Післявоєнне село

Село продовжувало відігравати роль джерела ресурсів для відбудови промисловості. Це обумовило ряд проблем розвитку села.

1.За роки війни була підірвана матеріальна база колгоспного виробництва (передусім не вистачало техніки і тяглової худоби).

2.Існувала суттєва різниця між державними закупівельними цінами і цінами в державній роздрібній торгівлі.

3.Оплата праці в колгоспах за «трудодні» була мізерною і мала символічний характер.

4.Придбане господарство селян підривалося системою грошових і натуральних податків, які вводилися, щоб примусити селян до сумлінної праці в колгоспі.

5.Застосовувалися репресивні укази щодо селян, які не виробили норми трудоднів (заслання на примусові роботи до Сибіру)

Вказані проблеми зумовили падіння продуктивності праці в с/г, яке разом з несприятливими кліматичними умовами та політикою держави на збільшення хлібозаготівель – призвели до голоду 1946-1947 рр. під час голоду померло майже 1 млн. чоловік і біля 3х млн. хворіли на дистрофію.

Однак вказані труднощі сприймалися народом як тимчасові наслідки війни і пеане незадоволення компенсувалося високим рівнем ентузіазму і вірою в «світле майбутнє»

9.2. проблема укр. пит. У політиці ін. держ напередодні 2 св війни. Початок та хід війни(до 1939)

Українське питання у вузькому розумінні – це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі. У широкому – це питання про умови і механізм їх возз’єднання та про створення власної державності. До другої світової війни привели слідуючи причини. Перш за все, це загострення суперечностей між провідними державами світу в результаті нерівномірності їх розвитку, деформованого світовою економічною кризою. Звідси прагнення до нового переділу світу. Німеччина прагнула до реваншу, а Італія і Японія до ревізії Версальсько-Вашингтонської системи, яка сковувала їх стратегічні інтереси. Німеччина і Японія намагалися досягти світового панування. До цього ж недалекоглядна політика провідних європейських держав – Великобританії і Франції, які на протязі багатьох років проводили політику потурання Німеччині, фактично допомогли стати їй на ноги, захопити значні території з матеріальними та людськими ресурсами. Цій війні сприяла й недалекоглядна зовнішня політика СРСР, зокрема підписання пакту Ріббентропа – Молотова, який розв’язав руки Гітлеру.

В цих умовах “українське питання” поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні другої світової війни роз’єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний й суспільно-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя у Європі.

Напередодні другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Основна їх мета – втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група – Англія, Франція і частково США (тобто країни-гаранти Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовільняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка, розпочала боротьбу за розширення “життєвого простору” й активно претендувала на українські землі, і Угорщина. Остання була невдоволена умовами Тріанонського мирного договору 1920 року і активно домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити свою власну долю. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед, великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

До причин Другої світової війни необхідно віднести:

По-перше, утвердження фашистських тоталітарних режимів у низці країн, що повели наступ на традиційні демократичні завою­вання, досягнуті людством, здійснювали політику войовничого шовінізму, расизму, нехтування елементарних людських прав і свобод.

По-друге, загострення суперечностей між двома коаліціями великих держав, одна з яких у складі Німеччини, Японії та Італії прагнула до нового переділу світу, захоплення колоній, джерел сировини та ринків збуту.

По-третє, розв´язанню війни сприяла політика вседозволеності стосовно агресорів, що її проводили Англія і Франція, а також без­посередня підтримка агресора з боку СРСР (пакт Молотова — Ріббентропа).

По-четверте Убивство австрійського ерцгерцога Франца Фернаднда в Сараєво у 1914 р. стало причиною, яку Австро-Угорщина використала для початку Першої світової війни.

Найбільші держави агресивного блоку — Німеччина та Япо­нія — прагнули до світового панування. 10 лютого 1939 p., висту­паючи на секретній нараді військового командування, Гітлер так визначив мету своєї політики: а) панування в Європі; б) світове панування на століття. Стратегічна мета Японії полягала в «об´єд­нанні восьми кутів світу під одним дахом» (тобто під владою Япо­нії).

11 квітня 1939 р. Гітлер затвердив так званий «Білий план», який передбачав напад на Польщу та її окупацію.зеро і повернення собі колишніх володінь стародавньої Римської імперії. 1 вересня без оголошення війни вторглися на територію Польщі. прийнято вважати початком Другої світової війни (1939-1945 рр.), У відповідь на це 3 вересня Великобританія та Франція оголосили війну Німеччині. Разом з Англією у війну вступили її домініони: Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз. СІЛА оголосили про нейтралітет. Японія та Італія залишилися поки що «невоюючими» союзниками Німеччини. Після поразки Польщі на Західному фронті продовжува­лася «дивна» війна: Англія і Франція вичікували, їхні війська, що дислокувалися вдовж німецького кордону, стояли бездіяль­ними. Німеччина ж посилено готувалася до рішучого удару по союзниках.

30 листопада 1939 р. СРСР оголосив війну Фінляндії, і ціною значних жертв домігся перемоги. До складу СРСР увійшов весь Карельський перешийок з м. Виборгом і низка територій на узбе­режжі Балтійського моря. За цю агресію СРСР був виключений з Ліги Націй.

9.3.окупаційний режим в Укр розгортання руху опору

У липні 1942 вся територія України була окупована німцями, і тут, як на першочерговому об’єкті німецької колоніальної експансії, було встановлено «новий порядок». Виходячи з цього, окупанти запровадили систему жорсткої експлуатації і народовбивства. Українська територія була поділена на чотири частини: Чернівецьку та Ізмаїльську області було включено до складу союзника Німеччини - Румунії. Одещину, південні райони Вінницької, західні Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і також проголосили частиною Румунського королівства. Західноукраїнські землі — Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області - на правах окремого дистрикту (округу) під назвою «Галичина» були включені до складу генерал-губернаторства, що охоплювало польські землі з центром у Кракові. Чернігівщину, Сумщину, Харківщину і Донбас, як прифронтові області, підпорядкували безпосередньо військовому командуванню. Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами у Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівному. На пост рейхскомісара України Гітлер призначив Еріха Коха, який навіть серед німецьких чиновників відзначався своєю жорстокістю. Окупаційні власті спиралися на каральні органи — державну таємну поліцію (гестапо), озброєні загони націонал-соціалістичної партії Німеччини (СС), службу безпеки (СД) тощо. Домагаючись підтримки населення, окупанти особливо охоче використовували факти недавнього минулого.  Через  газети,  плакати та  інші пропагандистські матеріали вони оприлюднювали трагічні факти насильницької колективізації, голодомору 1932-1933 рр., масових репресій, здійснюваних органами НКВС в Україні. На власній території українці та інші жителі республіки перетворилися на людей «третього гатунку». Навіть біля деяких криниць і колодязів вивішувалися попередження: «Тільки для німців». Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток рейху, «життєвий простір» для колонізації представниками «вищої раси». Протягом 103 тижнів окупації кожного вівторка і п'ятниці у Бабиному Яру в Києві розстрілювали людей різних національностей, переважно євреїв. Свій «Бабин Яр» був у кожному великому місті України.

З перших місяців окупації окупації тисячі ешелонів з награбованим добром відправлялися до Німеччини за роки окупації було вивезено майже 2 млн. 300 тис. юнаків та дівчат.

Рух опору. Дві течії: партизанський рух і організація українських націоналістів (ОУН)

Партизани. В Україні, як і в інших окупованих країнах Європи, виник масовий підпільний і партизанський рух, який став важливим фактором перемоги над нацизмом. На початку війни, в обстановці хаосу й безладдя, партизанські загони виникали й діяли стихійно, але вже восени 1941р. партійні органи надали цьому рухові цілеспрямованості й організованості. Ще до окупації призначалися керівники майбутніх підпільних організацій, закладалися таємні бази для партизанів. До кінця 1941 на окупованій території було залишено 110 партійних і комсомольських підпільних комітетів та центрів, а також близько 3500 партизанських загонів і груп, які потім були розпорошені: діяло лише 20. Значно посилився комуністичний підпільний і партизанський рух після поразки німців під Москвою взимку 1941р. Для керівництва партизанським рухом 30 травня 1942р у Москві було створено Центральний штаб партизанського руху, а 20 червня того ж року український штаб. Особливого розмаху партизанський рух набув у 1943, коли к-сть бійців досягла 58,5 тис. і почали формуватися партизанські з’єднання. Найбільші з них очолювали Ковпак, Федоров, Сабуров. Вони розпочали «рейкову війну», руйнуючи військові комунікації ворога, знищуючи транспорт, живу силу, техніку і боєприпаси окупантів, здійснюючи тисячокілометрові рейди по тилах німецької армії. Командування вермахту змушене було виділити для боротьби з партизанами ло 120 солдатів і офіцерів, відкликавши їй з фронту.

Оунівці. Укр. Рух Опору не був однорідним з самого початку. ОУН, яка була створена ще у 1929, у пошуках союзника для боротьби за самостійну соборну державу вдалася до співпраці з Німеччиною. Хоч у 1940 ОУН розділилася на дві фракції – одна під проводом Мельника (ОУН-М), а друга – Бандери (ОУН-Б) – обидві орієнтували на Німеччину. Перед нападом на СРСР у німецькій армії було створено укр. Збройне об’єднання «Легіон укр. Націоналістів», яке складалося з двох підрозділів – «Роланд» і «Нахтігаль» чисельність близько 600 солдатів та командирів. ОУН-Б сподівалась, що ці війська стануть основою збройних сил майбутньої незалежності України. Разом з німцями вони увійшли до Львова, де 30 травня 1941 проголосили створення Укр держави. Прем’єр-міністром був обраний Стецько. Але ці дії не були узгоджені з німецьким керівництвом. Нацистське політичне керівництво розцінило цей крок як зухвалість і самочинство і силою припинило діяльність націоналістів.

Восени 1942 ОУН організувала ряд партизанських загонів, які були об’єднані в Укр повстанську армію (УПА) на чолі з Шухевичем. Боротьба на два фронти знесилювала УПА і вела до трагізму братовбивчої війни між українцями. Знаменитий рейд Ковпака «від Путивля до Карпат» влітку 1943 привів до кривавих боїв між націоналістичними і комуністичними партизанськими загонами та великих втрат з обох боків.

10.1. становлення та розвиток дисидентського руху

1         Зародження дисидентського руху

. Виділяють 3 основні напрямки течії дисидентсва: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактора.

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.