48 Історичні праці о. Лазаревського.

Олександр Лазаревський (1834-1902) народився в селі Гирівці, Чернігівської губернії, поблизу міста Конотопа, в сім'ї службовця.

Плідна наукова діяльність О.Лазаревського як історика України починається з 60-х рр. XIX ст. Його наукова спадщина охоплює близько 450 наукових праць. Предметом дослідження О.Лазаревського була історія селянського життя, економіки, соціальних відносин на Лівобережній Україні II пол. XVII і XVIII ст. Праці вченого, публікації документів давали відповіді на значну кількість питань суспільного життя часів реформи й пореформенного періоду.

Вивчення архівів, архівних матеріалів Лазаревський почав відразу ж після переїзду до Чернігова. Уже в статті "Статистические сведения об украинских народних школах и госпиталях в XVIII веке" (1862) Лазаревський повідомляв, що знайшов в архіві Малоросійської колегії ревізькі полкові книги семи українських полків. Публікуючи наступного 1863 р. "Рассказн из истории Левобережной Украйни XVIII века", Лазаревський відзначав, що ця його праця грунтується майже винятково на фактах, запозичених із архівних справ Генеральної військової канцелярії. 1866 р. Лазаревський видає монографію "Малороссийские посполитме крестьяне (1648-1783)"129, яка була написана лише на матеріалах чернігівських архівів.

Проблема соціальних відносин козацької старшини, з одного боку, і селян та рядових козаків, з другого, стала основною проблемою подальших досліджень Лазаревського. В 1875-1876 рр. історик публікує серії нарисів під загальною назвою "Очерки малороссийских фамилий. Материальї из истории общества в XVII и XVIII веках". Тісно пов'язані з ними за змістом і структурою нові нариси під назвою "Люди Старой Малороссии". Поряд з нарисами з історії окремих українських дворянських родів Лазаревський в період 60-70-х рр. пише узагальнюючі праці, нариси про сотників, парафіальне духовенство та монахів.

О.Лазаревський активно досліджував також історію сіл Лівобережної України. У 80-ті роки він підготував "Исторические очерки сел и селян Левобережной Малороссии".

Останньою великою роботою Лазаревського була монографія "Описание Старой Малороссии". Старою Малоросією він називав Лівобережну Україну другої половини XVII ст. з наступними змінами у XVIII ст.

Інтерес громадськості до минулого України вимагав створення періодичного друкованого органу, на сторінках якого можна було б висвітлювати питання історії. У 1882 р. Лазаревський разом з Лебединцевим почав видавати журнал "Киевская старина". Журнал об'єднував переважно ліберальну українську інтелігенцію і зіграв помітну роль у розвитку української історичної науки.

Поява "Киевской старини" особливо сприяла діяльності Лазаревського. Майже в кожному номері журналу друкувались його дослідження, публікації нових документів, рецензії. З них найбільше заслуговують на увагу "Сулимовский архив" (1882), "Галагановский фамильний архив" (1883), "Универсал гетмана Разумовского об ограничении права перехода крестьян"(1884), "Отрнвки из нежинских магистратских книг. 1657-1674 гг." (1887), "Акти Переяславского полка XVII - XVIII в." (1890). Слід зауважити, що більшість цих праць мала велике наукове значення, якого вони не втратили й до наших днів. Лазаревський належав до того типу народницьких ліберальних істориків, які збирали цеглини для майбутньої будівлі. А без роботи таких учених не може бути з'ясоване минуле.

49. Журнал «Кієвская Старина» - щомісячний науково-історичний журнал, який виходив у Києві протягом 1882-1907 років і був друкованим органом тогочасної київської громадської організації «Стара Громада». З журналом співпрацювали видатні історики, письменники, етнографи — Володимир Антонович, Дмитро Багалій, Микола Костомаров, Павло Житецький, Орест Левицький, Олександра Єфименко, Олександр Лазаревський та інші. У 1899 році у Києві відкрито книгарню «Киевской старины». Після відміни у 1907 році заборони на видавництво українською мовою журнал змінив назву на «Україна», але незабаром припинив свій вихід. Матеріали часопису й до сьогодні не втратили свого значення. Публікації „Киевской Старины” періоду 1882-1900 років зберігаються у фонді Запорізької ОУНБ імені О.М. Горького, на жаль, у неповному складі. У програмі часопису “Киевская Старина” (далі “КС”) зазначалося, що основу публікаторської діяльності нового друкованого органу становитимуть “самостійні дослідження з історії Південної Русі та різноманітні матеріали для неї у вигляді особливо цінних історичних документів, мемуарів, хронік, щоденників, описів пам’ятників південно-руської давнини, народного побуту та творчості». Першим редактором “КС” став викладач Київської духовної академії Ф.Г. Лебединцев, який мав поважний статус у наукових колах, стале позитивне суспільне становище, що сприяло отриманню дозволу на видання “південно-російського” журналу. Маючи досвід видавничої справи і володіючи фахом журналіста, Ф. Г. Лебединцев цілком присвятив себе справі видання “КС”. Одночасно він був і редактором, і видавцем, і конторщиком, і коректором. Працюючи у такій обстановці, Ф.Г. Лебединцев уже готовий був закрити видання часопису, проте особи, близькі до журналу та зацікавлені в його продовженні, вирішили видання врятувати, привернувши до нього увагу О. С. Лашкевича – особи, чистої від політичної підозри, твердого соціального стану, приємної для влади і цензури, грошовитої, незалежної від службових обов’язків і державних фінансів. У 1887 р. він викупив право на видання і всі непродані примірники у Ф.Г. Лебединцева. Фактичним редактором став член “Старої Громади” професор Київського університету Ф.Г. Міщенко, виконувати обов’язки секретаря редакції запропонували Г.П. Житецькому, якого пізніше замінив Є. О. Кивлицький. У лютому 1888 р. О. С. Лашкевич одержав дозвіл на збільшення обсягу тиражу часопису, плануючи перетворити “КС”, яка перед тим мала локальний, краєзнавчий характер, на загальноукраїнський історико-літературний друкований орган. Репертуар журналу затверджувався редакційними зборами. Було встановлено гонорар за статті та рецензії у розмірі 25–40 руб. за друкований аркуш, що значно підвищило рівень автури часопису. По смерті Лашкевича (1889 р.) витрати по виданню обійняв відомий колекціонер і українофіл В. Тарновський. Юридично видавцем затвердили члена “Старої Громади” К. Гамалію. Специфіка редакційно-видавничого процесу історичного часопису позначилася уже на першій програмі видання “КС”, що була опублікована у 1882 р. і задекларована, як проспект часопису історичного напряму з постійною внутрішньою структурою. На підставі вивчення архівних документів встановлено, що основними рубриками були: І. Статті; ІІ. Історикопобутові начерки; ІІІ. Літературні розвідки; ІV. Економічні нотатки та матеріали; V. Критика; VІ. Документи. Повідомлення та замітки. Поточні вісті. Об’яви; VІІ. Для довідок; VІІІ. Бібліографія: 1) Огляди журналів і газет; 2) Книги, що вийшли і які стосуються півдня Росії. Поточний бібліографічний облік в “Киевской Старине” доповнювався щорічними оглядами української літератури. У кінці кожного тому часопису вміщувався алфавітний покажчик особистих імен та географічних назв, які зустрічалися у даному томі, словник малоросійських слів. Часопис виходив щомісячно з 1-го числа.