§ 3. Класифікація наук
З самого початку зародження науки розвиток знання ґрунтувався на його класифікації за тією чи іншою ознакою, адже ця процедура відіграє вирішальну роль як в організації і побудові знання і пізнавальної діяльності, так і в їхній спеціалізації.
Вірно зазначав Ю.Б.Татаринов, що “багатогранність форм наукових досліджень висуває задачу розробки їхньої класифікації із врахуванням взаємозв’язку різних видів досліджень, їхнього цільового призначення, предмета і характеру наукової праці”. При цьому досягається не тільки чисто теоретична, але й практична мета розвитку науки.
У межах різних дослідницьких установок існують і різноманітні підходи до проблеми диференціації наукових знань. Найбільш відомими і визнаними класифікаціями наук і наукових досліджень, які стали класичними, є розмежування знання за наступними критеріями:
вступною частиною у нього виступала “каноніка” як вчення про істину та її критерії;
далі йшла фізика як наука про різноманітні прояви буття;
і похідною від фізики Демокріт називав етику.
Інший яскравий приклад диференціації наукових знань античності дав Аристотель (384-322 р. до н.е.). Аристотель класифікував науки як за теоретичним рівнем, так і за історичними рамками їх виникнення. Зокрема, він поділяв науки, з одного боку, на філософію, математику та фізику, а з іншого, - на мистецтво та науки, які не слугують ні для насолоди, ні для необхідних потреб. Тобто, наукове знання він розглядав як самоцінність безвідносно до його можливого практичного застосування.
Думку про необхідність певного упорядкування наукового знання у західноєвропейській традиції відстоював великий реформатор науки Нового часу Фр. Бекон. У “Новому органоні” він поділяв знання, з одного боку, на те, яке вгадує природу, і те, яке тлумачить природу, а з іншого, - прагнув класифікувати всі науки на основі внутрішньої логіки їхнього розвитку.
Свою класифікацію наук відповідно до рівня розвитку знань другої половини ХІХ століття запропонував Ф.Енгельс. Розглядаючи принципи матеріальної єдності світу і його невичерпної якісної багатоманітності, він диференціював окремі науки за описуваними ними формами руху матерії.
В основу диференціації наук він покладає принцип об’єктивності, згідно якого відмінності між науками обумовлюються відмінностями в об’єктах їхнього дослідження, якими виступають існуючі форми руху матерії (механічна, фізична. Хімічна, біологічна, соціальна).
З виникненням у кінці ХІХ століття в західній Європі некласичної філософії, змінюються і орієнтири щодо класифікації наук.
Так, Г.Ріккерт вважав, що емпіричні науки розпадаються на дві головні групи: одна група наук, якими займаються фізики, хіміки, анатоми, фізіологи, біологи, геологи, є природознавство, а інша – ті, якими займаються теологи і юристи, історики і філологи, які також зв’язані між собою спільними інтересами, мають назвати “науками про культуру”, які у наукознавчих термінах наших днів дістануть назву суспільних, гуманітарних.
Важливий внесок у розробку проблеми класифікації наук зробив ще один представник некласичної філософії Е.Гуссерль. Створюючи феноменологічну філософію, він, у першу чергу, розрізняв чисту феноменологію як науку про “феномени” і інші науки, які також займаються феноменами: психологія – наука про психічні, природознавство – наука про фізичні “явища”, або феномени; історія – наука про історичні феномени, а наука про культуру займається культурними феноменами. Але йдеться у цих двох різновидах науки про феномени різного порядку: конкретні науки – це науки про факти, у той час як “чиста, або трансцендентальна феноменологія отримає своє обґрунтування не як наука про факти, але як наука про сутності.
Окрім цієї класифікації, Е.Гуссерль здійснив ще одну – за характером понять, які утворюють певні науки. За цією ознакою він поділив всі науки на дескриптивні, які ґрунтуються на відношенні описання з його “дескриптивними поняттями”, і точні науки, які прояснюються за допомогою відношення “однозначного”, “точного визначення”.
Значну увагу проблемі класифікації наукового знання приділяв В.І.Вернадський. У світовій науці Вернадський був одним з перших, хто ясно усвідомив величезну важливість розробки питань наукознавства, дослідження феномену науки засобами самої ж науки, і зробив у становлення цієї дисципліни внесок, який зберігає все своє значення і тепер. Особливе місце тут має праця В.І.Вернадського “Наукова думка як планетарне явище”, у якій він розглядав вузлові проблеми розвитку природознавства, диференціації та інтеграції його окремих галузей і формування на цій основі нових міждисциплінарних наук, таких як фізична хімія, хімічна фізика, біохімія, біогеохімія і інші, які ускладнюють процедуру класифікації наукового знання. Він вважав будь-яку класифікацію наук умовною, але необхідною для визначення предметних областей дослідження цих наук.
Традиційною вважається класифікація наук за предметом дослідження, яка виділяє такі науки, як математичні, фізичні, хімічні, біологічні, технічні, соціальні. Іншим прикладом традиційної класифікації наук є поділ наук залежно від двох людських здібностей – пізнання та практичної дії – на теоретичні (фізика, хімія, астрономія, біологія, математика та інші) і прикладні (радіотехніка, гірська справа, агрохімія, медицина тощо).
За характером наукових досліджень і методів одержання знань на емпіричні і теоретичні науки класифікує наукове знання В.О.Штофф. Емпіричними він називає всі ті форми пізнавальної діяльності, методи, прийоми, способи пізнання, а також форми фіксації, вираження і закріплення знання, які є змістом практики або безпосереднім результатом її.
До теоретичних наук відносить
До теоретичних наук відносить “всі ті форми відображення, у яких у логічно зв’язаній формі відображаються об’єктивні закони і інші загальні необхідні і істотні зв’язки об’єктивно світу, а також отримані за допомогою логічних засобів висновки або наслідки, що випливають з теоретичних передумов”.
В останні роки майже традиційним стало вживання термінів “класична”, “некласична” та “постнекласична” щодо історичної періодизації розвитку науки. Одним з перших таку періодизацію здійснив В.С.Стьопін ще у 1987 р., коли досліджував наукові революції в історії розвитку наукового знання. Тоді він виділив в історії природознавства три типи стійких структур: 1) класичне природознавство (з ХVІІ ст. до кінці ХІХ – початку ХХ ст.), 2) формування некласичного природознавства (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.), 3) некласичне природознавство сучасного, НТР-івського типу. Тут ще відсутній термін “постнеокласична наука” для характеристики третього етапу у розвитку знань. Проте вже пізніше при аналізі розвитку науки та зміни типів наукової раціональності він вводить даний термін та уточнює саму періодизацію у розвитку природознавства.
Завдання для самостійної роботи