"Політична і економічна влада в Україні, їх сутність і взаємодія"

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманіт-них підходів до їх розуміння.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядку-вання у суспільній групі, державі й суспільстві,

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам,

3) як інститут, тобто організована установа, здат-на забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу мене-джерів, власників), духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів), інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну, військову.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політич-ній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції держав-них органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіоз-них структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.

Політика і економіка досить тісно переплітаються між собою, і суттєво впливають одна на одну.

Політика держави поширюється звісно і на економіку, звідси і поширене вживання словосполучення "економічна політика". В свою чергу, економічний стан держави так чи інакше може впливати на політичні тенденції тої чи іншої держави. Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення грома-дянського суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома сторонами: політичною і економічною. Третя сторона - духов-на - завдяки національній ідеї, релігії, свободі утверджується швид-ше: люди, вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників для власного самоутвердження.

У межах СНД Україна за роки незалежності набула іміджу найбільше стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації визначеної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно подається і переважно сприймається як ознака "європейності", цивілізованості і застава успішних суспільних перетворень.

Що стосується структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності, наявність внутрішньої боротьби і, одночасно, корпоративність, спроможність до ідейних метаморфоз, поступкам між носіями різноманітних поглядів і представниками різноманітних угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних груп номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А що стосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в Україні, то вони відбуваються не в зв'язку з кардинальними змінами в самій системі влади, а скоріше в зв'язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих або інших підзагонів політичної еліти, пов'язаних із процесом перерозподілу влади і власності.

Однак і політика і економіка - окремо виділені течії суспільного життя, які мають своє керівництво, свою владу. І політична, і економічна влада України мають свої складові елементи і свої структурні підрозділи.

Політичні влада складається з політичних інститутів - важливих джерел соціальних і політичних змін, які створюють багатоманітність каналів політичної активності, формують альтернативи соціального і політичного розвитку.

Ведучим інститутом політичної системи і влади, відповідно, є держава - джерело права і законів, яка організує життя суспільства і діяльність самої держави. Держава виразник інтересів і волі економічно домінуючого класу, оберігає його домінуюче положення в суспільстві, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства і т.п. Держава усіх часів і типів характеризувалася рядом стійки, загально історичних прикмет і функцій: обов'язкове формування керуючих сил на тій чи іншій соціальній і класовій основі, процес, який в сучасних умовах має тенденцію демократизації.

Також в політичній владі важливе місце посідають політичні партії, масової суспільні організації і рухи, групи інтересів. Саме ці сили зумовлюють нормативно-регуляторну сферу в структурі політичної системи, а ті в свою чергу впливають на інші напрямки діяльності суспільства, в тому числі і економіки.

Що стосується розподілу влади, то перш за все слід згадати, що для характеристики статусу кожного з вищих органів сучасної держави визначальними є поняття форми державного правління. Форма правління - це спосіб організації влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів. При цьому вихідними є взаємовідносини між парламентом, урядом і главою держави. Зміст їх взаємовідносин в тій чи іншій мірі відбиває ідеї розподілу влад. Ці ідеї, відомі ще з ранніх часів, у найбільш чіткому викладі були сформульовані французьким просвітителем і правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск'є. Його вчення відіграло помітну роль у становленні сучасної політико-правової думки і суттєво вплинуло на розвиток державних інститутів і у новий період світової історії.

Монтеск'є розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу, судову - і стверджував, що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих влад і здійснення їх однією особою або одним органом. Таке поєднання, на його думку, як звичайно призводило до сваволі. Тому Монтеск'є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами. Водночас він визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими і серед них не виділяв жодної, яка б наділялась якістю верховенства по відношенню до інших влад. Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Монтеск'євисунув положення про необхідність їх взаємодії і взаємної зрівноваженості. Він писав про таку взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому Монтеск'є вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї влади в діяльність іншої.

Що ж слід відносити до економічної влади? Безперечно - на верхівці як політичної влади та і економічної влади стоїть президент держави. Наступною сходинкою до економічної влади можна відносити всі ті ланки влади, які так чи інакше впливають на роботу і визначають основні напрямки руху галузей народного господарства (парламент, міністерства, комісії по народногосподарських напрямках тощо). Однак не тільки економічна влада зумовлює економічну політику держави, тут мають причетність і політичні влади, які так чи інакше зумовлюють форму правління, форму власності виробництва, землі тощо. Тому ці гілки влад сильно переплітаються, коли питання торкається саме економіки держави, її розвитку і вдосконалення.

Сформульоване Монтеск'є вчення про розподіл влад заклало підвалини конституційного принципу, котрий був визнаний в державно-правовій теорії і практиці ряду країн вже наприкінці XVIII ст. Найбільшою мірою це вчення було сприйнято творцями конституції США 1787р., чинної й до сьогодні. Ідеї розподілу влад були покладені в основу її тексту і відповідної організації державного механізму, хоча в самому конституційному тексті словосполучення "розподіл влад" не використовувалось. Юридична форма закріплення ідей розподілу влад тут має вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу.

Саме така форма закріплення ідей розподілу влад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн світу. Лише у виняткових випадках розподіл влад прямо проголошується в конституційних законах.

Сучасна характеристика розподілу політичних і економічних влад у розвинутих країнах спирається на різні тлумачення їх змісту. Ці тлумачення суттєво відмінні, і їх можна пов'язати з існуючими формами державного правління та форм власності. Більше того, різні тлумачення розподілу влад знаходять своє втілення в різних формах правління та власності і відбивають сам факт існування таких форм.

Традиційне тлумачення розподілу влад передбачає майже ізольованість кожної із них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлумачення визнає розподіл влад як жорсткий. Воно пов'язане з особливостями такої форми правління, як президентська республіка, і найбільш наближене до вчення Монтеск'є. На практиці жорсткий розподіл влад, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади, Особливістю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влад є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси - трьох розподілених влад. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена за конституцією США.

Поширеним є й інше тлумачення розподілу влад, , за яким останні повинні тісно співробітничати і навіть переплітатись. Таке тлумачення відповідає природі парламентарних форм правління. Більш того, в країнах з такими формами правління поняття розподілу влад піддається корективам або навіть заперечується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткому розподілі влад. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище - часткове злиття або часткове розділення функцій органів законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влад.

Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, котре іноді називають "частковим злиттям персоналу": членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту. Іншими словами, одна і таж особа бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Такий стан передбачається конституціями переважної більшості країн з парламентарними (парламентарно-монархічною і парламентарно-республіканскою) формами правління, а також із змішаною республіканською формою. Він аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влад, які, навпаки, передбачають неприпустимість поєднання депутатського мандата і членства в уряді.

Реалії державно-політичного життя цілого ряду країн з парламентарними формами правління спричинили намагання відійти в конституційній теорії від самих ідей розподілу влад і призвели до фактичної відмови від відповідної термінології. Тут широко визнані концепції "дифузії", "розпорошення" державної влади. Згідно з оцінками авторів цих концепцій, владні повноваження здійснюються багатьма і різними органами та посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за функціональними ознаками. І чим більше органів здійснюють ці повноваження, тим менша ймовірність монополізації влади, тим вужчі можливості для свавільного правління.

На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів має забезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст стримувань і противаг трактується нетрадиційно. До них як звичайно відносять колегіальний характер уряду, двопалатність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою партією і опозицією, баланс між органами центрального і місцевого самоврядування тощо. Таке трактування стримувань і противаг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаються не тільки з позицій необхідності зопобігти надмірній концентрації державної влади і збалансувати її вищі ланки, а й забезпечити стабільність і сталість у функціонуванні всіх найголовніших державних інститутів та політичної системи в цілому.

Ідеї розподілу влад відомі конституційній теорії країн із змішаною республіканською формою правління. Наприклад, сучасні французькі конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорсткого розподілу влад. Проте, намагаючись пристосувати ці ідеї до існуючих у країні державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття законодавчої і виконавчої влади. Функції уряду при цьому не зводять тільки до виконання законів. Навпаки, на думку відповідних авторів, єдина урядова, або управлінська функція певною мірою вбирає в себе законодавчу функцію. Це призводить до того, що остання більше не ототожнюється з діяльністю парламенту.

Економіка держави - це сукупність суспільно-виробничих відносин. Керування нею відбувається системою державних органів, які в сукупності утворюють механізм держави. Якщо в тій, чи іншій державі політична влада належить конкретній партії, то весь економічний розвиток держави може бути зумовлений ідеологічним уподобанням даної політичної сили. Якщо ж це демократичне суспільство, в якому немає домінування однієї політичної сили, економічний розвиток визначається планами і законами, які розробляє парламент (або орган - аналог парламенту). Подальше впровадження рекомендацій, реформ і т.п. здійснюється через систему міністерств та інших органів народного господарства, які вже на місці доробляють і вдосконалюють нові накази та пропозиції вищестоящих органів.

Політична влада у більшості випадків опосередковано впливає на економічний стан у державі, однак вона безпосередньо впливає на дії економічної влади держави, яка в свою чергу, безпосередньо втручається в економічне життя держави.

Однак в такій залежності є певна небезпека. Якщо політичні сили беруться відстоювати свої інтереси, свою ідеологію через економічні негаразди в державі, штучно пригнічують економічний розвиток, щоб опинитися на верхівці влади політичної і очолити державну структуру, тоді економіка може розвиватися за парадоксальним сценарієм, доводячи економічні явища до абсурду чи повного краху.

Тому варто, щоб жодна з політичних партій не мала змоги надміру впливати на економічну владу, на економічний стан в державі, підкоривши його своїм суто політичним інтересам.

Тільки демократичні підходи сприятимуть ефективному розвитку економічного життя суспільства.

Політичний режим : сутність,характеристика

        Політичний режим ( від франц. „regime” ) - державний, суспільний устрій, спосіб правління) - це концентрована характеристика системи, що функціонує з позицій конкретно-історичних принципів її легітимності.

      Поняття "політичний режим” охоплює не весь зміст  поняття "політична система”, а лише  політико-владний,  тобто характер відносин між тими, хто володарює і хто підпорядковується. Наприклад, вимоги студентів до органів  державної влади як політичне явище можна включити у  зміст політичної системи. Однак, коли ми прагнемо  розглянути характер відносин між студентами і державою з  погляду суспільних впливів на владу, тоді це буде змістом поняття "політичний режим”.

            Отже, поняття "політичний режим” може означати:

1)   процесуальні аспекти інститутів політичної системи,  взаємодію суб’єктів політичного процесу в структурі  політичної системи;

2)   способи і механізми розподілу влади у політичному просторі;

3)   характер відносин між політико-владними і політико-невладними суб’єктами;

4)   характер відносин між політичними і неполітичними інститутами.

У вітчизняній і політологічній літературі  прийнято розглядати політичний режим як елемент форми  держави поряд з іншими елементами – формою державного правління та формою державного устрою. Однак такий  підхід нелогічний, тому що, по-перше, обсяг поняття "політичне”  ширше, ніж поняття "державне”, по-друге, у відкритому  суспільстві політична влада охоплює не тільки державні  інститути; по-третє, поняття "політичний режим” охоплює процес всіх структурних елементів політичної системи на  інституціональному, груповому, інтеракціоністському рівнях.

            Політичний режим розкриває характер відносин між:

1)   державою і громадянами;

2)   вищими органами  державної влади (главою держави,  урядом, парламентом, вищими судовими органами);

3)   державою і органами регіонального і місцевого самоврядування, а у федеративних державах – між державою і  суб’єктами федерації;

4)   державою і партіями;

5)   правлячими елітними групами і опозицією;

6)   виборчою системою і формою державного правління;

7)   партією і групами тиску;

8)   ідеологічними і неідеологічними формами політичного процесу.

Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним

правда держави чи права особистості, в якій мірі держава визнає,  гарантує або обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав  людини і різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації всієї сукупності політичних, громадянських, соціально-економічних і соціально-культурних прав, чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

      Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії

здійснення прав і свобод  громадян, а також ступінь розвину тості структур судового і несудового захисту цих прав, ступінь зрілості інститутів  громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній  владі виходити за рамки правового поля. Скажімо, сучасні демократичні конституції існують в багатьох слабо- і  середньо розвинутих країнах, однак ступінь правового захисту  прав громадян недостатній порівняно з високо розвинутими країнами.

   Наступною істотною ознакою політичного режиму є  розподіл влади між вищими державними органами:  главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими інстанціями, їх механізм стримувань і противаг. Тут може  існувати режим злиття влади (монархія), режим співпраці влади (парламентська республіка), режим вираженого дуалізму виконавчої влади (президентсько-парламентська республіка). Крім цього, необхідно сказати про обсяг прерогатив тієї чи іншої гілки влади, а також чіткість правових меж компетенції між ними. Скажімо, великий обсяг  повноважень виконавчої влади веде до авторитаризму, а  законодавчої – до охлократичної олігархії.

   Якщо допускати дуалізм дуалізм виконавчої влади, то при різних рівнях розвитку суспільства він може мати різні наслідки. В перехідному суспільстві дуалізм виконавчої влади ослаблює її ефективність, призводить до розпилення повноважень між президентськими і урядовими структурами. А у високо розвинутих суспільствах цей феномен ослаблює концентрацію владних повноважень, забезпечує баланс перерозподілу владних повноважень між главою держави і  парламентом в залежності від партійного представництва.

   Оптимальним співвідношенням між виконавчою і законодавчою владою можна вважати:

1)         чіткий розподіл влади (США);

2)         сильні президентські прерогативи в перехідних суспільствах, відсутність дуалізму влади (Латинська Америка, СНД);

3)         сильний однопартійний уряд і однопартійна опозиція, арбітражна роль глави держави (Великобританія);

4)         сильні прерогативи парламенту при колегіальних консенсуальних типах партійної співпраці (Австралія, Швеція).

Найбільш невдале співвідношення між гілками влади  може виникнути при  сильних повноваженнях парламенту в порівнянні з виконавчою вадою у політично неструктурованому суспільстві (досвід Росії, України в доконституційний період) або при обмежених прерогативах парламенту при значно розширених (авторитарних) повноваженнях президента (Білорусія). Однак, незалежно від співвідношення між вищими державними органами виконавчої і законодавчої влади, ступінь демократії залежить від механізму формування судової влади, її спеціалізації, автономії,  внутрішньосудового і парламентського контролю. Якщо судова влада залежить від інших гілок влади, не має сильних внутрішніх механізмів контролю, вона може стати  інструментом в руках можновладців  і плутократів. Отже, різні  комбінації компетенцій вищих органів державної влади слід  оцінювати неоднозначно, враховуючи ступінь цивілізаційної  зрілості суспільства, а також масштаби модернізацій них  перетворень.

   Політичний режим також залежить від співвідношення  повноважень між центральною владою і суб’єктами  федерації, органами самоврядування. Тут важливо врахувати,  по-перше, виняткову і спільну компетенції між державними  органами, органами суб’єктів федерації (квазідержавними),  а також автономними областями; по-друге, компетенції державних органів і місцевого самоврядування;  потретє, компетенції представницьких і виконавчих  органів регіонального і місцевого самоврядування.

   Такий підхід дає можливість виявити різні масштаби,  форми, межі централізації і децентралізації, розкрити їх як  з погляду історичного генезису, так і з погляду сучасної діяльності. Скажімо, в сучасних умовах не можна форсувати процес децентралізації, якщо немає історичних передумов, з одного боку, з іншого – довго зберігати централізоване державне управління, як неефективну структуру в  сучасних умовах.

            Досвід європейських держав свідчить, що співвідношення  між державними, регіональними і місцевими владними структурами залежить від історичних традицій, етнокультурної і територіальної специфіки регіонів, протяжності території і кордонів, правової і громадської культури населення. Наприклад, Німеччині вдалося поєднати принципи історичної децентралізації з гнучкими і одночасно жорсткими формами цивілізованого державного управління.

            Відносини між державою і партіями можуть передбачити різноманітні впливи партій на державу і держави на  партії. Крайнощами тут є монополія партії та її зверхність над державою і безпартійне формування державної влади. Невдалим варіантом можна вважати також відсутність партій-лідерів, здатних забезпечити урядову стабільність. З  погляду істотної ознаки політичного режиму важливо знати  ідеологічні й організаційні типи партій, їх джерела фінансування, механізми контролю держави за фінансовою діяльністю партій. Якщо партії користуються тіньовими джерелами фінансування, непідконтрольними державі, то їх вже  можна вважати потенційними претендентами на мафіозні  способи політики.

            Крім того, з’ясування істотної риси політичного режиму має значення вивчення відносин між партійними лідерами, партійною елітою, партійним апаратом і партійною масою, механізмів політичної мотивації, закладених у  організаційній структурі партії. Брак сучасних механізмів  політичної мотивації, інертність політичної маси, незнання  нею закономірностей політики створюють партійним клікам сприятливі умови для маневрування у своїх власних інтересах, випрошуючи посади у правлячої державної верхівки і віддаючи в жертву своїм кон’юнктурним вигодам стратегічні цілі партії.

            Важливою рисою політичного режиму є відносини між  правлячою елітою і опозицією. Тут береться до уваги юридичний статус опозиції, форми легітимності, її типи (партійний, громадський, військовий, революційний, терористичний), а також масштаби опозиційного впливу на суспільство. При недорозвинутій партійній системі опозиційні сили  неспроможні вести достойну конкуренцію з правлячою  державною верхівкою.

            Співвідношення виборчої системи і форми державного правління дають змогу найбільш точно відобразити істотні  риси сучасних демократичних політичних режимів. При  аналізі такого співвідношення чітко простежується, що, по-перше, кожні виборча система може бути ефективною залежно від форм  державного правління і політичної культури; по-друге, що найбільш неефективною є пропорційна виборча система при сильній президентській формі правління; по-третє, що в перехідних суспільствах важливо через  виборче законодавство стимулювати партійну конкуренцію; по-четверте, для детінізації державної влади важливо  вдосконалювати механізми і процедури висування кандидатів,  виборчих цензів, голосування і відповідальності за порушення виборчого законодавства.

            Якщо є цивілізований тиск громадськості на політичну  владу з метою захисту своїх інтересів, то забезпечується  певний баланс соціальних сил, і, як наслідок цього, зростає рівень партійної конкуренції. У випадку домінування  інтересів окремих соціальних груп, сильних в майновому, фінансовому чи ідеологічному впливі, партії, прикриваючись "народними інтересами”, апелюють до народних інстинктів, а насправді вимушені виражати стратегію монопольних груп. До цього слід додати, що соціальна стратифікація, яка відтворює цивілізований тиск громадськості на владу, є більш  прискорюючим процесом партійної конкуренції, ніж його  стимулювання виборчим законодавством.

Типи політичних режимів

Політичний режим ( від франц. „regime” - державний, суспільний устрій, спосіб правління) - це концентрована характеристика системи, що функціонує з позицій конкретно-історичних принципів її легітимності.

Виділяється чотири типи політичних режимів (типи влади):

        1)тоталітарна влада;

        2)авторитарна влада;

        3)ліберальна влада;

        4)демократична влада.

       1.Тоталітаризм (від лат. „totalitas” - повнота, цільність, тобто всезагальність влади) - політичний режим, державний лад, що здійснює абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя. Основні риси тоталітарної політичної системи: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін. Основний принцип: „заборонено все, крім того, що наказано”.

Тоталітаризм поділяється на такі види:

      Тоталітаризм правого толку. Спрямований на зміцнення існуючих порядків в суспільстві, зосереджується на звеличуванні держави. Наприклад: Німеччина часів Гітлера, Італія часів Муссоліні.

       Тоталітаризм лівого толку. Ставить метою докорінне перетворення соціально-економічної структури суспільства. Наприклад: Китай часів економічних реформ Ден Сяо Піна, Камбоджа (Кампучия), СРСР 20-х років часів НЕПу.

       2.Авторитаризм - політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об'єднань, союзів тощо ), формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв'язують державу і суспільство. Для авторитарної влади характерно: носієм влади виступає одна людина, або група осіб; виникнення неконтрольованих владою незалежних профспілок, молодіжних організацій, політичних структур; усіляке заохочення людей до трудової активності; наявність жорсткої податкової політики; опора на силові структури. Основний принцип: „дозволено все, крім політики”. В сучасному світі авторитарні режими мають ряд різновидностей: теократичний (Іран після 1979 р.); неототалітарний режим в умовах існування масових політичних партій (Мексика); військове правління, за якого політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена; персоніфікований режим, коли влада належить лідеру без сильних інститутів влади, за винятком поліції (Саддам Хусейн в Іраку) 3.Ліберальний режим - це режим, коли еволюційні процеси порушують лише верховні політичні аспекти суспільного ладу. В умовах цього політичного режиму зберігається пріоритет за суспільною власністю на засоби виробництва, допускається діяльність політичних партій, що становлять весь спектр групових інтересів. Цей режим мав місце в країнах Західної Європи, де до влади приходили соціалісти (Швеція, Фінляндія, Франція). Але ініціювавши бурхливий розвиток політичних свобод, гласності, врахування суспільної думки, альтернативних політичних і державних структур, ліберальний режим зазнає крах у сфері економіки - її ефективність різко впала вже при перших кроках націоналізації. Основний принцип: „дозволено все, що не веде до зміни влади”.4.Демократичний режим ( від грець. ”demos” - народ і „cratos” - влада ) - народовладдя - одна з основних форм правління. Характеризується визнанням народу вищим джерелом влади, вибірністю основних органів держави, рівноправністю громадян і, насамперед, рівністю їх виборчих прав, підпорядкуванням меншості більшості при прийнятті рішень, соціальною і політичною свободою. Спирається на принцип розподілу влади і взаємних противаг законодавчої, виконавчої, судової влади і являється їх продуктом. Демократичний режим реалізується через дві форми демократії: представницьку і безпосередню. Представницька форма - основна форма здійснення державної влади, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне право брати участь у політичному житті суспільства. Система таких органів є народне представництво. Безпосередня форма демократії допускає пряме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень. Це - різного роду референдуми, опитування, народні збори, мітинги, демонстрації тощо. Основний принцип: „дозволено все, що не заборонено законом”.

 

Тоталітаризм .Тоталітаризм (tolalitas, лат. - повнота, цільність, тобто всезагальність влади) політичний режим, (державний лад, що здійснює абсолютний контроль за всіма сферами суспільного життя. Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно і тільки в XX ст. склався в певну політичну систему. Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або самодержавного режиму. І хоча государ Росії Петро Великий і король Франції Людовік XIV Ї могутні правителі-деспоти, але примітивність засобів комунікації, нерозвиненість соціальної інфраструктури визначали їх владу не стільки ефективною та все проникаючою, щоб назвати тотальною. Об’єктивно самодержавці не володіли можливостями контролювати всіх і вся в житті підданих. Звичайно, вони вимагали і досягали зовнішньої покори, але завжди в сфері державною регулювання 6ула присутня та чи інша прогалина. Адже частина суспільства володіла або політичним імунітетом (станові привілеї) aбo самостійністю в сфері економічної і господарської діяльності (відсутність планово-наказової системи керівництва економікою), aбo певною свободою життя (адже селян все-таки не змушували брити бороди і одягати німецькі камзоли, а старообрядців не розстрілювали за їх релігійні переконання тощо). В протилежність автократичним режимам середньовіччя тоталітаризм допускає всезагальність державною контролю і намагається регулювати кожний аспект життєдіяльності суспільства (Вятр Ежи. Типология политических режимов // Лекции но политологии, т. 1, Таллинн, 1991. ст. 36). В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленою в Італії політичного і державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму. Згодом поняття тоталітаризму утверджується і в науці про політику. Концепція тоталітаризму - політичного режиму, державного ладу знаходить відображення в працях Франца Хайєка, Ханни Арендт, Карла Фрідріхсона, Збітнєва Бжезинського та ін. Ідейні ж джерела, що виправдували тоталітарну модель управління державою, беруть початокв глибокій стародавності. Ще Геракліт Ефеський вважав, що, володіючи мудрістю і досконалим знаниям, можна управляти рішуче всіма речами. В Стародавньому Китаї виправданню тоталітарних форм панування держави над суспільством і особистістю особливе значення надавали теоретики законності Цзи Чань, Шень Бу-хай, Шан Ян та ін. Держава повинна володіти монополією в ряді галузей виробництва і торгівлі і постійно контролювати поведінку і умонастрій підданих. Критикуючи демократичний упрій держави, Платон допускав при досконалій ідеальній державі не тільки безумовне підпорядкування індивіда державі, але і його власності на землю, будівлі тощо.

Тотальність державного регулювання розповсюджувалася і на регламентацію розпорядку дня і ночі, обов'язкове сповідування єдиної релігії. Платон підкреслював необхідність для держави очищати себе від неугодних осіб смертною карою або вигнанням (Основы политической науки. Учебное пособие. Под ред. проф. Пугачева В. П., ч. 1, 2. М., 1993. ст. 119). Ідеї необхідності повного підпорядкування населення країни, індивіда і станів державі, а також повної керованості суспільством розробляються в працях Томаса Мора і Томмазо Кампапелла, Гракха Бабефа та ін. Однією з яскравих характерних рис тотального управління: вимога загальної рівності. Так, Гракх Бабеф закликав Їх назавжди зняти у кожного надію стати більш багатим, більш впливовим, переважаючим у знаннях кого-небудь із своїх співгромадян Встановлення революційним шляхом насильства диктатури народу тільки можливо для досягнення фактичної соціальної рівності всіх. У ХІХ ст. для багатьох французьких соціалістів, німецьких філософів основним стало прагнення до насильного перетворення суспільства, насильного встановлення загального добра і щастя (Очерки политологии. Учебное пособие. Харьков, 1993. ст. 47). Тоталітарні ідеї розвиваються в працях Руссо, Фіхте, Гегеля, Маркса, Ніцше та ін. З початком ХХ ст. тоталітарні ідеї втілювалися в конкретні масові соціальні рухи Ї комуністичний (соціалістичний), фашистський (націонал-соціалістський) та ін. Загальна риса тоталітарних моделей устрою людського суспільства Ї все загальність держави. Соціально-економічно допускається планування і регулювання всіх соціальних і господарських аспектів діяльності, не залишає за індивідом свободи в прийнятті рішень, підпорядковуючи його колективній волі тощо. Тоталітарне управління претендує на монопольне право володіння істиною і зазнає неприязні до інакомислення і незгоди. Соціально-економічний прогрес змінив вигляд світу, поглибив суспільні зв'язки і комунікації, зробивши можливим проникнення держави в сферу індивідуального. Тотальному управлінню притаманний колективно-механістичний світогляд, що розглядає державу як підлагоджений працюючий механізм: «всі люди - гвинтики однієї .машини»

 Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін. Загальна ідеологія. Ідеологія в тоталітарній державі становить офіційну теорію, що дає відповідь на всі питання життя людини, включає тлумачення історії, економіки, майбутнього політичного та соціального розвитку суспільства, здійснює філософське тлумачення проблем політики, економіки, соціальної сфери тощо. Ідеологічні постулати, виступаючи своєрідною «біблією» тоталітарного режиму, можуть, однак, бути підкорені кон'юнктурним тлумаченням. Правом вільного кон'юнктурного тлумачення політики, проблем економіки, соціальної сфери життя суспільства володіє політичний лідер. Маніпуляція ідеологічними нормами, що завжди залишаються «чорно-білими» надто показові в політичному тлумаченні та практиці тоталітарних режимів і систем. В кінці 30-х років радянським людям повідомлялось, що нацистська Німеччина більше не ворог соціалізму, ворогом Рад с «неправдива демократія буржуазного Заходу». Пояснювались такі варіації тим, що реалії суспільного ладу тоталітарної політичної системи відрізняються від ідеальних теоретичних побудов. Ще Володимир Ленін практичні дії політичної сили, якою він керував, виправдував «революційною доцільністю». Тимчасова угода Гітлера зі Сталіним також пояснювалась «доцільністю безпеки соціалізму» тощо. Монополія влади на інформацію, повний контроль за засобами масової інформації пояснюється ідеологізацією всього суспільного життя (Політологія За загальною редакцією І. С. Дзюбка, К. М. Левківського, Київ, 1998. ст. 251). Витіснення з політичної арени і з культурно-духовної сфери ідейних опонентів і просто підозрілих «ненадійних» опонентів супроводжується масовим наступом на загальнолюдську мораль і цінності, яким або зовсім відмовляють у праві на існування, або підпорядковують інтересам доцільності та практичної користі. Політичні лідери і активісти, що виступають прихильниками панівної ідеології. стають основною керівною силою в процесі впровадження ідеологічних норм в повсякденне життя. Стрижнем або ядром політичної системи, політичною режиму стає політична партія.

Авторитарний режим

  Авторитарний режим – це влада однієї людини, контроль лише за політичною сферою (і, відповідно, свобода в усіх інших сферах) та використання прямого примусу для відновлення правопорядку і виконавської дисципліни.

     Авторгітарний режим суттєво відрізняється від демократичного. Він характеризується такими головними ознаками:

          1)як підвищений ступінь централізації влади; 

          2)обмеження або повна відсутність автономії особи; 

          3)широке застосування в державному управлінні силових методів;           4)обмеження плюралізму; 

          5)формальність або недостатній рівень гарантування прав особи; 

          6)пріоритет держави перед правом. 

     В умовах авторитарного режиму провідне місце посідають примусові методи державного керівництва, завжди панує надмірно жорстка державна дисципліна, регулярно застосовуються надзвичайні методи державного керівництва, відкрите насильство. 

     Авторитарний режим може встановлюватися поступово з огляду на загарбання влади антидемократичними силами на основі створення в союзі з деякими політиками правлячого демократичного режиму нового коаліційного уряду. У результаті утворення такої коаліції можуть скасовуватися інститути колишньої демо­кратичної системи. У такий спосіб може скластися режим авторитарності державної влади відносно низького рівня. Згодом цей рівень легалізується з прийняттям нової, антидемократичної за змістом конституції країни. 

демократичний політичний режим

У поняття "демократія” має декілька визначень. Одне з них належить американському президенту Аврааму Лінкольну (1809-1865): демократія - це "правління народу, обране народом і для народу”. Найчастіше  демократію розуміють та пояснюють як "влада народу” або "народовладдя” (греч. demos-народ + cratos - влада). Словникове визначення: це політичний режим, при якому встановлене та здійснюється на практиці народовладдя, закріплені в законах свободи та рівноправ’я громадян.

Першою історичною формою демократії була антична демократія. Первиннерозуміння демократії розвинулоь після реформ Клісфена в 507 р. до н.е Вона досяглакласичних форм у Стародавніх Афінах,  місті-державі. Час найбільшої могутності Афін танайвищий  розвиток демократії припадають на добу Перікла. Перікл писав: " У насдержавний устрій такий, що не схожий на інші: швидше ми самі є прикладом для інших... Іназивається  наш устрій демократією, тому що утворюється не з меншості, а за інтересамибільшості; за законами в приватних суперечках всі мають однакові права, не буває такого,що людина, яка може  принести користь державі, позбавлена до цього можливості, бо некористується достатньою повагою внаслідок бідності". За часів Перікла (5ст. до н.е.)інститути афінської демократії відрізняла найбільша завершеність. Арістотель, який вивчавполітичний устрій грецьких міст-держав, бачив в установі народного суду вирішальнийкрок до установлення демократії в Афінах.

Основними характеристиками класичної афінської демократії були:

1)рівні права громадян у здійсненні законодавчої та судової влад;

2)суверенна влада належала всім громадянам поліса;

3)поширення суверенної влади на всі сфери діяльності міста-держави;

4)різні методи обрання кандидатів на громадські посади  (безпосередні вибори, жеребкування, система ротації);

5)відсутність пільг, за допомогою яких обрані на громадську службу   особи - державні діячі, відрізнялись би від звичайних громадян;

6)короткочасний мандат усіх посад, що їх вибирали;

7)звітність посадових осіб;

8)оплата праці державних функціонерів, обраних на ці посади.

Сучасна демократія це представництво інтересів, а не станів. Як учасники політичного життя, усі громадяни в демократичній державі рівні. З погляду договірної теорії походження держави рівність політичних і цивільних прав пояснюється тим, що кожний з індивідів, що вступив у договір, вважав інших його учасників рівними собі, і тільки на таких умовах міг бути укладений договір, визнаний усіма.

  Рівність ця двоякого роду: рівність перед законом і рівність політичних прав. Не випадково богиню правосуддя - Феміду зображують у виді жінки з вагами в руках і пов'язкою на очах - символами неупередженості богині, об'єктивності правосуддя. Рівність політичних прав припускає, що кожний громадянин має право обирати і бути обраним; на усіх рівною мірою поширюються воля слова, друку, зборів, мітингів та інші права, закріплені законом.

Формально юридичними принципами демократичної держави є наступні:

1) визнання народу вищим джерелом влади;

2) виборність основних органів держави;

3) рівноправність громадян (насамперед рівність виборчих прав);

4) підпорядкування меншості більшості при прийнятті рішень.

  Не праві ті, хто вважає демократію ідеальним політичним режимом. На практиці демократія не є владою народу. Керують уряди, урядові чиновники.        Відомий французький державний діяч, історик і літератор Алексис де Токвиль ще в 1835 році помітив, що недоліки і слабості демократичного правління, легко видні, вони доводяться очевидними фактами (складність прийняття рішень, тривалі обговорення того або іншого питання і т.д.), тоді як його сприятливий вплив виявляється непомітним, схованим образом. Недоліки його уражають з першого ж разу, а його гарні якості дізнаються тільки з часом.