2. Соціоекономічна роль сім’ї.

Економічна роль домогосподарства

Економічна роль сім’ї у ринковій економіці досить важлива і складна. Сім’я вирішує різноманітні проблеми ведення домашнього господарства, сімейного бізнесу, відтворення робочої сили, забезпечення необхідного рівня споживчого попиту, формування споживчого потенціалу. Вирішення проблем сім’ї, яка веде домашнє господарство та займається підприємницькою діяльністю в умовах ринкової економіки, слід шукати у:

• формуванні нових потреб і можливостей сім’ї;

• створенні умов розвитку і реалізації економічних функцій сім’ї;

• забезпеченні нормальних побутових умов сім’ї;

• підвищенні її соціально-економічного статусу.

Соціально-економічний статус сім’ї — це інтегральний показник, який відображає в сімейних відносинах особливості соціально-політичного устрою держави, її правові основи, рівень розвитку економіки, культури та суспільної самосвідо-мості.

В узагальненому вигляді домашнє господарство виконує подвійну роль в сучасній економіці. З одного боку, воно є активним суб’єктом ринкових відносин, а з іншого — важливою ланкою в економічному кругообігу ресурсів, товарів (послуг), доходів. 

3. Глобальна криза в освіті та шляхи її подолання.

Соціологія. Білет №16 1. Огюст Конт та соціологія. 

"Батьком" соціології як науки вважають французького філософа ОгюстаКою?га (1798-1857 pp.). Його доля склалася так, що за життя він не був визнаний як учений, а тим паче як фундатор нової науки. Визнання прийшло вже після його смерті: через 20 років про О. Конта з'явилося в американській і європейській пресі близько 900 статей. Його основні твори: "Курс позитивної філософії", "Позитивістський катехізис", "Система позитивної політики", "Заповіт Конта" (останній вийшов уже після його смерті).

Огюст Конт є фундатором позитивізму як особливого методу дослідження соціальних процесів, який тяжіє не до умоглядного, теоретизованого знання, а до знання, котре засноване на спостереженні й експерименті та пов'язане з використанням математичних методів. Переваги такого знання про суспільство очевидні й характеризуються точністю, достовірністю, конструктивністю, об'єктивністю.

Учений дав назву соціології як науці, окресливши в основних рисах її предмет і методи. Цікаво, що спочатку О. Конт назвав нову науку "соціальною фізикою". Хід його роздумів був такий: якщо фізика вивчає взаємодії в неживій матерії, то повинна бути окрема наука, що вивчає людські взаємодії на рівні суспільства. Сучасна наука не використовує поняття "соціальна фізика", а поняття "соціологія", автором якого є також О. Конт, стало широко вживаним.

Розуміючи соціологію як комплексну, складну науку, мислитель вибудовував класифікацію наук, починаючи від найпростішої до найскладнішої. Ця класифікація в його інтерпретації була такою: математика > астрономія > фізика > > хімія > фізіологія > соціальна фізика (соціологія).

Нова наука, за О. Контом, має два розділи - соціальну статику, що вивчає анатомію суспільства, його структуру, побудову тощо, і соціальну динаміку, яка вивчає закони руху та розвитку суспільства, його прогрес.

Філософ сформулював "закон трьох фазисів-стадій" розумового розвитку, котрий разом із законом розподілу праці зумовлює соціальний прогрес. За О. Контом, існують три стадії, через які послідовно проходить людська свідомість: теологічна, коли світ пояснюється дією надприродних сил; метафізична (абстрактна), коли світ пояснюється за допомогою пізнання сутності речей, а не релігійними впливами; позитивна (наукова), коли формується науковий світогляд, основу якого становить позитивне знання.

Хакож дослідник започаткував теоретичний аналіз індустріального суспільства, за що його вважають родоначальником індустріальної соціології. Він аналізував процес індустріалізації, що супроводжувався впровадженням науки у виробництво, концентрацією робітників, появою непримиренних суперечностей між власниками та найманими працівниками. Конфлікт між власниками й робітниками він кваліфікував як результат неефективної організації праці.

Не був прихильником революційних форм боротьби О. Конт, який надавав важливого значення діяльності інженерів-органі-заторів виробництва, а також моралі та вихованню людей.

2. Соціологічні знання епохи Середньовіччя. Функції релігії та держави. 

3. Охарактеризуйте працю Макіавеллі «Государ».. Никколо Макиавелли - легендарный итальянский мыслитель, политический деятель и писатель, выступающий сторонником сильной государственной власти, и допускал применение для укрепления государственной власти любые средства. Свою позицию он и выразил знаменитом труде «Государь», опубликованном в 1532 году. Книга первоначально носила название «De Principatibus» («О княжествах»), потому что она описывает свойства характера, методы правления и умения, необходимые для идеального правителя, но позже мыслитель изменил название. Практический подход сочетается в "Государе" с теоретическим, отвечая на вопрос "как", Макиавелли пытается одновременно объяснить "почему" в жизни государства происходят те или иные явления. Проконспектировав его работу, я хочу разобрать основные положения этого произведения, и понять почему «Государь» интересен для нас и сегодня.  Глава первая названа «сколько видов бывают государства и как они приобретаются». С первых же строк Макиавелли начинает рассказывать о возможных видах государства. он выделяет «республики, либо государства, управляемые единовластно». Единовластные государства тоже подразделяются на несколько видов. Но самая, на мой взгляд интересная мысль завершает эту небольшую главу «государства приобретаются либо своим, либо чужим оружием, либо милостью судьбы, либо доблестью».  Вторая глава «О наследственном единовластии»- это рассуждения мыслителя о способах, какими государи могут управлять государства и удерживать власть над ними. Политолог отмечает противоречивую, на мой взгляд, мысль о том, что «наследственному государю гораздо легче удержать власть, нежели новому, ибо для этого ему достаточно не переступать обычая предков».  Глава третья рассказывает о смешанных государствах. «люди, веря, что новый правитель окажется лучше, охотно восстают против старого, но вскоре они на опыте убеждаются, что обманулись, ибо новый правитель всегда оказывается хуже старого» и я согласна с писателем которые констатирует факт что как правило «завоеватель притесняет новых подданных». Завоеванные государства делятся на принадлежащие к одной стране и имеющей один язык либо к разным странам и имеющим разные языки. И если государство принадлежит твоей стране то власть удержать проще, то если «если завоеванная страна отличается от унаследованной по языку, обычаям и порядкам, то тут удержать власть поистине трудно, тут требуется и большая удача, и большое искусство». Маккиавелий предлагает либо переселится государю в чужое государство на место жительства, либо же учредить в одном-двух местах колонии, которые бы связывали земли с государством завоевателя. «В чужой по обычаям и языку стране завоевателю следует также сделаться главой и защитником более слабых соседей и постараться ослабить сильных» подчеркивает итальянский мыслитель. «Если же государь обо всем этом не позаботится, он скоро лишится завоеванного, но до того претерпит бесчисленное множество трудностей и невзгод». Дальше автор рассказывает примеры, из жизни соседних государств рассуждая об ошибках правителей и анализируя их, а так же последствия этих неверных поступков. А так же делает вывод, подчеркнув главную мысль этой главы «можно извлечь вывод, многократно подтверждавшийся: горе тому, кто умножает чужое могущество, ибо оно добывается умением или силой, а оба эти достоинства не вызывают доверия у того, кому могущество достается».  Глава четвертая это анализ разного образа поведения правления после смерти Александра Великого турецкого султана и французского короля. Анализируя события автор подводит нас к выводу, что очень часто правитель может удержать державу по причине разного устройства завоеванных государств. От этого тоже очень много зависит.  Глава пятая названа «как управлять городами и государствами, которые до того как были завоеваны, жили по своим законам», здесь автор рассматривает три способа удержания такого государства. «Первый – разрушить; второй – переселиться туда на жительство; третий – предоставить гражданам право жить по своим законам, при этом обложив их данью и вверив правление небольшому числу лиц, которые ручались бы за дружественность государю». Но приведя пример верными остаются только два решения «разрушить их или же в них поселиться».  Шестая глава «О новых государствах, приобретаемых собственным оружием или доблестью». Анализируя поведение таких людей как Моисей, римский чай Ромул, Кира и Тезея автор подчеркивает что на пути людей подобных этим, «встает множество опасностей, для преодоления которых требуется великая доблесть. Но если цель достигнута, если царь заслужил признание подданных и устранил завистников, то он на долгое время обретает могущество, покой, почести и счастье». Заканчивается глава рассказом о Гиероне Сиракузском чья тактика может быть примером упразднив старое ополчение и набрав новое, расторгнув старые союзы после революции и заключив новые, он на фундаменте собственного войска и своих союзников смог завоевать власть новых, построить новое государство и легко удерживать власть в нем.  Глава седьмая «О новых государствах, приобретаемых чужим оружием или милостью судьбы», здесь речь идет о тех, кому власть досталась за деньги или была пожалована в знак милости. Эти правители зависят на взгляд мыслителя от воли фортуны и от тех, кому они обязаны властью и удержаться от власти они не могут и не умеют. «Не умеют оттого, что человеку без особых дарований и доблести, прожившему всю жизнь в скромном звании, негде научиться повелевать; не могут оттого, что не имеют союзников и надежной опоры». После примеров такого приобретения к власти становится понятно почему автор делает такие выводы.  В главе восьмой «О тех кто приобретает власть злодеяниями» это анализ ситуаций где частный человек достигает верховной власти путем преступлений либо в силу благоволения к нему сограждан. Главный вывод в таких случаях это вести себя с подданными и в случаи в беды и в моменты подъема для государства одинокого, вовремя разрешать все конфликты и совершать периодически благодеяния, чтобы народ «распробовал их как можно лучше.  Глава девятая о тех государях которые получают власть в силу благоволения сограждан и носит она название «О гражданском единовластии». Такая власть, по мнению автора, учреждается по требованию либо знати либо народа, в зависимости от того кому первому представляется удобный случай. И если с враждебно настроенным народом сложно что-то сделать, тро о знатью можно, и если государь народ выбрать не может, то знать выбрать может, потому что имеет право её и карать и миловать. Если правитель пришел к власти с помощью народа, он должен стараться удержать его дружбу, иначе в трудное время он будет свергнут. Мудрый государь должен сделать так чтобы его граждане и знать и народ всегда нуждались в государе и в государстве, только тогда они будут верны ему.  Глава десятая «как следует измерять силы всех государств» это своеобразная инструкция о том, как понять государю может ли он в случае необходимости отстоять себя собственными силами или же он нуждается в защите со стороны. Государь, чей город хорошо укреплен, а народ не озлоблен, кто поступает со своими людьми, так как было предложено автором в предыдущих пунктах, не может подвергнуться нападению. Но если это и случится, неприятель принужден будет с позором ретироваться, потому все в мире меняется с такой быстротой, что едва ли кто-нибудь сможет год продержать войско в праздности, осаждая город. Разумный государь без труда найдет способы укрепить дух горожан во все время осады, при условии, что у него хватит, чем прокормить и оборонить город  Трактат Николо Макиавелли «Государь» — это жемчужина философско-политической мысли, в которой обоснованы основные принципы «макиавеллизма» — теории, допускающей право правителей в борьбе за власть применять любые методы и средства, в том числе нарушающие нормы общественной морали. Это — «библия» политических деятелей и правителей всех мастей и рангов, краткий курс политической науки. Конспектируя этот источник я нашла в нем актуальность и в наше время, а так же многие стратегии применяются нашим правительством до сих пор. Но так же руководители и повторяют многие ошибки, которые описывает итальянский мыслитель и от которых пытается предостеречь будущее поколение. Наверное читай они внимательней «Государя» и знай больше не только исторические события, но и анализируя ошибки, возможно многих ошибок правители могли бы избежать. Хотя непременно совершили бы какие-то свои. Но возможно не столь болезненные и опасные для своего народа и своих граждан.

Соціологія. Білет №17 1. Уявлення про суспільство у Стародавній Греції. 

Велике значення для пізнання соціальних процесів античного суспільства Греції та Риму має розповідна історія — історіографія, яка розвивається паралельно з філософією. Саме історіографія та філософія відтісняють поступово міфологію та епос на задній план.

З виникненням історичної науки формується історична свідомість греків та римлян, а їх історична пам'ять матеріалізується в письмових джерелах і документах. Перших представників давньогрецької історичної думки називали логографами (VI-V ст. до н.е.). З діяльністю логографів (Кадм з Мі-лету, Скілак з Каріанди, Гекатей Мілетський, Євгеон із Са-моса, Гелланік з Лебосу та ін.) антична традиція пов'язує перехід від усної розповіді про події географічного, побутового чи історичного характеру до їх писемного запису.

Найбільшою заслугою логографів є спроби описування історичних подій і процесів на основі легенд, оповідей, документальних матеріалів тощо. Історія була тоді єдиним нефілософським суспільствознавством. Школа логографів певною мірою поставила питання про достовірність історичного матеріалу. Вона критично ставилася до міфології, раціоналістично осмислювала міфи та легенди.

Значним науковим здобутком логографів є введення в історичне описування фактора часу, відтворення хронологічної послідовності минулих подій ранньої історії греків, викладення сучасних їм історичних явищ у хронологічній послідовності.

На основі історичного доробку логографів виникає перша наука про суспільство — історія. Найпершим пам'ятником історичної науки є знаменита робота видатного вченого, "батька історії" Геродота "Історія", яка започатковує інтенсивний розвиток науки про суспільство.

Істотним кроком у розвитку історичного пізнання стала творчість видатних представників історичної науки античної Греції Фукідіда, Ксенофонта, Полібія, Плутарха, давньоримського історика Корнелія Таціта та ін.

Для історії соціології, зокрема такого її розділу, як протосоціологія, науковий доробок представників історичної науки Стародавнього світу особливо значущий, оскільки саме історики поставили питання про соціальний факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів та умов, що деформують процес достовірного відображення соціальних явищ і спотворюють результати пізнання. Вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпіричного матеріалу, їх відбору й узагальнення тощо.

2. Головний теолог католицької церкви Фома Аквінський та його тлумачення ролі церкви у життя суспільства.  3. Соціологічні ідеї консерватизму та утопічного соціалізму.  .Т.Мор, Т.Кампанелла.( 13.2. Т.Мор. Про нове сусп.-во) Т.Мору належить перша постановка питання про ліквідацію протилежностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею. Він висунув задачу дати інші, ніж в сучасному йому світі, функції державної влади, не відмовляючись, подібно захисникам первіснообщинного ладу, від самого її існування, але пропонуючи нові форми і принципи її організації. Змальований у «Утопії» ідеал пронизаний думкою, що люди створені для нормальної людської праці і що все це досягається тільки за умови ліквідації приватної власності. Т. Мор не розкрив у «Утопії» планів переходу до описаному ним майбутньому ладу. Він відкинув шлях реформ зверху, але не висловився і на користь революційних перетворень. Його відношення до народних рухів було складним. Однак Т. Мор бачив і те, що маси під час повстань, що відбувалися в ту епоху, і широких народних рухів мало усвідомлюють свої інтереси, легко стають іграшкою спритних політиків, далекі від тих прагнень, що можуть привести до правильного перетворення суспільних і політичних відносин. Він показував у «Утопії», як існування приватної власності веде до того, що прагнення до неї робиться загальним. Тільки утопыйцям вдалося винищити в себе «корені честолюбства і розбратів». Питання про те, як можна цього домогтися в реальній дійсності, Томас Мор залишає відкритим. Кампанелла «Утопія» Мора була не першою книгою такого типу, але і не останньою. У середні століття під впливом християнства утопічна література в Європі зникає. Увага приділялася життю після смерті, царству Божому.У 1602 році Кампанелла друкує «Місто Сонця». Економічні погляди в «Місті Сонця»Кампанелла посилався на становище, що склалося в Калабрії, на гніт податків і занепад селян, на розбрати в містах, на набіги турків і місцевих бандитів. Вимагання багатих торговців і лихварів приведуть до голоду і запустіння . «Голод, - писав Кампанелла в «Міркуваннях про збільшення доходів Неаполітанського королівства», - походить від торгівлі, тому що купці і могутні лихварі скуповують на корені весь хліб і тримають його, поки не доведуть народ до голоду, а потім продають по потрійний ціні так що країна стає безлюдною, тому що одні біжать з королівства, інші ж помирають від такої мерзенної їжі....».Головна ж причина всіх нещасть – соціальна нерівність, існування багатства й убогості. Панування в суспільстві соціальної нерівності, приватного інтересу породжує нічим не стримувана себелюбність, індивідуалізм, зневага до інтересів інших людей, суспільства в цілому.Розумний пристрій Сонячного Граду є не що інше, як вираження розумності і відповідності природі того соціального ладу, що встановлений у державі соляріїв: «у них усе загальне», у Місті Сонця скасована приватна власність – основа соціальної нерівності: «Громада робить всіх одночасно і багатими і разом з тим бідними: багатими – тому, що в них є всі, бідними – тому, що в них немає ніякої власності; і тому не вони служать речам, а речі служать їм».Виводячи приватну власність з моногамної родини («власність утвориться в нас і підтримується тим, що ми маємо кожний своє окреме житло і власні дружини і дітей»), Кампанелла в спільності дружин бачив єдино можливу передумову знищення приватної власності. Спільність дружин служить не тільки підтримці спільності володінь, але і «науковому» («відповідно до правил філософії») державному контролю за дітонародженням. Цей контроль здійснюється відповідно до біологічних і астрологічних теорій Кампанелли. Саме цим прагненням додати «науковий» характер відтворенню людського роду в ідеальному суспільстві, а не одними запозиченнями з літературних джерел варто пояснювати введення спільності дружин у його соціальну програму.

Соціологія. Білет №18 1. Стан і тенденції розвитку сучасної сім’ї в Україні.  2. Предмет, об’єкт, структура соціології освіти.

Соціологія освіти — галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси у сфері освіти.  З часом сформувалось кілька підходів у поглядах на статус та предмет соціології освіти. Були спроби зарахувати до предмета соціології освіти суміжні проблеми: вплив освіти на економіку, соціальну структуру дозвілля тощо, витісняючи основну діяльність суб'єкта у сфері освіти за межі предмета соціології освіти. А це спричиняло поверхове бачення предмета науки, обмежувало сферу пізнання, що відразу позначилося на практиці. Соціологи, яким були замовлені відповідні опитування, виявились не готовими до їх проведення, оскільки донедавна аналіз навчального процесу не вважався предметом соціології. Здебільшого вона займалася взаємодією навчання і праці, навчання і дозвілля, освіти і соціальної структури, освіти тощо. Тому анкетування за своїм змістом не відповідало реальним індикаторам змісту навчально-педагогічного процесу: запитання акцентували увагу на зовнішніх аспектах спілкування викладача і студента, не розкриваючи якості навчання. Згідно з соціокультурним підходом навчальний процес як вид соціокультурної діяльності належить до предметної сфери соціології освіти, що постає як загальна теорія освіти і як емпірична наука.  3. Соціологія політики. Соціологія. Білет №19 1. Які зміни належать до соціальних?

Соціа́льна змі́на - процес появи нових рис і елементів в соціальних структурах і в системах соціальних взаємостосунків.

Саме поняття фіксує факт зрушення, зміни в широкому розумінні слова. Соціальні зміни відбуваються на рівні міжособистісних відносин, на рівні організацій та інститутів, малих і великих соціальних груп, на місцевому, соціетальному та глобальному рівнях.

Соціологія аналізує різні типи соціальних змін: еволюційні й революційні, короткострокові й довгострокові, організовані й стихійні, насильницькі й добровільні, усвідомлені й неусвідомлені, а також зміни на рівні індивіда, групи, організації, інституту, суспільства та ін. Серед багатьох макросоціологічних теорій соціальних змін розрізняють три групи:

• соціокультурні (зміни в соціокультурній сфері — світогляді, релігії, системах цінностей, менталітеті соціальних груп, суспільств та епох.)

• індустріально-технологічні (інтерпретують соціальні зміни як похідні від змін в технології матеріального виробництва)

• соціально-економічні (зміни в економічному розвитку, точніше — діалектика взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин.)