2. Податкове регулювання інвестиційної діяльності.

Теоретичною основою податкового регулювання є бюджетна концепція Лаффера. Він довів, що податкові надходження одночасно є результатом і податкової ставки, і податкової бази. Зі збільшенням податкової ставки відповідно скорочується її база. На цій підставі був зроблений висновок: активізація інвестиційної активності можливо досягти за допомогою радикального зменшення податкового навантаження, а саме шляхом оптимального оподатковування.

Досвід розвинених країн по стимулюванню інвестиційної діяльності свідчить, що на неї позитивно впливає диференційований підхід до надання цільових податкових пільг.

Методи податкового регулювання інвестиційних процесів:

А) Впровадження диференційованих ставок оподатковування. Система оподатковування повинна мати інвестиційну спрямованість, що досягається застосуванням в оподатковуванні обґрунтованої диференціації ставок податків залежно від розміру одержуваного прибутку й рівня використання доходу на інвестиційні цілі. Також, можливе застосування понижуючих коефіцієнтів, залежно від приросту частини прибутку, що використовується на виробничий розвиток, у порівнянні з попереднім податковим періодом.

Б) Впровадження механізму усунення подвійного оподатковування доходу й дивідендів акціонерних товариств. Оподатковування дивідендів на рівні акціонерів доцільно здійснювати по більш низькій ставці, чим оподатковування інших доходів, що збільшить активність інвесторів по вкладенню коштів в акції підприємств.

В) Звільнення від сплати податку на певний термін. Інвестиційні пільги можна надавати лише на нетривалий строк, пов'язаний з виходом підприємства на проектну потужність, оскільки постійні пільги приводять до значних структурних деформацій в економіці, обмежують конкуренцію.

3. Бюджетне й грошово-кредитне регулювання інвестиційної діяльності. Бюджетні методи регулювання для України мають особливе значення, оскільки ринок інвестиційних ресурсів недостатньо сформований, існує гіпертрофована структура економіки, надмірна диференціація технічного рівня виробництв, високий рівень монополізації, не замкнутість на внутрішній ринок виробничих циклів, банки майже не здійснюють довгострокового кредитування, а власних інвестиційних коштів у підприємств недостатньо.

Грошово-кредитна державна політика також повинна впливати на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг і роботу банківської системи.

4. Регулювання інвестиційної діяльності проведенням гнучкої амортизаційної політики. У промислово розвинених країнах серед джерел інвестиційних ресурсів засоби амортизаційного фонду мають найбільшу питому вагу. Однак, масове застосування прискореної амортизації має наступні наслідки:

- збільшується чистий прибуток суб'єктів господарювання за рахунок укриття їх в амортизаційному фонді від податків.

- збільшується швидкість оборотності капіталу.

- збільшуються темпи й частка накопичення в національному доході у зв'язку з тим, що схований в амортизаційному фонді прибуток вилучається з розподілу на накопичення й споживання.

- відбувається нарощування розмірів основного капіталу завдяки змушеним інвестиціям й, як результат цього, надмірне накопичення виробничих потужностей.

- прискорене амортизаційне списання, штучно завищуючи витрати виробництва, сприяє підвищенню цін.

- штучне зменшення балансових прибутків у результаті прискореного списання веде до зменшення надходжень у бюджет податкових платежів із прибутку.

- зменшення балансового прибутку веде до зменшення абсолютних розмірів частини прибутку, що виплачується у вигляді дивідендів, зменшує їх рівень.

- прискорене амортизаційне списання обумовлює відрив балансової вартості основних фондів від їхньої ринкової вартості.

- в умовах кризи прискорена амортизація може виявитися неефективною.

5. Регулювання участі інвесторів у приватизації. Перехід до грошового етапу приватизації дає можливість залучити більшу кількість інвестицій. Головна мета такої приватизації складається в появі ефективних власників, що здатні здійснити необхідні капітальні вкладення й налагодити нормальний виробничої процес. Ефективними методами грошової приватизації є проведення аукціонів, комерційних конкурсів із продажу майна, що перебуває в державній власності.

6. Регулювання фондового ринку. У процесі регулювання фондового ринку держава може застосовувати прямі й непрямі методи впливу на інвестиційну активність. Прямі методи:

А) Емісія державних цінних паперів, тобто облігацій внутрішньої державної позики.

Б) Продаж пакетів акцій приватизованих підприємств. Держава визначає перелік пакетів акцій, які будуть запропоновані на продаж у першу чергу, і встановлює їх початкову ринкову вартість. Саме так держава впливає на пропозицію цінних паперів на фондовому ринку.

В) Створення системи захисту інвесторів від втрат із залученням до цієї сфери державних страхових компаній зі змішаною формою власності.

Г) Запобігання монополізації фондового ринку. Держава проводячи антимонопольну політику, встановлює обмеження на володіння пакетами акцій, проводить реєстрацію, ліцензування фінансових посередників, створює умови для сумлінної конкуренції на фондовому ринку.

Непряме регулювання фондового ринку здійснюється через податкову політику, регулювання грошової маси й обсягів кредитів, встановлення дисконтної ставки й резервної норми, регулювання операцій з іноземними валютами, експортно-імпортних операцій, операцій з іноземними цінними паперами.

7. Залучення іноземних інвестицій і регулювання умов вивозу капіталу із країни. Залучення іноземного капіталу може здійснюватися: як пряме інвестування через створення підприємств із іноземним капіталом; спільних підприємств; через продаж іноземним інвесторам цінних паперів; а також одержання кредитів, позик.

Обмеження вивозу капіталу із країни може бути досягнуте через посилення контролю за угодами з нерезидентами й офшорними компаніями; обмеження обсягів кредитування нерезидентів і вивозу валютної виручки від операцій на ринку цінних паперів, насамперед державних; спрощення процедури легалізації тіньового капіталу, зменшення розміру податку на прибуток з його власників у випадку його виробничого використання.

8. Індикативне регулювання інвестиційної діяльності (державно-приватне партнерство). Воно спрямовано на узгодження пріоритетів державної політики в цій області із програмами розвитку значного національного капіталу, сприяння йому в здійсненні важливих проектів переозброєння промисловості й виходу на світові ринки. Здійснюється в наступних формах:

- оренда державних суб'єктів;

- контракти про державні закупівлі;

- договори про розподіл продукції;

- лізинг;

- концесії – це надання з метою задоволення суспільних потреб державою на підставі договору вітчизняним або іноземним суб'єктам на платній основі права на створення або управління об'єктом концесії за умови прийняття концесіонером зобов'язань і майнової відповідальності.

ТЕМА № 7

ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ І ЙОГО СТРУКТУРА

ПЛАН

1. Структура й пріоритети розвитку господарського комплексу країни.

2. Промисловий комплекс.

3. Агропромисловий комплекс.

4. Сфера товарного обігу.

1. Сфера матеріального виробництва є найважливішою складовою національної економіки. До сфери матеріального виробництва відноситься сукупність галузей, що виробляють засоби виробництва й предмети споживання. У галузях матеріального виробництва створюється нова вартість продукції (промисловість, сільське господарство, будівництво) або збільшується вартість раніш зробленого продукту (торгівля, транспорт).

Розвиток і управління матеріального виробництва національної економіки здійснюється через регулювання діяльності підприємств, великих галузей, підгалузей, міжгалузевих господарських комплексів.

Класифікаційною одиницею галузі є підприємство як юридична особа, що має самостійний баланс і рахунок у банку. Якщо підприємство займається різнорідною діяльністю, воно враховується в складі тієї галузі економіки, до якої належить переважна частина його діяльності.

Галузь – це сукупність підприємств і виробництв, володіють спільністю виробленої продукції, технологією й потребами. У складі великих галузей виділяють підгалузі.

У складі господарського комплексу виділяють також міжгалузеві господарські комплекси. МГК – це сукупність підприємств, які економічно, технологічно й організаційно взаємозалежні між собою й випускають готовий до кінцевого споживання певний вид продукції. До складу МГК надходять: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хіміко-лісовий, комплекс будівельних матеріалів, оборонно-промисловий, транспортний, аграрно-промисловий, соціальний.

За показниками розвитку Україна відноситься до індустріально-аграрних країн світу. Промисловість виступає провідною сферою економіки країни, визначає рівень її економічного розвитку, можливості участі у світовому господарському житті.

Технологічний або техніко-економічний уклад – це сукупність технологій, характерних для певного рівня розвитку виробництва. Розрізняють наступні уклади:

Перший уклад був заснований на нових технологіях у текстильній промисловості, використанні енергії води.

Другий – пов'язаний з розвитком залізничного транспорту й механізацією виробництва на базі використання парового двигуна. Економічним стимулом цього періоду були вугілля й транспортна інфраструктура.

Третій уклад базувався на застосуванні в промисловому виробництві електроенергії, розвитку важкого машинобудування й електротехнічної промисловості. У цей період розвивається виробництво автомобілів, кольорових металів, концентруються банківський і фінансовий сектор.

Четвертий уклад заснований на подальшому розвитку енергетики, на використанні нафти, газу. У розвинених країнах до середини 70-х р. він досяг свого максимального зростання.

П'ятий уклад, одержав розвиток у середині 80-х років. Він ґрунтується на досягнення в області інформаційних і комунікаційних технологій, аерокосмічної техніки, наукомістких виробництв.

Шостий уклад почав формуватися на початку ХХІ ст. і характеризується розвитком біотехнології, генної інженерії, штучного інтелекту.

Основні завдання регулювання сфери матеріального виробництва періодично міняються залежно від цілей державного регулювання соціально-економічного розвитку країни. В теперішній час в умовах завершення трансформаційних процесів і становлення ринкової економіки основними завданнями державного регулювання господарського комплексу національної економіки є:

1. Підтримка галузей економіки, що забезпечують майбутнє економічне зростання.

2. Раціональна структурна перебудова сфери матеріального виробництва шляхом зміни співвідношень між видобувними й переробними галузями, підвищення ролі наукомістких виробництв.

3. Технічне переозброєння галузей матеріального виробництва.

4. Взаємовигідна інтеграція у світову економіку в якості рівноправного партнера розвинених країн світу.

5. Підвищення якості й конкурентноздатності вітчизняної продукції на внутрішньому й зовнішньому ринках.

6. Раціоналізація розміщення суб'єктів матеріального виробництва по регіонам країни.

7. Досягнення соціальної прийнятності економічних процесів у депресивних, не перспективних галузях.

8. Забезпечення екологічної безпеки виробництва, особливо в енергетиці, хімічній й металургійній промисловості.

2. Державна промислова політика – це цілісна система заходів, інвестиційно-структурних перетворень, спрямованих на вирішення стратегічних і тактичних завдань розвитку реального сектора: зростання виробництва, підвищення конкурентноздатності національної економіки й окремих галузей.

Промислова політика сприяє усуненню застарілих виробничих структур і формуванню нових; прискоренню науково-технічного й управлінського процесу; сприяє оптимізації входження вітчизняних підприємств у глобалізовану світову економіку. Промислова політика ґрунтується на механізмах, що дозволяють поєднувати інтереси корпорацій й держави. Основою державної промислової політики є рішення інноваційно-інвестиційних проблем економічного зростання.

Суб'єкти державного регулювання промисловості в Україні – це міністерства й державні комітети, національні комісії.

Основні методи й способи державного регулювання промисловості.

1. Кредитно-грошове регулювання – передбачає зміну розміру дисконтної ставки, норм обов'язкових резервів; розміру податків, доступності кредитів, наявність експортних пільг.

2. Демонополізація й розвиток конкуренції.

3. Управління якістю продукції, насамперед сертифікація продукції, технологій і виробництва за міжнародними стандартами.

4. Макроекономічне планування й програмування – визначає цілі й пріоритети розвитку промисловості в цілому й окремих МГК; зосереджує ресурси на стратегічно важливих, перспективних напрямах промислового виробництва; визначає орієнтовані обсяги промислового виробництва; орієнтує підприємницьку діяльність у бажаному для суспільства напряму.

5. Розміщення держконтракту й держзамовлення – стимулює виробництво; сприяє прогресивним структурним зрушенням в економіці; забезпечує поповнення державного матеріального резерву. Держава виступає найбільшим прямим замовником продукції, робіт і послуг. Державне замовлення здатне викликати мультиплікативний попит, тим самим активізувати виробництво. Особливо важлива роль держзамовлень у підтримці вітчизняних виробників. У розвинених країнах держзакупівлі становлять 20-30 % ВВП, причому особливо значна частка держзакупівель у продукції ОПК – понад 50 %. В теперішній час формуються різні види державних замовлень:

- оборонне замовлення – його формування обумовлене необхідністю підтримки на належному рівні обороноздатності й безпеки країни.

- держзамовлення на наукові дослідження – ціль формування цього замовлення складається в прискоренні освоєння вітчизняних і іноземних науково-технічних і технологічних досягнень.

- держзамовлення на поставку продукції в державний матеріальний резерв. Державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей.

- держзамовлення на будівельні й ремонтні роботи. До складу держзамовлення входить: будівництво об'єктів, будинків і споруджень для державних структур, здійснення будівельно-монтажних і будівельно-ремонтних робіт для держустанов і бюджетних організацій, будівництво житла, шкіл, лікарень і т. ін.