Україна в роки Першої світової війни

Перша світова війна 1914—1918 pp. і національні революції, каталізатором яких стала Україна, відкрили у світовій історії новітню добу, що триває й нині. Вона була війною імперіалістичною, зумовленою глибокими суперечностями (економічними, політичними, військовими) між двома протилежними блоками: Антантою (Англія, Франція, Росія, ін.) та Троїстим союзом, який згодом став Четверним, або ж Центральним блоком (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія). Так, Росія прагнула загарбати Галичину й Буковину, знищити тут «український П'ємонт», заволодіти Стамбулом (Константинополем), узяти під одноосібний контроль протоки Босфор та Дарданелли і під звуки переможних сурм придушити революцію у власній країні. Австро-Угорщина мала схожу мету, зокрема хотіла захопити деякі території на Балканах і частину земель Правобережної України. Те, що деякі країни, наприклад Бельгія та Чорногорія, вели справедливу війну, суттєво не впливало на загальний несправедливий з обох боків характер цієї кривавої бійні. Ситуація, в якій опинилася Україна, як і деякі інші країни (зокрема Польща), була особливо тяжкою, оскільки напередодні війни українські землі перебували під владою двох ворожих одна одній імперій (Російської та Австро-Угорської). Внаслідок цього українці мусили проливати кров у абсолютно непотрібній їм війні, за чужі інтереси, та ще й воювати між собою. Крім того, до лав військ воюючих коаліцій їх було мобілізовано непропорційно більше, ніж представників інших народів. У складі російської армії воювало 3,5 млн українців, у складі австрійської — понад 300 тис.Учасники війни сподівалися, що вона буде швидкоплинною та маневреною і закінчиться за кілька місяців, максимум за рік, як переважно відбувалося у війнах XIX ст. Проте з маневреної війна поступово перейшла у виснажливу, окопну й охопила весь світ. 10 серпня 1914 р. війну Німеччині оголосила Японія, яка вирішила захопити німецькі колонії на Далекому Сході. Італія не підтримала своїх союзників, а у 1915 р. навіть виступила на боці Антанти. Зате Центральний блок підтримала Османська імперія (жовтень 1914 p.), яка розгорнула військові дії насамперед на Балканах та Закавказзі, а також Болгарія (1915 p.). Усього в цій війні взяло участь 38 держав, більшість з яких вступили в неї в останній період на боці Антанти.Українці в ході цієї війни були розділені. Керівники українського руху, щоб не стати об'єктом додаткових репресій, мусили заявити про свою лояльність до імперій, під владою яких вони перебували.Підросійська Україна. Симон Петлюра, член ТУП (Товариства українських поступівців) — найвпливовішої української політичної організації, що діяла в Російській імперії, виступив з гаслом підтримки у війні Російської імперії. ТУП прийняло компромісне рішення: дотримуватися нейтралітету щодо війни та воюючих сторін.Українці в еміграції. Найбільша за чисельністю українська громада проживала тоді в Канаді, яка була британською колонією. Переважна більшість українців походила з підавстрійської України, і тільки на цій підставі вони, незважаючи на свої запевнення в лояльності до Канади та британської корони, дискримінувалися. Підавстрійська Україна. 2 серпня представники трьох українських галицьких партій створили у Львові Головну Українську Раду (ГУР) на чолі з Костем Левицьким, яка заявила про свою підтримку Австро-Угорщини і поставила за мету створити українські військові формування. Галичан підтримала й частина українців-східняків, які перебували в еміграції і могли вільно, не оглядаючись на царську «охранку», висловити свою думку. У Львові виникла також «Спілка визволення України» (СВУ) (В. Дорошенко, Д. Донцов та ін. емігранти-східняки), яка закликала українців стати у цій війні на боці Австро-Угорщини. У травні 1915 р. представники СВУ разом з представниками Західної України заснували у Відні Загальну Українську Раду — координаційний орган, який прагнув до створення самостійної держави у Східній Україні й автономії для українців у межах Австро-Угорщини. До речі, таким самим шляхом ішли представники південнослов'янських народів, але вони орієнтувалися на Антанту.Вже перші тижні війни принесли масові арешти не лише серед недвозначно сприяючих Росії «москвофілів», а й серед усієї української людності. Чим більше погіршувалося становище на фронті австро-угорської армії, тим брутальнішими ставали репресії. Свій «внесок» зробили й польські шовіністи, якими повнилася галицька адміністрація, зокрема голова військового трибуналу у Львові Загорський. Вони використовували ситуацію для розправи над українцями. Багатьом галичанам навіть іменування себе русинами дорого обійшлося, бо австро-угорська солдатня, не завжди розрізняючи співзвучні слова «русин» і «росіянин», чинила насильства над галичанами, навіть убила тисячі з них, особливо з числа москвофілів. Так, у вересні 1914 р. 30 тис. галичан та буковинців було кинуто до концтаборів, насамперед у лихої слави «Талергоф» у Австрії, де внаслідок хвороб та недоїдання померло близько 1700 в'язнів. Але це був лише початок...Галичина й Буковина під російською окупацією. Набагато гірші часи настали, коли російські війська окупували Галичину, Буковину й Закарпаття, утворивши Галицько-Буковинське генерал-губернаторство

  Варшавський договір 1920 року 

Як відомо, причиною підписання Варшавської угоди з боку українців було насамперед бажання не допустити встановлення влади більшовиків та бажання зберегти незалежність Української Народної Республіки (УНР). В той час як Польща бажала лише розширити кордони своєї території і зголосилася допомогти у вирішенні міждержавних проблем українців тільки з певних політичних міркувань, які мали стати своєрідним «приємним» сюрпризом для вкраїнських лідерів. У квітні 1920 року важливим об'єктом переговорів двох сторін стали західноукраїнські землі.Тому 21 квітня 1920 року голова дипломатичної місії УНР Левицький і міністр закордонних справ Польщі Домбський підписали загальну і торгівельну економічну конвенції. Польський уряд визнавав існування УНР, а кордони з Польщею встановлювались по лінії, яку війська Пілсудського вже зайняли. Таким чином, у межах Польщі залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (з 1918 року), Західна Волинь і частина Полісся по Збруч і Горинь (з травня 1919 року) та вся Галичина (з липня 1919 року). З відома С. Петлюри дипломатична місія на чолі з А. Лівицьким таємно від уряду УНР підписала Варшавський договір, який включав у себе політичну та воєнну конвенцію. За першою з них польський уряд визнавав незалежність УНР, Директорію та Головного отамана Петлюру верховною владою на Україні. Директорія в свою чергу погодилася на встановлення східних кордонів Польської держави по річках Збруч і Горинь. Іншими словами, до складу Польщі мали увійти Холмщина, Підляшшя, Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся – територія площею 100 тис. кв. км з населенням близько 10 млн. чоловік. 24 квітня 1920 року було укладено таємну військову конвенцію. Збройні сили Петлюри стали підпорядковуватись польському командуванню. Воєнна конвенція передбачала спільні дії польських та українських військ у поході проти Радянської України. У свою чергу Директорія дала згоду відновити права польських поміщиків у межах УНР. За Польщею визнавалось право на безмитний транзит товарів через Одесу на 15 років. Український уряд зобов'язувався під час походу постачати польське військо харчами, кіньми, волами тощо.Таким чином, підписуючи Варшавський договір, «пілсудчики» прагнули, по-перше, загарбати західноукраїнські землі, по-друге, створити між Польщею і Радянською Росією буферну Українську державу під своїм контролем. Симон Петлюра вважав Варшавський договір історично вимушеним фактом, необхідною ланкою у веремії політичних і військових подій в Україні (а не штучним витвором політичної нерозважливості). Він підкреслював, що мир з поляками це — прагнення не мати зайвого ворога на західному кордоні.Та, незважаючи на це, наслідком підписання варшавського договору стала інтервенція польських військ з військами Петлюри, Польща на декілька місяців захопила Білорусію, Правобережжя України та Київ, внаслідок чого політичний авторитет українського військового ватажка дуже впав. Однак треба визнати, що С. Петлюра прагнув своїм вчинком лише збереження незалежності УНР, що частково виправдовує його союз з Польщею.