56. Розкрийте зміст поняття зобов’язання та назвіть підстави його виникнення та припинення.

Зобов'язальне право є найбільшою підгалуззю цивільного законодавства Норми, що містяться в зобов'язатьному праві, регулюють велике коло суспільних відносин, пов'язаних з придбанням товарів у власність, здаванням майна в оренду, перевезенням вантажів і багажу, наданням послуг, кредитуванням і розрахунками, страхуванням, спільною діяльністю, використанням здобутків науки, літератури тощо. Зобов'язальне право поділяється на дві частини: загальні положення про зобов'язання та окремі види зобов'язань. Зобов'язання є найпоширенішим видом цивільних правовідносин і мають усі їх ознаки. Характеризуючи поняття зобов'язання, насамперед слід зазначити, що зобов'язання — це цивільні правовідносини.

Разом з тим зобов'язання мають специфічні ознаки, що вирізняють їх із сукупності цивільних правовідносин. По-перше, сторонами зобов'язання є чітко визначені особи: кредитор — особа, якій належить право вимоги, і боржник — особа, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора. Цим зобов'язання відрізняються від абсолютних правовідносин, наприклад, правовідносин власності, коли уповноваженій особі протистоїть невиз* начене коло зобов'язаних осіб. По-друге, об'єктом зобов'язання є певна поведінка зобов'язаної особи. Це можуть бути певні дії з передання майна, сплати грошей виконання роботи (чи стримування від здійснення дії. що відіграє другорядну роль), тобто об'єктом зобов'язання в будь-якому випадку е дії. стосовно яких кредитор має право вимоги, а боржник зобов'язаний їх виконати. По-третє, здійснення суб'єктивного зобов'язального права кредитором за загальним правилом можливе тільки в разі здійснення боржником дій, що становлять його обов'язок. Цим зобов'язання відрізняються від речових правовідносин, коли уповноважена особа може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно. По-четверте, зобов'язання здебільшого опосередковують рух майна, надання послуг, виконання робіт, тобто є правовою формою економічного обороту. По-п'яте, здійснення зобов'язань забезпечується примусовими заходами у формі санкцій. Для реалізації санкції суб'єкт зобов'язання, право якого порушено, має право звернутися з позовом до суду. У будь-якому зобов'язанні розрізняють такі необхідні елементи, як суб'єкти, об'єкт і зміст зобов'язання. Як у будь-яких правовідносинах, у зобов'язанні беруть участь дві сторони: уповноважена і зобов'язана. Зобов'язання не створює обов'язків для осіб, що не беруть участі в ньому як сторони (для третіх осіб). Так, при купівлі-продажу зобов'язання виникає між конкретним продавцем і конкретним покупцем. Суб'єкти зобов'язання завжди конкретні. Це кредитор і боржник, взаємопов'язані правами і обов'язками. Кредитор має право свої вимоги висувати тільки боржнику, а той, у свою чергу, зобов'язаний виконати їх. Іноді в зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів чи боржників. Наприклад, при спільному заподіянні шкоди кількома особами на стороні боржника буде кілька осіб. Об'єктом зобов'язання є певні дії боржника. Зміст зобов'язальних правовідносин утворюють суб'єктивні права та обов'язки їх учасників. Згідно зі ст. 509 ЦК України особливість змісту зобов'язальних правовідносин полягає в тому, що правомочність кредитора набирає форми права вимоги, а правомочність боржника має форму боргу як обов'язку виконання вимоги кредитора. Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру. 70 їх зміст становлять також суб'єктивні права та обов'язки майново характеру. Однак зміст зобов'язання не завжди вичерпується права вимагати вчинення виключно дій майнового характеру (або утримання від вчинення таких дій). Кредитор має право вимагати також вчинення дій немайнового характеру.

61 Крайня необхідність

1. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

2. Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

3. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

1. Крайня необхідність є обставиною, за наявності якої особа може заподіяти шкоду правоохоронюваним інтересам третіх осіб (непричетних до ситуації, що склалась) із метою відвернення небезпеки, яка загрожує особі, її правам чи правам інших громадян, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, і не підлягає за це кримінальній відповідальності.

2. Стан крайньої необхідності виникає за наявності таких ознак:

1) існує небезпека зазначеним у ст. 39 об'єктам, яка виникла під впливом стихійних сил природи, дії механізмів, поведінки тварин, фізіологічних процесів, які відбуваються в організмі людини, а у деяких випадках - дій або бездіяльності людей, які можуть бути як протиправними, так і правомірними.

Стан крайньої необхідності виникає лише у тих випадках, коли небезпека загрожує благам, правам та інтересам, які охороняються законом. Тому положення про дії у стані крайньої необхідності не можуть стосуватись, наприклад, ситуації, коли дії, що заподіюють шкоду, вчинені злочинцем з метою відвернути знищення чи пошкодження викраденого майна, предметів контрабанди, наркотичних засобів. Не буде крайньої необхідності і у тому випадку, коли небезпечна ситуація є наслідком поведінки особи, яка опинилась у цій ситуації.

Якщо небезпека створюється суспільно небезпечним посяганням іншої особи (осіб), дії, вчинені для відвернення такої небезпеки, оцінюються відповідно до положень про необхідну оборону (ст. 36). Проте у випадках, коли небезпечна ситуація є наслідком раніше вчиненого суспільно небезпечного діяння, правомірність дій, вчинених для її відвернення, має визначатись за правилами про крайню необхідність;

2) небезпека є наявною, тобто такою, яка безпосередньо загрожує завдати шкоди правоохоронюваним правам та інтересам або вже її завдає;

3) небезпека є дійсною, тобто існує реально, а не в уяві особи.

Заподіяння шкоди внаслідок дій, вчинених у стані крайньої необхідності, вважатиметься правомірним, якщо

а) небезпека за даних обставин не може бути відвернена чи усунута іншим шляхом, окрім заподіяння шкоди;

б) завдана шкода є менш значною, ніж відвернена шкода, або хоча б рівнозначною їй.

Для правильної оцінки правомірності заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності важливого значення набуває питання про критерії співставлення розмірів заподіяної та відверненої шкоди. Вирішення цього питання стає особливо складним у випадках, коли заподіяна шкода та відвернена шкода стосуються різнотипних суспільних благ чи інтересів (наприклад, коли шкоду заподіяно здоров'ю людини задля відвернення екологічної катастрофи). На даний час чітких і всеохоплюючих критеріїв оцінки розміру заподіяної та відверненої шкоди законодавством та судовою практикою не вироблено. Однак при співставленні заподіяної і відверненої шкоди шкода для життя чи здоров'я людини, як правило, вважається такою, що має більше значення, аніж майнова шкода.

4. За змістом ст. 39 для правомірності заподіяння шкоди особою, яка діє у стані крайньої необхідності, достатньо, щоб відвернена шкода була рівнозначною заподіяній шкоді.

5. Заподіяння особою шкоди за відсутності ознак крайньої необхідності, а так само заподіяння особою, котра діє у стані крайньої необхідності, шкоди, яка не може мати своїм наслідком відвернення небезпеки, тягне за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.

6. Частина 2 ст. 39 містить поняття перевищення меж крайньої необхідності, раніше невідоме вітчизняному кримінальному законодавству.

Конкретний випадок може вважатись перевищенням меж крайньої необхідності, якщо:

а) у ситуації, в якій було заподіяно шкоду, наявні ознаки стану крайньої необхідності;

б) заподіяна шкода є більш значною, аніж шкода, яку особі, що діяла у стані крайньої необхідності, вдалось відвернути;

в) шкода заподіяна внаслідок умисних дій особи.

Особа, яка допустила перевищення меж крайньої необхідності, за відсутності обставин, передбачених, підлягає кримінальній відповідальності за вчинені дії. Необережне заподіяння шкоди особою, яка діяла у стані крайньої необхідності, не є перевищенням меж крайньої необхідності навіть у тих випадках, коли заподіяна шкода є більш значною, аніж відвернена шкода.

7. Частина 3 ст. 39 передбачає ситуації, коли перевищення меж крайньої необхідності не буде вважатись злочином і не має своїм наслідком кримінальної відповідальності особи.

Крайня необхідність не звільняє особу від цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду.

62. Кримінальне покарання - засіб державного .примусу, що застосовується судом із винесенням вироку щодо особи, яка вчинила злочин. Це покарання застосовується лише за вироком суду. Метою покарання відповідно до ст. 22 КК України є:

кара за вчинений злочин; виправлення та перевиховання засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до ст. 23 КК України покарання поділяються на три групи: основні; додаткові, що не призначаються самостійно, а тільки як доповнення до основних; змішані, які можуть бути як основними, так і додатковими.

Основні покарання: позбавлення волі; виправні роботи без позбавлення волі; позбавлення права обіймати певні посади або на якийсь вид діяльності; штраф; громадська догана.

До військовослужбовців строкової служби може застосовуватись покарання у вигляді направлення в дисциплінарний батальйон.

Додатковими покараннями визнаються: конфіскація майна; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу; позбавлення батьківських прав згідно з чинним законодавством.

Позбавлення права обіймати певні посади або на якийсь вид діяльності та штраф можуть застосовуватися не тільки як основні, а й як додаткові покарання.

Як виняткова міра покарання допускається застосування смертної кари - розстрілу за особливо тяжкі злочини у випадках, спеціально передбачених особливою частиною КК України.

kримінальне покарання — засіб державного примусу, що застосовується судом із винесенням вироку щодо особи, яка вчинила злочин. Метою покарання є: кара за вчинений злочин; виправлення та перевиховання засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання поділяються на три групи: основні, що призначаються тільки як головні; додаткові, що не призначаються самостійно, а тільки як доповнення до основних; змішані, що можуть бути як основними, так і додатковими.

Основні покарання: позбавлення волі на строк від 3 місяців до 10 років (в окремих випадках до 15 років); виправні роботи без позбавлення волі на строк від 2 місяців до 2 років; позбавлення права обіймати певні посади або на якийсь вид діяльності на строк до 5 років; штраф; громадська догана. До військовослужбовців строкової служби може застосовуватися покарання у вигляді направлення в дисциплінарний батальйон на строк від 3 місяців до З років. Додатковими покараннями визнаються: конфіскація майна; позбавлення військового або спеціального звання; позбавлення батьківських прав.