2. Релігійне мистецтво Індії хііі–хіх ст.Ст.

У кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. Північну Індію завойовують тюрки. Менше ніж за 20 років Мухаммед Гурі завоював майже всю половину півострова Індостан. Утворюється нова держава Делійський султанат, заснована намісником Мухаммеда Гурі – Куйбаддіном Айбеком (1206 – 1210). Однією з головних причин завоювання була роздрібненість індійських князівств та поділ суспільства на касти, обороною держави могла займатись лише каста воїнів – кшатріїв. Утворення великої централізованої держави супроводжувалось утвердженням ісламу як державної релігії. Панування ісламу відразу позначилось на характері індійського зодчества. Іслам, що в корені відрізнявся від індуїзму, вимагав нових культових споруд. Першопочатковий натиск мусульманства був руйнівним, релігійний фанатизм не знав пощади, стало звичаєм після завоювання кожного міста зрівнювати з землею брахманські храми і стирати в пил колони ногами розлютованих слонів. В Індії почали будувати мечеті, мавзолеї, медресе. У архітектурі, що посідала ведуче положення в мистецтві, наступила нова доба. Ясний, шляхетно-вишуканий архітектурний образ мечетей, що втілював чітку концепцію ісламу про єдиного бога, якого неможливо втілити в мистецтві, різко відрізнявся від язичницьких брахманських храмів, які були переповнені зображеннями численних божеств, священних тварин та їх символів, що відображали багатющу різноманітність індійської природи. Природне, довільне, часто хаотичне розташування їх на стінах храмів позбавляло їх ясного чіткого силуету, він ставав аморфним, розпливчастим, подібним до природної гори, переповненої богами, людьми, тваринами, рослинам – тобто об’єктами матеріально світу. Навпаки, архітектура ісламу була скерована на повне абстрагування від матерії, тому оперувала не природними формами, як брахманське зодчество, а абстрактними геометричними формами.

Індійські мечеті дещо відрізнялись від арабських мечетей. Поверхня індійської мечеті була пластична, хоч і без скульптури. Улюбленим матеріалом індійських зодчих став червоний пісковик, який робив стіну теплою, природною, ніби втілював життя тіла будови. Стіни прикрашаються вишуканим декоративним різьбленням – ажурним або інкрустованим – яке на відміну від скульптури не порушувало архітектурну площину, а тільки оживляло та збагачувало фактуру стіни, залишаючи її строго організованою. Облицьовувалися мечеті не глазурованою плиткою, а мармуром. Мечеті ставили на платформах, велика увага приділялася створенню штучних пейзажів – водойм, квітників. Перші мечеті не були ще досконалими довершеними архітектурними спорудами. Часто для будівництва мечетей використовували колони із індуістських храмів, ставлячи одна на одну дві-три колони. Такі колони не вписувались органічно в архітектуру дворової мечеті. Збереглася мечеть Куват ул іслам. Особливо ефектна стіна, що відділяє молитовну залу від внутрішнього двору, прорізана килевидними арками із загостреними верхівками, як вікна у брахманських храмах. Цікаво, що створюючи ці арки індійські зодчі використовували кладку з напусками, а не істину конструкцію арки, що свідчило про сталість архітектурних традицій.

Найвизначнішою спорудою ХІІІ ст. є Мінарет Кутб Мінар. Цей мінарет не був пов’язаний з мечеттю, а був зведений сам по собі. Він мислився як могутній величний символ мусульманської релігії. Ця величезна башта переможно возноситься над землею, а висічений на ній напис сповізає «про захист бога на сході і заході». Висота мінарету 72 метри. Діаметр основи 15 м. а на вершині – 2 метрів. Кутб Мінар вражає своєю монументальністю, продуманістю пропорцій, конструктивною ясністю і строгістю. Ствол мінарету розділений на 5 ярусів. При чому кожним верхній ярус менший за нижній по ширині і висоті, таким чином досягається баштовість мінарету, поступовий перехід від грузької основи до легкого верху. Цим Кутб Мінар відріняється від інших мінаретів Індії, які мали не баштовий, а стовпообразний характер. У мінареті Кутб Мінар здається, що кожний ярус ніби виростає з попереднього, при тому цей ріст ніби призупиняється наростами круглих примхливої форми балконів, що оперізують ствол мінарету. Вміння передати в архітектурі органічність росту форми перейшло в мінарет з шикхари – завершення індійського храму. Але тут ідея росту втілена без органічної природної конкретності, а у абстрактних, простих і строгих формах. Поверхня нижнього ярусу складається з прямокутних і круглих колонок, що чергуються між собою і ніби зібрані в пучок. Поверхня другого ярусу складається вже тільки з круглих колонок, третього ярусу – з прямокутних колонок. Багато орнаментовані обхідні балкони, що розділяють яруси.

Новий період в історії Північної Індії починається на поч. XVI століття. У 1526 р. нащадок Тимура – Бабур (1506 – 1530) переміг делійського султана і захопив Делі. Бабур став засновником династії Великих Моголів, що існувала до 1707 року. У період боротьби між спадкоємцями Бабура (1530 –1555) народилась нова феодальна держава Великих Моголів. Столицею було м. Делі, а резиденцією Моголів – Агра. За спадкоємців Бабура: Хумаюна, Акбара (1556–1605), Джехангіра (1605-1627), Шаха Джехана (1628–1658) держава Великих моголів переживала розквіт.

Створення могутньої централізованої держави сприяло розвитку культури і мистецтва. Перед індійською культурою постала проблема подолання відчуженості і ворожнечі між індусами і мусульманами. З’являється ряд релігійно-філософських вчень, які намагаються подолати кастову замкненість індуїзму і нетерпиме ставлення ісламу до ідолопоклонства. Одним з найголовніших було вчення секти сікхів, яка була заснована учнем Кабара – Нанаком (1469–1538) на початку XVI століття. Сікхи подолали кастовість і проповідували рівність всіх члені секти – сикхів перед вчителем – гуру. Велике значення мало вчення бхакті, згідно з яким «бог пізнається не знаннями, а любов’ю”. Отже бхакті проповідували гуманне ставлення до всіх людей, основане за повазі до кожної особистості. Для релігійної політики Великих Моголів характерна толерантність і віроперпимість, що було продиктоване тверезим політичним розрахунком. Поширюється ідея об’єднання всіх народів Індії. Але в Індії Великих Моголів існували страшні соціальні контрасти. Джавахарлал Неру писав, що Шах Джехан був сучасником Людовіка XIV і його двір у Делі з його «павиним троном» був розкішніший і величніший, ніж Версаль, але подібно до Версалю тримався на зубожінні та експлуатації народу.

Головне місце в мистецтві Індії посідає індо-мусульманська архітектура. Шедевром світової архітектури є мавзолей Тадж Махал, збудований Шаном Джеханом для своєї улюбленої дружини Мумтаз Махал. Коли вона умирала, то взяла з нього три обіцянки: не одружуватись вдруге. Виховати дітей, збудували їй пам’ятник, найгарніший у світі. Хан Джехан виконав всі три бажання своєї дружини. Будівництво мавзолею Мумтаз Махал продовжувалось 18 років – з 1632 до 1650 року. Для його побудови були запрошені найкращі архітектори Сходу. Всі роботи очолював прославлений зодчий Устад Мухаммед, а згодом його учень Устад Ахмед. Вони створили поему в мармурі, ніжну пісню про вічне кохання. Мавзолей стоїть на платформі на березі річки Джамни. Будова являє собою куб із скошеними кутами, перекритий 5 куполами. Центральний купол набагато вище підіймається над бічними, його висота 75 метрів. Весь мавзолей зроблено з чистого білосніжного мармуру, що підкреслювало ясність строгість і чистоту архітектурних форм, надає архітектурі особливого ліризму, ніжності, жіночості. Хоча висота мавзолею 75 м., він не справляє враження масивної, громіздкої будови, навпаки, здається витонченим і легким. Щоб досягнути такого враження майстри застосували ряд засобів: кути октагона – основи будови зрізані, отже вона немає чітких граней, ніби розчиняється в повітрі. Дуже полегшує будову і те, що стіни прорізані великими арочними проймами, що позбавляє стіну масивності, важкуватості. П’ять куполів, що поринають в небо, також посилюють враження піднесеності. І нарешті те, що мавзолей відображається у дзеркальній воді, створює враження, що храм не стоїть на землі, а парує над нею. Чотири мінарети надають композиції завершеності, обрамлюють її, виділяючи центр. Інтер’єр Тадж Махалу вражає казковими візерунками, вирізьбленими по мармуру, оздобленому самозвітами. Особливо гарною є мармурова огорожа (ширма), яка обгороджує надгробні камені. Вона нагадує біле мереживо. На іншому березі річки Джамни Хан Джехан хотів збудувати для себе такий самий мавзолей, тільки з чорного мармуру. Проте цим мріям не судилося збутися, оскільки владу захопив син Хана Джехан, в плани якого не входило будувати мавзолей для батька. Тому Хан Джехан був похований біля своєї дружини у мавзолеї Тадж Махал.

П’ятнична мечеть у Делі (1644-1658), збудована Шахом Джеханом, є найбільшою в Індії, у світі вона займає друге місце після Кордовської мечеті. Мечеть стоїть на високій платформі, розміри якої 100 х 100 м. і висота 10 метрів, і панує над містом. Її стіни складені з червоного пісковика, а куполи облицьовані білосніжним мармуром з чорними перехватами. Проте таке співставлення двох матеріалів не пішло на користь архітектурі мечеті. Тому що у порівнянні зі стінами куполи здаються не об’ємними і не матеріальними, а ніби намальованими на тлі неба. Втрата єдності між масою, формою та матеріалом свідчила про наступаючу кризу індійської архітектури періоду великий моголів.