12.Закони діалектики. Закон заперечення заперечення:

а) Категорії – це філософські поняття, які, на відміну від простого поняття, зорієнтовані не стільки на властивості, скільки на закономірності розвитку буття. Розвиток відбувається як руйнування старої єдності елементів системи і виникнення нового предмету, що і є запереченням старого предмету. Але заперечення не є лише руйнуванням тієї чи іншої якісної визначеності: діалектичне заперечення передбачає момент народження нового, або момент розвитку. Але цей процес носить конструктивний характер, бо в межах дії закону має місце не просте, а подвійне заперечення. Суть гегелівської ідеї про подвійне заперечення зводиться до так званого принципу тріади : теза - антитеза - синтез. Повтор на більш високій стадії розвитку означає не тільки повернення “нібито до старого”, але й перехід до нового циклу з суттєво іншими внутрішніми протиріччями, які потребують свого вирішення. Послідовність циклів, які складають ланцюг розвитку, можна образно уявити у вигляді спіралі, де кожний цикл виступає як виток у розвитку, а сама спіраль розкручується як ланцюг циклів.

б) Зміст закону заперечення заперечення розкривається через категорії: заперечення, наступність, розвиток. Закон заперечення заперечення характеризує спрямованість процесу розвитку, демонструє єдність поступальності та наступності в розвитку. Цей закон був сформульований Гегелем в контексті його системи об’єктивного ідеалізму. Дія закону заперечення заперечення виявляється лише у відносно завершеному процесі розвитку.

13.Сутність пізнавального процесу (підходи)

а) Проблема пізнання є найважливіших в історії філософії, її вирішення знаходиться у зв’язку з проблемою свідомості. Основних функція свідомості-пізнання людиною навколишнього світу і себе. Пізнання є природною потребою людини, одним з головних вимірів людського буття.Пізнання – це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, обумовлений суспільно-історичною практикою людства.Корінне питання гносеології: чи пізнаваний світ ? Софісти, поставили під сумнів можливість пізнання істини, заклавши ідею скептицизму. Будь-яка думка, вважали вони, відносна і завжди залежить від людини та обставин, Декарт, запропонував процес пізнання починати з радикального сумніву. За Юмом, ми маємо справу не з реально існуючим світом, а тільки з нашими відчуттями; все наукове пізнання є порядок, до якого звикають люди. Кант вважав, що люди володіють певними знаннями, але останні переплетені з тим, що тільки здається знанням. Основна проблема, зводиться до того, що предмет в процесі його пізнання переломлюється крізь призму наших відчуттів та мислення. Поруч з пізнавальним песимізмом, в історії філософії більш поширеним є оптимістичний підхід до проблеми пізнаваності світу. Оптимісти вважають, що з того, що світ безконечний та безначальний і з того, що ми підходимо до нього з нашими формулами, схемами, поняттями та категоріями, прагнучи пізнати реальність, зовсім не випливає, що його неможливо пізнати. Наші знання про світ не такі вже і безнадійні. Однак, хоча людство багато знає, його ж пізнання виявляє прірву невігластва. В світі існує так багато таємного, що змушує нас бути обережними в своїх судженнях. Таким чином, в гносеології найбільш доречною і плідною є критична позиція, що дозволяє уникнути як догматичних припущень, так і надмірної підозрілості скептиків та агностиків, які заперечують саму можливість для людини володіти знаннями.

б) Суб'єктом пізнання виступає людина, яка наділена свідомістю і активностю. Пізнання здійснюється індивідом який включений в колективну практичну діяльність. В якості суб’єкта можуть виступати окремий індивід, колектив,людство. Суб’єкт пізнання історично розвивається, носить конкретно-історичний характер. Індивід стає суб’єктом пізнання коли він оволодіває світом культури, перетворює досягнення людства у свої сили і здібності, тобто оволодіває мовою, логічними категоріями, накопиченим знанням. Об’єкт – це фрагмент об’єктивної реальності, на який спрямована людська пізнавальна діяльність. Результатом взаємодії суб’єкта й об’єкта є пізнавальний образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою та об’єктивний за змістом. Об’єкт і суб’єкт пізнання співвідносні: чим більш розвинений суб’єкт, тим більша сфера об’єктивної реальності опиняється в його полі зору. Взаємодію суб’єкта і об’єкта слід розуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об’єктний обсяг її життєдіяльності.