до середини ХІХ ст.

Це було зумовлене перш за все та переважно тим, що:

- саме в цей час внаслідок збільшення можливостей досвіду, техніко-технологічної складової людської життєдіяльності відбулося вивільнення окремої людині із численних форм родової, родинної та соціально-державної залежності;

- окремий індивід вперше в історії постав самодіяльною одиницею та відносно самостійним суб’єктом людської життєдіяльності;

- саме тепер перед людиною відкрилась нічим не стримана можливість проявляти свободу вибору життєвого шляху та засад власної поведінки;

- відбувається звільнення процесів соціальної життєдіяльності з-під домінуючих впливів релігії (так звана секуляризація суспільного життя), а тому починають відшукуватись принципово нові ціннісні орієнтири для та нормативні вимоги для людських взаємин.

Тому першою особливістю розвитку етичної проблематики в епоху Нового часу постає свого роду автономізація сфери етики, тобто функціонування її в якості самостійної та самоцінної сфери. Проте ця автономізація відбувалась у дещо своєрідному варіанті: ціла низка мислителів епохи вважали, що питання етики стосуються виключно глибинних духовних питань людини, а тому віддавали цю сферу у відання релігії, тобто стверджували, що мораль – це справа релігії. Цим самим вони намагались виводити з-під опіки релігії науку, політику, мистецтво, юриспруденцію, сімейні стосунки, освіту. Християнська церква не погоджувалась із таким звуженням своєї ролі в суспільстві, проте не відкидала залежності питань життєвого вибору від набожності людини.

Інший напрям етичних розвідок носив світський характер: тут намагались знайти засади, корені, причини моралі у соціальних умовах життя людини. Як правило, цей напрям спирався на кілька, як тоді здавалось, неспростовних постулатів:

- на теорію природного права людини, яку інтенсивно проповідували Т.Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж.Руссо та ін.; згідно неї всі люди приходять у світ із рівними правами та життєвими претензіями і очікуваннями;

- на те, що в природному стані та за самою своєю сутністю людина є егоїстом, тобто вона розуміє перш за все саму себе і дбає про саму себе. Відомий французький мислитель і просвітник Ф.Вольтер в цілій низці своїх творів доводив, що саме егоїзм людей приводить до того, що в суспільстві схрещується нескінченна кількість різноманітних індивідуальних прагнень, які врешті не дають належною мірою реалізуватись жодному чистому у своїх витоках життєвому наміру. Саме непереборний людський егоїзм приводить до соціального безладдя та насильства. Тому врешті у філософії Нового часу сформувалась етична концепція «розумного егоїзму», яка стверджувала, що життєві інтереси людей повинні привести їх до необхідності узгодження своїх егоїстичних прагнень, до певних поступок своїми інтересами заради спільних вигод.

Вагому місце в етичних концепціях Нового часу належало соціальним трактуванням сутності моралі. Їх автори доводили, що людина є істотою суспільною, а тому і повинна узгоджувати свої дії із потребами і інтересами суспільного життя. В руслі таких поглядів виникла концепція альтруїзму (від слова – іншій): кожна людина повинна дбати не лише про себе, а й про інших, а тому врешті – про державу, яка одна лише може забезпечувати баланс людських інтересів. Т.Гоббс вважав державу найкращим витвором людської культури, а переваги держави – саме в її здатності спрямовувати егоїстичні інтереси в русло плекання загальних інтересів.

Релігійні концепції етики виходили із постулату безсмертя душі та посмертної винагороди, а тому шукали засади моральності в людських сподіваннях на майбутнє безсмертя. При тому в Новий час релігійні концепції етики досить тісно поєднувались із метафізичними та антропологічними міркуваннями, тобто із міркуваннями про сутність світу і буття та про природу людини, її місце в світі (Б.Спіноза).