Право власності.
Поняття та зміст права власності. Зміст права власності в Стародавньому Римі складався з наступних елементів: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки та право захисту. Згодом два останніх елементи поступово відпали тому що римляни помітили, що вони повторюють інші. Наприклад, право отримувати доходи випливає з права користування, а право на захист може випливати з будь-якого права, тому що само по собі право гарантує захист від протиправних посягань.
Тому залишилися лише три елементи, які і зараз, в своїй сукупності створювали право власності.
Право володіння. Це право фактичного обладання річчю, фактичного її утримання. Це право могло виникати як у власника, так і у не власника. Наприклад власник міг передати річ у заставу. В цьому випадку право володіння переходило до заставоутримувача. Власник при цьому залишався власником, але був позбавлений права володіння.
Право користування полягає в тому, що власник має право вилучати корисні властивості з речі, одержувати доходи та прирощення з неї. Але право користування в Римі обмежувалося деякими умовами. Основною був обов'язок при користуванні не заподіювати шкоди іншим особам. Право користування як і володіння могла здійснювати особа, що не мала права власності. Власник міг віддати своє майно у тимчасове користування іншій особі за плату.
Право розпорядження - передбачає можливість власника самостійно визначати подальшу долю речі. Це він міг робити різними способами: заповідати, продати і просто викинути.
Види власності. Існували наступні види власності:
Квіритська - власність римських громадян. Пізніше суб'єктами цієї власності стали і латини, оскільки вони отримали римську правоздатність.
Преторська - це власність, яка одержала захист від претора. Такий захист був необхідний коли продавець і покупець не дотримувалися обряду манципації і тому за римськими законами таке майно не переходило у власність до набувача. Тому претор своїми інтердиктами міг узаконити перехід права власності. Такий захист здійснювався також при переході права власності від римського громадянина до перегрина, або навпаки. Зазначений перехід був за римськими правом незаконним, тому, що перегрини не мали римської право- і дієздатності. Претор в такому випадку застосовував фікцію і припускав, що перегрин був римським громадянином і тому перехід права власності відбувся у відповідності до римських законів.
Власність перегринів. Відповідно до римського права перегрини не могли бути суб'єктами права власності, але згодом, коли активізувалася торгівля між римськими громадянами та перегринами, останнім надавалося право – ius in commercio. Це право надавало їм можливість брати участь у цивільному обороті. Внаслідок цього у перегринів виникала власність, яку вони отримували від римських громадян.
Провінційна власність. Провінційну власність складала земля яка перейшла до власності римського народу внаслідок загарбницьких війн. Одна частина цієї землі переходила до власності держави і складала частину державного земельного фонду, інша частина також переходила до власності держави, але залишалася у користуванні підкорених народів.
З державного фонду земля видавалася у користування лише римським громадянам. Хоча вона передавалася на праві користування, фактично то було право власності - римські громадяни мали право розпоряджатися цією землею.
Спільна власність. При здійсненні права власності, римляни помітили, що іноді виникають такі випадки, що власниками на одну річ стають дві або більше осіб. Вважалося, що двох прав власності на одну річ існувати не може, а одне право власності просто поділяється на декілька частин. Такий підхід означав, що при зменшенні або збільшенні вартості речі змінювалася і вартість частки кожного з співвласників.
Римляни також розрізняли ідеальну і реальну частку кожного. Ідеальна частка це та, яка належала особі на праві власності, а реальна це та, якою він користувався фактично.
Всі співвласники були рівні в своїх правах і якщо хтось хотів визначити подальшу долю речі, то це робилося лише за згодою інших співвласників. Якщо один з власників хотів продати свою частку, то пріоритетним правом придбання користувались інші власники.
Кожен з власників мав права вимагати розподілу речі на частки у будь-який час, якщо це було можливо.
Виділялася спільна сумісна власність та спільна дольова власність. При спільній сумісній власності розмір частки кожного не був визначений, а при дольовій визначались частки всіх співвласників.
Способи виникнення та припинення права власності. Існували первісні та похідні способи набуття права власності. Первісний - це коли право власності виникає вперше або проти волі колишнього власника. До первісних способів відносяться: загарбання нічийних речей, переробка речей, набуття права власності за давністю, з'єднання і змішування речей, конфіскація.
Загарбання нічийних речей мало місце коли ще було багато нічийних земель, лісів тощо. Вважалося, що той хто перший почав обробляти нічийну землю, той і має право власності на неї. Сюди відносилися і знахідки викинутих речей.
Переробка речей - виготовлення нової речі з якого-небудь матеріалу. Переробкою вважалася така діяльність за якої річ, втрачала свої попередні властивості і набувала нових. Право власності на річ в такому випадку виникало у майстра, якщо річ не можна було перетворити назад в матеріал, а якщо це було можливо зробити, то власність на річ виникала у власника матеріалів.
З’єднання мало місце у випадках, коли одна річ поглиналася іншою так, що не можна було їх розділити.
Змішування це таке з’єднання, за яким неможливо встановити яка з речей поглинула іншу.
Набуття права власності за давністю володіння. Для набуття права власності необхідно було дотриматися наступних умов: наявність правової основи володіння, добросовісність володільця, безперервність володіння, сплив встановленого строку (3 роки для рухомого майна, 10 – для нерухомого).
Право власності припинялося: а) внаслідок загибелі речі, якщо річ зникала фізично (було зламана або спожита) або юридично (вилучалася з обігу); б) внаслідок відмови власника від права на річ (незалежно від того чи буде вона супроводжуватись передачею речі іншій особі чи ні, наприклад власник міг просто викинути непотрібну йому річ); в) якщо власник втрачав право власності на річ поза його волею (внаслідок конфіскації речі, при отриманні іншою особою права власності на річ за давністю володіння).
Способи захисту права власності. Наявність виключного права на річ в стародавньому Римі означало відсутність можливості інших суб’єктів впливати на цю річ поза волею власника. Це стосувалося як окремих осіб, так і суспільства в цілому. Власник мав абсолютне право на річ. Порушення цього права з боку інших осіб було підставою для звернення власника до суду. В залежності від того чи втратив власник володіння річчю розрізнялися види позовів.
Віндикаційний позов (rei vindicatio) - позов про повернення речі з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов мав за мету доведення позивачем свого права власності на річ. Однак, в цьому процесі обидві сторони виступають в ролі і позивача і відповідача, оскільки в рівній мірі претендують на отримання права власності на певну річ. У випадку визнання права власності за позивачем, він зобов’язаний був відшкодувати відповідачу зроблені ним відповідні затрати на утримання речі. Але це право стосувалося лише добросовісного володільця. Недобросовісному володільцю затрати не відшкодовувалися, за виключенням тих, що були необхідні для збереження речі. Крадію не відшкодовувалися ніякі затрати на річ.
Негаторний позов (actio negatoria) – позов про заборону будь-яких дій, що впливають на річ, обмежуючи можливості власника щодо законного володіння цією річчю. Підставою для подання цього позову є відсутність можливості власника володіти своєю річчю внаслідок створення іншою особою різноманітних перешкод, що в нормальних правовідносинах виникати не повинні.