Моральний тип мислення журналіста

совість релігійна свідомість

деонтологічна свідомість

духовність

моральність:

- принцип монадності;

- принцип екзистенційного крещендо;

- принцип полі системності цілей;

- принцип ефективності споглядання;

- принцип ненасильства;

- принцип третьої правди;

- принцип толерантності;

- принцип вітальності.

Навколишній світ, у якому ми сьогодні живемо і працюємо, дуже швидко змінюється і змінює під нашим впливом умови людського існування. Іншою стає сама людина з її політичною культурою і духовними запитами. Проте, чи всі сфери нашої свідомості розвиваються в одному напрямку? Людина сповна збагатила свій багаж знань, але чи зробило її це моральнішою, доброчеснішою? Зрозуміло, що знання і переконання, знання і мораль, знання і самокультура не завжди розвиваються синхронно. Однак, попри всі негативні явища, які ще присутні в царині моральної свідомості, створюються хартії, кодекси, що допомагають регулювати морально-етичні засади суспільства, зокрема в журналістиці. Одним із таких документів є „Папська рада з питань соціальних засобів комунікації“[9]. Мотивація її написання полягає в тому, що в наш час масові комунікації, в тому числі й ЗМІ, трансформуючи суспільству спосіб життя та вибору, інформацію, різноманітну гаму поглядів тощо, можуть пропонувати конструктивне чи деструктивне бачення правди, добро чи зло, гуманізм чи насильство. Саме тому, нині питання етики і моралі актуальні як ніколи, а їх ігнорування призводить до модифікації людських цінностей. У чому ж полягає морально-етичний обов’язок ЗМІ на основі цього документу? Насамперед, слід зауважити, що залежно від того, як люди використовують медіа, в них може розвиватися здатність до співчуття або ж нарцисизм. „Через призму віри – подається в документі – історія людської цивілізація бачится як довга мандрівка, яка веде від Вавилону(символ зруйнованої комунікації) до зішестя Святого Духа і огненних язиків (відновлення комунікації силою посланого Сином Духа Святого“[9;543]. Відомо, що уся людська комунікація, побудована на тріаді Отця, Сина і Святого Духа, через Слово проповідує любов як найвищу моральну чесноту. Звідси випливає, що ЗМІ не самочинять, а є знаряддям у людських руках, які їх використовують на власний розсуд. З іншого боку, це – інструмент, який, як компас, може направляти ці ж руки у добре русло справ.

Далі зазначається, що зростаючий ідеологічний та економічний тиск на журналістів знижує існуючі етичні стандарти. Церковна культура виступає на захист інформаційної культури медіа від загрози бездумного накопичення фактів. Також цей документ наводить приклади соціальної комунікації, що стоїть на службі у людини (економічні, політичні, культурні, виховні та релігійні аспекти). Кульмінаційним є висловлювання, що містить у собі основний деонтологічний принцип журналістики – „людина і спільнота людей є метою і мірилом їх спілкування із медіа; комунікація повинна відбуватися від людини до людини і на вигоду людства“[9;549]. Таким чином, цей документ наголошує на тому, що зі створенням засобами комунікаційних технологій нових потенціалів Добра і Зла, виникає потреба постійного вивчення впливів і особливо етичних наслідків нових медіа.

Розглянемо статтю професора В.Іванова „Принципи журналістської етики та контроль за їх дотриманням”[4]. Оскільки за радянських часів пріоритетами в журналістській етиці були партійність, висока ідейність, правдивість, народність, масовість, критика і самокритика, то й досі, як зазначає дослідник, у нас професійна етика більше ототожнюється з мораллю, ніж з діловою стратегією та соціальною відповідальністю. І не погодитися тут не можна. Часто деякі журналісти вважають, що мораль суперечить зароблянню грошей у конкурентній боротьбі, або що ще гірше – етика і бізнес – речі несумісні. Однак таке судження помилкове і є наслідком багатьох стереотипів. У журналістів обов’язково мають бути чіткі орієнтири, які дозволяють і допомагають їм приймати вірні рішення в неоднозначних ситуаціях. Такі положення містяться у кодексах, деклараціях, хартіях і канонах різних країн, від США до Білорусії. Щодо західних медіа, то з цієї статті можна винести кілька властивих їм ознак. Це, насамперед, чітке відокремлення журналістом повідомлення новин від висловлювання власної думки. Важливим є: перевірка достовірності інформації, зустрічі журналістів з покритикованими особами, вказування джерел інформації, уникнення прихованих методів збору інформації та ін. Щодо контролю, то В.Іванов вважає, що його можуть здійснювати регіональні та загальнодержавні ради з питань ЗМК, комісії з оцінки якості публікацій, загальнонаціональні ради з питань преси тощо. Не меншу роль відіграє і самоконтроль, який здійснюється через розгляд скарг читачів, слухачів, глядачів та розбір конфліктних ситуацій між самими медіазасобами. Що стосується громадського контролю, то найважче його здійснити у комерційних ЗМІ. „В Україні основна причина низького рівня дотримання етичних принципів журналістами, – зазначає В.Іванов, – це економічна залежність; саме вона штовхає видання або в обійми держави, або власників, яких медіа цікавить не як підприємство, а тільки як засіб впливу на суспільство і проштовхування вигідних рішень“[4;40]. Очевидно, що за таких умов використання журналістами етичних принципів сьогодні неабияк потрібне, щоб сприяти журналістській солідарності і довірі до них авдиторії.

Та не все так безнадійно неетично та аморально в нашому журналізмі, як це може спочатку видатись. Якби він була всуціль продажним і джинсовим, то не було б такого сильного зацікавлення ним з боку влади та олігархів. І тут чимало залежить від позиції ЗМІ та журналістів, рівня їхньої соціальної відповідальності, етичних принципів і засад, яких завжди намагаються дотримуватися справжні професіонали слова. Спробуймо скласти своєрідний каталог деонтологічних вимог до журналістів.