45 Ергономічні вимоги до організації робочого місця.

Робоче місце — це зона простору, що оснащена необхідним устаткуванням, де відбувається трудова діяльність одного працівника чи групи працівників.

Раціональне планування робочого місця має забезпечувати: найкраще розміщення знарядь і предметів праці, не допускати загального дискомфорту, зменшувати втомлюваність працівника, підвищувати його продуктивність праці. Площа робочого місця має бути такою, щоб працівник не робив зайвих рухів і не відчував незручності під час виконання роботи. Важливо мати також можливість змінити робочу позу, тобто положення корпуса, рук, ніг. Проте доцільно виключати або мінімізувати всі фізіологічно неприродні і незручні положення тіла.

Проведені дослідження показують, що при раціональній організації робочих місць продуктивність праці зростає знати на 15-25%.

Основні ергономічні вимоги до проектування робочого місця в системі "людина — техніка — виробниче середовище" зображені на рис. 2.4:

Рис. 2.4. Робочий стіл і розміщення користувача ПК

46 Відшкодування власником підприємства, установи шкоди, заподіяної працівникові пошкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків

 1.Стаття 173 КЗпП, передбачаючи обов'язок власника відшко­дувати працівнику шкоду, заподіяну каліцтвом або іншим ушкод­женням здоров'я, пов'язаним з виконанням працівником трудо­вих обов'язків, не містить конкретних правових норм, а відсилає до спеціального законодавства. Спеціальним законодавством тут являються статті 11-13Закону "Про охорону праці,", а також Правила відшкодування власником підприємства, установи й організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків (в подальшому в межах коментаря до цієї статті — Правила). Ці Правила затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472. Зміни до них були внесені постановами від 18 липня 1994 року № 492 та від 3 жовтня 1997 року № 1100. Крім того, в саму постанову Ка­бінету Міністрів від 23 червня 1993 року, якою були затверджені названі Правила, внесені зміни постановою від 8 лютого 1994 року. Де-факто (тобто без внесення змін у зазначені Правила) розмір відшкодування витрат на необхідний догляд змінював­ся цілою низкою постанов Кабінету Міністрів України, які втрачали чинність у зв'язку з прийняттям кожної наступної постанови, доки постановою Кабінету Міністрів від 3 жовтня 1997 р. не були внесені зміни до п. 14 Правил, який визначає розмір цих видів відшкодування.

          23 вересня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворюван­ня, які спричинили втрату працездатності". Цей Закон вводить­ся в дію з 1 січня 2001 року.

         2. Наука та судова практика визнає також необхідність засто­сування до відносин з відшкодування власником шкоди праців­нику (членам сім'ї працівника), заподіяної ушкодженням здоро­в'я працівника (смертю годувальника), норм цивільного права. Ця позиція обґрунтовується, насамперед, наявністю у Цивільному кодексі статті 456, яка регулює такі відносини.

         Ми не заперечуємо повністю можливість субсидіарного засто­сування норм цивільного права до трудових відносин. Є ситуації, коли обійтися без цього не можна. Але ж позитивно оцінити судову практику, що робить посилання в рішеннях у справах про відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я пра­цівників, пов'язаної з виконанням ними трудового обов'язку, на ст. 440, 456 Цивільного кодексу, але не вважає за необхідне об­ґрунтовувати рішення посиланнями на ст.'173 КЗпП та ст. 11-13Закону "Про охорону праці", не можемо.

        3. Чинність Правил поширюється на всіх працівників, у тому числі й на тих, які уклали трудові договори з громадянами. Хоч і в ст. 173 КЗпП і в Правилах йдеться про обов'язки власника підприємства, установи, організації відшкодувати шкоду, але через частину першу ст. З КЗпП його чинність ( у тому числі і чинність ст. 173) поширюється і на трудові відносини осіб, які пра­цюють за трудовим договором з фізичними особами (не лише тими, що зареєструвалися як суб'єкти підприємницької діяль­ності, а й тими, які уклали трудові договори з громадянами-роботодавцями про виконання роботи у домашньому споживчому господарстві). Оскільки трудові відносини осіб, що проходять альтернативну (невійськову) службу, регулюються за установле­ними винятками, законодавство про працю, ст. 173 КЗпП і Пра­вила, на наш погляд, поширюються і на ці відносини.