33))Структура соціального конфлікту.

Залежність соціальної проблеми від певних умов завжди має вираз форми конкретної ситуації, тобто ситуації загострення існуючих протиріч, із притаманною їй специфічною структурою: умови виникнення та протікання; образ ситуації, яка склалася в учасників конфлікту; дії суб’єктів, спрямовані на досягнення своїх цілей; наслідки конфліктної ситуації.

Дарендорф виокремлює три типи змінних: група, вид суперечності, причина. Група – сук людей, реальні чи можливі взаємовідносини яких стосуються цілей, потреб та ресурсів. Агенти: первинні групи, що безпос конфліктують, втор, що підбур чи розпал, треті сили, що за інтерес в усп розв’язанні.

34)))Функції соціального конфлікту, його негативні і позитивні наслідки.

Соціальні конфлікти виконують такі функції: сигнальну, ( яка сповіщає про якісь негативні явища); іннов-творчу (полягає в подоланні перешкод на шляху економічного соц та дух розвитку); інформативну (процесі конфлікту обидві сторони намагаються як можна більше отримати інформації одна про одну, що дасть їм змогу найбільш імовірно передбачити стратегію і тактику супротивника). Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають застою у соц. системах, відкривають канали соц. нововведень. Соц конф завжди залиш після себе певні соц-псих наслідки, впливаючи насамперед на структуру й ефективність ф-ня колективу, в межах якого він сформувався. Які насл переважатимуть – це зал від способу, глибини та своєчасності розв конфлікту.

Об’єктивні та суб’єктивні причини конфлікту.

Можна стверджувати, що склалася певна традиція пояснення соціальних конфліктів через об’єктивне протиріччя інтересів великих соціальних груп, які детермінують логіку, тривалість, міру напруженості боротьби за задоволення різноманітних інтересів. Конфлікти, у свою чергу, пов’язані з розумінням (суб’єктивним ) та оцінкою індивідами суперечності їх інтересів і цілей як членів тих або інших соціальних груп. Вчені розрізняють 3 типи причин конфліктів: 1) створення умов, що посилюють чи заохочують ворожнечу між індивідами (групами); 2) агресивні установки, що безпосередньо призводять до конфліктної поведінки; 3) психологічні процеси, що призводять до взаємного войовничого не сприйняття групових (особистісних) соціальних, ідеологічних, культурних, релігійних та ін. цінностей.

Основні стадії розвитку соціального конфлікту.

В соц конфлікті визначають 4 основні стадії: передконфліктну, конфліктну, розв’язання кон­флікту та післяконфліктну. У свою чергу, кожна з цих стадій може розподілятися на ряд фаз. Передконфліктна стадія розбивається на дві фази: латентну (х-ся формуванням конфліктної ситуації, загостренням протиріч у системі міжособистих та групових відносин на основі розбіжностей інтересів, цінностей та настанов суб’єктів конфліктної взаємодії) та початкову (починається з будь-якої зовніш­ньої події, яка активізує дії суб’єктів соціального конфлікту). Тут формуються усвідомлення та оцінка конфліктуючими сторонами їх мотивів. Конфліктна поведінка х-є другу, основну стадію розвитку конфлікту — це дії, спрямовані на те, щоб прямо або непрямо заважати протилежній стороні досягати її цілей та інтересів.Конфлікт інтересів сприймає форму гострих розбіжностей, які індивіди та соціальні групи не тільки не прагнуть регулювати, але й усіляко посилюють, продовжуючи руйнувати попередні структури нормальних взаємозв’язків, взаємодій та відносин. Стадія конфлікт­ної поведінки х-ся макс використанням сили, застосуванням усіх ресурсів, які знаходяться в розпорядженні кон­фліктуючих сторін. сила містить у собі засоби, які застосовуються як інструмент насильства; інформаційну форму свого застосування; соц статус, який виявляється в таких показниках, як дохід, рівень влади, престиж та ін.; інші ресурси — гроші, територію, кількість прихильників тощо. Перша стадія конфліктної поведінки формує тенденцію до посилення конфлікту. Але вона може стимулювати учасників до пошуку шляхів його вирішення. Перелом у розвитку конфлікту притаманний другій фазі конфліктної поведінки (“переоцінка цінностей” вибору). Конфліктуючі сторони можуть оби­рати різноманітні програми поведінки. Розв’язання конфлікту здійснюється або через зміну об’єктивної ситуації, або через зміну суб’єктивного образу ситуації, який склався у протилежної сторони. Цілковите розв’язання означає припинення конфлікту як на об’єктивному так і на суб’єктивному рівнях. На заключній — післяконф — стадії остаточно ліквіду­ються протиріччя інтересів, цілей, настанов, соц-психо­ напруженість та будь-яка боротьба, що сприяє поліпшенню соц-псих х-к як окремих груп, так і між­групової взаємодії.

Особистість у системі соціальних зв’язків.

Особистість-це людина, яка, в міру своїх сил впливає на конкретно-історичні суспільні відносини, і являється одним з суб’єктів цих відносин

35. Девіація як соціальне явище буває різноманітною, присутня в суспільстві будь-якого типу і притаманна кожній соціальній спільноті. Особливо вона виявляється на етапі трансформації соціальної системи, під час зміни ціннісних орієнтацій. Оскільки функціонування кожної соціальної системи пов'язане з людською життєдіяльністю, соціальні девіації реалізуються через девіантну поведінку. Девіантна (лат. deviatio — ухилення) поведінка — вчинок, дія людини, групи людей, які не відповідають офіційно встановленим уданому суспільстві нормам (стандартам, шаблонам). Соціальні відхилення мають для суспільства різне значення. Позитивні є засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних, реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість — наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні відхилення дезорганізують систему, підриваючи іноді її основи. До них належать соціальна патологія — злочинність, наркоманія, проституція, алкоголізм. Межі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухомі в часі й просторі Девіантну поведінку вдало класифікував, на думку соціологів, Р. Мертон, який виділив кілька типів пристосування до аномії (патологічного стану суспільства): — конформізм — пасивне прийняття стандартів поведінки, безумовне визнання існуючих порядків, норм, правил, схиляння перед авторитетами. Чим стабільніше суспільство, тим поширеніша аномія; — інновація — допускає згоду з певною культурною метою, але заперечує засоби її досягнення, які схвалюються соціально; — ритуалізм — заперечує мету певної культури, але згодна використати засоби, що схвалюються соціально; — ретретизм (втеча від дійсності) — спостерігається, коли людина одночасно заперечує цілі й соціально схвалені засоби їх досягнення. Особи, які вдаються до цього засобу, перебувають у суспільстві, але не належать йому; — заколот — виявляється у неприйнятті актів громадської непокори.

36. Соціологія по-різному трактує поняття «людина», «особистість», «індивід». Поняття «людина» є родовим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві «homo sapiens». «Індивід» означає конкретну людину, одиничного представника людського роду. «Індивідуальність» є похідним від поняття «індивід» і уворює те неповторне, унікальне чим один індивід відрізняється відндивідуальні інтереси протиставляються суспільним і переважають іншого.» «Індивідуалізм»- це тип світогляду, за яким індивідуальні інтереси протиставляються суспільним і переважають їх. «Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість — усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена. Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Термін «індивідуальність» означає особливі й специфічні якості природні, соціальні, фізіологічні, психологічні, успадковані й набуті, які відрізняють одну людину від інших, вплив на соціальні процеси та місце в них.

37.Диспозиційна теорія особистості (Знанецький, Томас) Теорія саморегулювання суспільної поведінки особистості.Диспозиційна теорія дозволяє встановити зязок між соціологічною і соціально-психологічною поведінкою особи. Марксистська теорія особистосі акцент зміщений на класове усвідомлення своєї ролі всуспільстві, особистість як така що ігнорується суспільством. Рольова т. о. (Мід, Лінтон) яляє собою інтеграцію досягнень соціології і психології у вивчені особистості. Загальнопсихологічний метод (Кричевський, Дубровська) полягає у припущені що багато уявлень про людську поведінку, які накопичені у загальній психології можуть бути застосовані в аналізі групової поведінки. Відомим підходом є біхевіористський, орієнтований на детермінанти поведінки, повязані з навк. Середовищем або ситуацією. Гуманістичний підхід (Роджерс) вважають що розуміння людиною себе визначється її прагненням до зростання і самоактуалізації. Когнітивний підхід заснований на уявлені про те що джерелом відмінності між особистостями є відмінності в псих. репрезентації інформації.

38. Соціологія особистості галузь соціології предметом вивчення якої є особистість як субєкт та обєкт соціальних відносин суспільно-історичного процесу на рівні взаємозязків особи й соціальних спільностей. Особистість як обєкт соціальних відносин характеризується через соціалізацію- процес входження в суспільство, включення особистості в соц звязки в різні типи соціальних спільностей. Вона охоплює процеси що впливають на її формування.Соціальну ідентифікацію- усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної спільноти, її поведінку у відповідно до установлених у групі норм. Рівень вимог з приводу ідентичності залежить від широти та значущості набору ролей. Що їх реалізує людина вмежах певної спільності.

39

• Вивчення особистості та властивих їй рис, які залежать від специфіки умов життєдіяльності соціальних спільнот, до яких належить індивід

• Формування і розвиток особистості, тенденції її соціалізації

• Вивчення особистості як субєкта соц відносин,закономірностей її взаємозвязків із суспільством, групою, колективом

• Вивчення регуляції та саморегуляції соціальної поведінки особистості

• Соціальна типологія особистості

• Структура особистості, формування і розвиток її потреб, інтересів і ціннісних орієнтацій

40. Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості. Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо. Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації: 1. Соціалізація дитини. 2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна). 3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років). 4. Соціалізація дорослих. На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини — це перші 2—3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей — на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати "їх.

41.Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання. Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-кваліфікаційний рівень тощо). Серед статусів вирізняють інтегральний та допоміжні. Іноді їх взаємодія може спричиняти внутріособистісні конфлікти. Соціальна роль — типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища. Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, «рольовий набір».

42. Потреба - це випробовувана людиною необхідність у певних умовах життя і розвитку. Потреби спонукають людину до активності. Потреби певним чином впливають на переживання, мислення і волю людини. У зв'язку з задоволенням або незадоволенням потреб, в залежності від коштів і способу їх задоволення людина переживає емоції напруги або заспокоєння, задоволення або незадоволення. Потреби людини різноманітні. Домінуюча в даний час потреба може придушувати всі інші і визначати основний напрямок діяльності. Так, наприклад, людина, що відчуває голод або спрагу, ні про що інше не може думати, як про пошуки засобів угамування спраги або голоду. Широта потреб залежить від рівня розвитку людини і матеріальних умов його життя. В даний час достатня популярна класифікація потреб А. Маслоу. Згідно з його уявленням, якщо не задоволені нижележащие потреби, то вищерозміщені можуть і не виникати. Інтереси Інтерес-це вибіркове ставлення особистості до об'єкта, в силу його життєвого значення й емоційної привабливості. Інтереси виникають на основі потреб. Потреба виражає необхідність, інтерес виражає особисту приязнь до якоїсь діяльності. І. П. Павлов розглядав інтерес як те, що активізує стан кори головного мозку. Робота, що відповідає інтересам, здійснюється легко і продуктивно. Види інтересів. Інтереси розрізняють по їхньому змісту, або спрямованості. У цьому плані можна виділити матеріальні, суспільні і духовні інтереси. Матеріальний інтерес може виявлятися в прагненні до житлових зручностей, гастрономічним виробам, до одягу і т. п. Духовні інтереси характеризують високий рівень розвитку особистості. Це перш за все пізнавальні інтереси (у широкому сенсі слова) до математики, фізики, хімії, біології, філософії, психології і т. п. До них також відносяться інтереси до літератури і різних видів мистецтва (музики, живопису, театру). Суспільні інтереси включають інтерес до громадської роботи, до організаційної діяльності. Розрізняють безпосередній і опосередкований інтереси. Безпосередній інтерес - це інтерес до самого процесу діяльності: процесу пізнання, оволодіння знаннями, процесу праці, творчості. Опосередкований інтерес-це інтерес до результатів діяльності: наприклад, до придбання професії, певного службовому та громадському статусу, вченого звання або, нарешті, до матеріальних результатів праці. За рівнем дієвості розрізняють пасивні та активні інтереси. Пасивні інтереси - це споглядальні інтереси. Активні інтереси - це інтереси дієві, коли людина не обмежується спогляданням, а діє, опановуючи об'єктом інтересу. Інтереси розрізняють також і за обсягом. Можуть бути люди з широкими, різнобічними і глибокими інтересами і люди з широкими, але поверхневими інтересами

43. Спершу слово «культура» (лат. cultura agri) означало догляд землі. Згодом ним стали позначати все, що створила людина, а культурою вважати все, що відрізняє людину від природи. В цьому розумінні розвиток людства — це розвиток його культури. Культура як соціальний феномен — явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. Культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою (система соціальних структур і соціальних відносин щодо культурного феномену, особливості взаємодії культури як соціального інституту із суспільством). Традиційно культуру розглядають як сукупність цінностей. Ціннісний вимір — один з найважливіших у культурі. Отже, у вузькому значенні культура — цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому — соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки) особистості, спільноти із середовищем існування (природним і соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності. Тобто культура є якісною характеристикою людської діяльності, наскрізною суспільною системою, яка пронизує все суспільство, всі його галузі й структури. Різноманітність виявів людської культури відповідає багатогранності людської діяльності. Культура (лат. cultura — догляд, освіта, розвиток) — структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості.

44. Культура як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певні функції. Творча функція. Полягає у продукуванні нових знань, норм, цінностей, їх оновлення, а в окремих випадках запозичення з інших культур і народів. При цьому культура, використовуючи досягнення світової цивілізації, повинна перетворювати їх у національні зразки, створювати на їх основі власні економічні та політичні структури, формувати менталітет нації. Функція накопичення, збереження, трансляції знань, норм, засобів поведінки, цінностей, значень, соціального досвіду. Основними механізмами культурної спадковості є природна пам'ять людей, колективна пам'ять, збережена в мові, духовній культурі, у речових засобах — текстах, книгах, архітектурних пам'ятках та ін. Ціннісно-нормативна функція. Фіксує цілі, перспективи та проекти людської діяльності. Виявляється в існуванні обов'язкового для особистості соціокуль-турного мінімуму. Комунікативна функція. Забезпечує інтеграцію суспільства і соціальних груп. Селекційна функція. Полягає в оцінці та класифікації наслідуваних цінностей та норм, визначенні їх місця та ролі у вирішенні проблем розвитку суспільства у певний період. Світоглядна (гносеологічна) функція. Полягає у впливі на формування і розвиток світогляду як суттєвого елемента культури, у межах певної культурної системи; Адаптаційна функція. Тісно пов'язана з впливом культури на соціалізацію особистості, позаяк процес адаптації починається із засвоєння загальноприйнятого, поширеного; Функція соціального контролю. Виявляється в дії таких субстанційних елементів культури, як право і мораль. Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Елітарну культуру створювала обмежена кількість людей, народна пов'язана з широкими народними масами. За сучасних умов зростає інтерес до традиційної народної культури. Традиції особливо яскраво виявляються у сфері духовного виробництва, фольклорі, містять у собі стабілізуючі елементи, завдяки яким регулюють життєдіяльність людини. Але їм притаманні й інновації.

45. Особливості культурної ситуації в Україні визначають такі субкультурні підсистеми: висока інтелігентська субкультура, яка розвиває традиції елітарної культури; радянська культура, заснована на патерналізмі; субкультура ліберальних цінностей, що охоплює частину молоді, підприємців, інтелігенції; комплекс маргінальних субкультур нижчого класу, яким властивий переважно тоталітарний підхід до особистості. Внаслідок деградації системи радянських культурних цінностей утворюється соціокультурна ніша, за заповнення якої борються західна і маргінальна субкультури. Але найглибше криза культури виявляється у кризі особистості. Отже, на початку XXI ст. істотно змінюється розуміння та роль культури в суспільстві. Значно свідомішим є використання науки, освіти, технічної, фізичної, духовної, моральної культури в організації та нормалізації трудової та суспільної діяльності людей. Розширилося використання етнокультурного чинника у формуванні нових суспільних відносин. Суспільство XXI ст. визначатиметься не стільки товарами, як формуванням і поширенням високої культури, знань, освіченості, кваліфікації, обміну інформації. Оновлення знань, передусім соціальних, кваліфікації, навичок стане особливо важливим у житті кожної людини, передбачаючи розвиток її здібностей, активізуючи її науковий, культурний і моральний потенціали.

46. Сімя це суспільство яке побудовано згідно з природою длящоденного життя, це перший вид спілкування людей. Сімя – соціальна система відтворення людини, заснована на кровній спорідненості, шлюбі чи обєднуючу людей спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою

Сім'я є соціальним інститутом і малою соціальною групою, що має історично визначену організацію, члени якої пов'язані родинними стосунками, спільним побутом і взаємною моральною відповідальністю Сім'я є складнішою системою, ніж шлюб, оскільки вона здебільшого об'єднує не тільки подружжя, а й дітей, родичів. Загалом її характеризують такі соціальні особливості: — соціально-історична зумовленість сімейної організації; — зумовленість об'єктивними потребами у продовженні роду та відтворенні життя; — наявність специфічних соціальних особливостей: ступінь спорідненості, спільність побуту тощо.

47. Соціологія сім'ї — галузь соціології, що вивчає закономірності виникнення, функціонування й розвитку сімейно-шлюбних стосунків як соціального феномену в конкретних соціокультур-них умовах. Сімя – соціальна система відтворення людини, заснована на кровній спорідненості, шлюбі чи обєднуючу людей спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою Шлюб є історично змінною соціальною формою стосунків між чоловіком та жінкою, через яку суспільство впорядковує й санкціонує їх статеве життя, встановлює подружні та батьківські права й обов'язки

Інституціональний підхід вивчає сімю як соціальну групу, яка має точну нормативну структуру і є затверджена суспільством.Структурно-функціональний підхід розглядає сімю як соціальну систему і інтерпретує стосунки. Які тримають разом членів сімї, як продукт нормативних очікувань. Феноменологічно-герменевтичний підхід твердить, що все в сімї є символом чогось, що вимагає логічного пояснення. Яке не може бути індивідуалістичним але походить від культури і стає змістом діяння субєктів. Підхід взаємозвязку сімї розглядається як єдність осіб, що діють не оглядаючися на звязки. Підхід «розвитку» виходить з того що спостереження за сімєю та її моделями модифікується протягом певного часу згідно особливих фаз циклу життя сімї.

48. Соціологія права — галузь соціології, що вивчає закономірності функціонування права в системі соціальних інститутів: генезис, динаміку, структуру правових норм та їх роль у суспільстві, механізми їх реалізації в поведінці та діяльності особистості, групи, організації, інститутів, суспільства. Вона покликана досліджувати взаємозв'язки і взаємовпливи соціальної дійсності з правовими системами і нормами права, розглядаючи право як систему встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових норм, які регулюють суспільні відносини, дотримання і виконання яких забезпечується як методом переконання, так і методом примусу. Соціологія права є складноструктурним феноменом, структурні особливості якого виділяють залежно від застосовуваних критеріїв класифікації. Найчастіше застосовують п'ять варіантів класифікації: 1. За рівенем (масштабом) дослідження: макро-, мезо-, мікротеорії. 2. За особливостями дослідження: теоретична та емпірична. 3. За цілями й завданнями: фундаментальна і прикладна. 4. За категоріями права або соціології: а) за юридичними категоріями, що інституює кожну галузь права як автономну соціологічну дисциплінну (соціологія карного права, соціологія адміністративного права, соціологія злочинності, соціологія за конодавства); б) за соціологічними критеріями, коли диференціація за галузями соціології передбачає невіддільність правового у соціальному. Наприклад, соціологія шлюбу і сім'ї є похідною не тільки від загальної соціології, а й від соціології права, оскільки сім'я є не тільки соціальним, а й правовим інститутом, що засвідчує міждисциплінарне взаємопроникнення різних галузей соціології. 5. За суб'єктами виконання правових ролей: а) законодавча соціологія, покликана вивчати сили, які в процесі розвитку суспільства зумовлюють появу нових форм права (групи тиску, рівень правової куль тури, що є своєрідними соціологічними законодавцями на відміну від юридичного — парламенту, уряду); б) судова, яка вивчає безпосередньо судове рішення і процес його прийняття. Пов'язана з психологією, передусім з психологією малих груп (суд присяжних) чи з індивідуальною психологією (за одноосібної ухвали судових рішеньСоціологія права як самостійна галузь знань реалізує всі властиві науці функції, сукупність яких утворює дві групи: 1. Теоретико-пізнавальна функція. Реалізується в обґрунтуванні причинно-наслідкових зв'язків взаємо дії права та соціуму, у критичному оцінюванні чинних норм права2. Практична функція. Стрижнем її є прогнозування правової ситуації в країні, вивчення громадської думки щодо певного правового акта, рівня правової культури громадян та засобів її підвищення