2.1 Життєві віхи митця

В історії нашої культури є діячі, які особливо яскраво й багатогранно відобразили в своїй творчості душу народу, його націо¬нальну своєрідність, поетичну вдачу. До таких належить Іван Пет¬рович Котляревський (Додат.2, Рис. 1), класик нової української літератури, видат¬ний письменник-реаліст, автор славнозвісної «Енеїди» і «Наталки Полтавки». У важкі часи самодержавства він розкривав духовну велич рідного народу, його мрії, у конкретних художніх образах утілив його віру в краще майбутнє [12, с. 4-5].

Найдавнішу спробу біографії Котляревського дав С.П.Стеблін-Каменський, учитель Полтавської гімназії, у своїх «Воспоминаниях о Котляревском». Автор «Воспоминаний» ставиться до Котляревського з пієтетом провінціального патріота й полтавського старожила, який пише про приятеля свого батька. Тому й постать письменника біограф намагається змалювати в ясних тонах, підігрітих суб’єктивною симпатією, і в творах Котляревського вбачає відбиток місцевого полтавського життя.

Крім Стебліна-Каменського, біографічні дані про Котляревського маємо в роботах Вадима Парсека (1841), К.Сементовського (1847), А.Терещенка (1867) і об’єднання всіх відомостей у роботі І.М.Стешенка – «Иван Петрович Котляревский, автор украинской Энеиды».

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня за старим стилем) 1769 року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом у Полтавському магістраті. Згодом Котляревським було «пожалувано» дворянське звання. Дід письменника був дияконом Соборної церкви в Полтаві [13, с. 12-13].

Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над Ворсклою, в обстановці, дуже близькій до сільської, і минули дитячі та шкільні роки Котляревського. Полтава в ті часи спочатку була «полковим» містом, а потім (з 1796p.) стала повітовим центром малоросійської губернії. Лише з 1802 року, коли було утворено Полтавську губернію, місто починає зростати і впорядковуватися.

Певних відомостей про початкову освіту Котляревського немає. Гадають, що перші знання хлопець міг дістати у парафіяльній школі, яка існувала в Полтаві ще з XVII століття і в якій за тодішніми звичаями дітей навчав дяк. Згодом, у 1780 – 1789 роках, Котляревський вчиться у Полтавській духовній семінарії, де учителями були колишні вихованці Київської академії і Харківського колегіуму, які в навчанні й вихованні дотримувалися ще старих схоластичних традицій. Дуже багато часу приділялося вивченню латинської мови. Котляревський протягом якихось 5 років знайомився в оригіналі з кращими творами римської літератури, зокрема з «Енеїдою» Вергілія.

У 1789р. Котляревський залишає семінарію, не закінчивши її повного курсу; напевно, життєрадісного, жвавого юнака ніяк не приваблювала духовна кар’єра. Спочатку він служив чиновником у різних полтавських канцеляріях, пізніше був домашнім учителем у поміщицьких родинах на Полтавщині. У ці роки уважно приглядається до життя українського народу, вивчає його побут, звичаї, фольклор, мову. Саме на цей час – середина 90-х років XVIII ст. – і припадає початок роботи Котляревського над поемою «Енеїда». Протягом 1794 – 1796 рр. І.Котляревський працює над першими трьома частинами поеми. Вже перші розділи «перелицьованої» в бурлескному стилі «Енеїди» поширю¬валися в рукописних списках і набули чималої популярності серед читачів [14, с. 5-7].

Дванадцять років з 1796 – до 1808 рр. перебував Котляревський на військовій службі. Сіверський полк, в якому він служив, брав участь у задунайському поході російської армії 1806 – 1807 pр. під час російсько-турецької війни, особливо відзначившись у баталіях під Бендерами та Ізмаїлом. За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень його було декілька раз нагороджено, надано чин капітана. Але і в період військової служби Котляревський продовжував писати: про це свідчить його «Пісня на новий 1805 год князю Куракіну», написана у 1804 році.

У 1808 році І.Котляревський виходить у відставку і пробує влаштуватися на цивільну службу в північній столиці. У 1809 році з’являється друком його знаменита поема у чотирьох частинах «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским». На титулі містилося авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних зданий».

Пішовши у відставку і не влаштувавшись на службу в Петербурзі, Котляревський через деякий час оселяється у Полтаві і займає в 1810р. посаду наглядача в «Будинку для виховання дітей бідних дворян». Це був своєрідний навчально-виховний заклад, в якому здобували освіту діти не тільки дворян, але й вихідців з інших верств суспільства. Якщо в духовних школах панували схоластичні, богословські предмети, то в цьому «Будинку» головна увага приділяється вивченню природних наук, літературі, а також музиці, танцям, гімнастиці. Котляревський з любов’ю ставився до вихованців, дбав про їх щоденний побут і навчання [14, с. 13-15].

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревському як офіцерові було доручено сформувати 5-й козачий полк. Правда, йому не довелося брати безпосередньої участі в боях. І після розгрому наполеонівської армії Котляревському не раз давалися відповідальні доручення воєнного характеру: він виїжджав з депешами у ставку російської армії, що містилася в Дрездені, двічі їздив у Петербург (1813р.) та в Кременчук (1818p.).

Багато сил і енергії віддав І.П.Котляревський культурному піднесенню Полтави; особливо цікавила його справа організації місцевого театру. Після закінчення війни з Наполеоном Котляревський повертається до Полтави та з запалом віддається театральній діяльності. Він бере участь у влаштуванні любительських вистав, виконуючи ряд комічних ролей в популярних тоді п’єсах Я.Б. Княжніна.

У 1816 р. його було призначено директором Полтавського театру, і, коли незабаром в Полтаві виступила трупа Штейна, в складі якої був талановитий актор-кріпак Щепкін, Котляревський багато робить у справі піднесення культури сценічного мистецтва. Він здружується з Щепкіним, сприяє викупові його з кріпацтва, пише спеціально для нього п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які й були з успіхом поставлені в 1819 р. Спільна театральна діяльність Котляревського і Щепкіна протягом чотирьох років (1818 – 1821) приносить відчутні результати: Полтавський театр стає провідним на Україні, про нього далеко поширюється добра слава.

Взагалі Котляревський у ці роки був глибоко обізнаний з культурно-мистецьким життям країни, підтримував тісні зв'язки з рядом письменників, журналістів, науковців. Він дуже добре знав пам'ятки старовини, прекрасно розбирався в українському фольклорі та етнографії. Котляревський багато допомагав вченим-історикам і етнографам – Б.Бантишу-Каменському, авторові кількатомної «Истории Малой России», I.Срезневському, В.Парсекові [15, с. 3].

Зокрема слід відзначити близькість українського поета до декабриста М.М. Новикова, який служив управителем канцелярії полтавського генерал-губернатора. Один із організаторів товариства «Союз благоденства», палкий прихильник республіканського ладу, М.М. Новиков увів Котляревського в засновану ним масонську ложу «Любов до істини», очевидно, підготовляючи його до вступу в товариство. Поруч з Пестелем, Рилєєвим, Муравйовим-Апостолом, Бестужевим-Рюміним М.М. Новиков був одним із видатних діячів декабристського руху, і його, коли б не передчасна смерть у 1822 році, напевно, теж не минула б найсуворіша кара царя.

Невідомо, наскільки глибоко розкрив Новиков перед Котляревським мету й завдання декабристів, як поставився письменник до їх програми, але і характер громадської діяльності і творчість Котляревського свідчать про те, що ідеї дворянських революціонерів були йому не чужими. 1818 р. І.П.Котляревський обирається членом харківського «Товариства аматорів красної словесності», в 1821 р. – почесним членом петербурзького «Вільного товариства аматорів російської словесності», в якому на той час керівну роль відігравали поети-декабристи і літератори, ідейно близькі до них – Ф.Глінка, К.Рилєєв, М.Бестужев, О.Бестужев, М.Гнєдич, А.Корнілович.

У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося. Воно з’явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора [16, с. 4].

Звичайно, вплив ідей декабризму відбився на творчості Котляревського (це виявилося у щирій симпатії до простих людей, в засудженні жорстокості кріпосників, у викритті зловживань чиновників тощо), проте не можна твердити, що письменник стояв за революційний характер оновлення суспільства. У своїх суспільно-політичних поглядах він залишався на позиціях поміркованого просвітительства, надіючись на мирне розв’язання соціальних суперечностей.

В ці роки Котляревський майже безвиїзно живе в Полтаві. У 1827 р. йому довелося зайняти ще й посаду попечителя «богоугодных заведений» (так називалися тоді лікувальні заклади і богадільні). І на цій службі він виявив себе простою, щирою, гуманною людиною. Як показують свідчення сучасників, будинок Котляревського намагалися відвідати всі проїжджаючі через Полтаву. Письменник теж любив бувати в сім’ях жителів Полтави, завжди тепло й щиро розмовляв з людьми [12, с. 178-180].

Жив Котляревський скромно і просто. «Під скромною простотою українця, – пише його біограф С.П. Стеблін-Камінський, – Котляревський приховував найпіднесенішу душу, доступну всім благородним почуванням... подавав тим, що зверталися до нього, добрі й корисні поради і по змозі допомагав, покриваючи всі дії своєї доброчинності присмерком таємниці. Він любив бувати в товаристві, був люблений і шанований у вищому колі і в середньому; був душею всякої бесіди, особливо дружньої, мав чудовий дар розповідати розумно й весело, часто вживав алегорично, завжди до речі і з вигадливістю, приказок і різних місць з книг... Мова його відтінювалась малоросійським наріччям, але була жвава, оригінальна усмішка раз у раз вигравала на устах».

Інші сучасники також одностайно підкреслюють такі риси вдачі Котляревського, як веселість, дотепність, природний нахил до гумору й сатири. Гуманний і доброзичливий, він був одночасно гостро уїдливим і нещадним у висвітленні негативних життєвих явищ і осіб. Письменник виявляв виключне знання народного гумору й сатири, глибоку обізнаність з українською етнографією і фольклором. Він знав безліч приказок і прислів’їв, афоризмів і пісень, якими завжди пересипав свою мову; любив розповідати анекдоти, часто вигадуючи їх сам.

У 1835р. через хворобу Котляревський залишає службу і йде у відставку. До останніх днів життя І.П.Котляревський працював на літе¬ратурній і науковій ниві, підтримував творчі контакти з передо¬вими людьми Росії.

Останні роки життя він зовсім мало виходив з дому, але його безперервно відвідували друзі й знайомі. Незадовго перед смертю він відпустив на волю дві сім'ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим усе своє майно [13, с. 200-202].

До І.Котляревського постійно зверталися за підтримкою і порадою представники найширших верств населення, і кожному він намагався надати необхідну допомогу. Тому з величезним сумом і болем було зустрінуто звістку про його смерть 10 листопада (29 жовтня) 1838 року.

На похорон зійшлося населення всього міста, виявляючи свою

глибоку шану великому письменникові і простій, щирій, гуманній людині. Згодом на його могилі було споруджено пам’ятник у вигляді невисокої колони із позолоченим хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент, де на мідній дошці було зроблено напис: «Майор И.П.Котляревский, сочинитель «Энеиды на малорусском

наречии».

30 серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито пам’ятник першому класикові нової української літератури, виконаний відомим скульптором Л.В. Позеном. У своїй промові на цьому святі М.Коцюбинський, характеризуючи роль І.П.Котляревського в розвиткові української культури, підкреслив, що «занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову... і голосно залунало по широких світах» із його творів.

Ці слова М.Коцюбинського ніби розшифровували рядки Т.Г.Шевченка з його поезії «На вічну пам’ять Котляревському», що вибиті бронзою красувалися на постаменті пам’ятника, встановленого на могилі письменника:

«Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!»