§3. Тотальна війна на винищення населення

ПОЛІТИЧНА "ДЕЗИНФЕКЦІЯ" ПО-НАЦИСТСЬКИ

Визнаючи тільки силові методи управління захопленими тери­торіями, новоявлені колонізатори віддавали перевагу фізичному терору. Обіцянка фюрера, що на Сході він провадитиме "планомірну політику народовигублення", висловлена ще в 30-ті pp. в розмові з публіцистом Германом Раушнінгом, не була обмовкою. На українській землі фаши­сти позбавили життя 5 млн. 264 тис. чоловік мирного населення та військовополонених.

Для здійснення небувалого терору нацистські проводирі створили відповідний механізм — безжального та невблаганного Молоха у виг­ляді СС і СД. У березні 1941 р. Гіммлерові як рейхсфюреру СС було надано необмежену свободу дій для виконання "особливих завдань фю­рера", що випливали з "остаточної боротьби двох несумісних політичних систем". У відповідній директиві Гітлера підкреслювалося, що за дії, спрямовані проти "ворожих цивільних осіб" на радянській території, не буде ніякого покарання "навіть якщо ці дії є військовим злочином..."

У в цьому, і в інших керівних документах наголошувалося, що з цивільним населенням слід поводитися "безпощадно", щоб не вигляда­ти слабкими. Збереглося висловлювання фюрера за липень 1941 р. про те, що "гігантський простір" слід якнайшвидше прибрати до рук "шляхом розстрілу кожного, хто скоса погляне", адже чим далі на Схід, "тим менше вартує людське життя".

На "Сході , як фашисти називали окуповані території СРСР, зок­рема Україну, вони взагалі не вважали за потрібне церемонитися з 'тубільцями . У лютому 1942 р. з відділу контррозвідки Генерального штабу вермахту в міністерство східних окупованих областей надійшла доповідь про обстановку в Україні. У ній, зокрема, зазначалося: "Усю­ди за рубежем абсолютно не розуміють політики Німеччини щодо українців... На Україні управління здійснюється лише методом терору" [ЦДАВОУ, ф.КМФ-8, оп.2, спр.91, арк.116].

Знахабнілі авантюристи, нацистські ватажки, хоч як дивно, усвідо­млювали себе злочинцями. Але одного разу ставши на згубний шлях, далі вже йшли напролом, торуючи його чимраз новими злочинами про­ти людства. "І коли ми переможемо, то хто спитає нас про методи?" — записав у своєму щоденнику Геббельс після тривалої розмови з Гітле-ром. І далі: "На нашій совісті стільки всього, що ми повинні перемогти, інакше весь наш народ і ми на чолі всього, що є для нас дорогим, буде­мо знищені" [Война Германии против Советского Сюза. 1941-1945. — Берлин, 1991, с.7].

Розпізнавши суть "нового порядку", населення України в основній своїй масі не визнало його — не лише відверто людиноненависницьку

Расистську ідеологію нацизму, а й усе те, що вона принесла в Україну. Іочуття відрази незмірно посилилося, коли українці зіткнулися з тотальним фізичним терором окупантів. А торкнувся він прямо чи опосередковано всіх, хоч на вістрі його насамперед були "політичні вороги" рейху: комуністи та євреї.

Полювання на членів комуністичної партії та посадовців радянської влади розпочиналося відразу після приходу німецької армії. Списки та адреси цих людей ще задовго до початку війни складалися фашистсь-

158 >■ .-Л-

159

кими спецслужбами. Так були підготовлені "Особлива розшукова кни­га для СРСР", "Німецька розшукова книга", "Довідковий лист вияв­лень місць проживання". У полювання на комуністів, комсомольців, радянських та профспілкових активістів, депутатів рад і взагалі всіх небажаних (слід сказати, що тільки членів КП(б)У на окупованій території залишилося "без дозволу партії" 113 тис. чоловік) ревно включилися жертви сталінського колгоспного будівництва, ті, хто постраждав від великого терору' та ін. Стіни будинків, паркани були заліплені наперед виготовленими відозвами до населення із закликами повідомляти про комуністів, працівників НКВС, радянських активістів тощо. Такі самі заклики лунали з гучномовців, установлених на автома­шинах, що безперервно роз'їжджали вулицями міст.

Жодне повідомлення не залишалося поза увагою окупантів. У день вступу в с.Андріївка Балаклейського району Харківської області фаши­сти розстріляли весь актив — 18 чоловік. Доноси сипалися з усіх боків. У серпні 1941 р. в місцеву німецьку військову комендатуру надійшов донос старости села Дмитрашківка Вінницької області И.Берестина про те, що під час виконання вказівки німецьких властей стосовно ви­значення готовності зернових до збирання комуніст Г.Слюсар "терори­зує жителів і підбурює їх не збирати врожай" [ЦДАВОУ, ф.КМФ-8, оп.2, спр.397, арк.6]. Слюсаря тут же заарештували й розстріляли.

Серед комуністів і комсомольців було чимало безмежно відданих комуністичним ідеям людей. І вмирали вони по-геройськи. У Верх­ньодніпровському районі Дніпропетровської області комуніста П.Пальоху поліцаї кинули в річку під лід. Останніми його словами були такі: 'Пальоха вмирає, але Радянська влада, Комуністична партія житимуть завжди" [ЦДАГОУ, ф.1, оп.9, спр.8, арк.95].

Багато комуністів та радянських активістів було вигублено через систему заручників, яку широко використовували фашисти в боротьбі проти руху Опору. За 1941-1944 pp. загинуло не менш як 50 тис. членів ВКП(б).

ГІТЛЕР'

"ВІЙНА ЗА£ВІТОВЕ ПАНУВАННЯ -

ЦЕ ВІЙНА ПРОТИ ЄВРЕЇВ"

У надміру складній та суперечливій українській історіографії Другої світової війни є проблема, що не тільки викликає підвищений інтерес дослідників і широкої громадськості, а й протягом тривалого часу істот­но позначається на міжнародній репутації України. Це проблема долі

українського єврейства під час фашистської окупації. Протягом майже півстоліття в радянській історіографії замовчувалася трагедія україн­ських євреїв, що опинилися на окупованій німцями території й стали жертвами політики геноциду. Твердження, що війна Німеччини проти європейських народів була передусім "хрестовим походом" Гітлера проти євреїв, не є безпідставним. Існує принаймні кілька пояснень того, чому Гітлер та його посіпаки ополчилися проти єврейського етно­су, втягнувши майже всю німецьку націю в один із найбільших злочинів у світовій історії. Але жодне з них не дає вичерпної відповіді. Не пре­тендуючи на остаточні висновки, спробуймо й ми поміркувати над цим вельми непростим питанням.

Те, що така людина, як Адольф Гітлер, котра, за висновками багатьох психіатрів та психоаналітиків, мала чи не всі існуючі в природі психічні розлади й відзначалася розумовою нестабільністю з нахилами до безумства, не могла не мати об'єкта всепоглинаючих страху та нена­висті — це зрозуміло. Так само зрозуміло й те, що злидар із віденсь­ких передмість, молодий художник-невдаха Гітлер не міг не дивитися з хворобливою заздрістю на недоступні йому комфортабельні єврейські особняки в буржуазних кварталах міста. Антисемітський "пунктик Гітлера поступово під впливом одного із засновників націонал-соціа-лістичної течії, журналіста з незакінченою медичною освітою та першо­го редактора друкованого органу цієї партії "Фьолькішер беобахтер Дітріха Еккарта, якому майбутній фюрер німецького народу присвятив свою книжку "Mein kampf" ("Моя боротьба'), переростає в безумну юдофобію.

В міру того, як Гітлер робив політичну кар'єру, його вульгарні анти­семітські уявлення набували вигляду доктрини. Вирішальну роль у цьо­му відіграв вплив авторів, що спеціалізувалися на викритті єврейських "злочинів проти людства": Е.Гумбеля, барона фон Мантойфеля і, особ­ливо, А.Розенберга, які прищепили перспективному політикові Гітлеру ідею "іудео-більшовизму'. У своїй книжці "Радянська Іудея", напи­саній у 1924 р., Розенберг так сформулював свою концепцію: "Більшо­визм — це політична боротьба євреїв усіх країн проти національної інтелігенції всіх народів, щоб із допомогою нацькованих проти неї ниж­чих шарів народу знищити її та на її місце поставити євреїв або залеж­них від них людей" [Война Германии против Советского Союза. 1941-

1945. - Берлин, 1991, с.24].

Гітлер настільки перейнявся ідеями своїх наставників, що за участю Геббельса створив майже універсальну пропагандистську тріаду: поєд­нав "іудео-більшовизм" із слов'янофобією (з антиросійською акцен-тацією): "Російський більшовизм є лише нова, властива XX століттю

■**-*'* 160 *&Ч#->

~Ч:--*£ 161 **>'"•%.

ОГОЛОШЕННЯ

Виходити ЖИДАМ на вулиці воза діль­ницю, яка замешкам жадана, иансуворіюе заборонено.

Винятки:

Жидам з дорідкамн, и« обороті яких мішт%аРвідііовідна помітка, вільно проходити бічними вулицями в часі від

6,30 год.— 8,30 год. 12,00 год. —14,00 год. 17,00 год. —1830 год. Проходити головними вулицями (Ковель­ською, Головною. Північною. Київською) вільно тільки до найближче воложеної бічної вулиці.

Прмшокам жвдікмт podhmm мим lUb-м фиимипж «уящюш ■ указати mm c—M Wfo-nraa alforo дм w» годиш мплым аааароасіини,

Зуямшпка заФормем.

Жиди, які норушать це розпорядження, БУДУТЬ ПОКАРАНІ СМЕРТЮ.

Г "ніс. ^Кта**Р °«РУ"

_fcW(1^_fc. І ^л*^ ЛІНДНЕР.

Рис. 57. Оголошення про створення єврейських гетто у містах України

спроба євреїв досягти світового панування" [А.Гитлер. Моя борьба. Перевод с немецкого. — М., 1998, с.562]. Синтезований і майже містичний образ єврея (багатій-здирник, він же — більшовик-екс-пропріатор) у нацистському пропагандистському кліше посідав ключо­ве місце. Віднині для німецького обивателя було зрозуміло: єврейсько-більшовицька загроза виходить з Росії, ця країна — страшний ворог Німеччини. Але перелякані бюргер та бауер можуть бути спокійними: фюрер знає, що слід робити. Недаремно він виголосив: "Кінець пану­вання євреїв у Росії означатиме водночас кінець Росії як держави" [Алан Буллок. Гитлер и Сталин. Жизнь и власть, кн.2. — Смоленск, 1994, с.325-326]. Отже, боротьба проти "іудео-більшовизму" — це боротьба проти Росії. І коли російську загрозу буде усунуто, тоді

територія та незліченні багатства цієї країни врятують німецький народ і рейх від загибелі, забезпечивши їм "життєвий простір". Так поясню­валася та виправдовувалася, принаймні, у внутрішньому користуванні, німецько-фашистська агресія проти СРСР. На нашу думку, наведені міркування Гітлера найбільш адекватно відбивають підґрунтя Голоко-сту, тобто, тотального геноциду щодо українських євреїв у 1941-1944 pp., жертвою якого стало близько 1 млн. осіб.

Необхідно підкреслити, що єврейська катастрофа була частиною загальної трагедії, яку пережив ввесь народ України, що став жертвою нацистських душогубів. Але якщо слов'ян, зокрема українців, убивали за політичними ознаками, то євреїв — лише за те, що вони євреї.

Доводиться, на жаль, констатувати, що пекельного літа 1941 р. серед багатьох євреїв похилого віку, котрі пам'ятали німецьку окупацію України часів Першої світової війни, панувало переконання, що, мовляв, гірше, ніж за Сталіна, вже не буде. У їхніх головах виникали асоціації з німцями зразка 1918 p., котрі до євреїв ставилися так само лояльно, як і до решти населення України. І як же жорстоко помилили­ся, а відтак поплатилися життям ті, хто мав можливість виїхати у радянський тил і не скористався з цього. Хтось залишився заради нажитого майна та житла, а хтось у надії на повернення "кращих часів".

Для розуміння суті єврейсько-українських взаємин у роки німець­кої окупації слід врахувати невизначений правовий статус єврейського населення в Україні взагалі. Попри те, що навіть за несприятливих умов сталінщини внесок євреїв у розвиток господарства, містобудування, медицини, культурного життя, науку традиційно був досить вагомий, взаємини українців з євреями дістали тенденцію до політизації. В про­тистоянні різних груп населення, що всіляко розпалювалося більшо­вицьким режимом, політично активній частині євреїв було відведено не дуже вдячну роль.

Багато з них, передусім молоді люди, відчували до радянської влади вдячність. Адже це вона реально вивела їх за межу осілості, урівняла в правах із неєвреями, відкрила шлях до заповітної мети май­же кожного єврея — освіти, престижних посад, добробуту. Євреї відчували свій моральний борг перед радянською державою й прагнули чесно відробити його на найвідповідальніших ділянках, і не тільки в сфері економіки та культури, а й у горезвісних органах держбезпеки. Сталінське керівництво відверто зловживало такими виявами патріотизму, зовсім не турбуючись про наслідки цієї активності для са­мих євреїв та граючи їхнім двозначним і ризикованим становищем. Є, втім, різкіші оцінки. Ось що пише один із діячів української діаспори С.Мечник: "Відомо, що в 1920-х і 1930-х pp. в Україні комуністична

162

163

партія використовувала євреїв у своїй антинаціональній політиці проти українців. А це і могло викликати антиєврейські настрої" [С.Мечник. Вивчаймо ворога. — Мюнхен, 1989, с.36].

"ОСТАТОЧНЕ ВИРІШЕННЯ"

Отже, в Україні напередодні нападу Німеччини створився сприят­ливий ґрунт для ймовірної трансформації побутових непорозумінь се­ред населення в етнічні та, як наслідок, — для зростання антисеміт­ських настроїв. Такою обстановкою спритно скористалися фашистські окупанти. Серед першочергових завдань окупаційної влади знищення євреїв як стрижень у низці заходів щодо дебільшовизації було передба­чено спеціальною директивою Верховного головнокомандування вер­махту (вересень 1941 р.). В ній, зокрема, говорилося: "Боротьба проти більшовизму вимагає нещадних та енергійних дій насамперед проти євреїв, котрі є головними носіями більшовизму" [ЦДАВОУ, ф.КМФ-8, оп.2, спр.149, арк.136].

Антиєврейські заходи вживалися фашистами негайно після захоп­лення того чи іншого населеного пункту. Єврейська людність як воро­жа рейхові спеціальними наказами відокремлювалася від решти насе­лення. Для євреїв запроваджувалася спеціальна позначка, яку під стра­хом смерті вони мусили носити на одязі. їм заборонялося бувати в крамницях, на ринках, користуватися комунальним транспортом, відвідувати їдальні, кафе тощо. У Західній та Центральній Україні, як і на території генерал-губернаторства, євреїв заганяли в спеціально виділені міські квартали — гетто. Виходити з цих резервацій катего­рично заборонялося, як, власне, заборонялося й усе інше.

Водночас фашисти вдавалися до масових, нічим не обмежених роз­прав із єврейським населенням. Для цього були створені айнзатцгрупи з професійних убивць ("майстрів", за термінологією СД) від 1000 до 1200 чоловік у з'єднанні. Командири айнзатцгруп у ранзі генералів СС мали право особисто ухвалювати рішення (щоправда, інформуючи про це вище керівництво) про розстріли величезних мас людей, майно яких конфісковувалося "на користь рейху". На території України діяла айн-затцгрупа "С" під орудою бригаденфюрера СС доктора Раша. До скла­ду її входили кілька айнзатцкоманд, а також допоміжних підрозділів, сформованих із місцевих добровольців ("Буковинський курінь та ін.).

Масові винищувальні акції супроводжувалися шаленими пропаган­дистськими кампаніями, на які мобілізовувалися всі засоби інформації. Нацистська пропагандистська машина працювала на повну потуж-

ність, задурюючи населення. А потенціал її був чималий: майже 170 газет, 15 радіостанцій, кіномережа, виставки, потужний пересувний пропагандистський центр — німецький спецбатальйон U-3 ("Украї-на"-3), безліч інших ланок розгалуженого окупаційного апарату. Про те, яке місце в пропаганді на українське населення посідала тема "іуде-більшовизму", можна судити вже з того, що в 700 номерах київської газети "Нове українське слово" їй було приділено 576 статей. Кіно-агітки "Євреї та НКВС", "Сталін і євреї" та інші постійно демонстру­валися в кінотеатрах. Пожвавилися й добровільні агітатори.

Подаючи єврейство як "опору більшовизму", нацисти переслідували мету використати антибільшовицькі настрої та расові забобони частини населення, щоб створити враження, нібито, мовляв, усе суспільство вима­гає від німців ліквідації євреїв. Брехливий аргумент "всенародної вимо­ги" знищення київських євреїв використали, замітаючи сліди своїх зло­чинів, організатори масових убивств у Бабиному Яру у вересні 1941 р.

Водночас німці розраховували на те, що в антиєврейські акції вда­сться втягнути якомога більше українців. Справді, певна частина насе­лення, переважно міські та сільські люмпени, зазіхаючи на єврейське майно й житло, піддалася спокусі розправитись із беззахисними людь­ми. Але за кожним таким епізодом зазвичай стирчали вуха нацистсь­ких провокаторів. "СС і поліція знаходили підтримку в антиєврейськи налаштованої частини місцевого населення", — читаємо в дописі

Рис. 58. Знущання над єврейськими інтелектуалами у Львові. Липень 1941 р.

164

165

керівництва поліції безпеки та СД на окупованій території. І далі: "Незабаром після окупації німецькими військами Литви та України там розпочалися погроми. Вони сталися почасти з ініціативи, а почасти з потурання оперативних груп і команд особливого призначення" [Война Германии протав Советского Союза. 1941-1945. — Берлин, 1992, с.117]. У свою чергу, начальник поліції безпеки та СД Р.Гейдріх давав такі рекомендації: "Не перешкоджати спробам самоочищення від комуністів та євреїв у щойно окупованих областях. Навпаки, необхідно їх заохочувати, але не залишаючи слідів, щоб ці місцеві діячі "самообо­рони" не могли пізніше послатися на розпорядження й політичні Гарантії" [Там само, с.104].

Юдофобський морально-психологічний тиск на українців підкріп­лювався залякуванням. Відразу після захоплення того чи іншого насе­леного пункту військові комендатури вивішували в людних місцях накази такого роду: "Якщо будь-хто пустить єврея на ночівлю чи на­дасть житло, той буде негайно розстріляний не тільки сам, але і його сім'я". Водночас призначалася солідна винагорода за кожного виказа­ного окупаційній владі комуніста, чекиста або єврея — до 10 тис. карбованців і п ять пляшок горілки. Такою була ціна життя людини, іноді — цілих родин.

Поставивши єврейське населення поза законом, німці наче окрес­лювали навколо нього "зону відчуження", прирівнюючи його до люто­го ворога. Антиєврейські кампанії зазвичай супроводжувалися захода­ми провокаційного характеру. Ось типовий приклад. В "Інструкції про поводження з місцевим населенням", виданій начальником оперативно­го тилового району "Південь" 16 серпня 1941 p., говорилося: "Якщо злочинця не встановлено, то акта саботажу і диверсій необхідно припи­сувати не українцям, а євреям та росіянам, і проти них слід провадити репресивні заходи" [ЦДАВОУ, ф.КМФ-8, оп.2, спр.150, арк.21]. А керівник поліції безпеки та СД в окупованих районах Еріх фон Бах-Целевськи ще й залякував підлеглих: "Там, де партизани, там і єврей, а де єврей, там і партизан".

Лякали населення "єврейськими зловмисниками" невипадково. Та­ка підступність мала на меті втягнути (чи, принаймні, нейтралізувати) українців до "остаточного вирішення єврейського питання в Україні". Адже якась частина євреїв ще залишалася навіть після проведення ма­сових винищувальних акцій, тож окупанти поспішали із завершенням того, що згодом дістало назву "Голокост". Але в документах, як вітчиз­няних, так і німецьких, прямих доказів про підтримку антиєврейських акцій українським загалом немає. Участь же в них так званої україн­ської допоміжної поліції не дає жодних підстав ототожнювати її з

Рис. 59. Група євреїв М.Станіслава перед стратою. 1941 р.

широкими масами населення. Адже поліція становила мізерну його частку. Та й ставлення до її участі в антиєврейських акціях з боку більшості місцевих жителів було негативним.

У своїй юдофобській політиці гітлерівці могли розраховувати лише на підтримку люмпенів, подаючи їх як 'частину суспільства', що праг­не покінчити з радянською владою, тобто, владою "узурпаторів-євреїв". Саме вони, мовляв, спонукають німців до радикалізму в "єврейському питанні". Задля справедливості слід визнати, що ті ж самі люмпени нерідко були досить ефективним знаряддям і в політиці більшовиків у 20-і-ЗО-і pp.

Натомість згадані вище документи містять незаперечні свідчення про засудження основною масою українського населення кривавих

?озправ із євреями. У звіті відділу пропаганди губернатора "дистрикту аличина" визнається: "Методи й способи виселення євреїв далеко не підвищили повагу населення до німецької влади" [ЦДАВОУ, ф.КМФ-8, оп.2, спр.156, арк.129]. Розпорядження командувача тилу групи армій "Південь" однозначно вимагало: "Під час імовірної ліквідації євреїв службою безпеки наисуворішим чином звертати увагу на те, щоб населення не бачило і не чуло про це" [Там само].

Останній документ датовано травнем 1942 р. На той час основні масові розстрільні акції були вже проведені й ставлення населення до них також було відоме: повсюдне безжальне винищення безвинних єврейських жінок, дітей, старих, здійснене в 630 населених пунктах України, завдало багатьом людям великої душевної травми. Більшість

166

167

киян була приголомшена розстрілами в Бабиному Яру у вересні 1941 р. Свідчення викладача Київського педагогічного інституту В.Тверського переконує, що ніхто з них не відчував зловтіхи (саме на це розрахову­вали організатори кривавої акції): "Ніколи б не повірив у це, якби хтось розповів або десь було надруковано. Але ми бачили і не вірити своїм очам не могли. Гадаю, що жоден виродок людський усіх часів і народів не може бути порівняний з цими чудовиськами (гітлерівцями — авт.). І невже на цій крові вони хотіли побудувати щастя німецького народу?" [ЦДАГОУ, ф.166, оп.2, спр.179, арк.2-3].

УКРАЇНСЬКІ ПРАВЕДНИКИ НА ШЛЯХУ АРІЙСЬКИХ ПОГРОМНИКІВ

До початку 1942 р. перша хвиля певною мірою стихійних, але здійснюваних "індустріальними методами" кривавих погромів забрала життя сотень тисяч євреїв. Надалі її змінило методичне й послідовне вигублювання осіб цієї національності засобами надзвичайного расист­ського "законодавства", передусім у 50-ти створених нацистами гетто.

Доля цих людей була ще жахливішою, ніж тих, хто загинув відразу: вони або були поступово знищені, або вимерли через нелюдські умови існування. Продовольчі норми для євреїв були значно меншими, ніж для осіб інших національностей, до всього, на гетто накладалися величезні контрибуції, а частина заробітку відраховувалася в скарбницю рейху. Про ці гетто чи, як називав їх Геббельс, "скрині смерті", про умови жит­тя в них, про побут мешканців відомо дуже мало, адже від смерті вряту­валися одиниці: геноцид по-нацистськи здійснювався найретельнішими, найпослідовнішими виконавцями — представниками "раси панів".

Та незважаючи на погрози й репресії, мужні, благородні люди в Україні з українців, росіян, поляків приходили на допомогу гнаним і знедоленим. Скупі відомості, що збереглися, красномовно свідчать: нехтуючи суворими заборонами, вони йшли на господарські зв'язки з мешканцями гетто, збільшуючи в такий спосіб їхні шанси на збере­ження життя.

В цілому ж позиція українського населення щодо Голокосту в Україні була такою: активно підтримувала антиєврейські заходи віднос­но мала частка населення. Переважна більшість посіла нейтральну позицію. Але значна кількість людей стала на шляху нацистських погромників і реально допомагала їхнім жертвам, незрідка ціною влас­ного життя. Рятували євреїв і поодинці, і цілими сім'ями, коли були відповідні умови.

Порівнюючи кількість тих, хто допомагав євреям тяжкої пори в Україні, з аналогічними даними по західноєвропейських країнах, деякі дослідники наголошують на тому, що ці цифри не на користь Україні. Але ж не слід забувати, що окупаційний режим в Україні був незрівнянно жорстокішим, ніж в інших країнах. Український народ також був об'єктом нещадного терору окупантів: згідно з офіційною статистикою, серед майже чотиримільйонних людських втрат України в роки окупації євреї становлять приблизно чверть.

Звісна річ, сьогодні дуже непросто, а то й узагалі неможливо ре­конструювати в повному обсязі далекі події війни. Особливо ж, коли йдеться про ті, які десятиліттями цілеспрямовано замовчувалися. Та навіть за таких обставин останнім часом дещо все-таки зроблено. Нині відомі сотні фактів рятування євреїв. Перешкодою на шляху по­ширення цього подвижництва був брак організованих дій. І от що впа­дає в око. Незважаючи на те, що в Україні діяла досить розгалужена мережа нелегальних партійно-комуністичних організацій, у звітах про їхню діяльність майже немає згадок про допомогу єврейському насе­ленню, хоча ті ж звіти містять чимало відомостей про допомогу з боку підпілля радянським військовополоненим, а також тим, кого депорту­вали до рейху. Очевидно, комуністичне підпілля просто не було зорієнтовано на допомогу жертвам Голокосту.

Закономірно постає запитання: скільки ж вдалося врятувати грома­дян України єврейської національності? Узагальнюючої цифри, на жаль, немає, хоча відомо, скажімо, що в Галичині на кінець окупації залишилось усього 2% передвоєнної кількості євреїв. Хотілося б віри­ти, що дослідники не припинять пошуку й тема самовідданості та само­пожертви людей, котрі брали участь у русі Опору, рятуючи ближніх від неминучої загибелі, дістане подальший розвиток. Для покоління укра­їнців кінця XX ст. є, зрештою, важливим уже те, що рух за врятуван­ня євреїв — реальність, його учасники разом із євреями рятували честь української нації. Доречним буде навести висловлювання голови правління Товариства єврейсько-українських зв'язків в Ізраїлі Якова Сусленського: "Найяскравішим і найпереконливішим виявом людя­ності, дружнього ставлення й самовідданості в ім'я любові до ближнь­ого слід визнати подання українцями безкорисливої допомоги страж­денним і беззахисним євреям, які зазнали небувалого геноциду в роки Другої світової війни" [Возрождение, 1991, № 6].

Благородні люди, рятуючи євреїв, водночас рятували й український народ, над яким також нависла смертельна загроза. Недаремно, спо­стерігаючи за знищенням євреїв, старі мудрі люди передрікали: "Євре­ями тільки розчиняються, а замішувати будуть на українцях". Крива-

■■.%і>Ж 169 т>«.

вий фарш нацистських "расово очищувальних" заходів, розчином яких і справді послужили євреї, ще довго замішувався б — аж до останньо­го українця, росіянина, білоруса, поляка, — якби диявольську маши­ну смерті" вщент не розбили могутні удари Червоної армії. Під цими ударами повалилася і та сила, що її породила, — нацистська "імпе­рія расизму".