2. Принцип «мінімального рівня жорстокості». Обов’язки держави, що випливають зі ст. 3 Конвенції.

Для того, аби жорстоке поводження становило порушення ст.3 Конвенції, воно повинно досягнути мінімального рівня жорстокості. У рішенні у справі «Ireland v. the United Kingdom» від 18.01.1978р. Суд зазначив, що «оцінка мінімального рівня жорстокості має відносний характер; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість даного поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках – стать, вік, стан здоров’я потерпілого та інші обставини». Суд виробив певні принципи оцінки рівня жорстокості, які він застосовує у кожній конкретній справі. По-перше, практика Суду виокремила три види поводження, забороненого ст.3 Конвенції: а) таке поводження чи покарання, що принижує гідність; б) нелюдське поводження чи покарання; в) катування. По-друге, Суд враховує при оцінці жорстокості поводження індивідуальні характеристики потерпілого – його вік, стать, а також його зв’язок з тим, хто завдає йому страждань (зокрема співвідносність фізичної сили потерпілого з фізичною силою особи, яка здійснює арешт). Відтак, саме принцип мінімального рівня жорстокості і визначає нижню межу страждань, зазнавши яких людина вважається такою, що піддана поводженню, забороненому ст.3 Конвенції. Верхньою ж межею страждань, яких зазнає людина у результаті порушення ст.3 Конвенції, є такий вид жорстокого поводження як катування. Обов’язки держави, що випливають зі ст.3 Конвенції. Негативний обов’язок держави вимагає від неї утримуватися від певних заборонених дій. Держава несе відповідальність за дії всіх своїх органів та посадових осіб, зокрема правоохоронних. Той аргумент, що державі не було відомо про такі дії її органів, до уваги не береться. Вона може уникнути відповідальності за поводження, заборонене ст.3 Конвенції, якщо йдеться про окремі прояви недисциплінованості, стосовно яких держава вживає відповідних заходів.

Позитивний обов’язок держави вимагає від неї забезпечувати гарантії недопущення поводження, несумісного зі ст.3 Конвенції. Виконання такого обов’язку може включати у себе, наприклад, проведення навчальних заходів із персоналом, який відповідає за здійснення арешту чи затримання, а також тримання під вартою. Держава не може скласти з себе відповідальність за дії тих, кому вона делегувала свої повноваження. Наприклад, якщо у приватній школі застосовуються покарання, суворість котрих досягає певного рівня, який уже дає підстави для застосування ст.3 Конвенції, то за такі заходи відповідає держава, оскільки вона повинна забезпечувати право на освіту. Держава не звільняється від такого обов’язку у разі, коли приватні особи – члени сім’ї – завдають болю чи тілесних ушкоджень дітям, котрі перебувають під їхньою опікою. Суд зазначав, що держава зобов’язана створити умови, за яких приватні особи, що допустили поводження, несумісне зі ст.3, підлягали б відповідному покаранню, або умови, які утримували б цих осіб від подібних дій.

Позитивний обов’язок із захисту здоров’я осіб, позбавлених свободи, згідно зі ст.3 також покладено на державу. Проте, як вказував Суд, «не можна тлумачити цю статтю як таку, що накладає загальне зобов’язання звільняти взяту під варту особу за станом здоров’я чи поміщати її до лікарні загального режиму для надання їй якогось конкретного виду лікування… Проте, згідно з цим положенням, держава зобов’язана забезпечити особі такі умови тримання під вартою, які не суперечать принципу поваги до її людської гідності, і щоб ні форма, ні спосіб здійснення зазначеного заходу не спричиняли їй душевних мук та інших страждань понад ту неминучу міру, що притаманна зазвичай триманню під вартою, і щоб, зважаючи на практичні вимоги ув’язнення, її здоров’я і загальний стан були належно забезпечені, окрім іншого, і шляхом надання їй потрібної медичної допомоги» (див. рішення у справі «Kudla v. Poland» від 26.10.2000 р.).

Як окремий різновид позитивного обов’язку держави виокремлюють обов’язок поцесуальний. Останній полягає у проведенні розслідування за скаргами на жорстоке поводження. У разі подання особою обгрунтованої скарги з твердженням, що вона зазнала з боку державних органів забороненого ст.3 Конвенції поводження, яке мало серйозний характер і було неналежним ст.3 у поєднанні зі ст.1 Конвенції вимагаєть проведення ефективного розслідування. При цьому Суд у своїй практиці встановив певні вимоги до такого розслідування (див., наприклад, рішення Суду у справі «Bursuc v. Romania» від 12.10.2004 р.). По-перше, таке розслідування має забезпечити можливість виявлення і покарання винних осіб. Інакше ж, незважаючи на фундаментальне значення загальної законодавчої заборони катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження, така заборона на практиці була б неефективною, і в деяких випадках представники органів влади, користуючись майже цілковитою безкарністю, могли б порушувати права осіб, які перебувають під їхнім контролем. По-друге, розслідування фактів поганого поводження з боку працівників правоохоронних органів повинно бути ефективним і проводитися з необхідною ретельністю. При цьому ж, для того, аби розслідування фактів жорстокого поводження з боку представників державної влади могло вважатися ефективним, як правило, необхідно, щоб особи, які відповідають за розслідування, а також особи, що проводять розслідування, були незалежними від тих осіб, котрі брали участь у подіях, стосовно яких проводиться розслідування. Це означає не лише відсутність будь-якого ієрархічного або інституціонального зв’язку, а й практичну незалежність осіб, які проводять розслідування або ж відповідають за нього.