8. Пробудження національно-культурного руху. Загальна характеристика, програма часопису, редактори «Основи».

Наприкінці 1850-х років у С.-Петербурзі, як у 1845 році в Києві, зібралося велике українське тріо кирило-мефодіївців: Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш. Їхня спільна праця й уможливила появу “Основи”.

. У боротьбу за право видавати журнал вступив Василь Михайлович Білозерський (1825 – 1899) – брат Ганни Барвінок, дружини П. Куліша.

). Часопис проіснував майже два роки і припинився на десятому числі 1862 року. Бєлозерський сві­домо поступився славою ідейних натхненників “Основи” М. Костомарову й П. Кулішеві. Було 2 відділи – літ-худ. та науковий.

проф. і ректора Київського Університету М. Максимовича, українського історика В. Антоновича, Т. Рильського, Марка Вовчка, Л. Глібова,

Шевченко – головний автор художно-літературного відділу: вірші, поема «Неофіти», драма “Назар Стодоля”.

Другою постаттю в літературно-художньому відділі була Марко Вовчок – «Народні оповідання»

Третім з найбільш знаменитих авторів художнього відділу “Основи” був Олекса Стороженко, опуб­лікував у журналі переважну більшість творів, що згодом склали його знамениту двотомову збірку “Українські оповідання” (1863).

“Основа” розбудила в ньому українського письменника, він саме для цього журналу почав писати по-українськи. І за два роки існування журналу написав і надрукував у ньому так багато, що по припи­ненні “Основи” видав опубліковане в ньому аж у двох томах.

Четвертим автором, хто визначав характер белетристичного відділу журналу був Пантелеймон Куліш. Він взагалі був дуже плідним письменником “Основи”, дуже часто виступав у ній з російськими, так і з українськими творами; як з про­зою, так і з віршами, як з белетристикою, так і з публіцистикою й літературної критикою.

Спочатку він інтенсивно друкувався в “Основі” як російський прозаїк, опублі­кувавши повісті “Другой человек”, “Старосветское дворище”.

Л. Глібова. У журналі були опубліковані його класичні твори: байки “Вовк та Ягня”, “Лев та Миша”, знаменита “Журба” (“Стоїть гора високая”), що стала народною піснею

Кілька творів опублікував в “Основі” Данило Мордовець.

Степан Руданський опублікував в “Основі” не свої знамениті співомовки, а ліричні вірші.

Публікував журнал і “шухлядні” твори. 1861 рік вперше вийшла друком драма Якова Кухаренка, написана ще в 1836 році. Кволий сюжет, наду­мані ситуації, наслідування жанру “малоросійської опери” відвели цій драмі другорядну роль в україн­ській літературі.

Серед наукової частини журналу, безумовно, лідерство захопили істо­ричні праці. Головними їх авторами були М. Костомаров і П. Куліш. Лідером виглядав М. Костомаров. З першого ж номера 1861 року М. Костомаров “Думки про федеративне начало в давній Русі”, у якій доводив, що Київська Русь не являла собою етнічно монолітну державу.

Праця М. Костомарова “Дві руські народності” (1861)

4. Історичні передумови Валуєвського циркуляру 1863 р. Та Емського указу 1876р. Загальна характеристика документів.

Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.

Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.

Передісторія – переклад Євангелії на українську мову

Валуєвський циркуляр засвідчив колоніальне політітичне становище України.

Циркуляр був 12 липня схвалений імператором Олександром ІІ та 18 липня розісланий П. Валуєвим для виконання Київському, Віленському, Ризькому, Одеському і Петербурзькому цензурним комітетам, а також окремим цензорам у Казані та Дерпті (нині Тарту)^[3]. Відтоді цензори часто забороняли видання будь-яких українських книг, так що вже через 8 років, за висловом історика Миколи Костомарова^[6], українська література в кордонах Російської імперії фактично припинила своє існування.

Валуєвський циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками дослідники «розпізнають» й декілька конкретних імен^[2]. Це Володимир Антонович (поляк, що став українцем), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту). Кожен з них кинув свій виклик Російській імперії, і Циркуляр 1863 року історики називають спробою самозахисту та ознакою її слабкост

Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II вiд 18(30) травня 1876, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. Свою назву Емський указ отримав від німецького міста Бад Емс, де Олександр II вніс поправки і підписав підготовлений спеціальною комісією указ.

Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятки та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.

На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.).

Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.