7. Порядок укладення договору.

Протягом усієї історії Стародавнього Риму процес укладення договору не був однаковим. Зміни у процесі укладення договорів залежали від виду договору. Наприклад, такий важливий вербальний контракт, як стипуляція, передбачав, що необхідною умовою визнання його дійсності була ініціатива, що виходила від кредитора у формі запитання до боржника:

' Чи обіцяєш заплатити мені 100 асів?" Після стверджувальної відповіді боржника договір вважався укладеним.

В інших видах договорів процес їх укладення може починатися як з боку кредитора, так і боржника.

Укладення договору починається переважно з оголошення сторони, яка бажає укласти певний договір, про свій намір вступити в зобов'язально-правові відносини з іншою особою для досягнення певної мети. Така пропозиція укласти договір називається офертою (ргорозкіо). Оферта могла бути здійснена різними способами, але з умовою, щоб друга сторона її правильно сприйняла. Це можна було зробити пропозицією іншій стороні, оголошенням, рекламою, виставкою товарів на ринку тощо.

Проте для того, щоб договір відбувся, однієї оферти було не досить. Потрібно, щоб оферту прийняла заінтересована особа, тобто щоб вона була акцептована. Звідси прийняття пропозиції укласти договір називається акцептом. У консенсуальних договорах акцептування оферти свідчило про досягнення згоди, тобто було укладенням договору. Однак, якщо договір не був консенсуальним, то, крім досягнутої таким шляхом згоди сторін, і треба було ще виконати необхідну форму (письмовий контракт) або у крайньому разі (у випадку реальних контрактів) передати річ, яка була предметом договору. Отже, згода вважалася такою, що відбулася, коли пропозиція укласти договір, що виходила від однієї особи, приймалася іншою. Переговори про укладення договору могли вестися його учасниками як безпосередньо, так і через представника.

Слід, однак, зазначити, що навіть у розвинутому праві не було відомо як загальне правило те, що в сучасному праві називають укладенням договору за допомогою представника.

Рабство заважало широкому розвиткові представництва в Римі і тому питання про представництво недостатньо розроблено в джерелах римського права.

У зв'язку з розвитком Римської держави, перетворенням її на великий торговий центр дедалі гостріше відчувається потреба в інституті представництва під час укладення договорів. Під представництвом розуміли такі відносини, коли наслідки ггравочинів, здійснених однією особою бід імені іншої, безпосередньо переносилися на цю особу. Представники бувають прямі і непрямі. Прямий представник діє від імені і за рахунок господаря, непрямий представник — за рахунок господаря, але від власного імені, усі наслідки при цьому переносилися на нього.

Пряме представництво було можливе: а) за статутом юридичної особи; б) за дорученням, яке виходило з посади або від державної влади; в) за дорученням приватної особи. Представництво могло бути загальним і спеціальним.

За безпосередньої участі сторін в укладенні договору він набував юридичної сили відразу після досягнутої згоди. Якщо переговори про укладення договору велися безпосередньо сторонами майбутньої угоди, то така угода не набувала юридичної сили лише тоді, коли представник був відкликаний до її остаточного укладення.

ЛЕКЦІЯ З ТЕМИ «ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВОРІВ У СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ»

І.	Вербальні контракти.
2.	Літеральні контракти.
3.	Реальні контракти.
4.	Консенсуальні контракти.
5.	Безіменні контракти.
6.	Поняття та види пактів.
7	Зобов’язання ніби з договору,
і.	Вербальні контракти.

Відомо, що класифікували договори залежно від їх основ. Розрізняли: вербальні контракти, основані на проголошенні традиційних формул (звідси назва); літеральні — це контракти писані; реальні (від лат. res — річ), які .для визнання своєї дійсності вимагали передачі речі; консенсуальні, основані на підставі досягнення згоди; нарешті контракти безіменні.

Найдавнішими з названих контрактів були вербальні, яких у римському праві виділяли три: стипуляція; обіцянка раба в разі звільнення не поривати зв'язків зі своїм патроном і надавати йому у разі потреби матеріальну допомогу; усна обіцянка дати придане. Два останні договори спочатку не мали особливого значення, і, навпаки, стипуляція в усій системі зобов'язань посідає значне місце.

Стипуляцією, як відомо, називався усний договір, укладений за допомогою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігається із запитанням. Наприклад, кредитор запитує: «Обіцяєш дати 100?». Боржник відповідає: «Обіцяю дати 100». Ще Гай вважав стипуляцію недійсною, коли на запитання кредитора: «Обіцяєш дати 100?». Боржник відповідав: «Обіцяю дати 50». Ось чому зобов'язання із стипуляції було зобов'язанням суворого права і підлягало буквальному тлумаченню. Але з часом крайній формалізм був пом'якшений, і у разі спору між сторонами з приводу суми визнавалося, що зобов'язання встановлено в меншій сумі — не 100, а 50.

Римські джерела свідчать, що договір стипуляції був відомий уже Законам XII таблиць. Укладення стипуляційної форми договору вимагало присутності кредитора і боржника, свідків, які мали підтвердити його достовірність. Представництво не допускалося. Оскільки форма укладення стипуляції вимагала проголошення запитання і відповіді, то зрозуміло, що вона була недоступна глухонімим.

Стипуляція характеризувалася певними ознаками: по-перше,це строго формальний договір, для дійсності якого основа (causa) не мала значення. Єднальної дії стипуляції надавало додержання точно встановленої форми, а її основа (мета) зовсім не бралася{ до уваги. По-друге, одній стороні (кредитору) належали тількиї права, а іншій (боржнику) — тільки обов'язки. По-третє, зобов'язання, що виникало із стипуляції, мало абстрактний характер. Тут не визначалася найближча мета, не була відома й матеріальна основа, з якої виникало зобов'язання, із запитання, поставле­ного кредитором, і відповіді боржника не було відомо, за що боржник обіцяє дати 100 — за куплену річ, виконану роботу чи має повернути позичені гроші. А тому стипуляційної форми можна було надати будь-яким зобов'язальним відносинам і швидко проводити їх у життя. Це зробило стипуляцію найпоширенішою формою договору. Навіть у класичний період вона була популярною формою обороту.

Застосовуючись протягом тривалого часу, стипуляція, звичайно, не залишається незмінною, зокрема поступово ослаблюється вимога щодо її усної форми. Договір стипуляції вважався укладеним, якщо на запитання кредитора «Обіцяєш дати 100?» боржник відповідав: «Чому б ні».

Принцип абстрактності стипуляційного зобов'язання не по збавляв боржника права доводити, що підстава, на якій він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилася. Але таке доведення не завжди можливе і вимагало багато часу. І, навпаки, кредиторові було набагато легше довести факт стипуляції І здійснити своє право. тобто стягнути відповідно до зобов'язання. Щоб ще біль ше полегшити доведення стипуляції, римські юристи запровадили звичай складати письмовий акт (саиііо), ЯКИЙ засвідчував цю обставину. Такий письмовий документ не мав самостійної зобов'язуючої сили: боржник міг вільно доводити, що усної стипуляції все ж таки не було, а тому він нічим не зобов'язаний. З часом виникає припущення на користь істинності документа, і поступово це припущення набуває незаперечної сили. В разі наявності письмового документа доводити, що усна стипуляція і не відбулася, дозволялося лише шляхом встановлення того факту, що в ці дні кредитор і боржник не були в одному місці.

Отже, стипуляція породжувала обов'язкове зобов'язання відразу після усного проголошення запитання кредитора і відповіді боржника. Якщо боржник проголосив своє spondeo — обіцяю, хоч грошей від стипулянта ще не одержав, він вважався зобов'язаним і за позовом із стипуляції повинен платити. Несправедливість цього рішення розуміли всі, і претор став давати боржникові право позову із стипуляції exceptio doli — заперечення.

З самого початку своєї появи стипуляція стала застосовуватися не тільки в тих випадках, коли договір повинен поєднати двох осіб — кредитора і боржника, а й у складніших відносинах, коли на тій чи іншій стороні виступають кілька учасників вимоги і боргу. Така співучасть у зобов’язанні могла мати різне значення і різні форми. Наприклад: а) співучасть кореальна, коли кілька осіб бажають виступати як кредитори, однак з умовою, щоб кожний з них мав усі

права самостійного кредитора — міг одержувати платіж, пред'являти позов тощо; б) співучасть акцесорна, коли одна особа бажає виступити в зобов'язанні як головний учасник, приєднавши іншу особу в ролі додаткового співучасника.