4. Форми та інститути демократії та їх правове закріплення.

Демократія має різні зовнішні прояви, тобто форми. По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених правом демократичних прав людини і громадянина. Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Отже, йдеться про права фундаментальні (конституційні); права природні (невідчу- жені) (право на честь і гідність) і здобуті (похідні) (право утворювати об'єднання, партії); соціально-економічні права (право на працю); права соціально-культурні (право на освіту); політичні права (брати участь у виборах); особисті права (правокористу-вання); галузеві права — цивільні (право купівлі- продажу); трудові (на забезпечення спецодягу); сімейні (право вести спільне господарство) та інші. Реалізація і гарантування усього комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії.

По-друге, демократизм як загальнолюдський принцип по відношенню до діяльності державного апарату втілюється в систему підлеглих йому демократичних принципів. Існування демократії неможливе без здійснення принципів гласності, надання певних можливостей для всіх політичних партій, виборності і децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших прин­ципів здійснюються прогресивні перетворення.

По-третє, демократія, як відомо, є формою здійснення народовладдя. Це знаходить свій вияв у тому, що громадяни беруть участь у вирішенні державних справ. Народовладдя має два різновиди:

1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.

Законодавство багатьох країн передбачає безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.

Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослівному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, у березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянського Союзу з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991 р. - Український референдум - про незалежність України. Результати референдумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів. Світовий досвід показує, що питання, які виносяться на референдум, можуть бути найрізноманітнішими: заміна монархії республікою (Греція, 1974), про незалежність якої-небудь території (провінція Канади Квебек, 1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.

Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:

● на складність прийняття погоджених рішень;

● на недостатню компетентність та емоційну неврівноваженість народу;

● на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а прекрасним ораторам;

● на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.

Крім того, проведення референдумів складне дорого коштує, важливішою проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в ухиленні виборців від голосування.

Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів:

• відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;

• пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;

• відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;

• зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;

• на послаблення демократичного контролю знизу.

Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.

Розвиток сучасних комп'ютерних технологій приносить нові моменти в розвиток сучасної демократії. Прибічники прямої демократії пов'язують вирішення проблеми абсентеїзму з розвитком "комп'ютерної демократії" або "телематичної демократії". Під телематикою розуміють з'єднання в єдину мережу комп'ютера, телевізора і телефону. Мова йде про можливість для громадянина кнопкового або телефонного голосування з різних питань, включаючи вибори депутатів з будинку. Комп'ютерна демократія технічно можлива, але в неї можуть бути й свої мінуси. Поряд з загальними недоліками прямої демократії (наприклад, "тиранією некомпетентності") може виникнути проблема з анонімністю голосування. Якщо урна для голосування є анонімним методом реєстрації переваг, то електронні технології дозволяють накопичувати свідчення про тих, хто голосував.

В історії вчень про державу та право ще з часів Ш. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо дебатується питання про недоліки та переваги представницької демократії. Визнаючи, що пряма участь населення у здійсненні народовладдя є яскравим проявом демократії, більшість державознавців у цілому віддають перевагу представницькій демократії. Вони виходять з того, що представницька демократія дає можливість більш детального обговорення питань, які вирішуються народним представництвом, попереднього одержання необхідних обґрунтувань і консультацій, проведення експертиз, прийняття поправок, узгодження різних поглядів, урахування точки зору меншості. Пряма демократія позбавлена переваг представницької демократії, які надають можливість досягнення політичних компромісів і прийняття на цій основі зваженого і раціонального рішення. Ці переваги відсутні у такому, наприклад, прояві прямої демократії, як референдум, що може бути проведений як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні і являє собою затвердження народним голосуванням проекту закону або іншого державного рішення. Роль особи тут обмежена альтернативою проголосувати «за» чи «проти» на поставлені на референдумі питання без права внести поправки, доповнення, ви­казати незгоду з окремими положеннями запропонованого проекту. У практиці найбільш ефективним є поєднання представницької форми здійснення народовладдя з безпосередньою формою, що є свідченням взаємозв'язку і взаємодії обох головних форм народовладдя. Умовою створення представницьких органів є застосування такої форми прямого народовладдя, як загальні демократичні вибори.

Система демократії складається з її інститутів. Кожен інститут демократії є юридично оформленим самостійним структурним або функціональним елементом організації державної влади для вирішення певних завдань політичного життя. Демократія здійснюється через численні інститути. В одних інститутах превалюють структурні елементи (сесії представницьких органів, їх постійні комітети, депутатські фракції і т. д.), в інших — функціональні (депутатський запит, правотворчий почин, соціально-економічні, політичні, соціально-культурні, особисті права громадян, вибори, громадська думка тощо). Можливе й існування структурно-функціональних інститутів (наприклад, територіальної або національної автономії). У сучасних умовах підвищується значення процедурної регламентації порядку реалізації інститутів демократії, що багато в чому обумовлює ефективність їх дії. Особливо велике значення має процедурна регламентація виборів, діяльності органів народного представництва, порядку прийняття законів, проведення референдумів.

Інститути демократії розрізняються за сферами діяльності на економічні (декларування доходів), політичні (президентське вето), соціальні (оплачувані відпустки). За формами державної діяльності існують інститути, що діють у сфері прийняття державних рішень (законодавча ініціатива, читання законопроектів), забезпечення охорони прав і свобод громадян і виконання ними обов'язків (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини); у сфері здійснення правосуддя і контролю за законністю (адвокатура, звернення до Конституційного Суду). Інститути демократії можуть мати імперативний (свобода преси, вільне голосування під час виборів) і консультативний (всенародне обговорення, опитування населення) характер.

Демократія здійснюється щодо конкретних суб'єктів. Ними є всі співучасники суспільних відносин, що складаються під час здійснення всіх форм і інститутів демократії. Суб'єктами демократії можуть бути людина (громадянин), державні органи, політичні партії, їх об'єднання, громадські організації, трудові колективи, виборці виборчого округу, весь виборчий корпус, групи громадян, депутати тощо. Головним суб'єктом демократії є людина (громадянин), задоволенню інтересів якого повинні бути І, підпорядковані дії всіх інших її суб'єктів.