61. Україна в роки третьочервневої монархії (серпень 1907 — липень 1914 р.)

У І та II Державних думах діяла Українська думська громада (відповідно 45 та 47 депутатів), яка вимагала розв’язання земельного питання, автономії України, розвитку національної освіти. 3 червня 1907 р. цар Микола II розпустив II Державну думу — цей день став закінченням революції 1905—1907 рр. Новий політичний режим отримав назву «Третьочервнева монархія». Маніфест про розпуск II Державної думи 3 червня 1907 р. обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Почався період реакції — жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Провідником цієї політики став міністр внутрішніх справ, а згодом голова уряду Росії ПетроСтолипін. Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. Царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах та вищих навчальних закладах. Був заборонений збір коштів на будівництво пам’ятника Т. Шевченку в Каневі. Припинили свою діяльність «Просвіти». У 1910 р. був підписаний циркуляр про заборону реєстрації національних («інородчеських») товариств та видавництв. Було заборонено продавати українські книжки (у тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.

Із метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі 1908 р. створили міжпартійний політичний блок — Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження, ідею національно-територіальної автономії України в складі Росії, займалося культурно-просвітницькою діяльністю.

Столипінська аграрна реформа в Україні

Царський уряд на чолі з П. Столипіним прагнув згладити соціальні суперечності в суспільстві. Із цією метою в Росії 1906—1911 рр. з ініціативи П. Столипіна здійснювалася аграрна реформа (схема 4).

Загалом у Росії реформа не досягла поставленої мети. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх — з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Близько 1 млн українців переселилися до Сибіру. Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства. Але реформа не змогла послабити соціальну напругу на селі. 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула понад 2 млн осіб. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними. Незважаючи на успіхи, столипінська аграрна реформа не вирішила основні питання: не було створено опору царському режимові й соціальна напруга на селі не тільки не спала, але й ще більше загострилася. До неприязні між поміщиками та селянами додалася ворожість між заможним та бідним селянством.

Отже, на відміну від Східної Галичини, де до початку XX ст. всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, українські партії Наддніпрянщини дотримувалися плану перебудови Росії у федерацію, де Україна користувалася б правами національно-територіальної автономії, а не самостійної держави. Напередодні першої світової війни на самостійницьких позиціях серед східноукраїнських лідерів стояли лише адвокат М. Міхновський, історик В. Липинський та публіцист Д. Донцов. Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України була викликана тісною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до відтворення серед частини української інтелігенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, представники якого не були зацікавлені в державному відокремленні. За умов постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції продовжувала жити переконанням, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Лідери українських партій розраховували на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. Схема 4

Столипінська аграрна реформа
Причини здійснення • Необхідність вирішення аграрного питання, яке з економічного переросло в політичне • Послаблення конфронтації в суспільстві, відвернення загрози нового революційного вибуху	Мета • Підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва • Збільшити товарність селянського господарства • Зміцнити соціальну опору самодержавства на селі • Вирішити проблему аграрного перенаселення	Складові реформи • Руйнування селянської «общини» та закріплення за кожним господарем у приватну власність земель, якими він користувався • Надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк • Заохочення селян до переселення у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу і Середньої Азії	Результати реформи в Україні • Упродовж 1907—1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю: на Правобережжі — 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16, 5 % • Селянський земельний банк протягом 1906—1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької • На нові землі протягом 1906—1912 рр. виїхало з Наддніпрянщини близько 1 млн осіб; щоправда майже чверть повернулися додому

Національному рухові українців вдалося зберегтися і розвинутися завдяки тому, що заборони і репресії торкнулися тільки його видимої частини — політичного керівництва та культурнопросвітніх організацій. На відміну від попередніх десятиліть, він зміг діяти через інші, на перший погляд національно нейтральні, товариства — земства і кооперативи. 

64. Зміни у державному апараті України в період першої світової війни 

19 липня 1914 p. Росія вступила у війну на боці Антанти проти Троїстого союзу. З обох сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер.

За формою правління Російська імперія залишалась самодержавною монархією. Реальна політична влада перебувала у царя і його уряду. Взаємовідносини з Державною думою і Державною радою царизм будував на грунті Основних законів 1906 p., активно використовувчи методи бонапартизму. Під впливом імперіалістичної війни прискорився процес зрощування фінансового капіталу і державним апаратом. Буржуазія очікувала не тільки воєнних надприбутків, а й допущення її до керма влади. Державна дума в цей час була фактично зведена до становища дорадчого органу. Законодавство зосередилося в руках царського уряду, державно-монополістичних установ і, навіть, окремих міністрів. 24 липня 1914 p. Раді міністрів були надані надзвичайні повноваження: право вирішувати більшість справ самостійно від імені царя, затверджувати "найпідданніші доповіді" та ін. Значно посилилась особиста влада голови уряду і окремих міністрів. За період війни Радою міністрів було затверджено 527 надзвичайних указів**.

Для посилення свого впливу на політичне і економічне життя країни буржуазія і обуржуазнені поміщики використовують органи земського та міського самоврядування. На з'їзді представників земств, що відбувся ЗО липня 1914р., був створений Всеросійський земський союз, який об'єднав земські установи 41 губерній, а 8-9 серпня 1914 p. того ж року - Всеросійський міський союз, який складався з головного, обласних і міських фронтових комітетів. Під час війни ці два союзи розширили свою діяльність в галузі військово-санітарної справи і постачання військ. В липні 1915 р. обидви союзи об'єдналися в Головний комітет Всеросійського земського і міського союзів ("Земгор"). В травні 1915 p. розпочалося формування воєнно-промислових комітетів, які відбивали інтереси крупної і монополістичної буржуазії. Закон від 27 серпня 1915 p. закріпив створення центрального і місцевих воєнно-промислових комітетів. Вони отримали статус юридичної особи, хоч і "не могли переслідувати комерційні цілі" (однак наприкінці 1916 p. комітети виконували 11% воєнних замовлень). Активність буржуазії спонукала уряд приступити до формування державно-монополістичних органів - Особливих нарад, закон про які був прийнятий 17 серпня 1915 p. Наради створювались за галузевим воєнно-промисловим принципом. Головною серед них була Особлива нарада з оборони, в якій головував воєнний міністр (до її складу входили голови і члени Державної ради і Державної думи, вищі царські сановники, представники монополістичної буржуазії). Особливі наради отримали право здійснювати нагляд за заводами, розподіляти державні замовлення і контролювати їх виконання, визначати договірні зв'язки підприємств тощо. В період сталися значні зміни в системі війського управління і управління територіями. З дня оголошення мобілізації набрало чинності Положення про польове управління військами, затверджене 16 липня 1914 p. Цим актом, а також особливими Правилами про місцевості, оголошені на воєнному стані, визначилися повноваження військових властей та їх взаємовідносини з державними органами.

Територія, на якій розгорталися і діяли збройні сили та їх тилові установи, складала театр воєнних дій. Усе цивільне управління цього геатру підпорядковувалося головним начальникам військових округів або військовим генерал-губернаторам. Райони воєнних дій оголошувалися на осадному або воєнному стані, решта місцевостей - у стані надзвичайної охорони. Командуючий армією міг вживати заходів, пов'язаних із забезпеченням громадського порядку, державної безпеки, організацією оборонних робіт. Він мав право видавати обов'язкові постанови з питань запобігання порушенням громадського порядку і державної безпеки, регулювання поштових і телеграфних зносин, діяльності торговельних і промислових підприємств тощо. За порушення цих постанов на винних накладалися стягнення у вигляді тюремного ув'язнення до 3 місяців або штрафу до 3 тис. крб. В ряді випадків могли призначатися й більш суворі стягнення. Розширення повноважень військових властей обумовлювалося воєнною обстановкою і антивоєнними настроями в армії і в тилу.

З початком війни Правобережна Україна стала театром воєнних дій. Посада київського, подольського і волинського генерал-губернатора була скасована. Був проведений перерозподіл обов'язків вищих чинів губернської адміністрації. У доповіді міністра внутрішніх справ Хвостова, зокрема, говорилося: "Звільнити губернаторів ... від завідування поточними справами, залишивши за ними загальне управління губернією, і покласти на них відповідальне спрямування і об'єднання на місцях всіх заходів і дій, які викликаються умовами воєнного часу...". Завідування поточними справами покладалося на віце-губернаторів.

В ході війни посилювалися карально-охоронні функції губернської адміністрації. 8 травня 1915 p. міністр внутрішніх справ надіслав губернаторам телеграму, в якій вимагав "звернути найсерйознішу увагу на настрої фабрично-заводських робітників і при виникненні заворушень наокремих фабриках і заводах з'ясовувати ї підстави...". Якщо "винними" в цих заворушеннях виявилися самі робітники, слід було "негайно вживати до них найсуворішіх заходів у порядку охорони". Тоді ж міністр вимагав від губернаторів посилити нагляд за "благонадійністю" посадових осіб сільської адміністрації.

Протягом всієї війни, аж до останніх днів свого існування, царат посилював поліцейський апарат, оскільки не покладався на армію, яка швидко революціонизувалася. ЗО жовтня 1916 p. Микола II затвердив Положення про посилення поліції в 50 губерніях імперії та про поліпшення службового і матеріального становища поліцейських чинів. Цим актом передбачалося істотне збільшення рядового складу поліції в містах і повітах, посилення її озброєння, підвищення платні. У великих містах створювалися поліцейські резерви. Воєнна обстановка потягла за собою зміни в системі судових органів і порядку їх діяльності. 20 липня 1914 p. була затверджена нова редакція IV розділу Військово-судового статуту "Про суд у воєнний час". Згідно з ним в районі театру воєнних дій і в місцевостях, оголошених на воєнному стані, створювалися полкові, корпусні, військово-окружні суди. За надзвичайних умов могли створюватися військово-польові суди.

Військовому суду підлягали військовослужбовці й особи, які перебували при армії, а також жителі зайнятих російською армією територій, за певні види злочинів. У формуванні військових судів виключнароль належала командуванню.

Після заняття російськими військами Східної Галичини і Буковини восени 1914 р. на цій території було організовано "Військове генерал-губернаторство Галичина" в складі новостворених Львівської, Тернопільскої, Перемишлянської та Чернівецької губерній. У листопаді там розгорнуло свою роботу тимчасове жандармське управління. Для нього були затверджені значні штати (зокрема, начальник управління мав 12 помічників: З-по місту Львову і 9 - по губерніях). Діяло в Галичині і жандармське поліцейське управління залізниць (воно мало 10 відділень). Після залишення російськими військами зазначених територій ці органи були ліквідовані. Зміна ситуації на театрі воєнних дій призвела до створення в серпні 1916 p. "Військового генерал-губернаторства в областях Австро-Угорщини", де був поновлений каральний апарат.

Перша світова війна наклала свій відбиток на соціально-економічне становище народних мас західно-українських земель та їх визвольну боротьбу. Народні маси Галичини, Буковини та Закарпаття неоднозначно ставилися до приходу російських військ. Частина населення пов'язувала із цим свої надії на звільнення від австро-угорського гноблення. Між російськими солдатами, котрі перебували в Галичині, Буковині і частині Закарпаття, і місцевим населенням встановилися дружні стосунки. Це зближення відбувалося всупереч політиці царату, яка мала імперіалістичний характер. Царські власті розглядали Галичину й Буковину як завойовані області.

Політика царського уряду в Галичині мала явно виражені класові і шовинистичні цілі. Інтереси трудящих краю відверто ігнорувалися на догоду місцевим капіталістам і поміщикам. Після відступу російських військ австрійські власті різко посилили в країні політичний гніт. На території Галичини діяли численні військово-польові суди. У кожному повіті діяли каральні загони жандармів, які чинили розправу з населенням.

65. 3-4 березня (ст. ст.) 1917 р. на зборах представників українських організацій і угруповань було засновано Українську Центральну Раду (УЦР). Статусу повноцінного легітимного представницького органу вона набула, будучи офіційно переобраною Всеукраїнським національним конгресом 6-8 квітня. Перший Всеукраїнський військовий з’їзд і Перший Всеукраїнський селянський з’їзд визнали Центральну Раду єдиним керівним органом усього українства.

До проводу (президії) Центральної Ради увійшли М.Грушевський (голова), М.Науменко (заступник голови), Д.Антонович (товариш голови), С.Веселовський (писар) і П.Коваль (скарбник), а також голови новостворених дев’яти комісій. Оперативне керівництво поточною роботою в період між сесіями Центральної Ради покладалося на Комітет УЦР, який у липні було перейменовано на Малу Раду. Для вирішення окремих справ і підготовки питань на розгляд сесії були створені постійні й тимчасові комісії. Одночасно з формуванням цих інституцій в Україні створювалася власна система діловодства. Від рівня її організації залежало налагодження нормальних зв’язків між центром і провінцією, а також своєчасне доведення постанов, законів і розпоряджень національного центру до місцевих рад і населення республіки.

Серед перших у цьому плані заходів Центральної Ради було створення канцелярії. При кодифікаційному і виробничому відділі було сформовано інформаційний орган «Редакція Вістей Центральної Ради», а господарському відділові підпорядкували друкарню.

При Центральній Раді було також організовано її секретаріат.

Секретаріат згодом розширився, набув цілком державного характеру і проіснував до 17 травня 1918 р., коли його було скасовано відповідною постановою Ради міністрів Української Держави. З серпня 1917 р. секретаріат очолив Левченко. Створено канцелярію Центральної Ради, а зі сформуванням Генерального секретаріату й канцелярії в усіх секретаріатах; створено Секретаріат генерального писаря; запроваджено посаду розпорядника справами уряду, який з 18 січня 1918 р. став іменуватися Радою народних міністрів.

У січні 1918 р., коли Генеральний секретаріат перетворився на Раду народних міністрів, було сформовано окремі національні міністерства: Міністерство великоруських справ, Міністерство польських справ і Міністерство єврейських справ. Ураховуючи інтереси неукраїномовного населення, Центральною Радою було проголошено:

«Всі закони, адміністративні приписи і постанови, проголошені українською мовою,

повинні друкуватись також російською, єврейською і польською мовами».Перехід на здійснення діловодства українською мовою був нелегкою справою внаслідок русифікації державних службовців, яка проводилася «делікатним способом» ще з початків становлення

Зі створенням Генерального секретаріату на чолі з В.Винниченком як виконавчого органу Української Центральної Ради для здійснення діловодних операцій в апараті управління попервах було сформовано 8 підрозділів (генеральних секретарств):

внутрішніх справ (В.Винниченко), фінансів (Х.Барановський), міжнаціональних справ (С.Єфремов), харчових справ (М.Стасюк), земельних справ (Б.Мартос), військових справ (С.Петлюра), юстиції (В.Садовський). Восьмим підрозділом став секретаріат (згодом – генеральне писарство) на чолі з П.Христюком. Генеральний писар мав відповідати за стан внутрішнього справоведення. Перше засідання Генерального секретаріату відбулося вже наступного дня (16 червня), на ньому «обговорювались питання, що торкаються організації роботи Секретаріяту». Невдовзі, 27 червня 1917 р., у своїй першій декларації Генеральний секретаріат заявив про себе як про виконавчий орган Центральної Ради і поставив собі за мету «перетворення моральної влади в публічно-правову, повномочну, з усіма властивими їй компетенціями, функціями і апаратами».

Під час формування Генерального секретаріату фракції Малої Ради здебільшого змушені були дотримуватися положень інструкції Тимчасового уряду від 4 серпня 1917 р., а не статуту Генерального секретаріату. Спроби останнього розширити свої повноваження зводилися до підготовки проекту нової інструкції, але потім було прийнято інше рішення – доручити кожному генеральному секретареві виробити інструкцію для свого секретаріату, котра мала стати доповненням і розвитком серпневої інструкції Тимчасового уряду (декларація Генерального секретаріату від 29 вересня 1917 р.). Хоча 3 вересня Генеральний секретаріат затвердив регламент своїх засідань, він доволі часто порушувався. Зазвичай порядок денний попередньо не готувався й не опрацьовувався, а виникав стихійно, тобто вже під час засідання, хід якого фіксувався спочатку в протоколах, а потім – у журналах, копії яких розсилалися всім генеральним секретарям. Не сприяла продуктивній роботі уряду й порушення дисципліни вищих посадових осіб.

3 листопада 1917 р. уряд Центральної Ради у своїй декларації під титулом «Від Генерального Секретаріату України» ультимативно підпорядкував собі всі державні й адміністративні служби і фактично оголосив себе єдиною і вищою виконавчою владою на теренах колишньої підросійської України: «Всім установам, інституціям, урядовим особам наказується всі накази та доручення Генерального Секретаріату виконувати точно і швидко». Отже, колишні держслужбовці Тимчасового уряду на теренах України автоматично оголошувалися службовцями, підпорядкованими Генеральному секретаріатові. При цьому цілком логічним стало те, що відповідне законодавство й нормативні акти щодо принципів роботи, прав і обов’язків державних та урядових службовців, які існували за часів Тимчасового уряду, за відсутності відповідних нововироблених Центральною Радою набували офіційного визнання й урядовою та державною службою України. Згодом цей факт було узаконено відповідними актами.

7 листопада Центральна Рада ІІІ Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки як федеративної складової частини демократичної республіки Росія. Фактично ж за умов невизнання Центральною Радою нововстановленої влади більшовиків у Петрограді це поклало початок нового етапу в історії України – руху до створення незалежної держави.

22 листопада 1917 р. уряд ухвалив законопроект про державні інституції в УНР. Водночас, згідно з рішенням Генерального секретаріату, урядовим службовцям, за винятком генеральних секретарів, заборонялося «одночасно бути і членами Центральної Ради.

25 листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалила Закон «Про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР», в якому, зокрема, зазначалося, що до часу, поки не буде сформовано Федеративної Російської Республіки і створено її Конституцію, виключне і неподільне право видавати закони для УНР належатиме

Центральній Раді. Ним також визначалося, що всі закони і постанови, чинні на території України до 27 жовтня 1917 р. (тобто всі юридичні акти російського центрального уряду, що діяли до більшовицького перевороту), оскільки вони не змінені й не скасовані універсалами, законами та постановами Центральної Ради, матимуть чинність й надалі як закони і постанови УНР. Право ж здійснення урядування в Україні надавалося Генеральному секретаріатові УНР, який міг видавати відповідні розпорядження на підставах законодавчої бази Російської Республіки, що мала чинність до більшовицького перевороту й не була скасована Центральною Радою. Цей акт фактично заклав правові основи державного будівництва УНР.

Для підвищення ефективності власної діяльності уряд пішов шляхом делегування частини повноважень виділеним з його складу профільним комісіям (Малому секретаріату, Фінансовій комісії, Комісії по охороні ладу тощо). У сформованих у березні практично наново міністерствах кожний товариш народного міністра мав власну канцелярію. При народному міністрі запроваджувалася рада міністра. Кожне міністерство, як правило, мало власну канцелярію і поділялося на департаменти (на чолі з директорами), а ті – на виділи та столи. При міністерствах існували окремі комісії та інші підрозділи спеціального призначення, відповідно до профілю та сфери діяльності цих урядових інституцій. Проблему матеріально-технічного забезпечення секретарств уряд намагався розв’язувати централізовано, вдаючись іноді й до реквізицій потрібних засобів.

Рада народних міністрів у березні 1918 р. розпочала підготовку адміністративної реформи, яка передбачала уточнення повноважень міністрів: скасування посади генерального писаря, позбавлення генерального контролера статусу політичної постаті, перерозподіл компетенції між міністерствами торгу і промисловості та продовольчих справ.

Потреби життя вимагали певних трансформацій міністерств, коригування напрямів їхньої діяльності. Так, наприклад, Секретарство міжнаціональних справ за змістом своєї роботи в грудні 1917 р. перетворилося на Секретарство міжнародних справ, а в січні 1918 р. – на Народне міністерство закордонних справ. У грудні 1917 р. Секретарство міжнародних справ складалося з департаменту в справах біженців, бухгалтерсько-господарчого відділу, політичної секції та канцелярії, яка в свою чергу поділялася на відділи: загальний, міжфедеративний, консульський, внутрішній і літературний.

Державними службовцями були також посли, консули та співробітники представництв за кордоном, діяльність яких мав визначати спеціальний законопроект «Про посольства і місії УНР». Народне міністерство фінансів УНР набуло такого структурного вигляду: загальна канцелярія ; кредитова канцелярія; департамент державної скарбниці ; залізничний департамент; департамент митних зборів; департамент посередніх податків; департамент простих податків; окремий корпус кордонної охорони; дирекція ощадних кас; державний банк.

З метою «вирішення справ внутрішнього характеру і попереднього обмірковування і розроблення законопроектів для координації діяльності генеральних секретарств» 9 січня 1918 р. при уряді УНР було створено Малий секретаріат, який згодом було перейменовано на Раду товаришів народних міністрів.

При міністерствах існували й внутрішні ради, які розробляли пропозицій щодо внутрішнього життя своїх урядових інституцій.

Армія Української Народної Республіки (Наддніпрянська Армія, Дієва Армія) - Процес формування української армії розпочався відразу після повалення царизму в Російській імперії в лютому 1917 та одночасно з розгортанням національно-визвольного руху в Україні. 9(22).3.1917 у Києві за ініціативою М. Міхновського відбулися перші збори українських офіцерів і солдатів російської армії, які звернулися до Тимчасового уряду з домаганнями національно-територіальної автономії України і проголосили себе Тимчасовою Українською Військовою Радою.

16.(29).3.1917 на нараді військових київського гарнізону було створено першу військову організацію - Український Військовий клуб ім.гетьмана П.Полуботка. На цьому ж засіданні ухвалено приступити до створення національної армії, розпочати формування українських добровільних полків і першому з них присвоїти назву - Перший Український козачий ім. гетьмана Б.Хмельницького полк. Одночасно з військовим клубом було утворено Український Військовий Організаційний Комітет, що мав безпосередньо займатись формуванням національних збройних сил. 10.4.1917 у Києві відбулося віче українських солдатів-фронтовиків, яке ухвалило вимагати від Тимчасового уряду створення української армії, виділення на фронті солдатів-українців в окремі військові частини, формування в тилу полків, для яких державною мовою була б українська. В квітні 1917 у Мінську утворилася Українська Фронтова Рада для військ Західного фронту на чолі з С. Петлюрою. У травні 1917, незважаючи на опір російського командування, було сформовано Український козачий ім. гетьмана Б.Хмельницького полк, командиром якого призначено сотника Д. Путника-Гребенюка, згодом - підполк. Ю. Капкана.

Визначну роль у створенні української армії відіграли Всеукраїнські військові з'їзди 1917. В травні 1917 на першому Всеукраїнському військовому з'їзді було утворено Український Генеральний Військовий Комітет, який мав здійснювати керівництво усім українським військовим рухом. Водночас зі створенням українських військових організацій і формуванням добровольних полків проходив процес українізації тих фронтових частин російської армії, що складалася переважно з українців. В царській армії на початку першої світової війни було мобілізовано не менше 4 млн. українців, які по мірі поширення українського національного руху почали вимагати від російського командування виділення їх у окремі військові частини.

В серпні 1917 українізований 34 корпус російської армії під командуванням ген. П. Скоропадського був перейменований у Перший Український Корпус, а у вересні - з 6 російського армійського корпусу сформовано Другий Січовий Запорізький Корпус (ком. ген. Мандрика). На поч. листопада 1917 українські старшини і солдати піхотного Фінляндського полку створили Гайдамацький курінь під командуванням сотн. Пусто віта

У листопаді 1917 комендант київської воєнної округи полк. В. Павленко поклав початок створенню української гвардії, сформувавши у Києві дві сердюцькі дивізії. Наприкінці 1917 з полонених галичан у Києві був створений Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, незабаром перейменований в Курінь Січових Стрільців (з березня 1918 - полк). Ще в квітні 1917 розпочався процес утворення частин Вільного Козацтва, які наприкінці 1917-поч. 1918 вели героїчну боротьбу проти наступаючих червоногвардійських загонів, сформованих з робітників Петрограду і Москви, а згодом продовжувало партизанську боротьбу на території, окупованій більшовиками.

В листопаді 1917 для управління всіма збройними силами України було сформовано Український Генеральний Військовий Штаб Наприкінці січня - поч. лютого 1918 на підступах до Києва розгорнулися запеклі бої з наступаючими більшовицькими військами під командуванням М. Муравйова, які рвалися до міста. Столицю України обороняли Гайдамацький Кіш Слобідської України, Курінь Січових Стрільців, Помічний Студентський Курінь, курінь Вільного Козацтва, полк ім. кошового К. Гордієнка, Окремий Чорноморський Курінь, Залізничний Курінь, Автопанцирний дивізіон та ін. невеликі військові загони.

Після укладення Берестейського миру 1918 27.2.1918 Армія УНР при підтримці німецьких частин розпочала наступ на Київ. В боях брали участь і сформовані у німецьких та австрійських таборах з полонених українців Синєжупанників дивізія і Козацько-Стрілецька дивізія (див. Сірожупанників дивізія). В ході боїв Окремий Запорізький Корпус перейменовано у Запорізьку дивізію, а з кін. березня - у Запорізький Корпус. 2-3.3.1918 місто було звільнено українськими військами, і 7.3.1918 до столиці повернувся уряд УНР.

У період Гетьманату німецько-австрійське командування в Україні перешкоджало формуванню українських військових частин, демобілізувало Синєжупанників дивізію та зменшило до розмірів кадрів Сірожупанників дивізію, роззброїло полк Січових Стрільців. У складі української армії у цей період залишився Запорізький Корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію: Запорізький і Чорноморський Коші. В липні 1918 було сформовано Першу Сердюцьку дивізію

В листопаді 1918, під час повстання проти гетьмана П. Скоропадського, військові сили Директорії УНР складалися з Окремого Загону Січових Стрільців, під час боїв за Київ реформованого в Осадний Корпус Січових Стрільців (див. Січові Стрільці), Запорізького Корпусу, Дніпровської дивізії, Сірої дивізії і частин першої Сердюцької дивізії. Розбивши гетьманські частини в Мотовилівському бою 1918, республіканські війська 14.12.1918 зайняли Київ.

В грудні 1918 було сформовано 4 армійські групи - Лівобережну (команд. от. П. Болбочан), Північну (Правобережну: от. В. Оскілко), Південну (ген. О. Греков) і Дністрянську.

Найбільшу небезпеку для української держави становив лівобережний фронт, де з поч. грудня 1918 без оголошення війни наступали московські війська під командуванням В. Антонова-Овсієнка (див. Українсько-більшовицька війна 1917-21).

В серпні 1919 бойовими діями Армії УНР і УГА в ході спільного походу на Київ і Одесу керував Штаб Головного Отамана (створений 11.8.1919). Начальником штабу було призначено ген. М. Юнаківа, його заступником - ген. В. Курмановича.

24.9.1919, прагнучи припинити антиукраїнський терор, розв'язаний блогвардійцями, і допомогти українському повстанському рухові, Директорія УНР оголосила війну Добровольчій армії. Контрнаступ Армії УНР і УГА проходив у надзвичайно важких умовах - раптово вдарили морози і в частинах спалахнула епідемія тифу.

6.12.1919 частини Армії УНР вирушили у Перший Зимовий похід (див. Зимові походи Армії УНР 1919-1920 і 1921).

Відразу після укладення Варшавського договору 1920 між Польщею і УНР польські війська 25.4.1920 розпочали наступ на Київ

Дальші воєнні дії на території України велись у формі партизанської боротьби, якою керував Повстанський штаб, очолюваний Ю.Тютюником. В листопаді 1921 частини Армії УНР здійснили партизанський рейд по Правобережній Україні - Другий Зимовий похід (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). В 20-50-х роках значна частина колишніх козаків і старшин Армії УНР стали учасниками українських національно-патріотичних організацій, збройних формувань (УВО, ОУН, УПА), які воєнно-політичними засобами продовжували боротьбу за незалежність України.