28. Правове становище духовенства на українських землях в XIV- середини XVI ст.

До нього належали не тільки священики, а й їх родини і весь церковний причт, — усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство було чисельним — навіть малі села мали свої церкви, а у великих селах не раз бувало по дві парафії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а деколи й селяни. Священик тримав звичайно цілий лан землі, а, крім того, мав різні данини в натурі від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію одержував син, а коли родина вмирала, парафія могла залишитись своякам на праві близькості.

Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і протегувала на них слухняних їй людей. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками усього народу, позбавленого іншої політичної репрезентації, церковні собори ставали всенародними з'їздами. Будучи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, мусила наближатися до мас*.

29. Судебник Казимира IV Ягеллончика 1468р. : причини прийняття та його характеристика.

СУДЕБНИК 1468 (Судебник великого князя Казимира) — збірник норм права 15 ст., складений за великого князя литовського Казимира IV Ягеллончика. В оригіналі мав загальноприйняту для тогочасних правових пам'яток назву «Лист». Інша назва — «Судебник» (так називалися підручники права, якими користувалися в судах під час розгляду кримінальних і цивільних справ). Дату видання судебника (29.2.1468) встановив протоієрей І. Григорович. Затверджений на Віленському сеймі. Діяв у Великому князівстві Литовському, в українських землях, що входили до його складу, в Аукштайтії і Чорній Русі. Складався зі вступу і 28 артикулів (статей), в яких визначалася система судів, їхня компетенція, а також містилися норми цивільного, кримінального і процесуального права. С. 1468 встановлював порядок захисту маєткових прав, визначав порядок досудового провадження і судового розгляду кримінальних та земельних справ, окреслював види покарань. Згідно з С. кримінальна відповідальність наступала з досягненням 7-річного віку. У ст. 2–8 йдеться про крадіжку і співучасть, у ст. 13–19 — про покарання за крадіжку відповідно до розмірів і обтяжуючих обставин. Ст. 9–10 визначають компетенцію державного суду над княжими селянами, а ст. 11–12 — компетенцію державних судів над панськими селянами у випадку, коли пани не виконують своїх обов'язків як судді. С. 1468 розрізняв три види крадіжок: дрібні крадіжки (вартість вкраденого менше 1/2 рубля), середні —великі крадіжки — вартість вкраденого становить вартість одного коня. За дрібну крадіжку, вчинену вперше, застосовувалось покарання у формі штрафу, за середню та велику — смертна кара через повішання. Крім крадіжки, С. називає такі види злочинів, як розбій, грабунок чаклунство . Слідчі дії проводив сам потерпілий (т.зв. «право сліду»). Злочини, пов'язані з самовільною порубкою лісу, розбої, грабунки були підвідомчі королю. Провадити слідство міг воєвода (мав право застосовувати до підозрюваних запобіжний захід — утримання у в'язниці). Ст. 19 допускає застосування тортур щодо осіб звинувачених у крадіжці та чаклунстві. С. містить таке поняття, як співучасть. Співучасниками найчастіше виступали близькі родичі — дружина, діти. Співучасники несли солідарну відповідальність. Вищою судовою інстанцією у всіх справах був король. Основні види покарань — смертна кара через повішання або спалення, штраф. Екзекуцію проводив суддя (тіун, воєвода) або потерпілий чи його близькі

30. Берестейська церковна унія та особливості її ратифікації.

Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ).

1. Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

2. Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

3. Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

а) необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;

б) можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.

в) майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

5. Розкол собору. Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:

Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

6. Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

31. Копний суд у Великому князівстві Литовському, його склад та компетенція.

В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні, так звані, копні суди. Вони були судами сільської громади. Копні суди в Україні були дуже поширені, бо виступали носіями віковічних традицій звичаєвого права. За допомогою цих своєрідних установ селяни і жителі містечок не тільки успішно боролися з різного роду правопорушеннями й зло­чинами, а й відстоювали право самостійно вирішувати усі питання внутріобщинного життя, незалежно від місцевої адміністрації та

тиску феодалів*. Копний суд територіальне об'єднував декілька сіл. Його засідання проходили на заздалегідь визначеному місті — "коповищі", куди збиралися представники селянських дворів, їх називали "сходаі", "мужі", "судді копні". Право належати до копи мали тільки глави сімей, які постійно проживали на даному місці. Їх жінки, брати і діти запрошувалися на засідання копного суду лише як свідки. Кількість суддів, як правило, дорівнювала 10—20 чол. Крім головних учасників — "сходаів", на копний суд запрошувалися селяни сусідніх громад — "люди сторонні", які не мали права втручатися у справи, а тільки стежили за перебігом подій. Засідання копного суду відбувалися у присутності' представника державної адміністрації — возного, який складав протокол і доне­сення в гродський суд для запису рішення в актові книги.

Підсудність копного суду була досить широкою. Він розглядав земельні суперечки поміж селянами, справи про заорювання землі, крадіжку худоби, бійки і навіть убивства. Копний суд мав право призначати такі покарання, як штраф, відшкодування збитків, тілесні покарання і страта. Але копні суди дуже часто застосовували умовні покарання. Характерно, що копні суди самостійно здійснювали розшук обвинуваченого, розглядали справу по суті, виносили судові рішення, які були остаточними і виконувалися негайно**.

В окремих випадках копний суд розглядав справи, в яких однією із сторін був шляхтич. При цьому останній мав право розгляду його справи в гродському суді. Поступово шляхта вийшла з-під юрисдикції копних судів. Перелік справ, що підлягали розгляду копними судами, поступово скорочувався. Врешті-решт копні суди фактично були замінені вотчинними судами феодалів.

32. Головний Литовський трибунал, його склад та компетенція.

34. Сеймовий суд, причини його утворення та компетенції.

(польс.) - найвища суд. інстанція в Речі Посполитій. З перетворенням вального (загального) сейму на держ. установу, а згодом на установу парлам. характеру, він ставав самост. суд. інстанцією, перебираючи на себе суд. функції ін. центральних держ. органів. Перші згадки про С. с. є в актах кін. 15 ст., але організація самостійного С. с. відбулася згідно з рішеннями (конституціями) сейму 1588, 1670, 1775 і 1776. Поступово С. с. перетворився на гол. суд Речі Посполитої, який вирішував тільки особливо важливі справи та апеляц. скарги на рішення окр. справ. До компетенції С. с. належав розгляд злочинів проти життя і здоров'я короля, бунтів проти держ. і політ, устрою країни, справ про держ. зраду. Згодом компетенція його розширилася, він розглядав справи про фін. зловживання найвищих чиновників, злочини, скоєні шляхтичами, за які призначалася смертна кара, конфіскація майна, вигнання, та деякі ін. цив. справи, в яких була зацікавлена держ. скарбниця. У 17 ст. обсяг компетенції С. с. розширився: тільки він мав повноваження ухвалювати рішення у випадках, не передбачених правом, формулюючи вироки у вигляді преюдикатів. Втручання С. с. у справи ін. судів мало характер, близький до помилування. Він видавав постанови про прощення, скасовував вироки ін. судів не тільки у випадках, коли порушувалися формальності, а й коли вирок визнавався неправильним по суті. Вирок С. с. оскарженню не підлягав, але за королем залишалося право помилування засудженого. Якщо спочатку справи на С. с. розглядав король разом із сенаторами, то після 1588 права голосу в С. с. добилася шляхта, спочатку тільки у справах по обвинуваченню в образі короля та держ. зраді (8, а згодом 12 депутатів посольської ізби, обраних на сеймі), а з кін. 17 — в усіх справах без винятку. Засідання С. с. зазвичай відбувалися у корол. резиденції під час скликання сеймів і тому відбувалися під час їхніх сесій. У 2-й пол. 17 та у 18 ст. поступово роль С. с. занепала.