6. Початок науково-критичного підходу до вивчення історії України. М. Максимович.

Жив у 1804-1873рр. Свої дослідження української етнографії та історії Михайло Максимович розпочав у 30-х рр. XIX ст. як прихильник романтизму. Згодом, у 50-60-х рр., у його творчості дедалі помітнішими стають риси науково-критичного ставлення до джерел. У Максимовича не було великих узагальнюючих праць з історії. Проте Максимович зарекомендував себе в українській історіографії як аналітик і критик. Він плідно займався опрацюванням проблем, що стосуються давнього періоду історії східних слов'ян і Київської Русі. Його цікавили, зокрема, такі питання, як початки Русі, походження назв "варяг", "Русь", русько-візантійські і русько-скандинавські відносини, історія християнства, матеріальна і духовна культура Київської держави, роздробленість і як наслідок – міжусобиці, монголо-татарське нашестя. Аналізуючи давні літописи, Максимович окреслив первісну територію Русі переважно межами землі полян. Проте русами він вважав, услід за літописцем, найперше дружинно-князівський елемент. При цьому він стверджував, що це був елемент не варязький, а руський, східнослов'янський. Отже, Максимович був переконаний, що назва Русь носить місцевий, східнослов'янський, а не норманський характер. Заслугою Максимовича було те, що він намагався систематизувати всі доступні йому факти, проаналізувати джерела і висловити свою думку про генезис давньокиївської держави. На відміну від інших тогочасних істориків, він зробив висновок, що Київська держава виникла як історично зумовлене явище, внаслідок прагнення "руського світу" до "стрункості" і "повної єдності". Тобто, вчений обґрунтовував концепцію про утворення східнослов'янської держави як наслідок самобутнього процесу розвитку. Важливе значення для науки мали міркування Максимовича про етнічний склад давньоруської держави. Він підтримував учених, які виступили з критикою концепції про переважаючий вплив варязьких елементів на все суспільне - життя слов'ян. Максимович ще в 30-40-х рр. XIX ст. вказав на високий рівень економічного й культурного розвитку слов'ян, обґрунтував передові ідеї про їх етногенез, про їхні мовно-діалектичні особливості у територіальних зонах. Російські історики (В.Татіщев, М.Карамзін) розглядали роздрібленість лише як регресивне явище, яке не мало позитивних рис і було породжене "нерозумними діями" київських князів. Максимович рішуче відкидав такі судження. Удільні князі, на думку вченого, прагнули піднести свою велич, закладали міста, зводили церковні й монастирські будівлі, школи, поширили освіту. Як прихильник ідеї про поступовий розвиток, Максимович підкреслює, що і в цей період Київська Русь продовжувала зростати, міцніли її економічні і торговельні зв'язки, розвивалась культура. Максимович досить детально, як на той час,, дослідив процес формування, розвитку й занепаду князівств, дав характеристику діяльності князів, склав їхню генеалогічну таблицю, уточнив дати найважливіших подій т.ін. З-поміж інших значних подій минулого особливу увагу ученого привернула історія нашестя монголо-татар. Максимович вважав це явище для Русі лише негативним і руйнівним. В історичній науці XIX ст. довго тривала суперечка про так зване запустіння Київської Русі під час монголо-татарської навали. Це твердження Максимович відкинув як ненаукове. Вчений писав, що Київська Русь була жива і в попелищі пожарищ і ніколи не ставала диким степом. Міста, на його думку, дійсно були варварськи зруйновані, але незабаром відбудовані. Населення поверталося і продовжувало працювати в нових умовах. У "Філологічних листах", адресованих Погодіну, відповідаючи на його теорію великоруського заселення Подніпров'я в Київській добі, Максимович обгрунтовано доводив, що організаційним центром Русі було київське Подніпров'я, його культурне і соціально-політичне середовище. З часів литовського панування на Україні Максимович торкнувся лише окремих питань. З цього розділу української історії йому належать статті: "Дещо про землю Київську", "Замітки про землю Волинську", "Пам'ять про київського воєводу Григорія Хоткевича", "Листи про князів Острозьких" та ін. Максимович, зокрема, вважав, що українські землі потрапили у XIV ст. під владу литовських князів Гедиміновичів внаслідок завоювань, а не добровільного об'єднання. Дослідження Максимовича стали вагомою часткою української історіографії XIX ст., чимало його відкриттів та міркувань залишаються цінними до наших днів.

Проблеми історії козацтва у працях М. Максимовича.

Жив у 1804-1873рр. Велику увагу приділив дослідженню історії козацтва України та визвольної боротьби проти Польщі XVI - XVII ст. Слід мати на увазі, що в першій половині XIX ст. серед науковців точилися гострі суперечки з цілого кола проблем, у тому числі і про походження козацтва. Одні історики вели початок його від стародавніх докнязівських часів і доводили, що козаки були норманами, вихідцями зі Скандинавії. На думку російського історика М.Погодіна, козаки були племенем, в родоводі якого поєднувались слов'янські та тюркські елементи. Максимович перший піддав науковій критиці подібні концепції і переконливо доводив, що українське козацтво не було окремим племенем. Максимович визначав козацтво не як етнічну категорію, а як окремий стан, і його виникнення пов'язував з певним періодом історичного розвитку українського народу. Максимович перший в українській історіографії звернув також увагу на козацтво як первісно-військовий в своїй основі стан та показав дальший поділ його на козаків-поселенців, які жили на волості, і військовий табір - на Запоріжжі. Максимович також довів, що поява українських козаків (принаймні звістки про них у письмових пам'ятках) датується кінцем XV ст. Підґрунтям виникнення і розвитку козацтва, відповідно до поглядів Максимовича, був народний елемент. Причини створення козацтва бачить у факторі зовнішньому - нападах татар і гнобленні з боку Литви та Польщі. Добу польського панування на Україні - від Люблінської унії 1569 р. до визвольної війни під проводом Б. Хмельницького – Максимович справедливо вважав окремим важливим періодом в українській історії. У дискусії з польськими істориками Максимович різко заперечував твердження про те, що експансія Польщі в Україну є фактом нібито справедливим і благотворним. Максимович вказував, що Люблінська унія була договором двох сторін, України й Польщі, про з'єднання їх в одну Річ Посполиту. Люблінську унію вчений розглядав як юридичний акт, як згоду українського лицарства (тобто козацтва) служити польському королеві нарівні з поляками. Проте служба за цією угодою, як підкреслює Максимович, не означала гноблення однієї сторони другою, яке почалося над українським народом після унії. Щодо оцінки Брестської церковної унії 1596 р., то Максимович дотримується концепції "Історії русів". Він дивиться на унію як на одну з головних причин розгортання національно-визвольного руху, в якому об'єднувались усі сили і стани народу, за винятком тих знатних князівських родів, що за своїм духом і культурою перестали бути українцями, зокрема, князі Вишневецькі, Адам Кисіль, Четвертинські, Радзивілли та ін. Визвольним рухом історик вважає боротьбу всіх верств українського суспільства, починаючи від посполитих, козаків і міщан і кінчаючи українською православною шляхтою та духівництвом, більшість якого не схилилась перед польським гнобленням. Отже, цей рух він розглядав як загальнонародний у своїй основі. Максимович ставив високо поміж козацькими гетьманами Сагайдачного, вважаючи його другою за значенням історичною особою після Б.Хмельницького як у справах військових, так і в державних. Максимович бачив у Сагайдачному виразника інтересів не лише козацтва, а й усього українського народу в найголовніших сферах політичного і воєнного життя. Значне місце в його оцінці історичних подій початку XVII ст. і ролі в них Сагайдачного зайняло питання про боротьбу з агресією Туреччини та Криму. Важливим питанням історії України XVII ст. , яке знайшло своє відображення у працях Максимовича, було питання про визвольну війну українського народу під проводом Б.Хмельницького. Максимович розглядав її як справедливу і всенародну, оскільки розпочалась і розгорнулась війна саме в той період, коли нестерпним став гніт і панування польських магнатів і шляхти над українським народом. Користуючись доступними йому джерелами, Максимович розкрив також фактичний бік історії приєднання України до Росії від рішення Земського собору в Москві 1 жовтня 1653 р. і до акту, що звершився на Переяславській Раді 8 січня 1654 р. Належить Максимовичу і першість в застосуванні на новому, позитивістському науковому рівні тези про тяглість української історії від княжих часів до козацьких. Дослідження Максимовича стали вагомою часткою української історіографії XIX ст., чимало його відкриттів та міркувань залишаються цінними до наших днів.