1) Розколі в українському політичному таборі:
утворення лівої фракції "незалежників" в УСДРП;
спроба (підготовка) перевороту українськими лівими есерами – членами Центральної Ради (М.Полозов, Г.Михайличенко, О.Шумський, та ін.);
заміна уряду В.Винниченка урядом В.Голубовича, в якому переважали українські есери;
27 квітня 1918 р. УПСФ відкликала своїх представників з уряду /С.Шелухіна, І.Чопівського та В.Прокоповича/. Підстава – есерівська більшість в уряді не має "певного та ясного плану й конкретної програми діяльності і не в силі стати на шлях реальної роботи".
2) Падінні авторитету Центральної Ради:
а) в очах німців
Підписуючи в Бресті угоду представники УНР не дуже задумувались над тим, як потрібно було б хоча прогодувати армію, не кажучи вже про поставки продовольства.
б) в очах населення
населення за чотири роки війни звикло дивитися на німців як на ворогів, а не як союзників у боротьбі за незалежність України;
війська Центральних країн, займаючи містечка чи села і натрапляючи на якийсь опір, брали все необхідне для свого забезпечення, а це ще більше дратувало населення;
аграрна політика Центральної Ради (найголовніша причина). Аграрною політикою були незадоволені як селяни, так і поміщики. Урядовці почали вести подвійну гру, що викликало невдоволення з обох сторін.
3) Активізації консервативної опозиції:
Українська Народна громада на чолі з П.Скоропадським;
Партія українських хліборобів-демократів;
Союз земельних власників та інші організації заможних верств.
4) неспроможності Центральної Ради задовольнити інтереси німців в українському продовольстві та сировині, невідповідність соціалістичної програми діяльності Центральної Ради консервативним настроям німецької адміністрації.
Приймаючи рішення про розміщення своїх військ в Україні, керівники держав німецької коаліції не уявляли собі, що їм доведеться мати справу з територією, на якій ліквідована система адміністративного управління, і з урядом, який не має жодних засобів контролювати хід справ на місцях чи, принаймні, конструктивно впливати на їх перебіг.
До політичної кризи додалася ще економічна. Залізничний транспорт був зруйнований, мости – висаджені у повітря або пошкоджені. Заводи стояли за браком робітників та палива, вугільні копальні були залиті водою, бо внаслідок руйнації електричних машин не випомповувалась з них вода і т.п. Більшовики вивезли грошові запаси банків і різні коштовні речі, що пограбували у населення.
Робітники і службовці місяцями не отримували зарплати. Наростала соціальна напруга.
Отже, в суспільстві наростала соціально-політична напруженість.
Тим часом в Україні практично було дві влади, причому Центральна Рада змушена була рахуватися з німецько-австрійським командуванням.
Німці з самого початку практично встановили окупаційний режим /у найбільших містах війська; спільне управління над кам'яновугільною і залізорудною промисловістю; одноособовий контроль німців над залізницями і морським транспортом тощо.
Окупаційний режим – необгрунтоване втручання військової адміністрації у внутрішні справи УНР, фактичне усунення Центральної Ради від влади, силові методи організації вивозу продовольства до Німеччини, позазаконні репресії щодо населення.
Весною 1918 р. Центральна Рада жодного разу не зібралась на свої чергові загальні збори (сесії), засідала тільки вузьким складом Малої Ради. 4 квітня на засідання Малої Ради з'явилося лише 16 членів, а кворум передбачав не менше 22, тож засідання було зірване.
Таким чином, навесні 1918 р. спостерігається загострення політичного та соціально-економічного становища в Україні.
ІІІ. Причини падіння Центральної Ради.
В цій складній ситуації потрібні були радикальні зміни, але на них Центральна Рада не йшла.
З кожним днем німці переконувалися, що остання не контролює ситуацію в країні, не здатна керувати нею, а тому і неспроможна забезпечити обіцяні поставки хліба. Спецслужби німецької та австро-угорської армій сигналізували про це свої уряди.
Це призвело спочатку до прихованого, а на кінець квітня до відкритого конфлікту між німецькою стороною і Центральною Радою.
КРОКИ НІМЦІВ
Спочатку німецьке командування намагалося вплинути на керівництво УНР з метою зміни урядового курсу на менш радикальний (невдала спроба).
Усвідомлюючи реальну загрозу зриву весняних польових робіт, німці починають безпосередньо втручатися у внутрішні справи УНР.
6 квітня без погодження з урядом УНР головнокомандуючий німецьких військ в Україні генерал Айхгорн видав наказ, за яким до остаточного врегулювання питання про власність землі, селяни та поміщики мали засівати ті землі, що належали їм.
Застереження
селянам не брати землі більше, не перешкоджати поміщикам
ніж вони можуть засіяти засівати свої землі.
Хліб засіяний селянами на поміщицькій землі без відповідної угоди мав належати селянину, але ¼ врожаю він мусив віддавати поміщику, навіть коли поміщика в маєтку не було.
Реакція
міністр земельних справ і Центральна Рада
харчування М.Ковалевський виступила з протестом
подав у відставку
Наслідки. Цей наказ остаточно зіпсував взаємини між німецьким командуванням та українським урядом. Доля уряду Центральної Ради була вирішена і його заміна була лише справою часу.
Окупаційні сили почали думати про зміну уряду (Наприклад, Є.Чикаленко у своїх мемуарах згадує, що йому було запропоновано очолити уряд). Очевидно, спочатку зміна уряду не передбачала ліквідації Центральної Ради, вона лише мала змінити свій курс на менш радикальний. Після того, як трьохстороння комісія 23 квітня уклали економічний договір (визначалися поставки продукції до Німеччини та Австро-Угорщини), потреба в Центральній Раді відпала.
У німецького командування існувала навіть ідея, як проголосити окупацію краю німецькими збройним силами, або проголосити генерал-губернаторство.
Тому можна цілком погодитися із твердженням П.Скоропадського що, коли б не його виступ 29 квітня, то ''німці кілька тижнів пізніше завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство… Тим самим не було б Української держави, яка реально появилась на світовій арені хоч в цьому короткому періоді Гетьманства''.
Саме у 20-х числах квітня 1918 р. конфлікт між Центральною Радою і союзниками досяг апогею. Практично діяльність Центральної Ради зводилася до опротестування рішень німецько-австрійського командування.
Так, 27 квітня Центральна Рада виступила проти наказу Айхгорна про запровадження військово-польових судів (наказ від 25 квітня 1918 р.). Ці суди мали чинити правосуддя над українськими громадянами. Цього ж таки дня, тобто 27 квітня, Центральна Рада виступила з протестом проти роззброєння напередодні єдиної боєздатної української дивізії (''синьожупанників''). А 28 квітня в зал засідань Центральної Ради увірвалися озброєні німецькі солдати, наказали всім підняти руки вгору (головуючий М.Грушевський цьому не підкорився), обшукали їх і заарештували керуючого Міністерством закордонних справ УНР М.Любинського та директора адміністративного департаменту Міністерства внутрішніх справ В.Гаєвського.
Наступного дня, 29 квітня Центральна Рада провела своє останнє засідання. На якому вона:
а) схвалила проект Конституції (VІІ розділів, 83 статті);
Конституція УНР гарантувала демократичні свободи, включно з активним і пасивним виборчим правом для всіх громадян, що досягли 20 років; вища законодавча влада мала належати – Всенародним Зборам, виконавча – Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному суду; самоврядування на місцях належало виборним радам та управам громад, волостей, земель. Ухвалений документ втілити у життя вже стало неможливим.
Відповідно до Конституції УНР мала стати класичною парламентською республікою. І в той же час деякі історики, найперше Д.Дорошенко, вказують на те, що у свій останній день Центральна Рада обрала також президента УНР. Ним став М.Грушевський. Якщо воно так і було, то це можна пояснити тим, що Центральна Рада приймала Конституцію як перспективний документ. На сьогоднішній день значна частина істориків ставить під сумнів обрання М.Грушевського президентом УНР. (Див. детальніше. Усенко П. Чи був Михайло Грушевський президентом України? (Від історії національних катастроф – до катастрофи національної історії). – К.: Нора-друк, 2003. – 100 с.).
б) внесла зміни до земельного закону (визначено трудову норму – 30 десятин).
Ці події були останніми в історії Центральної Ради та Першої УНР. З падінням Центральної Ради завершився період українського державотворення та революції, який визначався прагненням української політичної еліти побудувати ліводемократичну народну державу. Проте в цього проекту виявилося чимало опонентів і відвертих ворогів. В цей день почалася доба Гетьманату.
ПРИЧИНИ УСПІХІВ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ:
1) посилення УВР, який вона очолила;
2) сподівання українського народу на відродження своєї державності, здійснення яких він пов'язував з Центральною Радою;
3) соціальні сподівання народу;
4) вдала національна політика;
5) нерішуча політика Тимчасового уряду у питаннях землі і миру, нездатність налагодити постачання товарами першої необхідності;
6) політична криза у Росії і повстання більшовиків.
ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
Внутрішні причини:
відмова від створення боєздатної, професійної української армії, ілюзії щодо можливості уникнення протистояння між соціалістичними урядами;
ігнорування або зволікання з вирішенням соціально-економічних питань;
недооцінка партії більшовиків в Україні;
відсутність ефективного дієздатного державного апарату, особливо на місцях;
непослідовність у розробці та прийнятті законів;
відсутність єдності між політичними силами в ключових питаннях;
відсутність політичного досвіду у діячів Центральної Ради, їх відносно молодий вік;
політика компромісів щодо Тимчасового уряду, зволікання з проголошенням і здійсненням державотворчих кроків;
відсутність широкої соціальної підтримки Центральної Ради в силу досить низького рівня національної свідомості населення.
Зовнішні причини:
невиважена зовнішня політика, неспроможність забезпечити дипломатичне визнання і підтримку України через несприятливу геополітичну ситуацію;
агресія з боку більшовиків;
німецький окупаційний режим.
ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
1. Центральна Рада була першим в ХХ ст. державним органом влади в Україні. Величезною заслугою Центральної Ради та її проводу було те, що вона поновила в Україні державницьку свідомість. Вона перейшла разом з усією Україною протягом року величезну еволюцію – від підданства – через автономію – до незалежності УНР;
2. Центральна Рада розробила проект демократичної Конституції УНР (хоча вона так і не вступила в силу);
3. досвід діяльності Центральної Ради могли використати наступні покоління державних діячів України;
4. Центральна Рада у тяжкі часи війни та анархії нав'язала дипломатичні стосунки з державами Антанти. Вона добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову;
5. Центральна Рада нарешті поклала край поширеним сумнівам щодо самого факту існування українського народу.
Таким чином, Центральна Рада існувала з 17 березня 1917 року до 29 квітня 1918 року. Це був час Лютневої революції та приходу до влади більшовиків. Центральна Рада віддзеркалювала ці бурхливі події і захоплення соціалістичними ідеями.