34.Поняття факту і фактичного матеріалу рукопису. Система фактів твору. Осн вимоги у роботі з фактами. Причини виникнення фактичних помилок.

Фактологічне забезпечення твору є матеріальною основою для утворення теми. Розробка теми власне й пов’язана з вибором фактів, утворенням фактологічної системи твору, а також розташуванням фактів (розробкою композиції).

 

Для розкриття теми твору важливу роль відіграють саме факти, те, яку думку, ідею вони несуть, як розташовані у тексті. Р. Іванченко, говорячи про оцінку фактажу художнього твору, звертає увагу на те, що «випадкові, невдало відібрані факти, непереконливі характери в художньому творі… знецінюють художній твір, порушують художню правду.» Тому вміння оцінити правдивість і необхідність відібраного автором життєвого матеріалу та його доступність багато важать у редакторській роботі.

 

В. Різун, даючи визначення факту, говорить про два обмеження. «Перше обмеження. Факт – це те, що є в дійсності. Факт не можна вважати явищем об’єктивної дійсності. Це певна форма діяльності з об’єктами дійсності і форма людського знання, яка повинна бути достовірною. З одного боку, за фактом справді стоїть якийсь об’єкт дійсності, що протистоїть знанню людини. З другого боку, факт це вже частково пізнаний об’єкт, про який існує знання. …Друге обмеження. Фактичний матеріал твору – це числа, імена, назви, дати. Факт, проте, - поняття ширше, ніж просто цифра, дата, назва, прізвище. Під фактом необхідно розуміти не тільки реальні, що були або є,  а й прогностичні, гіпотетичні, ймовірнісні явища, процеси, події, які ще будуть, але вже існують у психічній дійсності, уяві людей».

 

В.О. Карпенко намагається охопити у своєму визначенні всі можливі його значення: «Факт – а) дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; б) те, що відбулося, відбувається чи прогнозується у майбутньому часі; в) приклад, випадок; г) те, що є будівельним матеріалом для певних висновків і відповідає об’єктивній реальності.»   

 

А.О. Капелюшний фактом називає справжню, невигадану подію або явище, те, що насправді мало місце, відбулося.     

Кожен факт  у творі має якісну характеристику. Основні якісні характеристики фактів такі: правдивість, або достовірність, типовість, соціально-політична значимість, ідейність, точність і доречність.     

Правдивість – це істинність факту, знання про який не є хибним і не суперечить фактологічній системі, в межах якої розглядається певний факт. Так, повідомлення про перебування Президента на виставці закінчується фразою «Докладніший репортаж буде надрукований у наступному номері». Цей факт передбачає опублікування у цьому номері газети бодай коротенького репортажу, менш докладного. Але такий репортаж відсутній. Отже, факт «докладнішого репортажу» - недостовірний.     

Типовість – основна вимога до журналістського факту. Кожен факт сприймається читачем як такий, що узагальнює, як типовий для суспільства. Уже сама поява певного факту в газетному тексті чи теле-, радіопередачі означає, що він типовий. Показ у журналістиці нетипових фактів, які сприйматимуться як типові, річ аморальна, бо пов’язана із збиванням читача, глядача, слухача із пантелику і не дає йому можливості прийняти адекватне дійсності рішення.     

Соціально-політична значимість – характеристика факту, яка тісно пов’язана з актуальністю теми. Факт, який не відповідає інтересам читачів, суспільства, створює «фактологічний шум» у творі. Соціально-політична значимість факту залежить від параметрів соціальної ситуації, в якій поширюється інформація: місця і часу поширення, читача.     

Ідейність – така якісна характеристика факту, яка визначає приналежність його до певної ідеї. Основна вимога до ідеологічного забезпечення твору – дбати про ідейну чистоту системи фактів, щоб вони не були ідейно суперечливими. Автор має право сповідувати будь-яку ідею, але він не має права заперечувати самого себе у творі.     

Точність – одна з важливих характеристик факту, порушення якої веде до неправильного розуміння теми твору. Неточний факт часто є джерелом різночитань у тексті. Точність факту проявляється у наявності всіх необхідних для певного контексту ознак, параметрів, характеристик факту, коли не виникає потреби у додатковому уточненні події, явища тощо.     

Доречність – така характеристика факту, яка означає його доцільне вживання у творі. Факт, що порушує  комунікативну логіку, є недоречним, він збиває з пантелику сприймача твору, сіє сумніви в його душі стосовно описуваної події, особи і т.д. Доречність тісно пов’язана з журналістською етикою, мораллю, культурою. Недоречними також є алогічні факти, які ніяк не ілюструють чи не аргументують думку.     

За своєю функцією факти діляться на чотири великі групи: факти, що кладуться в основу теми твору, - вхідні факти; факти, які ілюструють, пояснюють, уточнюють зміст твору, - деталізуючі факти; факти, що є результатом авторських міркувань, факти, до яких автор приходить на основі вхідних і деталізуючи фактів, - вихідні факти; факти, на які автор посилається в текстах, примітках, - посилкові факти.     

Важливим етапом праці журналіста є збирання фактичного матеріалу до твору. Цей добір уже є певною оцінкою фактів. Журналіст не може користуватися лише одним фактом, адже, повідомляючи про один конкретний факт, він має справу із системою фактів, із сукупністю нерозчленованих фактів. Якщо журналіст має на меті розповісти про один факт, він повинен вивчити й проаналізувати ситуацію, зв’язок цього факту з іншими.     

Критерієм поділу змісту на факти є поняття-тема. Оскільки будь-яке поняття є ієрархічно організованою системою ознак-понять, то система фактів твору теж має ієрархічну організацію. Фактами першого рівня будуть факти, що ілюструють ознаки, які становлять основу поняття-теми. Кожне поняття-ознака може мати свої ознаки, які й забезпечуються фактами другого рівня і т.д.     

Редактор має розглядати факт у ряді інших, бачити його минуле й майбутнє, брати у всіх можливих взаємозв’язках.  Найважливіше завдання редактора – з’ясування якості фактичного матеріалу. «Редактор повинен, - пише В.В. Різун, - усвідомлювати відносний характер якості фактів: правдивість, достовірність факту, типовість, політична значимість, точність, правильність, логіка їх відбору – речі відносні. Тому, з одного боку, редактор не повинен бути категоричним в оцінці фактів, якщо відносно тих фактів він не має знань і позиції; з другого боку, редактор повинен відстоювати факти (їхнє тлумачення, право на використання у матеріалі), коли редактор має чітку позицію відносно певного кола фактів».     

Другим завданням є встановлення правильності, точності наведених у тексті відомостей. «Для редактора нема неточностей великих і малих, помилок значних і незначних. Всі неточності й помилки треба вчасно зауважити й усунути. Навіть у тому разі, коли помилка здається зовсім невинною, не загрожує змістові, читач завжди перевірить нас, і найменша недбалість дасть психологічний поштовх для сумніву в правдивості думок автора», - зазначає К.М. Накорякова.

    

Дослідники теорії редагування пишуть про три основні види (способи) перевірки фактичного матеріалу: 1.    Звіряння факту з авторитетним джерелом. Самий процес звіряння нескладний. Проте редактор має знати, до якого джерела звернутися в тому чи іншому випадку. Тут варто дотримуватися таких правил: 1)    фактичний матеріал звіряють тільки за творами, з яких його взято. Для перевірки намагаються взяти останнє видання. Якщо праця увійшла до зібрання творів, користуються ним; 2)    за потреби звернутися до довідкових видань перевагу надають загальним і галузевим енциклопедіям, енциклопедичним словникам, а з-поміж них тим, що вийшли в спеціалізованих академічних видавництвах; 3)    для перевірки статистичних відомостей треба звертатися до офіційних видань Держкомстату України; 4)    для встановлення правильності фактів з діяльності державних органів, зокрема тих фактів, які тільки нещодавно оприлюднені й не зафіксовані в довідниках, звертаються до офіційних видань;

2.    Внутрішньотекстова перевірка. Вона передбачає вдумливий цілеспрямований аналіз контексту, який дозволяє дійти висновку щодо істинності або хибності відомостей. Іноді внутрішньотекстова перевірка вимагає нескладних обчислень, оскільки неточності часто виникають у підрахунках, у процентних показниках тощо. Воднораз варто зауважити, що, сприяючи виявленню помилок, внутрішньотекстова перевірка не завжди допомагає їх виправленню. Редакторові нерідко доводиться все-таки додатково звертатися до авторитетного джерела.

3.    Офіційне підтвердження. Якщо перші два способи перевірки фактичного матеріалу не дозволяють установити істинність факту, доводиться звертатися по консультацію до компетентних людей, до спеціальних установ. Офіційне підтвердження наукового інституту, підприємства, організації, державної установи є авторитетною підставою для оприлюднення оригінального фактичного матеріалу.

Редакторська праця в умовах ЗМІ – це співтворчість з автором. Тому редактор під час роботи над фактичним матеріалом у журналістському тексті має зважати 1) на загальнопсихологічні чинники, пов’язані з психологією творчості, психологічними особливостями освоєння та відтворення дійсності в мас-медіа; 2) на особливості індивідуального освоєння та відтворення дійсності, на риси характеру конкретного автора, які позначаються на процесі творчості й на його результаті – тексті. Часто в теорії редагування під час аналізу причин фактичних помилок у ЗМІ ці положення трансформують у такі категорії, як 1) об’єктивні причини фактичних помилок; 2)суб’єктивні причини цих помилок.

 

А.О.Капелюшний наводить типові фактичні помилки: 1. Перенасичення тексту фактичним матеріалом. 2. Брак фактичного матеріалу в аналітичних творах, унаслідок чого журналіст робить висновки, не підкріплені фактами. 3. Добір фактичного матеріалу, який відповідає наперед заданій схемі, відкидання фактів, які не можна з тих чи інших міркувань включити до цієї схеми. 4. Незнання всієї повноти фактів, через що автор доходить хибних висновків. 5. Навмисне спотворення фактів. 6. Тенденційний підхід до оцінки фактів. 7. Замовчування відомих журналістові фактів. 8. Неправильне технічне оформлення фактичного матеріалу. 9. Занадто емоційне подання факту, що перебільшує його суспільне значення, важливість. 10. Тенденційний добір певних фактів і їх часте повторювання, що створює враження типовості насправді нетипового явища. 11. Неуніфікованість фактичного матеріалу в межах одного тексту чи навіть у межах одного фрагмента тексту (переважно неуніфікованість імен та ініціалів, подання одного показника як абсолютної, а іншого як відносної величини тощо). 12. Підміна факту. 13. Надмірна увага до фактів інтимного життя відомої людини й цілковите нехтування фактами, що характеризують її професійну, громадську діяльність. 14. Ненавмисне спотворення фактів через неналежну їх перевірку або через брак сумлінності автора чи редактора. 15. Відтворення факту «по пам’яті», відсутність його перевірки через те, що журналіст упевнений у точності фіксації факту в його пам’яті. 16. Спотворення окремих видів фактичного матеріалу (переважно власних імен, власних назв) через незнання особливостей відтворення іншомовних назв українською мовою і через незабезпеченість журналістів і редакційних колективів довідковими джерелами. 17. Неоприлюднення поправки, спростування в разі фактичної неточності. 18. Невдале наведення в радіо- чи телепередачі цитати, за якою слухач, глядач не може зрозуміти, де вона починається й де закінчується. 19. Штучне створення сенсації, роздмухування якогось факту чи якогось аспекту події. 20. Наведення цифр, фактів, які нічого не говорять читачам, слухачам, глядачам (скажімо, автор не пояснює цифри, не зіставляє її, а тому читач не спроможний оцінити, багато це чи мало тощо). 21. Наведення абревіатур, скорочень, незрозумілих читачеві чи таких, які погано сприймає на слух слухач, глядач. 22. Відсутність перевірки джерела фактів і мотивів інформатора. 23. Немобільність інформаційної служби, невнесення змін до випусків новин.

У структурі журналістських текстів окремих видів фактологія відіграє різну роль, виконує різні функції. Скажімо, в інформативно-експресивному різновиді журналістського тексту використовують факти, про які часто повідомляли до того, які повторюються щосезону тощо, але  вони є актуальними для газети, а масову аудиторію ця фактологічна інформація не може зацікавити сама по собі; тому журналісти широко використовують різноманітні експресатори. Неофіційно-інформативний різновид журналістського тексту, навпаки, ґрунтується на експресивному фактологічному матеріалі й не потребує застосування додаткових засобів привернення уваги, зацікавлювання читача. В офіційно-інформативному тексті гранично стисло, об’єктивно, правдиво, точно відтворюють фактологічну інформацію відповідно до офіційного етикету.

У репортажному різновиді тексту поєднано конкретну образність з фактологічною достовірністю, авторський суб’єктивізм з об’єктивністю, документальністю, описовість з авторськими роздумами. Інформативно-аналітичний текст подає фактологічний матеріал у зв’язку з потребами аналітичного його інтерпретування; факти тут є аргументами, але водночас автор також повідомляє про них читача. Узагальнювально-директивний різновид тексту використовує переважно загальновідомі факти, автор посилається на них у зв’язку з потребою підтвердити якусь думку; фактологія узагальнена.

Нарисовий різновид журналістського тексту використовує факти, синтезуючи елементи їх застосування в експресивно-публіцистичному та репортажному різновидах тексту на порівняно вищому якісному рівні. Специфіку фейлетонного тексту визначає підпорядкування фактології завданням створення комічного ефекту. Автори фейлетонних текстів використовують прийоми комічної реалізації окремих видів фактичного матеріалу (підмінювання компонентів, структурні трансформації тощо). Отже, редагуючи журналістський текст, треба зважати на його різновид, на специфіку використання фактичного матеріалу в тому чи іншому виді тексту.