1.4. Основні поняття і терміни спеціальної освіти

Спеціальна педагогіка (дефектологія, корекційна педагогіка) є складовою частиною педагогіки (від лат. specialis – рід, вид). Спеціальна педагогіка розробляє проблеми теорії і практики спеціальної (особливої) освіти осіб з відхиленнями у фізичному і психічному розвитку, для яких освіта в звичайних педагогічних умовах, що визначаються існуючою в нашій країні культурою (тобто за допомогою загальнопедагогічних методів і засобів), утруднена або неможлива.

У міжнародній педагогічній теорії і практиці загальноприйнятими є поняття "спеціальна педагогіка" і "спеціальна освіта": англійською мовою – Special education, французькою – education speciale, іспанською – peduqoqia especial, educacion especial, німецькою – Sonderpädaqoqic.

Назва "спеціальна педагогіка" використовується як загальноприйнятий міжнародний педагогічний термін, оскільки узгоджується із сучасними гуманістичними орієнтирами світової системи освіти, а саме: коректність і відсутність принизливого для людини ярлика (дефективний, неспроможний, недорозвинутий та ін.). Англійський корінь назви (special – особливий, індивідуальний) підкреслює особистісну орієнтованість цієї галузі педагогіки, її здатність розв’язувати складні індивідуально-особистісні проблеми конкретної людини.

На відміну від європейських країн в США поняття Special education охоплює проблеми освіти всіх дітей, що відрізняються від загальноприйнятої норми, в тому числі й обдарованих. Проте більшість спеціалістів Західної і Східної Європи під спеціальною педагогікою, спеціальної освітою розуміють тільки сферу освіти осіб з тим чи іншим порушенням психофізичного розвитку.

Спеціальна педагогіка охоплює весь життєвий цикл людини з обмеженими можливостями життєдіяльності, в якої спектр освітніх проблем є надзвичайно широким.

Оскільки спеціальна педагогіка є складовою частиною педагогіки, то вона користується більшістю загальнопедагогічних термінів. Водночас спеціальна педагогіка має і власний понятійний апарат, і свою термінологію, які відображають її специфіку як наукової дисципліни.

Коло понять і відповідно термінів спеціальної педагогіки широке. Існує група понять, що позначає тих, кому адресована спеціальна педагогіка; розроблено понятійний апарат її цілей, завдань, методів, засобів та організації процесу освіти, системи спеціальних освітніх технологій.

На початку становлення спеціальної освіти, за відсутності власної педагогічної термінології, використовувалася загально­прийнята медична, яка позначала патологічні анатомо-фізіологічні відмінності осіб з відхиленнями в розвитку від решти людей. Відповідно відправною точкою у побудові понятійного апарату спеціальної педагогіки і педагогічних підходів до дітей з обмеженими можливостями життєдіяльності стали етіологія і симптоматика. Поступово накопичені знання закріплювалися в специфічних мовленнєвих формах відображення – наукових поняттях, запозичених у медицині, а саме: діагностика, корекція, аномалія, дефект, розумово відсталий, глухий, сліпий, слабозорий та інші.

З розвитком психології у спеціальну педагогіку приходять психологічні поняття і терміни, які також за своєю сутністю є діагностичними (наприклад, "діти із затримкою психічного розвитку"). За відсутності власне педагогічних назв того чи іншого педагогічного феномену медичні і психологічні терміни приживалися у понятійному полі спеціальної педагогіки, а для педагогів втрачався їхній діагностичний, негативний у соціокультурному контексті, смисл.

Педагогічна дійсність кожного історичного періоду, кожної епохи додавала свої поняття, під впливом розвитку інших наук, таких як філософія, культурологія, нейропсихологія, соціологія та ін., заміняла застарілі терміни новими, формуючи основу теорії спеціальної педагогіки.

Як свідчить історія розвитку науки, особливу гостроту понятійно-термінологічні проблеми набувають в періоди її становлення, оскільки саме в цей час виникає потреба в досягненні чистоти і точності наукової мови.

На сьогодні педагогічна термінологія в галузі спеціальної освіти переживає період некоректності у використанні термінів, посилюється неоднозначність і невизначеність тлумачення наукових понять, спостерігається хаотичне використання термінів із суміжних галузей знань (медицини, психології, нейролінгвістики та ін.).

Наприклад, одну і ту ж дитину три спеціалісти з різних предметних галузей можуть охарактеризувати по-різному, і ця характеристика буде задовільна тільки в рамках своєї галузі.

Так, клініцист діагностує у дитини "мінімальну мозкову дисфункцію"; психолог охарактеризує стан дитини як "затримка психічного розвитку"; педагог – як "дитину, яка має труднощі у навчанні"; шкільний адміністратор назве її "відсталою", "неуспіш­ною". Якщо клініцист використає при постановці діагнозу термін "дитина з труднощами у навчанні" або "невстигаюча", то для побудови можливої медичної допомоги такій дитині цей діагноз не буде мати смислу, оскільки в ньому зник медичний контекст. Також і педагог, називаючи дитину "учнем із ЗПР", користується чужою терміноло­гією. Не володіючи професійною мовою, педагог не вис­лов­лює в цій назві своєї, педагогічної предметної галузі, тому (як нас­лі­док), використовуючи її, не визначає характер педагогічної допомоги.

На сьогодні спеціалісти проводять науковий аналіз тієї понятійно-термінологічної спадщини, яку має спеціальна педагогіка. Вони визначають відповідність понятійно-термінологічного апарата спеціальної педагогіки сучасним концептуальним (теоретичним) основам, на яких ця галузь педагогічних знань розвиватиметься у ХХІ столітті; шукають шляхи подолання суттєвого бар’єру між вітчизняною понятійною мовою і понятійною мовою світової педагогічної спільноти з урахуванням факту включення України в міжнародні інтеграційні процеси в галузі освіти; проводять роботу по впровадженню понятійно-термінологічного словника спеціальної педагогіки. При цьому визначено, що задачею спеціальної педагогіки є знаходження власних педагогічних термінів, які б відображали специфічну освітню сутність.

У цьому зв’язку зазначимо, що першочерговим завданням в останні десятиліття є перегляд титульної назви цієї педагогічної галузі. Це пов’язано з тим, що на протязі семидесяти років у нашій країні використовувався термін "дефектологія" в якості титульної назви теоретичної і практичної галузі спеціальної освіти осіб з відхиленнями у розвитку. Паралельно терміну "дефектологія" використовувалися (в більшій мірі стосовно науки) також два, тісно пов’язані між собою, терміни: "спеціальна педагогіка" і "спеціальна психологія".

Поява і закріплення терміну "дефектологія" в СРСР зумовлені розвитком (в системі загальної педагогіки) – педології. Заслуга педології полягає в тому, що вона збагатила педагогіку системним вивченням особистості дитини, тобто вивченням зростаючої людини в різних аспектах (фізіологічному, психологічному і соціальному), а також врахуванням виявлених особливостей у педагогічному процесі. У Радянському Союзі після постанови "Про педологічні викривлення в системі наркомосвіти" (1936) педологія і все, що було з нею пов’язане (педологічна спеціальність, підручники, наукові роботи), було знищено, видатні вчені в галузі педології – репресовані; праці ж Л.С.Виготського були заборонені майже впродовж 30 років.

У дефектології знайшли свій розвиток спеціальна психологія і психодіагностика, які раніше поглиблено розроблялися педологією. Таким чином, з науки про дефекти дефектологія на межі 80-90 рр. ХХ ст. перетворилася у самостійну галузь педагогічних знань, яка спиралася на ряд суміжних галузей, і, в першу чергу, на медицину і спеціальну психологію.

Проте на початку 90-х років у результаті контактів зі світовою науковою спільнотою і зарубіжною педагогічною практикою стало очевидним негативне ставлення за кордоном до терміну "дефектологія".У цей час в Росії, а потім і в Україні, в якості альтернативи поняттю "дефектологія" з’являється термін "корекційна педагогіка", тобто об’єкт (дефект) замінили на дію, яка стосується дефекту (корекція).

Гуманізація суспільної свідомості не дозволяє сьогодні вважати етичною таку педагогічну термінологію, оскільки визнається, що людина має право на індивідуальність, самобутність, визнання суспільством її особливостей, в тому числі й пов’язаних з обмеженими можливостями життєдіяльності. Суспільство зобов’язане запропонувати такій людині допомогу (медичну, соціальну, педагогічну, психологічну), але ніяк не корекцію. Тобто мова може йти тільки про медичну, психологічну та ін види допомоги, які дитина або батьки дитини з обмеженими можливостями здоров’я можуть виби­рати, приймати або не приймати. Термін "корекція", маючи право на існування, може відноситися або до окремих технологічних компонентів такої соціальної педагогічної допомоги, або до середовища, що оточує людину з обмеженими можливостями.

З початку 90-х років ХХ ст. термін "корекційна педагогіка" паралельно використовується і загальною педагогікою з метою позначення сфери педагогічної допомоги звичайним дітям і підліткам, які відчувають адаптаційні труднощі в освітніх закладах загального призначення (масові дитсадки і школи). У даному разі поняття "корекція" відноситься не до дитини, а до того соціального чи освітнього середовища, яке є дискомфортним для цих дітей. Тобто мова йде про "корекцію середовища" для зняття синдрому шкільної дезадаптації в учнів і забезпечення для них можливості засвоєння освітнього стандарту загального призначення.

На сьогодні в педагогічній і в соціальній сферах стають не коректними також такі медичні терміни, як аномальні діти, діти з патологією розвитку, з дефектом розвитку та ін. Це пов’язано з тим, що ці терміни, не висвітлюючи особливі потреби таких осіб в освіті і можливості їхньої соціальної адаптації, принижують гідність дорослих, дітей та їхніх батьків.

Тому найбільш прийнятим вважається термін, запропонований ще в кінці 70-х років ХХ ст. англійськими спеціалістами, а саме: "діти (особи) з особливими освітніми потребами".

Сучасна ж спеціальна педагогіка виходить з того, що про недолік, відхилення в розвитку можна говорити тоді, коли є обмеження соціальних можливостей людини. Тобто, коли виникає невідповідність між можливостями певної людини (в тому числі й дитини) та:

а) загальноприйнятими соціальними сподіваннями;

б) освітніми (шкільними) нормативами успішності;

в) усталеними у суспільстві нормами поведінки і спілкування та ін.

В сучасній юридичній і соціальній сферах за кордоном також все частіше використовується термін "особи з обмеженою працездатністю" (замість терміну "інваліди"). Цей термін дозволяє розглядати дану категорію осіб як таких, що потребують різного роду соціальної допомоги і юридичного захисту, але (разом з тим) є певною мірою працездатною і рівноправною частиною соціуму. За кордоном термін "інвалід" застосовується виключно до осіб з важкими фізичними порушеннями і, як правило, у вузькому професійному (медичному) контексті.

У зв’язку зі спеціальною освітою часто вживається термін "реабілітація". Відповідно визначенню Комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), "реабілітація – це застосування комплексу заходів медичного, соціального, освітнього і професійного характеру з метою підготовки або перепідготовки індивідуума до найвищого рівня його функціональних здібностей". Це визначення адекватне тому, яке прийняте і в англомовній педагогіці. У той же час в інших країнах (французько- та іспаномовних) частіше використовується термін реадаптація. Термін "реабілітація" є похідним від терміну "абілітація" (від лат. habitis – бути здатним до чогось). Тому стосовно дітей раннього віку з відхиленнями в розвитку мова повинна йти не про повернення (реабілітацію) здатності до чогось, втраченої в результаті травми, хвороби і т.д., а про початок її (здатності) формування (абілітацію).

Отже, термін "спеціальна педагогіка" є найбільш нейтральним, коректним та вживаним на сьогодні. До спеціальних педагогічних наук відносяться: сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка, логопедія.

Проте необхідно враховувати те, що єдиних термінів і єдиного їхнього трактування на сьогодні не має і навряд чи з’явиться в майбутньому. Ця обставина пов’язана, перш за все, з тим, що кожна професійна сфера (психологів, медиків, педагогів, юристів) віддають перевагу своїй професійній мові.

У відповідності з багаторічною традицією найбільш розповсюдженими у всіх соціальних сферах (в тому числі й педагогічній) є позначення дев’яти категорій осіб з особливими потребами: нечуючі (глухі), слабочуючі, незрячі, слабозорі, особи з порушеннями мовлення, розумово відсталі, особи (переважно діти) із затримкою психічного розвитку (за західноєвропейською термінологією – особи з освітніми труднощами), особи з порушеннями опорно-рухового апарату та особи з порушеннями емоційно-вольової сфери. Отже, в основі цих термінів продовжує залишатися переважно медична або психологічна семантика.

З 80-х років ХХ ст. в галузі логопедії розробляється її принципово новий напрям – логопедагогіка, тобто галузь, яка охоплює процес навчання і виховання осіб з обмеженими мовленнєвими можливостями. Усі проблеми, що стосуються навчання такої категорії дітей, складають зміст логодидактики. Основним завданням логодидактики є вирішення проблеми підвищення рівня розвитку навчально-пізнавальних здібностей дітей з ПМР і знаходження шляхів запобігання виникнення можливих труднощів у їхньому дошкільному і шкільному навчанні.

Отже, логопедія розв’язує проблеми, пов’язані з виявленням характерних вад мовлення, аналізом структури і природи цих порушень, вивченням особливостей психічного розвитку цієї категорії дітей і знаходженням шляхів забезпечення формування їхнього мовлення. Логодидактика ж дає відповіді на питання про особливості засвоєння дітьми з ПМР програмового матеріалу, про характер, причини і механізми труднощів у навчанні та шляхи їхнього раннього запобігання і подолання.

Таким чином, об’єктом логопедагогіки є спеціальна освіта осіб з особливими освітніми потребами, що виникають внаслідок порушень мовленнєвого розвитку.

Суб’єктом вивчення і педагогічної допомоги, що здійснюється в системі спеціальної освіти, є людина з обмеженими мовленнєвими можливостями, яка має (внаслідок цього) особливі освітні потреби.

Предметом логодидактики є теорія і практика спеціальної освіти, що включає в себе вивчення особливостей освіти і розвитку людини з обмеженими мовленнєвими можливостями з метою її соціальної адаптації та інклюзії (включення) у суспільство, а також забезпечення їй можливості максимально незалежного життя. У цьому зв’язку важливою є думка про те, що для того, щоб „дефективна дитина могла досягнути того ж, що й нормальна, необхідно застосовувати зовсім особливі засоби.” (Л.С. Виготський).

Логодидактика має також систему цілей, без досягнення яких неможлива ні соціалізація, ні самореалізація людини з обмеженими мовленнєвими можливостями. В число цілей більш загального рівня входять: подолання мовленнєвого недоліку або його компенсація педагогічними засобами, абілітація (стосовно молодшого і раннього віку), реабілітація (в першу чергу, соціальна). До конкретних цілей логодидактики відносяться компоненти особистісної реабілітації та абілітації, а саме: виховання почуття власної гідності, переборення почуття неповноцінності або завищеної самооцінки, формування адекватних форм соціальної поведінки та ін.