Репресії проти національних меншин в 30-ті роки
Процеси національного відродження народів, що відбувалися у попередній період, вступили в конфлікт із прагненням більшовицького керівництва створити жорстко централізовану державу, орієнтовану на досягнення світового панування. Своєї основної мети «коренізація» досягла – комуністичний режим міцно утвердився на нашій землі, знайшов там соціальну опору, створив широку мережу закладів адміністративного, психологічного та духовного впливу на населення. Це дозволило владі відмовитись від політики поступок і перейти до «широкого наступу соціалізму по всьому фронту».
Переломним у цьому процесі можна вважати 1933 рік. Саме тоді у Києві була сфабрикована справа так званої «Польської організації військової» (ПОВ). Після численних арештів в столиці справа почала поширюватися по регіонах. У 1934 році в усіх областях по ній проходило тисячі чоловік – переважно вчителі польських національних. Повсемістно було «викрито» контрреволюційну організацію ПОВ. Було проведено широкомасштабне вивчення стану культосвітніх установ національних меншин. Здійснення його покладалось на спецкомісії, до складу яких входили представники ДПУ, Наркому і парткомів.
Навесні 1933 р. почалися масові “чистки” в КП(б)У, які безпосередньо стосувалися польських комуністів. По всій Україні близько 15 000 чоловік, що обіймали відповідальні посади, було виключено з партії. На листопадовому пленумі ЦК КП(б)У, що відбувся 1933 р., П.Постишев повідомив, що “майже всіх звільнених людей заарештовано та розстріляно летючими загонами або заслано”. Загалом у 1933–1934 рр. КП(б)У втратила майже 100 тисяч чоловік. Наприклад, у Польському інституті культури були арештовані всі комуністи, за винятком одного. Підписання 26 січня 1934 р. договору про ненапад між Польщею і Німеччиною ускладнило радянсько-польські відносини. Воно посилило негативне ставлення до поляків з боку радянських властей.
У 1935 р. Політбюро ЦК КП(б)У приймає постанови “Про польський робітфак у Бердичеві”, “Про польський педагогічний інститут”, “Про інститут польської культури”, “Про реорганізацію сітки районових польських газет”, на підставі яких ці установи були закриті, а випуск польських газет припинено4. Всі громадяни польської і німецької національності були звільнені з роботи на великих оборонних заводах УРСР. На XIII з'їзді КП(б)У у 1937 р. вказувалося: “У Варшаві отамани буржуазних угрупувань Західної України, Буковини, Закарпаття і центрів націоналістів у західних країнах домовилися з послами фашистської Німеччини, білопанської Польщі та Угорщини про єдність дій проти СРСР”5. Пізніше приймаються постанови про розформування польських національно-адміністративних одиниць. У 1935 р. був ліквідований польський Мархлевський район і почалася масова депортація польського населення з місць його компактного проживання. 16 жовтня 1935 р. Політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову “Про переселення 1500 польських родин з прикордонних районів Вінницької області” . Основними районами, куди виселяли поляків, були східні та південні райони України, Казахстан, райони Сибіру.
Депортація поляків зробила свою ганебну справу: зірвала людей з їхнього кореня, перемішала й розділила роди й родини. Москва надіялася на те, що, перемішуючи народи, вона створить із цієї мішанини єдиний радянський народ. Контингенти осіб, виселених за національною ознакою, насправді не були однонаціональними, підкреслюють українські дослідники. Наприклад, національний склад польських спецпереселенців станом на 1 квітня 1941 р. був такий: поляки — 96 593, євреї — 59 034, українці — 9334, білоруси — 9084, німці — 271, інші — 2730 чоловік. Щоб втримати народ у покорі, більшовики створювали для українців і поляків спеціально сплановані суспільні умови, які негативно впливали на формування їхньої ментальності. Найжорсткішим методом були репресії, що нищили кращих представників польського населення, а решті поляків прищеплювали почуття страху за власне життя. Крім винищення свідомих представників польської національної меншини, вони вдалися до сіяння розбрату і ворожнечі до Польської держави та польського народу. У тоталітарній державі все робилося для того, щоб поляки зневажали свою мову і національну приналежність. Тривав процес закриття національних польських шкіл і культурних установ. Офіційні органи влади, заявляючи, що поляки знають українську мову, перетворювали польські школи в українські. Із таких мотивів у Барановському районі було закрито 200 польських шкіл . На початку 1937–1938 навчального року в УРСР залишилося лише 50 польських шкіл (95 731 учень), 10 українсько-польських (2 153 учні), 2 російсько-польські (875 учнів), 1 російсько-українсько-польська (294 учні), 1 єврейсько-польська (935 учнів) із загальної кількості 21 656 шкіл У 1938 р. Й.Сталін видав указ про обов'язкове вивчення російської мови в школах, інших навчальних закладах, що відрубувало коріння всім національним мовам в Україні . 10 квітня 1938 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову “Про реорганізацію національних шкіл в Україні”. У ній говорилося, що “насадження національних шкіл завдавало великої шкоди справі правильного навчання і виховання”, і визнавалося “недоцільним і шкідливим дальше існування особових національних шкіл”. Виходячи з цього, польські школи та інші навчальні заклади до серпня 1938 р. мали бути закриті6. Подібні дії, безумовно, були невиправданими, але таке розв'язання національного питання штучно підштовхувало нації і народності до прискореного злиття та асиміляціі.
Цілі, котрі переслідувало керівництво проводячи голодомор не повністю були досягнуті, особливо в західних районах – лісова місцевість і близькість до кордону не дозволили владі виморити усіх «неугодних». І тоді керівництво вдалося до інших засобів. 2 січня 1935 року вийшла секретна постанова ЦК КП(б)У «Про переселення 8000 господарств із прикордонної смуги», а вже 7 січня утворено комісію з переселення на чолі з Шелехесом. Переселенців слід було попередити, що причина виселення полягає у нелояльності до влади. Під переселення потрапляли поляки та німці, які направлялись у Донецьку та Дніпропетровську області. Дозволялося брати домашні речі, знаряддя праці та запас їжі. У першу хвилю переселенців попали переважно люди заможні, а також хуторяни, яких важко було колективізувати. Відселяли переважно з близьких від кордону сіл. Проте ця акція була тільки початком нової, більш масштабної хвилі переселення. Спеціальні плани встановлювалися для районних первинних організацій. Можна не сумніватися, що і ці, завищені, плани були перевиконані. У результаті частина польських сіл майже обезлюдніла. Залишки їхнього населення були переселені до сусідніх сіл у спустілі хати.
А колись квітучі містечка перетворювалися на дрібні і поступово занепадали. Акція вивезення до Казахстану була виконана НКВС з використанням армії, партійних та державних установ. В окрузі і районах діяли спеціально утворені комісії з виселення «польсько-німецьких контрреволюційних елементів», до складу яких входили місцевий партсекретар, голова виконкому і начальник відділу НКВС. Працівники органів НКВС визначали сім’ї і складали списки людей на виселення, та збирали компрометуючий матеріал на них, визначали час і спосіб прибуття сімей на залізничну станцію, графік від’їзду поїздів тощо. У кожне польське, німецьке та чеське село направлявся агітатор, який мав витлумачити для жителів рішення влади. Як правило, вони говорили, що це робиться для добра людей, переконували в необхідності укріплення прикордонної смуги й колгоспів. Тим, кого переселяли, говорили, що на новому місці їм дадуть по 25 гектарів землі на одне господарство і поселять на родючих землях. Їм повідомляли, що звільнять від різних податків на 3 роки, виділять насіння, будматеріали та кредити. Їх обманювали, стверджуючи, що на них чекає організована торгівля, медично-санітарні та культурні державні установи, а будинки і господарські приміщення їм віддадуть в кредит на 8 років. Люди мало вірили цим словам, але виходу не було. Оголошення про виселення сім’ям повідомляли за кілька днів перед початком, щоб останні приготувалися до подорожі. У деяких селах за залишену власність давали грошову компенсацію. Цікаво, що дехто з виселених поляків, особливо молоді, зуміли втекти по дорозі, чи з місця призначення і повернулися в рідні місця ще перед війною. Та більшості цього не вдалось. Важкою була доля переселенців. Перші місяці вони жили в наметах, а іноді просто неба. Житло будували з саману, а вікна і двері часто заміняли ковдрами. Багато людей, особливо дітей, хворіли і помирали. Школи на новому місці відкривали тільки російські.
Одночасно з переселенням ліквідовувалися і культурно-освітні досягнення «коренізації» . Відбувається повна уніфікація як загальної, так і спеціальної освіти. Вже 29 червня 1934 року виходить постанова РНК, затверджена Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію особливих шкіл, технікумів, Одеського німецького педінституту та особливих національних відділів і класів у школах, технікумах та вузах УСРР», згідно якої були закриті окремі німецькі школи. Їх перевели на російську та українську мови та відповідні навчальні програми. У середині 30-х років було згорнуто діяльність наукових, краєзнавчих товариств та їхніх осередків.
20 вересня 1935 року ЦК КП(б)У прийняв рішення «Про польські школи», в якому визнавалася необхідність переведення польських шкіл на українську мову, як штучно створених, та заміни учителів-націоналістів. Саме ця постанова стала підставою для масового закриття польських шкіл.
Тоді ж було прийнято рішення «Про польські сільради», де пропонувалося провести чистку польських сільрад від неблагонадійних елементів та їх реорганізацію. 4 листопада 1935 року ЦК КП(б)У приймає нове рішення про переселення поляків і німців – на цей раз на територію Чернігівської, Дніпропетровської, Донецької областей.
Депортації продовжувалися і надалі, аж до 1941 року. Так у червні 1936 року з Вінницької області було виселено близько 900 родини поляків, німців і чехів7 . Як виявилося, і це не межа. Протягом 1939 – 1941 років проводиться масове переселення польського та чеського населення до новоствореної Ізмаїльської області. Точної кількості депортованих встановити не вдалося, відомо, що це десятки, а можливо і сотні сімей. Причому переселялися сім’ї не тільки з польських сіл, а й з українських .
Водночас із переселенням серед польського та німецького населення з другої половини 30-х років розгортаються масові репресії, що супроводжуються фізичним знищенням його значної частини. Підставою для їх розгортання став оперативний наказ № 00485 по НКВС СРСР від 11 серпня 1937 року, підписаний М. Єжовим «Про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну розкольницьку та терористичну діяльність польської розвідки в СРСР». Згідно нього з 20 серпня до 1 листопада 1937 р. підлягали арешту особи за такими ознаками:
1. Не розшукані до цього часу члени Польської організації військової.
2. Військовополонені польської армії, які залишились в СРСР.
3. Перебіжчики з Польщі незалежно від часу їх переходу до СРСР.
4. Політемігранти та політбіженці з Польщі.
5. Колишні члени ППС та інших польських, антирадянських партій.
6. Найбільш активна частина місцевих націоналістичних антирадянських елементів польських районів та населених пунктів .
Більша частина населення, засуджена до концтаборів, не повернулася. По суті, до самого початку 40-х років тривав справжній геноцид по відношенню до польської, чеської та німецької меншин. Хоча слід зауважити, що не менше лиха випало на долю корінних жителів краю – українців. Відсоток репресованих серед росіян і євреїв був дещо меншим, але досить значним. Одночасно тривала ліквідація решти досягнень попередньої політики. У 1938 році на виконання постанови Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних шкіл України» було закрито польські, німецькі та чеські школи, які переводились на українську чи російську мову викладання . Цій акції передувала скрупульозна робота комісії, яка обстежила навчальні заклади району і констатувала майже повний занепад їхньої роботи . Закриття шкіл супроводжувалось масовим закриттям релігійних закладів. До 1939 року припинили роботу всі католицькі костьоли та монастирі. Така ж доля спіткала німецькі кірхи і більшість синагог.
Власники і частково працівники таких закладів були репресовані, як експлуататорські елементи. Це сприяло зростанню декласованого елементу, зменшувало кількість робочих місць. Сільське населення починає виїжджати до міст, особливо на схід і центр України, Росії, інші республіки СРСР. Значно погіршився життєвий рівень населення. Така ситуація викликала серйозні емігрантські настрої, особливо серед німецького та польського населення. «Радянська влада незаконно грабує селян, мучить голодом. В газетах пишуть про досягнення, а насправді нічого немає. В Німеччині звертають більше уваги на селянські маси ніж радянська влада. Що ми бачимо доброго у колгоспі, крім голоду нічого немає. Літо працюємо, а прийде розрахунок, отримаєш за трудодень кілограм, як хочеш, так і живи», – описує тогочасне становище селян житель німецької колонії Рисовата.