2. Реформи Володимира Великого. Запровадження християнства у Київській Русі.

Із загибиллю Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної держави. До складу ЇЇ входило коло 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конґломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів. Отож, Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не вияснює.

Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них “дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. Року 984 ходив Володимир на радимичів з воєводою Вовчий-Хвіст, Можна гадати, що радимичі поставили поважний збройний опір, бо літопис зазначає: “зустрів (воєвода* радимичів на річці Пищані і переміг”. Володимир наклав на них данину, “яку везуть й до сего дне” — себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які не згадує літопис.

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Ще йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя Рогволода. 981-го року пішов на захід “к ляхам”, як каже “Повість временних літ”, і “зая градьі їх” Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то були “лядські” міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була заселена українською людністю — дулібами, білими хорватами — і не належала до Польщі; можливо, вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Вислою — Краківщина — до 990-их років належали до Чеської держави. Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію відмічається серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади Руси. її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що до 980-их років Краків належав до Чехії. Також Ібрагім ібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу України-Руси, а Краківщина — Чехії, тяжко припустити існування між ними польського клину, — писав М. Грушевський, — і приходив до висновку, що Володимир відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.

На залежність тієї території від Великоморавії вказує також поширення моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона І, половини X ст., визначала межі празької дієцезії по ріках Бугу "та Стрию. Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва “Русь”.

Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше — в зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припинився довіз соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були соляниці в Дрогобичі та інших місцях, По-друге — на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю.

Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом, і переміг їх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям — Володимир (Волинський*. У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині XIII ст. літописець згадував, Що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985 літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них не пощастило, І Володимир міг тільки укласти з ними мировий договір.

Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця оборонна система нагадувала римські “лімес”. Вали називали в народі “змієвими” почасти через їх форму, .що нагадувала змія, почасти через те, що печенігів народ порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах. Рештки цих валів існують і донині.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фольклорну пам'ятку про облогу печенігами Білгороду — під Києвом.

Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка свого часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. Навіть коли після заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якою князь радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою “думав о строе земленем, й о ратях, й о уставе земленем”. Зі старших дружинників обирає він відповідальних намісників, воєвід. Перші місця біля нього займають уже місцеві люди: дядько його, Добриня, згадуються воєводи — Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристично — в билинах багато місця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його “багатирі“-витязі, що походили з різних верств людности: Добриня — аристократ, Олеша Попович — з священичого роду, Ілля Муромець — селянин, Дюк Степанович — з багатого купецтва і т. д.

Зникають місцеві “ясні князі”: Володимир роздає землі в управління синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках. Тоді, наприкінці X ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д.; їх заміняють — кияни, чернігівці, смолявни і т. д.

Так творив Володимир колосальну державу — найбільшу своїми розмірами в цілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну своїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з усім культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.

“Вибір віри”, зроблений 988 року князем Володимиром Святославовичем, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне тяжіння , і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки.

Охрещення Володимира та його одруження на сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім’ї європейських правителів.

Навесні 990р. князь з молодою дружиною повернувся до Києва й заходився насаджувати християнство. Руські люди неохоче відмовлялися від віри батьків і дідів. Тому християнізація Русі розтяглася на кілька століть. Але вирішальний крок на тому шляху було зроблено.

Запровадження християнства на Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами.

В часи князювання Володимира Святославича завершується другий етап у складанні державності на Русі. Третій, заключний, етап припадає на роки правління в Києві його сина Ярослава (1019-1054*.