§ 1.2. Джерельна база дослідження

При визначенні джерельної бази дослідження автор керувався певними методологічними орієнтирами. Головними серед них є принципи об'єктивності, єдності історичного та логічного, соціально-економічної та політико-ідеологічної зумовленості діяльності спецслужб. При цьому враховувалось, що останні чинники, особливо політико-ідеологічні, накладали відповідний відбиток на джерельну базу, яка була в розпорядженні автора. Тому наукове дослідження історії національних спецслужб часів Української революції 1917-1921 рр. здійснювалося шляхом комплексного аналізу всієї сукупності джерел, де містилася та чи інша інформація з проблеми. При цьому ретельно вивчалися конкретні документи, зіставлялися та критично оцінювалися отримані дані. За своїм характером одні джерела безпосередньо стосуються формування й діяльності спецслужб України, інші - спецслужб тих держав, котрі проявляли певну активність в Україні або вели протиборство з Українською державою та її силовими структурами. До джерел з проблеми були віднесені й ті, котрі характеризували оперативну обстановку в Україні (її зовнішні й внутрішні чинники) або ж відображали процес функціонування інших державних інституцій України, котрі тим чи іншим чином були причетні до оборонних зусиль, державного будівництва, зовнішньої політики Української держави.

Джерела студіювання історії українських спецслужб виокремлені в такі групи: матеріали певних архівних фондів (архівні джерела); публікації тогочасної преси (насамперед офіційні періодичні видання); мемуарна література сучасників фундації українських спецслужб; офіційні збірники документів різних формацій національної державності; специфічну групу джерел становлять Конституція України та інші нормативно-правові акти, що визначають роль і місце Служби безпеки України, спеціальних служб взагалі в сучасному державному механізмі, котрі дали змогу більш точно з'ясувати питання спадкоємності досвіду національних спецслужб. Звісно, ще одну окрему групу джерел складають наведені вище доробки дослідників проблеми. При цьому враховувалося, що архівні матеріали можуть виступати і як першоджерела (якщо це вихідні оперативні документи, циркуляри, постанови керівних органів), і як вторинні документи (коли вони узагальнюють агентурні дані, повідомлення спеціальних підрозділів тощо).

Оскільки мова йде про документи, об'єктом дослідження в даному випадку виступає історична реальність, що пізнається за допомогою джерел, які мають пізнавально-історичне значення, несуть інформацію про факти, події, котрі характеризують історичний процес - діяльність спецслужб України. Мета дослідження - висвітлення правдивої історії спецслужб, тому головне його завдання полягає у реконструкції історичної реальності через сліди минулого - документи, що виступають як історичні джерела.

Пошук архівних джерел вівся за ознакою їх відомчої належності, тобто з урахуванням причетності конкретної державної інституції до розбудови спеціальних служб і силових структур взагалі. У зв'язку з цим, аби зберегти об'єктивність, автор поставив завдання відсікти вузьковідомче бачення проблеми.

Як відомо, архівні джерела мають ряд переваг з точки зору їхньої змістовності, конкретики й безпосередності перед іншими джерелами. Їх вивчення дозволяє простежити хід процесу створення тієї чи іншої інституції, її поточної діяльності. Такі документи значною мірою позбавлені суб'єктивізму авторів мемуарної літератури або офіційності урядових видань. Крім того, переважна більшість матеріалів національних спецслужб свого часу мала таємний або цілком таємний характер, що зумовило їх більшу конкретність, а подекуди - й відвертість у висвітленні негативних явищ життєдіяльності цих інституцій.

З огляду на відомчу належність можна відокремити такі підгрупи архівних джерел: документи центральних державних інституцій, що здійснювали керівництво розбудовою спецслужб; документи військових відомств, під егідою яких працювали спецслужби Збройних сил України того часу, а також матеріали самих спецслужб; архівні фонди відомств внутрішніх справ, у структурі яких перебували спеціальні підрозділи загальнодержавного рівня; документи національних повстансько-підпільних формувань; архівні джерела відомств закордонних справ національних державних формацій; архівні матеріали радянських органів державної безпеки та відомств закордонних справ.

Таким чином, джерельну базу дослідження складають понад 30 фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, центральних державних історичних архівів України у Києві та Львові, Державного архіву Служби безпеки України, а також ряд документів Бібліотеки Народової у Варшаві. Архівні матеріали доповнені рядом документальних видань, синтезом мемуаристики і тогочасної преси.

Перед тим, як розглянути названі підгрупи, варто торкнутися джерельної бази висвітлення діяльності спеціальних служб Австро-Угорщини, Німеччини, Росії на території України до 1917 р., які ще задовго до початку відродження її державності активно нарощували зусилля в проведенні масштабної розвідувально-підривної діяльності. У фонді Київського губернського жандармського управління в ЦДІА України у м.Києві зберігається чимало корисних з наукової точки зору документів контррозвідувального змісту, а також матеріалів розвідувального відділу штабу Київського військового округу (КВО) [234, ф.274; 75, т.1].

Великий обсяг матеріалу про діяльність російської розвідки на австрійських землях Галичини та боротьбу з нею спецслужб Австро-Угорщини містять архівні фонди Президії Австрійської дирекції поліції у Львові, що зберігаються у ЦДІА України (м.Львів) [235, ф.146].

Зародження спеціальних служб української державності хронологічно відноситься до періоду Центральної Ради. Відтак, з метою пошуків відповідних архівних джерел автор досліджував фонди самої Центральної Ради та її вищих державних інституцій. Так, в архівному фонді Генерального секретаріату (уряду) автономної України [233, ф.1063] виявлено документи, що стосуються перших кроків на шляху пошуку організаційних форм побудови і діяльності революційних органів безпеки і оборони країни.

Маються на увазі такі унікальні документи, як лист лідера українського військового руху С.Петлюри до уряду України від 31 серпня 1917 р. з проектом створення "Крайового органу з питань охорони революції" та протокол засідання спеціальної комісії про утворення такої інституції від 2 вересня 1917 р. Ці документи зафіксували тогочасні уявлення про функції, нормативну базу та структуру органу, який спрямовувався на протидію контрреволюційному заколоту генерала Л.Корнілова [233, ф.1063].

Цікаві відомості про створення та функціонування в Україні подібних комітетів після жовтневого перевороту в Петрограді знаходимо у двотомному збірнику документів і матеріалів Української Центральної Ради [229].

Є підстави вважати, що найбільш повними щодо наявності матеріалів з історії національних спецслужб України 1917-1921 рр. є архівні фонди, котрі містять документи військових відомств та інституцій українських державних формацій цього періоду. Слід сказати про їхню драматичну долю.

Збір, первинне вивчення і систематизація архівних документів військових інституцій почалися вже за часів Центральної Ради. За умов зміни політичного режиму необхідно було зберегти архівну спадщину військово-історичної спрямованості. Такі заходи були далеко не зайвими: колишні царські військові чиновники, наприклад, знищили майже весь архівний фонд Київського військового округу до 1917 р. Щоправда, збереглася частина матеріалів про функціонування військової розвідки Центральної Ради, але мало відомостей щодо праці військової контррозвідки [135, с.112; 233, ф.1077].

При новоствореному Генштабі українських збройних сил був відкритий військово-науковий відділ, ядро якого склали члени Київського військово-історичного товариства. Цей відділ мав у своєму складі військово-історичну частину, архів і наукову бібліотеку. 1 квітня 1918 р. військове міністерство УНР видало наказ про передачу всіх документів військових частин, які підлягали розформуванню, до військово-історичного архіву. Документи щодо особового складу передавалися в архів Генштабу або в державні архіви [135, с.111].

У період гетьманування П.Скоропадського працював військово-науковий відділ Генштабу, виходили журнали "Армія і Фльота", "Військово-науковий вісник армії і фльоти" [135, с.115], тривало накопичення архівного військово-історичного матеріалу.

Увага до збору документації українського війська посилилась у період Директорії УНР. При Культурно-освітній управі Генштабу Армії УНР планувалося створити комісію для перегляду і збереження архівних справ. Під загрозою повної окупації України більшовицькими військами було прийнято рішення про вивезення військових архівів до однієї з нейтральних країн [135, с.111].

Під час евакуації державних установ Директорії УНР до Польщі наприкінці 1920 р. частина архівних військових фондів залишилася в Україні, а решта потрапила до Головного воєнно-історичного музею при Головній Команді військ УНР в екзилі. За постановою Раднаркому УСРР від 31 жовтня 1922 р. уся наявна в Україні військова документація урядів різних формацій національної державності була передана до Військово-наукового архіву Центроархіву РСФРР [135, с.112].

Значна частина українських військових архівів зберігалася при наукових установах української еміграції в Чехословаччині. Власне архівосховище мав Музей визвольної боротьби України. В 1923 р. був створений Український архів з метою збирання, накопичення й збереження документів визвольних змагань 1917-1921 рр. У 1932 р. його фонди були передані до Українського історичного кабінету (створений у 1930 р.) [88, с.494-495].

Після 1945 р. "Празькі архіви" потрапляють до СРСР. У 1945 р. офіційно припиняє роботу МВБУ, хоча до 1948 р. він ще існував як "Український музей". Архівні матеріали МВБУ у 1945-1983 рр. поступово передаються до ЦДАВО України й перебувають там на збереженні. У той же архів передаються і фонди Українського історичного кабінету [257, с.121].

До ЦДАВО України у складі "Празьких архівів" потрапив великий масив документів силових відомств українських урядів 1917-1920 рр. [257, с.122].

Оскільки спеціальні служби України в період, що розглядається, розвивалися переважно під впливом потреб оперативного забезпечення збройної боротьби України за незалежність, для дослідження їх історії першочергове значення мають архівні фонди військових відомств національних державних формацій.

В архівах цих відомств можна знайти документи щодо організації центрального апарату військової розвідки та кадрового забезпечення армійських спецслужб, розвідувальні звіти, що дозволяють наочно побачити їх надбання, стосунки апарату розвідки з іншими силовими структурами або іноземними спецслужбами (наприклад, зі спецслужбами країн австро-німецького блоку у 1918 р.) [233, ф.1074, 1075, 1077].

Чимало документів у згаданих фондах торкається справ військової дипломатії України. Це - пропозиції щодо організаційно-штатної структури військового аташату, його службові директиви, настанови по вдосконаленню форм і методів роботи, підбору й підготовці кадрів, матеріали конкретних операцій за кордоном, які свідчать про складні проблеми, що з ними стикалася молода військова дипломатія. Проте слід зазначити, що повне уявлення про діяльність військового аташату України дало вивчення документів з фондів відомств іноземних справ Української Держави Гетьмана П.Скоропадського і Директорії УНР [233, ф.3766, 3696]. Так, у фонді МЗС УНР містяться розгорнуті звіти про роботу військових дипломатів при дипмісіях УНР в Польщі й Румунії [233, ф.3696, оп.2, спр.33, 281].

Надзвичайно корисні для вивчення історії спецслужб періоду Директорії УНР документи знайдені у фонді Генштабу Армії УНР [233, ф.1078]. Насамперед це добірка, у якій ідеться про поточну роботу військової дипломатії й військової розвідки УНР. Серед документів військової розвідки містяться матеріали про організаційно-штатний устрій її центрального апарату і спецпідрозділів частин і з'єднань армії, про структуру й конкретні акції Інформаційного бюро Генштабу, інструкції для військової розвідки та контррозвідки, дані про їх спеціальний навчальний заклад тощо [233, ф.1078, оп.2, спр.70].

Документи військових фондів дали можливість побачити еволюцію, розвиток організаційних форм, методів роботи, нормативної бази діяльності військових спецслужб України, зіткнення різних поглядів щодо їх розбудови, поточні проблеми та пошук шляхів їх вирішення.

У 1921 р. центром організації збройної боротьби за національну державність на теренах України став Партизансько-Повстанський Штаб Головної Команди військ УНР в екзилі. Матеріалів про його функціонування виявлено і використано досить багато.

Доля архівних документів тих силових структур України, що опинилися під контролем Польщі після 1920 р., склалася так. У міжвоєнний період у відділі рукописів бібліотеки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові (НТШ) зберігалася значна кількість документів з історії збройних змагань в Україні. У 1944 р. під час відступу німецько-фашистських військ зі Львова була здійснена спроба вивезти частину цих документів до Німеччини. Однак на території Польщі транспорт з ними потрапив під бомбардування, й документи залишилися в цій країні. Згодом вони потрапили до Бібліотеки Народової у Варшаві, де зберігалися під назвою "Військового архіву", до якого увійшли документи ППШ, військових відомств ЗУНР і УНР, штабу УГА, Легіону Січових Стрільців, військові мемуари [179, с.126].

Завдяки зусиллям співробітників ЦДІА України у м.Львові до України надійшли мікрофільми з документів ППШ, що знаходяться у Бібліотеці Народовій. Їх вивчення дає досить повне уявлення про організацію роботи Штабу. Для дослідження порушеної проблеми особливе значення мають ті з документів, що відображають працю розвідувальних і контррозвідувальних підрозділів ППШ та повстанських формувань в Україні.

До їх числа можна віднести матеріали про організаційно-штатну структуру цих підрозділів, їх інструктивні документи, звіти про керівництво з боку ППШ розвідувально-підривною роботою спеціальних ланок при штабах повстанських угруповань на території радянської України та активну працю прикордонних осередків ППШ. Цікавими є і численні розвідувальні звіти ППШ, донесення агентів з території УСРР, їх аналітичні обробки. Такі документи дають уявлення про пріоритетні напрями збору розвідувальної інформації в інтересах підготовки загального збройного повстання в Україні проти радянського режиму.

Наявні матеріали відображають великий обсяг роботи, що її провів ППШ по організації повстанського руху й підпільної боротьби в Україні. Збереглися й проекти вдосконалення структур повстанського руху, перетворення його на більш ефективну збройну силу.

Серед документів фонду ППШ: листування його керівництва з польськими урядовими й військовими колами, яке свідчить про суперечливий характер взаємин між ними, відомості щодо структури самого Штабу, матеріали про розробку бойових завдань для частин Армії УНР в екзилі та для підпільних і партизанських угруповань на випадок рейду військ на територію радянської України й вибуху там широкого антирадянського повстання. Архівні матеріали ППШ дають найбільш повні дані і про сили повстанців в УСРР: їх чисельність, місця дислокації та структуру, якої набув повстанський рух під керівництвом ППШ.

Автором вивчені й не менш цікаві архівні документи Всеукраїнської надзвичайної комісії, які нині зберігаються в Державному архіві СБУ. В них йдеться про залежність і контрольованість розвідки й контррозвідки Штабу спецслужбами Польщі, про агентурне проникнення радянських спецслужб в керівні ланки ППШ, дезінформування останніх з метою схилення до хибних рішень і підведення таким чином їх розвідувально-підривних та збройних зусиль під удари противника [54, спр.3670/55, 2313/114, 3146/6]. При цьому автор враховує, що документи архіву ВУНК у більшості своїй розроблялись співробітниками органів безпеки і через існуючі в той час ідеологічні настанови не завжди об'єктивно відображали стан справ.

На жаль, в документах усіх архівних фондів дуже мало відомостей про діяльність в еміграційний період (1921 р.) Розвідочної управи та її Інформаційного бюро Головної Команди українських військ [233, ф.1092, 1065].

ЦДІА України у м. Львові зберігає і ряд документів, які корисні для студіювання історії органів безпеки національної державності на західноукраїнських землях. До їх числа можна віднести спомини активних учасників збройного антипольського повстання у Львові в листопаді 1918 р., де є згадки про розвідувальні заходи української сторони, польське підпілля та його дії проти українців, деякі матеріали, в яких йдеться про існування українських підпільних організацій на окупованій поляками території Галичини. Не менш корисними виявились спогади колишніх вояків і співробітників військової розвідки та контррозвідки УГА, інші матеріали [93; 29; 30; 174; 76; 46; 209; 235, ф.581, 462; 99; 120-122; 68; 100; 101; 34].

На значну увагу заслуговують закон про Державну жандармерію ЗУНР, службові інструкції, які дали змогу побачити хід розробки організаційно-правових підвалин цього важливого державного органу. Там же є відомості про систему підготовки кадрів Державної жандармерії [235, ф.581].

Крім документів, що безпосередньо стосуються історії спецслужб ЗУНР, до фондів ЦДІА України у м.Львові внаслідок певних обставин потрапила й низка документів, цікавих з точки зору минулого спецслужб інших українських державних формацій в Україні. Вони зосереджені у так званій "Колекції документів УНР-ЗУНР" [там же].

Там, наприклад, виявлені надзвичайно цінні щодо історії української розвідки секретні рапорти про діяльність дипломатії Української Держави Гетьмана П.Скоропадського на Кубані у 1918 р. [там же]. Згадані документи свідчать про підвищення рівня роботи українських спецслужб, проведення ними масштабних операцій за кордоном, організацію цілеспрямованого впливу на зарубіжні політичні кола з метою забезпечення їх лояльності до України.

На пильну увагу дослідників історії національних спецслужб заслуговують і архівні фонди відомств внутрішніх справ різних формацій української державності. В ході ознайомлення з ними виявлені матеріали Адміністративно-політичного департаменту МВС Центральної Ради, установлена структура Департаменту, його керівний склад, напрямки діяльності, нормативна база. Правда, мало вдалося знайти стосовно результатів його праці [233, ф.1115; 31]. У фонді МВС Української Держави Гетьмана П.Скоропадського [233, ф.1216] знайдений масив документів контррозвідувальних органів цього відомства - "освідомчих відділів" Департаменту Державної варти.

Документи гетьманської контррозвідки дають можливість для докладного висвітлення основних елементів оперативної обстановки у тогочасній Україні: матеріали про шпигунську й диверсійно-терористичну діяльність радянських спецслужб, антидержавну діяльність більшовицького підпілля, інших опозиційних Гетьманату політичних сил, повстанський рух, антиурядову пропаганду, прояви організованої злочинності тощо. Збереглося й чимало матеріалів про організаційно-штатний устрій самих "освідомчих відділів", підбір кадрів для них, а також директивних документів, листування з іншими державними установами. Цікавими є матеріали про оперативно-розшукові заходи "освідомчих відділів", їх протидію шпигунській та терористичній діяльності, особливо небезпечним кримінальним злочинам, зусиллям до підтримання внутрішньої безпеки у правоохоронних органах.

Наявні документи "освідомчих відділів" дають змогу відтворити хід конкретних оперативних розробок у справах з ознаками "шпигунства", "тероризму", "організації масових антиурядових виступів", а також побачити рівень проведення оперативно-військових операцій та контррозвідувального забезпечення ходу бойових дій.

Непогані можливості для студіювання історії української розвідки та контррозвідки надають і документи фонду МВС Директорії УНР [233, ф.1092]. Вони стосуються діяльності Політичного департаменту, реформованого потім в Департамент політичної інформації МВС УНР. Серед них - інструкції, які відображають провідні напрями службових зусиль цього підрозділу, доповіді, звіти про виконану роботу по контролю за іноземними місіями в Україні, відвернення шпигунської та антиурядової діяльності конкретних осіб, пропозиції щодо вдосконалення організації роботи місцевих підрозділів Департаменту. Ряд документів характеризує службову "технологію" цього підрозділу: роботу з агентурою, зовнішнє спостереження, обробку матеріалів засобів масової інформації, підбір і використання конспіративних квартир тощо [32; 233, ф.1065, 1092, 1098, 1113, 3696; 54, спр. 69270, т.4, 31].

Вище зазначалося, що автором опрацьовані і використані змістовні архівні матеріали щодо Державної жандармерії відомства внутрішніх справ ЗУНР. Унікальними можна назвати знайдені в ЦДАВО України документи стосовно функціонування Департаменту політичної інформації (розвідки та контррозвідки) МВС Державного Центру УНР в екзилі [233, ф. 1092; 133; 8, спр.68849].

Як уже йшлося, для отримання відомостей з історії українських спецслужб вивчалися й архівні фонди цивільних відомств України того періоду. Це насамперед матеріали фондів міністерств закордонних справ національних державних формацій 1917-1920 рр. [233, ф.2592, 3766, 3696]. У них виявлено чимало документів щодо організації й функціонування військової дипломатії України, відносин між МЗС та силовими відомствами стосовно роботи військового аташату.

Крім того, документи цих відомств дають уявлення про специфіку роботи в Україні іноземних дипломатичних і консульських представництв, стан внутрішньої безпеки й службової дисципліни в українських представництвах за кордоном, а також роботу українських місій по репатріації військовополонених, серед яких також велося збирання інформації про країни перебування та їхні збройні сили. Окремі документи (наприклад, інформація посла України у Відні В.Липинського про австрійську шпигунську мережу в Києві у 1918 р.) свідчать про цілеспрямований збір розвідувальної інформації цивільною дипломатією України.

Чимало цікавих документів з історії українських спецслужб опинилося за кордонами України, в іноземних архівосховищах та бібліотеках. Відомо, наприклад, що Науково-дослідний Інститут ім. В.Липинського (Філадельфія, США) придбав у Гуверівській бібліотеці при Стенфордському університеті розвідувальний звіт Генштабу Польщі про стан УГА від березня 1919 р. [241, 1971, № 3-4, с.74]. Отже, студіювання історії спецслужб України має здійснюватися у співпраці вітчизняних та іноземних дослідників, кожні з яких мають доступ до тих чи інших груп джерел з проблеми.

Значний джерелознавчий потенціал для студіювання порушеного питання має Державний архів Служби безпеки України, якому передані архівні фонди колишнього КДБ УРСР та всіх попередніх радянських органів безпеки в Україні, починаючи з періоду громадянської війни.

За своїм походженням документальні джерела, де міститься інформація про спецслужби національної державності, можуть бути поділені на дві групи. По-перше, це документи ВУНК-ДПУ України, що стосуються боротьби проти антирадянських повстансько-підпільних рухів. Найбільш змістовними з точки зору наявності конкретно-історичної інформації є узагальнюючі матеріали радянських органів держбезпеки. Так, у документі під назвою "Отчет Центральной Украинской Чрезвычайной Комиссии за 1920 г." [159] дається характеристика повстансько-підпільному руху в Україні, роботі спецслужб УНР по його організації, контрзаходів ВУНК проти антирадянського руху опору, діяльності в Україні спецслужб іноземних держав Антанти, Польщі, Греції, Норвегії.

Велику інформативність мають і звіти радянських розвідників, що працювали у середовищі військових та політичних кіл діючих українських урядів. Автором, наприклад, використаний звіт співробітника особливого відділу 14-ї радянської армії О.Бірюкова про його роботу при урядових інституціях Директорії УНР [54, спр.69270, т.4]. Розвідник дає характеристику морально-політичного стану в державних інституціях УНР, розповідає про роботу спецслужб Української Народної Республіки (розвідки, контррозвідки), їх агентурну мережу, організацію повстанського руху, міжпартійні стосунки в урядових колах. О.Бірюков у звіті, звичайно, упереджено підходить до стану справ у силових структурах та урядових інституціях УНР, але документ має службово-інформаційний характер і тому близький до об'єктивності.

Інша група документів в архівах радянських спецслужб пов'язана з політичними репресіями проти діячів української національної державності або співробітників їх силових структур. Характерно, що практично протягом усього періоду сталінізму радянські органи держбезпеки вели розшук й безпідставно переслідували осіб, причетних до національних державних формацій періоду 1917-1921 рр.

Згідно із таємною інструкцією ОДПУ середини 20-х рр. постійному нагляду підлягали всі урядовці згаданих державних формацій, члени національних політичних партій, військовослужбовці збройних сил, працівники органів безпеки, внутрішніх справ, юстиції [163, с.108-110]. В період масових репресій вони ставали першочерговими їхніми жертвами. Розшук осіб цієї категорії тривав навіть наприкінці 40-х - на початку 50-х рр. Так, у 1948 р. місцеві органи держбезпеки УРСР отримали вказівку виявляти колишніх службовців Державної варти періоду Гетьманату. В результаті у відповідних фондах відомчого архіву опинився перелік з понад 3000 прізвищ службовців цієї інституції, справді унікальний документ для вивчення особового складу цього органу безпеки.

Під час розшуку службовців Державної варти до відомчого архіву надійшли й документи щодо напрямів діяльності самої варти, її організаційного устрою, нормативних і правових підвалин роботи, документи про гетьманські органи безпеки на транспорті та ін. [54, ф.2, оп.7, спр.5]

Чимало цінних документів потрапило до архіву держбезпеки при підготовці й проведенні у 1920-1921 рр. судового процесу над колишніми членами уряду УНР і членами ЦК партії українських есерів (УПСР) [54, спр.69270, т.1-40]. Згадки про діяльність українських спецслужб містяться у протоколах допитів підслідних або прилучених до справ документах - "речових доказах контрреволюційної діяльності" цих осіб. Слід сказати, що на той час характер звинувачень у "політичних справах" ще не набув такого відверто вигаданого, фантастичного змісту, який мав місце з початку 30-х років. Правда, уже під час проведення цього судового процесу підсудним висувалися звинувачення у реальних, але не злочинних діях: праця в урядових структурах УНР, членство в некомуністичних партіях тощо.

У матеріалах згаданого процесу зустрічаються відомості про організацію повстансько-підпільного руху і його спеціальних підрозділів, що підтримували зв'язок з керівництвом УНР в екзилі. Природно, слідчі намагалися стимулювати вилучення такої інформації, оскільки певний опір радянському режиму в Україні тривав. Не менш потрібні їм були й компрометуючі державних діячів УНР свідчення. Відтак, у матеріалах справи можна зустріти дані про факти морально-політичного розкладу вищих урядовців, зловживання службовим становищем, боротьбу амбіцій політичних лідерів, зростання числа військових злочинів (погромів, розкрадання майна збройних сил тощо), службових правопорушень у роботі контррозвідки, використання спецслужб для переслідування політичних опонентів.

Найбільш цікавими серед документів цієї справи є свідчення розвідника і функціонера УПСР Ю.Скугар-Скварського. Він здійснював спеціальні подорожі на Кубань, де збирав важливу розвідувальну інформацію про російський "білий рух", переходив фронтову смугу для розвідувальної роботи на окупованій "червоними" території, а в останні перед арештом місяці 1920 р. очолював розвідку підпільних антирадянських сил у Києві [54, спр.69270, т.18]. Всі ці факти свідчать про джерелознавчу цінність слідчих справ 1920-1921 рр. Безумовно, вони були використані автором.

Матеріали архівних фондів суттєво доповнюються за рахунок ще однієї важливої групи джерел - періодичних видань урядових і військових інституцій того періоду. До їх числа можна віднести видання вищих державних установ УНР і ЗУНР [32; 33], силових структур національних державних формацій [наприклад: 35; 34], Інформаційного бюро Генштабу УНР [228; 58; 209], Корпусу Січових Стрільців [210; 211] та інші військові періодичні видання.

Урядові видання й друкована продукція силових відомств містили відповідні державні акти й розпорядження провідників країни щодо розбудови силових структур. Значно ширший діапазон інформації військової періодики. Там можна зустріти дані про діяльність іноземних спецслужб або спеціальні заходи українських військових розвідників під час бойових дій, таємні операції на стадії підготовки антигетьманського повстання з боку Директорії, повстансько-підпільний рух, спроби державних переворотів, санкції щодо опозиційно настроєних воєначальників (наприклад, отаманів Болбочана й Оскілка) та інші цікаві для дослідника відомості.

Зрозуміло, що інформація з періодичних видань, яка торкається певних моментів з діяльності спецслужб, має фрагментарний характер, подана "по гарячих слідах" подій, відображає здебільшого лише офіційну точку зору, що ускладнює всебічний розгляд непростих військово-політичних та інших суспільних явищ. Проте матеріали періодики містять чимало подробиць, котрі не зафіксовані в архівних джерелах або історичних виданнях, дозволяють краще зрозуміти історичну атмосферу, в якій відбувалася фундація українських спеціальних служб.

Нарешті, для дослідження проблеми залучалися і такі джерела, як мемуарна література. В більшості активні учасники розбудови спецслужб України, їх співробітники не залишили окремих споминів, де б авторська увага приділялася саме минулому спецслужб. Отже, доводиться використовувати мемуари широкого кола осіб, причетних до державотворення й військових подій у 1917-1921 рр., де можна зустріти згадки про певні аспекти проблеми, що розглядається.

Спомини з історії громадянської війни активно видавалися у Радянському Союзі протягом 20-х - початку 30-х рр. При цьому друкувалися мемуари не лише учасників тих подій з радянського боку, але й діячів "білого руху", національних урядів або рухів, функціонерів некомуністичних партій. Варто згадати збірку споминів ряду військових лідерів "білого руху", діячів Центральної Ради, Гетьманату і Директорії УНР, котра вийшла у 1930 р. під загальною назвою "Революция на Украине по мемуарам белых", хоча її автори подекуди стояли на протилежних позиціях стосовно політичної долі України [168].

У збірці містяться цікаві відомості про діяльність спецслужб радянської Росії і "білого руху", комуністичне й монархічне підпілля, незаконні збройні формування в Україні, повстансько-підпільний рух, роботу маловідомої підпільної організації періоду Центральної Ради, яка мала протинімецьку спрямованість, та про інші цікаві події, що мали відношення до формування силових структур української державності.

Чимало відомостей про діяльність радянських спецслужб та керованого ними антиукраїнського комуністичного підпілля можна зустріти в мемуарах відомих діячів радянської влади і комуністичної партії. Так, у споминах одного з організаторів більшовицької агресії проти незалежної України В.Антонова-Овсієнка [3] йдеться про організацію розвідувально-підривної роботи під час підготовки наступу на Україну наприкінці 1918 р., про діяльність комуністичного підпілля в Україні, повстансько-підпільний рух на підтримку УНР тощо.

Згодом, після посилення ідеологічного впливу сталінізму, видання мемуарів учасників антирадянських рухів згортається, до того ж більша частина авторів споминів з радянського боку була репресована, а їхні праці потрапили до спецсховищ і не перевидавалися.

Одночасно численні спомини про події національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. з'являються з-під пера їх учасників у середовищі української політичної еміграції. Їх авторами виступають колишні генерали й старшини Збройних сил України, політичні діячі, дипломати. Багато споминів друкується на сторінках періодичних видань, про які йшлося у першій частині цього розділу.

Разом з тим виходять окремі видання спогадів, серед яких особливий джерелознавчий інтерес мають мемуари активних учасників воєнних дій в Україні [див., наприклад: 116; 162; 220; 154; 155; 252 та ін.]. Звичайно, їх автори лише побіжно торкаються певних аспектів історії спецслужб: оперативного забезпечення бойових дій, діяльності ворожих спецслужб та ін. Виняток становлять лише мемуари керівника ППШ Ю.Тютюнника, де висвітлено роботу всіх структурних підрозділів (в тому числі й спеціальних) Штабу по організації повстансько-підпільної боротьби в 1921 р. У його споминах переважно темними фарбами змальовуються стосунки між членами вищого військового керівництва УНР в екзилі, їх протиборство за контроль над повстанським рухом і лідерство у військовому будівництві в умовах еміграції, моральне падіння. Необхідно, однак, враховувати, що згадані спомини писалися Ю.Тютюнником вже після його арешту у 1923 р. (внаслідок операції органів ВУНК-ДПУ УСРР Ю.Тютюнник був виведений з-за кордону і заарештований, а після використання в пропагандистських кампаніях розстріляний) і багато в чому мали характер соціального замовлення радянської влади, яка намагалася розкласти українську військово-політичну еміграцію.

У мемуарних виданнях попри всю фрагментарність висвітлення діяльності національних спецслужб зустрічаються відомості, котрі дозволяють краще зрозуміти особливості фундації спеціальних органів, кадрову політику та інші моменти їх історії. Наприклад, в архівних джерелах та деяких друкованих працях знаходимо дані про структуру, функції й особовий склад Корпусу Державної жандармерії ЗУНР, однак мало що можна зустріти, скажімо, про морально-політичний стан її службовців. Тут корисним стало звернення до споминів С.Шухевича про минуле УГА, де він згадує про наявність, поряд із сумлінним ставленням до своїх обов'язків, протиправних вчинків з боку окремих співробітників Державної жандармерії ЗУНР.

В останні роки пожвавилось видання раніше написаних споминів відомих діячів періоду громадянської війни, які належали до різних таборів політичних сил [див., наприклад: 7; 143; 199; 200; 250 та ін.]. Автор критично ставився до їх свідчень при відтворенні історії українських спецслужб. Бо кожен мемуарист - син свого часу, і не виключена можливість обмежено-ностальгічного бачення ним історичної реальності та її відмежування від сьогодення. Запорукою подолання цієї вади мемуарної літератури, на думку автора, є поєднання історичного та логічного в дослідженні. Під таким же кутом зору використовувались як джерела і мемуари співробітників радянських органів держбезпеки, котрі працювали в Україні у період, що розглядається. Так, у споминах Ф.Фоміна [231] при висвітленні операцій ВУНК в Україні у 1919 р. багато суб'єктивного, коли йдеться про роботу спецслужб УНР по організації розвідувально-диверсійного підпілля на зайнятій Червоною армією території.

Крім оригінальних документів з історії вітчизняних спецслужб 1917-1921 рр., про які згадувалося вище, використовувались і збірки матеріалів, що вийшли за радянських часів і присвячені історії громадянської війни в цілому [46] та окремим її етапам [див., наприклад: 60]. Певний обсяг інформації з історії українських спецслужб знайдено в документальних виданнях про ранні етапи діяльності радянських правоохоронних органів [152; 54, спр.2227].

Ця загальна характеристика джерельної бази, з якої виходить автор у своєму дослідженні, свідчить, що діяльність спецслужб у минулому - це об'єктивна історична реальність, котра, власне, і потребує серйозного наукового дослідження, особливо, коли йдеться про такий період діяльності спецслужб, що є переломним в національній історії.