70. Трактування образу Мойсея і.Франком у однойменній поемі. Світ універсальних ідей у поемі.

Франків Мойсей — народний провідник, далекозорий пророк, мудрий філософ, великий гуманіст, розумний учитель, розсудливий наставник, справедливий суддя, люблячий батько своїх дітей, самовідданий слуга свого народу, його патріот і великий громадянин. Він—невід'ємна частка народу, його сила—в кровних зв'язках з народом. Без них вождь — не вождь. Це ті очі народу, які далі бачать, це уособлена свідомість народу, його розум, енергія, воля і, навіть, сумніви в досягненні заповітної мети. Це вершини і низини народного духу, його злети й падіння. І. Франко не ставить свого героя над народом, не створює його культу. У нього Мойсей — це душа народу. Увібравши в себе енергію мас, Мойсей на хвилях душі народної злітав у “піднебні висоти”. Коли ж народ зневірився, духовна криза охопила й пророка. Та після короткочасного занепаду духом народ знову пройнявся вірою в досягнення своєї мети. На роздоріжжях історії провідники можуть помилятися, зневірюватись у поступі, тому й сходять із суспільної арени. А нові покоління далі “рівняють правді путі”, незмінними шляхами йдуть до своєї мети. Отже, вирішальна роль в історичному процесі належить народним масам.

Франків Мойсей—це вічна боротьба сумніву і віри. Якщо Єгова — ідеал стародавнього пророка, потенційна сила душі Мойсея, його віра в народ, осяяні надією вершини людського духу, на які підноситься вождь народу, то Азазель—темний демон пустині, який проповідує спрощенство і фаталізм, насаджує скепсис і песимізм (міф про Оріона),—це образне вираження духовного падіння пророка, його сумнівів, розчарувань і безнадії. Але твір І. Франка—це поема сумніву подоланого, переможеного, це спів, як зауважив сам письменник, “totaliteraliter” (загальнопіднесений), пройнятий високою вірою в революційний геній народу. Цією вірою Франків “Мойсей” був співзвучний із революційними подіями в Росії 1905 р.

Поема І. Франка — твір про Мойсея, народного вождя, а ще більше — про народ, його історичну долю. Центральною постаттю—образом пророка автор не затінив головного героя твору-народу Вічну тему народу і народних рухів поет підніс до широких філософсько-політичних узагальнень, вирішив у загальнолюдському інтернаціональному і глибоко національному плані.

А ось що писав сам І. Франко у передмові до одного з видань свого твору: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся поема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні».

Трагізм образу Мойсея в тому, що він помирає напередодні досягнення мети, майже дійшовши до «пречудної долини», але не ступивши на неї.

71. Особливості української поезії на межі століть. Концептуальні риси українського модернізму.

Основним художнім методом XIX ст. є реалізм, який прагне відображати дійсність правдиво і всебічно. Письменники (Шевченко, Франко, Грабовський, Леся Українка, В. Самійленко) показують у своїй поезії життя природно, у саморозвитку; розкривають внутрішній світ своїх героїв. У кінці XIX ст. зародився символізм - модерністський літературний напрям. "В українській літературі твори цього напрямку приваблювали яскравою образністю, алегоріями, символами, які знаходили своє втілення у поезії початку XX ст.

Так І. Франко, О. Олесь, Г. Чупринка, пізніше П. Тичина, Є. Маланюк та інші відбивають настрої визвольної боротьби народу за свої права, за незалежність. їхні герої очікують щасливих змін у житті. З'являється новоромантизм. У своїй творчості письменники поєднували реалістичне зображення життя з романтичним. Цей напрям представляли Христя Алчевська, Дніпрова Чайка, Василь Чумак, Микола Хвильовий, В. Еллан-Блакитний.

Ще одна літературна течія початку XX ст. - футуризм, в перекладі з латинської означає майбутнє.

Але в поезії футуристів формалізм, нігілістичне ставлення до мистецтва взагалі - це не завжди справляло позитивне враження. У футуристичну організацію входили М. Семенко, О. Слісаренко, Ю. Яновський, М. Бажан та ін. Вони не приховували своїх космополітичних поглядів на національну культуру. Та слід зазначити, що для цих письменників таке захоплення було короткочасним. Як бачимо, боротьба і зміна літературних напрямів виникає як відображення у мистецтві певних етапів у розвитку суспільства.

Найвищим злетом поетичної майстерності цього часу є, безумовно, творчість Лесі Українки.

Громадянська наснаженість її ліричних творів поєднувалася з глибиною почуттів і переживань.

Поетеса активно розвиває властиву українській літературі тему ролі художнього слова в суспільному житті, порівнюючи його з "твердою крицею", щиро вірячи, що "вільная пісня не може умерти". Лірика Лесі Українки відзначається жанровим багатством і різноманітністю, а її пошуки у ритміці та образності вивели поетесу на світовий рівень.

М'який ліризм, глибина переживань і гостра актуальність поєдналися у творчості Олександра Олеся, музу якого покликали до життя буремні події 1905-1907 рр. Виразні символічні образи його віршів сповнені оптимістичної віри у прогресивний шлях розвитку батьківщини, становлення її духовних сил.

Гостро викривальною стала поезія Володимира Самійленка, спрямована проти колонізаторської національної політики царизму і національного нігілізму українських псевдо-патріотів. Водночас В. Самійленко відстоює право на існування української мови та української культури, захоплюється генієм її творця - Т. Шевченка.

Ідеологом нового в українській літературі напрямку - модернізму- виступив Микола Вороний. Він декларативно відмовився від хуторянсько-народницької поезії, наполягаючи на культі "натхненної чарівниці" краси. Безперечним здобутком Вороного є збагачення поетичного словника і строфіки. У поемі "Євшан-зілля" митець відстоює спадкоємність духовних традицій, виступає з патріотичних позицій.

Український модернізм — явище досить складне, суперечливе і в силу ідеологічних причин довгий час замовчуване. Вітчизняні літературознавці зробили перші кроки в науковому дослідженні цього естетичного феномену. Зокрема визначено його основні риси. Це насамперед увага до естетичних цінностей, а не до суспільних потреб, обстоювання справжньої свободи творчості, орієнтація на кращі зразки європейської літератури. Крім того, кожна стильова модерністська течія на українському фунті була відмінною від аналогічної в європейській літературі. Так, творчість М. Коцюбинського, В. Стефаника, Г. Косинки позначена рисами імпресіонізму, проте письменники, змальовуючи події, «пропускають» їх не через власне «я», як це було у літературі західній, а через душі дійових осіб. Українські футуристи, на відміну від італійських, не оспівували війн, але заперечували літературну класику й мистецтво взагалі. Основоположник українського футуризму М. Семенко, наприклад, стверджував, що для нього не існує авторитетів, традицій, він «сам собі предок». Проте М. Семенко чимало зробив для оновлення українського віршування.

Символізм в українській літературі, представлений творами О. Олеся, М. Філянського, Г. Чупринки, П. Тичини, Д. Загула та інших, хоч і розвивався під впливом символізму в літературі російській, був позбавлений містики, притаманної останній. Натомість у творах українських поетів-символістів — музичність. широка кольорова гама, сила звукового образу. Захоплені національною ідеєю, НІМІЙ створюють відповідну систему образів-символів: пустеля — Україна, самотня сосна як уособлення рідного народу в ліриці О. Олеся, вітер у П. Тичини символізує революційні та національно-визвольні сподівання народу.

ПОЕЗІЯ КІНЦЯ XIX —ПОЧАТКУXX СТ.

Іван Франко

Володимир Самійленко

Леся Українка

Микола Вороний

Костянтина Малицька (Віра Лебедова, Чайка Дністрова)

Олександр Олесь