Література

Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми "Енеїда" — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.Квітка-Основ'яненко (літературний псевдонім — Грицько Основ'яненко, 1778—1843 pp.). Разом з Г.Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є.Гребінка, Л.Боровиковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін. Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769—1838 pp.). Його перелицьована "Енеїда", без волі автора видрукувана 1798 p., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.

Крім формальної сторони — літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж незвичайно легкою, вільною і культурною, — поема містила в собі справді дорогоцінний зміст. З-за жартівливої форми талановитої пародії, що описувала нібито троянських гультіпак, проглядали інші образи й спомини. Українські козаки також часто блукали світами, не знаходячи собі притулку — й гіркі гадки мусили наводити спомини, що викликались цим оповіданням нібито про троянських бурлак. З-поза веселих і часом грубуватих жартів і глузувань поставали образи "вічної пам'яті Гетьманщини". Поставало народне життя, змальоване з великою любов'ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем.

Славнозвісна "Енеїда" започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей.

І до сьогоднішнього дня ще не оцінений належним чином внесок "Енеїди" у скарбницю світової культури. Шведський дослідник А. Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергілієвої "Енеїди" в історії європейської літератури, зазначає, що творіння Котляревського не просто виділяється своєю "самостійною оригінальною вартістю", а й перевищує "і культурно-історично, і мовно, та й естетично" всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній спостерігаємо "багатосторонній образ цілої України, народних звичаїв і соціальних обставин", бо українське народне життя в ній "так всесторонньо, а при тім артистично" опрацьоване. Перевищує з погляду на її "реалізм, національний гумор і народну мову".

Українська література на переломі XIX—XX ст. позначена новаторськими тенденціями. Поряд з відомими іменами (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська) з'являються самобутні таланти (С. Васильченко, М. Вороний, А. Кримський, П. Карманський, О. Олесь, В. Винниченко). Утверджуються нові ідеї, теми, образи, форми художнього вираження. На оновленні літератури позначився вплив європейського модернізму, мотиви якого властиві вітчизняній культурі XIX ст.

У руслі модерністських пошуків формувалася творчість галицьких письменників.

"Молода муза" — літературне угруповання українських письменників, діяло у Львові протягом 1906-09 як клуб літераторів. До "М.м." належали Богдан Лепкий, Петро Карманський, Михайло Яцків, Сидір Твердохліб, Василь Пачовський, Остап Луцький та інші.

Друкованим органом "М.м." був журнал "Світ". Учасників об'єднувала орієнтація на модерністські тенденції в західноєвропейській літературі, заперечення надмірної заангажованості літератури, ідея краси як іманентної властивості української душі, опозиція до міметичних форм мистецтва. Основні засади "М.м." були близькі творчим принципам М.Вороного, Олександра Олеся, М.Філянського та інших письменників, які гуртувалися навколо журналу "Українська хата", де часто друкувалися поети-"молодомузівці". Навколо засад раннього українського модернізму точилася полеміка між його прихильниками М.Євшаном, М.Сріблянським, А.Товкачевським та противниками — І.Франком, С.Єфремовим, Д.Лукіяновичем та ін. Ідеї "М.м.", зокрема її символістської платформи, мали вплив на розвиток української поезії початку 20-х.

“Молода муза” не була організацією, яка веде облік своїх членів чи має розроблений статут чи програму. Це був радше клуб літераторів, до якого тяжіло чимало молоді ,що працювала в різних галузях мистецтва: композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Паращук, живописець Іван Сиверин, скрипаль і маляр Іван Косинин, флейоніст Осип Шпитко...

Що ж являла собою «Молода муза» як мистецьке явище? Молодомузівців об'єднувало щось більше, ніж товариські стосунки молодих літераторів, художників, музикантів, що сходилися в кав'ярні «Монополь» на площі Бернандинів поговорити про мистецькі проблеми. Їх об'єднувало прагнення шукати в мистецтві нових шляхів, визволитися від етнографізму і включитися в річище загальноєвропейського культурного розвитку.

Початком цієї групи як мистецької течії можна вважати появу в 1906 р. журналу «Світ», до складу редколегії ввійшли В. Бирчак, П. Карманський, О. Луцький та М. Яцків. Сама ж «Молода муза» була створена роком пізніше — в 1907 р. Звідки пішла назва — сьогодні сказати важко. М. Рудницький твердив, що її придумав О. Луцький, у спогадах П. Карманського вона виводиться з новели М. Яцківа «Доля молодої музи». Дехто приписує її Б. Лепкому. Та річ не так у назві, як у змісті: "Молода муза „була однією з ланок літературних організацій багатьох країн Європи: «Молода Бельгія», «Молода Німеччина», «Молода Польща», що проголосили своїм гаслом символізм і служіння красі. Так, в одному з номерів журналу «Світ» стверджувалося, що «Молода муза» репрезентує «відомий в інших народів напрямок декадентський, символістичний, модерністичний, естетичний — і як там його всіляко називають. Мета цього напрямку служити красі». Як бачимо, в цей час не було ще чіткої диференціації цих термінів, різні автори вкладали у них різний зміст.

Тим часом «Молоду музу» треба розглядати як ланку в системі взаємодії різних течій літературного руху кінця ХІХ — початку XX ст. фрагмент загальноєвропейської панорами, бо ідеї модернізму приходили на Україну різними шляхами, поєднуючись із деякими рисами попередньої реалістичної школи і набуваючи в українському національному середовищі нових ознак. При цьому кожен письменник репрезентує свою лінію розвитку, пошуки власної концепції, що охоплюють сферу ідей і форм. Єдине, що об'єднувало представників усіх цих груп, течій чи просто індивідуальностей, було неприйняття побутового реалізму, описовості старої школи письма.

Отже, «Молода муза» була ланцюгом літературного процесу у Європі. Водночас «Молода муза» якнайтісніше пов’язана з тими новими віяннями, які захопили Україну на початку ХХ ст., що було свідченням активності української літератури того часу в загальноєвропейському літературному процесі.

У першому числi молодмузiвського двотижневика «Свiт» вiд 24 лютого 1906 р. був умiщений своєрiдний манiфест «Наше слово», де так визначалася мiсiя нової групи. На перший погляд, маємо нiбито вiдмову вiд громадянських аспiрацiй, – декларацiю, дивну в добу пiднесення суспiльно-полiтичних рухiв (пiд впливом революцiї 1905 р. в Росiйськiй iмперiї). Але насправдi тут бiльше було епатуючого виклику (в бажаннi ствердити свою незалежнiсть), нiж реальної продуманої й принципової поезiї. Бiльшостi молодомузцiв так i не вдалося «звiльнитися» вiд соцiальних та нацiональних тем, мотивiв, болю, i вони так чи iнакше озивалися в їхнiй творчостi. Загалом кажучи, «Молода муза» мала значнi заслуги перед українською лiтературою: насамперед у розробцi «вiчних» мотивiв, спробi виходу на загальнолюдську духовну проблематику (здебiльшого в здрiбненому масштабi), увазi до того свiту «Добра i Краси», збагаченнi формальних прийомiв, шлiфуваннi ефонiки та iн. Але повнiстю розкрити свої творчi потенцiї «Молода муза» не змогла. Через фiнансовi, матерiально-органiзацiйнi труднощi, за умов байдужостi значної частини громадянства до нацiональної культури вона проiснувала недовго. Власне, видавництво припинило своє iснування вже в 1909 р. Звичайно, творчiсть молодомузцiв на цьому не урвалася. Дехто з них активно працював у лiтературi й далi, творчо зростав, здобув авторитет i визнання поважної величини в нацiональнiй культурi. Насамперед це стосується Богдана Лепкого, Петра Карманського, Василя Пачовського i Михайла Яцкiва.

“Молода муза” існувала порівнянно недовго — від 1907 року до першої світової війни , отже , якихось сім — вісім років. Але вона вписала свою сторінку в історію української літератури, була певним етапом на шляху її подальшого розвитку.

Водночас треба враховувати й те , що літературний процес творять не тільки і, може, не стільки течії та групи , як творчі індивідуальності.

Кожний учасник “Молодої музи” — людина зі своєю долею і митець із своїм неповторним обличчям .І як митець кожен з них виходить за межі цієї літературної групи, оскільки творчість його не обмежується часом існування .

Серед поетів, безсумнівно, найталановитішим був Петро Карманський. Його перша збірка “З теки самовбивці” є учнівським наслідуванням “ Страждання молодого Вертера“ Гете та “Зів’ялого листя“ І. Франка . Та в наступних книжках він утвердився як оригінальний поет зі своїм обличчям.

На думку І.Фрнка автор поневолі кожне явище, кожну життєву загадку підносить на той високий рівень, де щезають буденні дрібниці і відкриваються основні проблеми людського духу й людської етики, контрасти і конфлікти добра і зла, права і обов’язку”.В цьому глибокому судженні прочитується оцінка Карманського як інтелектуала, поета думки, далекого від приземленості й буденності, та як митця романтичного складу, що поринає духом у високі сфери буття. Притаманна йому“могутня струна меланхолії” не свідчить, за висновком І. Франка, про песимізм як “філософічний погляд на марність і безужиточність сього світу”, критик пов’язує її з особистими, суб’єктивними при-чинами, а не з філософськими засадами творчості поета.

Оберіт вірш з цих збірок: «Блудні огні», «Пливем по морю тьми» http://poetry.uazone.net/default/a.phtml?place=karmansky

Модернiстичнi тенденцiї бiльше вираженi в поезiї Василя Пачовського.

Про Василя Пачовського Іван Франко писав: «…в Пачовськім нам виявляється неабиякий майстер нашого слова, правдивий талановитий поет, що незвичайно глибоко вслухався в мелодію нашої пісні і нашої мови, що володіє технікою вірша, як мало хто у нас, і вміє за одним дотиком порушити в душі симпатичні струни, збудити пожаданий настрій і видержати його до кінця». Перші три поетичні збірки В. Пачовського стали лінією зв’язку між раннім українським модернізмом та пізнішою течією – символізмом, найяскравішим представником якого була поезія Павла Тичини. Збірка ліричних поезій, "На стоці гір", появилася 1907 року в видавництві модерністичної групи літераторів "Молода муза", що, за висловом В.Пачовського, її учасника, "поклала собі за ціль культивувати гасло "мистецтво для мистецтва". В цій книжці повно захватного ліризму, часом - ніби з орієнтальною розкішшю в описах весняної природи і душевного стану. Найважливішою темою поезії Пачовського після невдачі визвольних змагань 1918-1920 рр. стає тема визволення України від іноземних поневолювачів. Визвольна тема є магістральною. Особливе місце в утвердженні України як держави займають драми «Сон української ночі», «Сонце Руїни», містичний епос «Золоті ворота». Образ Золотих Воріт, що мають поєднати ідеї Сходу і Заходу Європи – символ майбутньої української держави. У цих візіях Пачовського помітні сліди впливу ідей О. Шпенґлера з його праці «Присмерк Європи». Така ж назва останньої пісні «Золотих воріт». Поетична візія майбутнього України – утворення самостійної України в її етнографічних межах зі столицею в Києві, в українському Римі, де мусять стати Золоті Ворота двох світів – Сходу і Заходу, Азії та Європи. Перша частина поеми має назву «Пекло України», друга – «Чистилище України», що складається з 33 пісень на прикладі героїчної і трагічної історії, наближає твір до «Божественної комедії» Данте. Третя частина «Небо України» була незакінчена. В ній автор хотів розв’язати загадку буття нації і свою як людини, бо, маючи державу, він може творити вищі цінності людського духу. Василь Пачовський – один з найталановитіших молодомузівців, поет національної ідеї, активний борець за українську державність.

Оберіт вірш з цих збірок: "На стоці гір", «Сонце Руїни».

За словами Б. Лепкого, Sturm und Drang (буря і натиск) молодих західноукраїнських літераторів базувався на прагненні поєднати ідеї Кардуччі й Ніцше, Метерлінка й Ібсена з традиціями рідної культури. А шукали молоді цих традицій не в стилі побутописання, а спиралися на символіку козацьких наспівів, містику Сковороди, демонологічний світогляд народу, «п'ятий єлемент підсоння і четвертий вимір людської душі». Наталя Кобилянська написала статтю «Символізм в народній пісні», в якій ствердшувала, що фолькльорна символіка часто співзвучна з тією, яка «послідніми часами станула проти домінуючого в літературі натуралізму».У поезiї Богдана Лепкого виразно простежується фольклорний струмiнь, який вiн прагнув поєднати з духовними тривогами iнтелiгента початку XX ст. та з iндивiдуалiстьскими мотивами (медитацiї про життя i смерть, минущiсть усього сущого, самоту; почасти й мотиви свiтового болю). Та, мабуть, найуспiшнiше витримали випробування часом соцiально-гуманiстичнi та нацiонально-патрiотичнi поезiї Б. Лепкого.

ЖУРАВЛІ

Видиш, брате мій,

Товаришу мій,

Відлітають сірим шнурком

Журавлі в вирій.

Чути: кру! кру! кру!

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилонька зітру.

Мерехтить в очах

Безконечний шлях,

Гине, гине в синіх хмарах

Слід по журавлях.

Поезію Богдана Лепкого «молодомузівського» періоду пронизує туга осені, прощання. Вірш «Журавлі» наче концентрує в собі ці мотиви. В кількох строфах про осінній відліт журавлів умістилась широка гама переживань і настроїв. Такими журавлями почували себе галичани, що покидали рідну землю в неясній надії на кращу долю за океаном.Найбільше споріднює Б. Лепкого з іншими представниками «Молодої музи» мотив природи — як того острівця, де людина може відпочити від життєвих турбот і клопотів.

Симпатиками «Молодої музи» в Надднiпрянськiй Українi були лiтератори, що гуртувалися навколо київської «Української хати» (1909-1914), яку редагували П. Богацький i М. Шаповал i на сторiнках якої критики М. Срiблянський (псевдонiм М. Шаповал), М. Євшан, О. Грицай боронили й пропагували те, що їм здавалося модернiстськими тенденцiями української лiтератури – в них вони вбачали її майбутнє. «Чиста краса» у хатян трохи несподiваним чином поєднувалася з нацiональною iдеєю. Поезiя в журналi була репрезентована творами О. Олеся, Григорiя Чупринки, Миколи Вороного, а також Максима Рильського, Павла Тичини, Михаля Семенка та iнших тогочасних початкiвцiв. (З прозаїкiв i драматругiв у нiй друкувалися О. Кобилянська, В. Винниченко та iн).

Та хоч би як трактувати вплив «Молодої музи» на дальший розвиток української літератури, її не можна викинути з історії нашої культури, як не можна викинути «Української хати», авангардизму 20-х років, празької школи української поезії чи нью-йоркської групи років шістдесятих… Бо тоді випадають ланки художнього розвитку, обриваються єдність і цілісність процесу.

«Молодомузівці» вписали свою сторінку в історію української літератури.

Лепкий Богдан :: "Цить, серце, цить!..."

* * *

Цить, серце, цить!

Таж ти кохало,

І раювало, й горювало,

І наболілося досить –

Цить, серце, цить!

Весні кінець,

Пшениця спіє,

Зелене жито половіє,

Вже й серп готує пильний жнець –

Весні кінець…

Пора і нам

Збирати з поля,

Що прищадила божа воля,

Як не гуртом, то сам на сам –

Пора і нам!

***

НЕ ПРОКЛИНАЙ МЕНЕ!

Не проклинай мене!

Це доля,

Це невмолима, а всесильна сила

Разом злучила нас І розлучила,

Мов два листки під осінь серед поля,

Мов хмари дві, що йдуть небесним плаєм

І, мов вітрила, поруч себе в'ються,

А не стрінуться ввік І не зійдуться,-

Не проклинай мене!..

Невже ж ми знаєм

Сліпій судьбі невидимі закони?

Невже ж на що здадуться ці прокльони?

Невже ж ми маємо свобідну вольну волю?

Невже ж я не терплю разом з тобою?

Не проклинай!..

Йдім в сумерки вечірні,

Любов'ю рідні, а тугою вірні,

Далекі ніби, та все ж таки близькі,

І зависокі радше, чим занизькі.

Ідімо й око звертаймо слезаве

В безмежну, вічну країну уяви,

Якої світ не вспів ще споганити,

Наперекір судьбі будем разом в ній жити.

Мов ті вечірні променисті зорі,

Мов хвилі дві в бездоннім вольнім морі,

В гармонії світів дві рівнозвучні нути -

Нам треба, треба поруч себе бути!

Театр

Важливим фактором прогресу української культури став театр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. Українське професійне театральне мистецтво розвивалось у другій половині XIX ст. у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару. На доповнення, а в багатьох випадках і на зміну професійному театру приходив аматорський мандрівний театр. У 50-60-х pp. аматорські музично-драматичні гуртки діяли в кількох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків), в Галичині діяв театр товариства "Руська бесіда".

Грали здебільшого трьома мовами - українською, російською й польською. Серед п'єс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно - твори місцевих авторів. П'єси мали сентиментальний і романтичний характер. У жанровому відношенні - це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т.п., які тільки в 90-ті pp. витісняє реалістична побутова драма. Специфічним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці).

Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави, але за умови, що кожна українська вистава йтиме у парі з виставою російської п'єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.

Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького, непересічного драматурга, режисера й актора. Як письменник-драматург М.Кропивницький дотримувався традицій так званої "етнографічної драми" ("Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Дві сім'ї", "Олеся", "Титарівна"). Поруч з М.Кропивницьким працював Михайло Старицький. Автор "Циганки Ази", "Ой не ходи, Грицю", "Не судилося", "За двома зайцями" віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). Він відмовився від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми ("Безталанна", "Суєта", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Сава Чалий"). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: Мирний, Грінченко, Франко, Леся Українка.

Український театр 80-90-х pp. мав цілу плеяду видатних акторів: Г.Затиркевич, Микола Карпович Садовський, К.Саксаганський, М.Кропивницький, І.Тобілевич, М.Заньковецька; Л.Ліницька, Г.Борисоглібська та інші, які високо несли прапор самобутнього національного театру, українського слова і нашої історії.

У першій половині XIX ст. виникають перші професійні театри в Києві, Полтаві, Харкові. У Полтаві величезну популярність мав театр, де виступала аматорська трупа на чолі з І. Котляревським. У 1819 році саме тут були поставлені «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник».

Поява у Києві стаціонарного українського театру - подія значна на той час не тільки для міста, але й для культурного життя всієї України. Його організатором, директором і режисером був Микола Карпович Садовський (псевдонім) - один із славетних діячів української сцени, середній із артистичної родини Тобілевичів.

Слід сказати, що наприкінці ХІХ ст. У Києві народилося два товариства, які мали на меті виправити стан "простонародія": залучити його до культурного життя, відтягти від горілки, зацікавити книжкою, театром, мистецтвом. Одне з них - Товариство піклування про народну тверезість - організовувало чайні з гаслом "Чай замість горілки". Чайні з'являлися на базарах, на околицях міста, але особливого успіху вони не мали. Піклуючись про прибутки, в них дуже скоро почали таємно продавати і розливати горілку. Деякі з них, як, наприклад, Галицька на Єврейському базарі, набули скандальної слави - вони зробилися місцем постійних бійок, пристановищем для хуліганів і всіляких сумнівних осіб. Непомітно ці установи припинили існування. Термін їх життя обмежився двома-трьома роками.

У с. Кобинці був створений аматорський театр, яким керував батько Миколи Гоголя Василь Гоголь-Яновський. У театрах України в цей час працювали такі видатні актори, як М. Щепкін та К. Соленик.

Музика

Опинившись у залежності від російського субкультурного середовища, народна українська музична культура значною мірою законсервувалася у своєму розвитку, натомість засвоюються з російської традиції невластиві українській музичній культурі містечкові романси, казармені пісні тощо.

У музичному мистецтві України, як і в попередній період, жили культурні традиції минулого, їх дбайливо зберігали й передавали кобзарі, бандуристи, лірники, серед яких найвідомішими були О. Вересай, І. Крюковський,А. Шут.

Поряд з народною поступово зароджується й розвивається українська симфонічна музика. Саме на основі народних пісень, майстерно оброблених композитором М. Овсянико-Куликовським, була створена симфонія, з якою він виступив 1809 року в Одесі з нагоди відкриття місцевого театру.

Незабутньою подією в музичному житті України в XIX ст. стала поява першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яку написав відомий співак і композитор С. Гулак-Артемовський. У цей період в Галичині плідно працював М. Вербицький — автор 12 оркестрових рапсодій на українські теми, кількох оперет і багатьох композицій для хору. Саме він написав 1863 року музику до широковідомого народного гімну «Ще не вмерла Україна», який нині є гімном Української держави.