Деякі властивості соціального порядку

З точки зору дослідження феномену соціальних відхилень "соціальний порядок" залишається ключовим терміном, бо він відображає те, стосовно чого тільки і можна розглядати соціальні відхилення (порушення). Але і "соціальний порядок" втрачає сенс, якщо ми не маємо на увазі можливості його заперечення і відхилення від "директивної траєкторії". Імпліцитно поняття порядку містить ідею порушень та відхилень. Отже, Конт зробив більше, ніж мав на увазі. І тема соціальних змін ("прогрес" в соціології Конта) також є доречною в контексті теми відхилень, бо розвиток соціальних систем, утвердження нових порядків здійснюється до сього часу не як планомірне втілення інтелектуальних проектів, а, скоріше, через циклічні соціальні струси і подолання хаосу. З теоретико-методологічного боку поняття порядку і відхилень не є конкуруючими, вони утворюють нерозривну категоріальну пару, де кожне поняття, дійсно, може бути предметом окремого дослідження, але це не заперечує і не перекреслює саму зв‘язку.

Якщо спостерігається факт колективного життя протягом більш-менш тривалого часу (навіть, якщо це є колонія піратів на далекому острові), то правомірно говорити про існування відповідного порядку, який може стати об‘єктом соціологічного дослідження. Немає і ніколи не було універсального порядку, хоча відповідна ідея і бажання встановити єдиний для всіх племен і народів устрій існувала раніше, і не зникає досі. Кожний порядок ставить на порядок денний узгодження основних компонентів соціального життя, що мають функцію підтримки цього порядку, – базових цінностей та вірувань, знакових систем і культурних компонентів, традицій, певних інституцій і політичних форм. Системність є іманентною рисою будь-якого порядку. Навіть лексичні форми і норми, як вважають філологи, певним чином узгоджуються з соціальним порядком [13]. За критерієм системності соціальні порядки являють певний континуум. Низька системність є ознакою слабкого соціального порядку, тобто соціальне життя до певної міри є дезорганізованим, супроводжується глибокими конфліктами, наприклад, релігійними, класовими, громадянськими, сепаратистськими війнами, характеризується значними обсягами порушень та відхилень, причому останні можуть конкурувати з соціальним порядком у намаганнях утвердити себе як норму. Надвисока системність, що притаманна тоталітарним системам, супроводжується намаганнями викорінити будь-які дисидентські прояви, плюралізм думок і ідеологій, "залікувати" назавжди так звані "соціальні виразки" і в решті-решт дійти відомого ідеалу: один Бог, один фюрер, одна партія, єдиний і неподільний народ. Очевидно, на шкалі системності можна знайти і "золоту середину", коли соціальний порядок певним чином збалансовано з відхиленнями, і це дає можливість, з одного боку, біль-менш комфортно існувати основній частині громадян, а з іншого – мати шанс на розвиток і соціальні зміни.

Треба розрізняти соціальний порядок як такий від його можливих оцінок. Тема соціального порядку є вельми заідеологізованою, кожний порядок має своїх адептів і захисників, і не тільки з боку офіційних кіл та правлячих еліт, що є природним явищем. Руйнація у ХХ ст. низки фашистських, диктаторських, комуністичних порядків залишила по собі чисельних прихильників старих режимів та публіку, налаштовану на ностальгію за "славними часами". Так само – немає такого порядку, який би не був об‘єктом критики. В сучасну епоху ідеологічні дискусії на тему, який устрій є кращим, – звичне явище. Іноді це робиться вельми професійно із залученням лексики та ідей сучасного наукового соціального дискурсу. Наприклад, в одній публікації білоруські колеги-соціологи доволі розлого і системно доводять, що кожний порядок треба розглядати історично в культурно-цивілізаційному контексті, отже, сучасний "білоруський порядок" має таке ж право на існування як і інші [14]. Ми не ставимо під сумнів цю тезу, і розуміємо направленість статті в контексті серйозної критики білоруських порядків з боку міжнародних демократичних інституцій. Питання виникає у площині етики наукових досліджень та завдань соціальної науки. Чи варто соціологу виступати апологетом того чи іншого режиму? В історії соціальних наук є чимало прикладів критики соціальних порядків, в т.ч. і "власних", проте апологія – не в дусі критичної у своїй основі соціологічної науки. Ф. Знанецький вказував на те, що для багатьох вчених поняття "соціальний порядок" є, скоріше, етичним, ніж науковим. Виникла навіть пропозиція на цій підставі виключити поняття з кола наукових термінів (Gurvitch). Знанецький не поділяв подібних крайнощів і стверджував: "соціальний порядок" потрібно зберегти в об‘єктивному, не ціннісному значенні, оскільки він допомагає відрізнити соціологію від інших наук [15, с.179].

Кожний соціальний порядок не тільки відстоює своє право на існування ідеологічно, але і докладає чимало практичних зусиль для власної пролонгації. Репресивне право і політичні інституції, державні політика і спеціальні програми, ЗМІ, освіта, громадська думка, традиції залучаються до цієї справи. Відповідні дії мають назви "профілактика", "попередження", "боротьба", "протидія", "придушення", "пацифікація", "наведення конституційного порядку", а об‘єктом є різноманітні відхилення, що на думку керівної еліти загрожують усталеному порядку. Саме панівний клас, домінуюча релігійна конфесія, правляча еліта беруть на себе роль захисників існуючого порядку, який, як правило, включає їх привілейоване становище як норму права або традицію. І мова може йти не тільки про злочинність, наркоманію, гомосексуалізм чи не сплату податків. Після демократичних революцій в Сербії, Грузії, Україні сучасна російська правляча еліта відчула дискомфорт і непереборне бажання законсервувати власний порядок, який було створено після передачі влади В. Путіну. Ми не маємо офіційних даних стосовно фінансування та організаційних ресурсів програми "contra" (за неофіційною інформацією у Кремлі було створено спеціальний комітет по протидії Оранжевій революції, який очолив найближчий соратник російського лідера і майбутній президент Дм. Медведєв), але зовнішні прояви "профілактичної" кампанії в Росії і на пострадянських теренах вражають своїми масштабами. Таким чином, в свідомості російського істеблішменту події в зазначених країнах розцінено як небезпечні відхилення, які загрожують в перспективі російському політичному порядку, а це, з точки зору кремлівського керівництва, дає йому моральне право на вживання попередніх заходів по недопущенню відповідного сценарію. На цьому прикладі ще раз підкреслимо, що оцінка є суттєвим і органічним компонентом кожного соціального відхилення. А те, що революція є завжди "відхиленням", не викликає жодних сумнівів, спірним завжди залишається характер оцінки події.

Таким є об‘єктивний бік справи. Чи можна в цьому контексті проголошувати право режиму на власний захист? В ХХ ст. виникали ситуації, коли постскриптум таке право заперечувалося: відомі релігійні та політичні дисиденти, наприклад, антифашисти або діячі визвольних національних рухів, не тільки отримували реабілітацію, але й паралельно притягувалися до відповідальності їх гонителі. Дійсно, з соціологічної точки зору захисна функція є, безумовно, фундаментальною та універсальною властивістю соціального порядку. З позицій структурного функціоналізму заперечувати це важко і ще більш складно пояснити феномен реабілітації "підривників" старого порядку. "Гонителям" можна хіба що закидати перевищення міри жорстокості, але і це є відносною річчю, бо в історії людства завжди знайдуться більш радикальні прецеденти, коли держави, церкви, суверени не зупинялися перед будь-яким насильством, освячуючи його вищою доцільністю. Очевидно, в сучасну епоху треба ставати на позиції соціального конструктивізму і проголошувати тезу, згідно якої люди, політичні партії, лідери несуть відповідальність за зміст соціального порядку, який вони творять власними руками. Але предмет "відповідальності" може бути встановлений лише стосовно інших порядків, які настільки впливові, що можуть, наприклад, виконувати критичну або контролюючу функції.