2. Міжособистісні стосунки, їх зміст

У процесі діяльності люди обмінюються не лише інформацією, а й різними діями. Дії забезпечують панування спільної діяльності, її координацій та розподіл функцій. Завдяки їм здійснюється взаємне стимулювання, взаємний контроль та взаємна допомога у розв’язанні спільного завдання. Взаємодія завжди має мету. Це може бути вплив на іншого, щоб він виконав доручення чи зрозумів те, чого досі не розумів, спроба змінити переконання, наміри. Людина, взаємодіючи з іншими особами, одночасно вступає у певні зв’язки та відносини між ними, з різними соціальними групами, суспільством.

Тому в структурі інтеракції (взаємодії) можна виокремити дві сторони: внутрішню (змістовну) і зовнішню (формальну).

Внутрішньою стороною взаємодії є сукупність відносин особистості з соціальним оточенням, які можна розглядати у двох аспектах: широкому (соціальному) та вузькому (між особистісному). Змістом взаємодії між людьми є реалізація специфічної для цілісної структури суспільства сукупності економічних, правових, політичних відносин.

Головними ознаками міжособистісної взаємодії є:

– предметність (наявність спільної конкретної мети, що зумовлює спільність дій суб’єктів для її досягнення),

– ситуативність або її регламентованість конкретними обставинами, тривалістю, інтенсивністю, нормами та впливами взаємодії. Характер взаємодії змінюється залежно від умов, складу учасників, структури групи.

– рефлексивність (рефлексивна багатозначність) – взаємодія може бути виявом як суб’єктивних намірів, так і наслідком спільної участі у груповій діяльності;

– експлікованість, тобто спостереження конкретних дій суб’єктів взаємодії.

Усі різновиди взаємодії поділяють на дві групи:

1. Кооперація, згода, пристосування, співробітництво. Це взаємодії, в основі яких – дії учасників, що сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її інтеграцію, узгодженість та ефективність.

2. Конкуренція, конфлікт, суперництво, опозиція. Це взаємодії, в основі яких є дії суб’єктів, що призводять до неузгодженості спільної діяльності, зниження її ефективності.

Акт взаємодії здійснюється за таким планом:

1. Суб’єкт дії.

2. Інший (особа, на яку спрямована дія).

3. Норми, за якими організовується взаємодія.

4. Цінності, які реалізує кожен із учасників взаємодії.

5. Ситуація, в якій здійснюється дія.

У взаємодії розрізняють стилі дій партнерів (ритуальний, маніпулятивний, гуманістичний).

Взаємодію розглядають як форму організації діяльності людей. У соціальній психології виділяють такі форми спільної діяльності:

а) спільно-індивідуальна, коли кожний учасник робить свою частину спільної роботи;

б) спільно-послідовна, коли спільне завдання виконується послідовно кожним учасником;

в) спільно-взаємодіюча, коли має місце одночасна взаємодія кожного учасника із усіма іншими.

Для спільної діяльності важливе значення має система міжособистісних стосунків, що складаються в ній: особливості постановки мети, взаємного спонукання, взаємного оцінювання, контролювання та коректування.

Спільна діяльність і спілкування відбувається на основі соціального контролю, через механізм соціальних норм, прийнятих у суспільстві (норми моралі, культурного етикету, професійні норми, норми між статевого спілкування чоловіка і жінки, хлопця і дівчини; а також міжвікового спілкування старшого і молодшого).

Порушення цих норм відразу викликає механізм соціального контролю. Він може здійснюватися у формі несхвалення, осуду, покарання, щоб регулювати поведінку, спонукати брати відповідальність.

Основними ознаками спільної діяльності є постановка мети, формування загальної мотивації для її досягнення (повинна бути спонука працювати разом), розподіл дій між учасниками, об’єднання індивідуальних діяльностей, координоване виконання розподілених і об’єднаних індивідуальних діяльностей усіх учасників, необхідність в управлінні (самоуправлінні), наявність єдиного загального результату для усіх, єдине просторово-часове функціонування учасників.

У процесі спілкування між людьми складається ціла гама різноманітних стосунків. Вони можуть бути короткочасними і випадковими, регулярними й сталими, практичними, духовними, формальними або неформальними, міжгруповими або міжособистісними. Останні відіграють особливу роль у людському житті.

Міжособистісними називаються такі стосунки, що складаються між окремими людьми у процесі їх діяльності та спілкування й виявляють себе в їх взаємо сприйнятті та взаємо оцінюванні.

Важливими характеристиками міжособистісних стосунків є їх чуттєво-емоційна забарвленість і відповідність певним моральним нормам. Залежно від вираженості цих характеристик та їх співвідношення міжособистісні стосунки поділяють на ділові, або функціональні та експресивні.

Ділові стосунки – це взаємовідносини між малознайомими людьми, які займаються спільною діяльністю або розв’язують якусь спільну проблему, мають спільну справу. Ділові стосунки мають формалізований характер, бувають переважно і навіть офіційними. Ділові стосунки, де б вони не існували – на виробництві, у сфері обслуговування, у навчальному закладі – тільки виграють від того, якщо вони не є лише механічним здійсненням інструкції, а хоч трішки олюднюються.

Під олюдненням ділових стосунків мається на увазі здатність партнерів сприймати один одного не тільки як виконавців певних функцій, але й як неповторних особистостей, цінувати не тільки ділові, але й суто людські якості (їх налагодженням у США та Японії займаються соціологи, соціальні працівники, практичні психологи).

Експресивні стосунки характеризуються яскраво вираженою емоційністю, почуттями симпатії та антипатії, дружби та ворожнечі, любові та ненависті. Вони визначаються індивідуальними властивостями людей (зовнішністю, характером, моральними якостями, інтелектом).

Разом з тим до цих стосунків можна віднести також і міжгрупові, зокрема міжетнічні стосунки, які складаються між людьми як представниками певних груп або спільнот (професійних, статевих, соціальних, національних, етнічних). Характер міжгрупових стосунків (дружній, нейтральний або конфліктний) залежить від співвідношення різних груп і спільнот в минулому і в сучасності, від розуміння їхніх потреб, інтересів, культури, від певного розуміння реальних або уявних властивостей індивідуальних представників цих груп.

Переважно чуттєво-емоційний характер мають ті стосунки, в які люди вступають випадково (в потязі, театрі, у черзі, кафе, транспорті, лікарні), це короткочасні контакти, які займають значну частину нашого життя, впливають на настрій.

„Усмішка, яка триває одну мить, нічого не варта, але збагачує тих, хто її отримує, не збіднюючи тих, хто її дає” (Д.Карнегі – американський спеціаліст у сфері людських взаємин).

Таке короткочасне спілкування об’єднує або роз’єднує людей. Щоб спілкування між людьми приносило менше прикростей, Дейл Карнегі пропонує шість правил:

1. Виявляйте щирий інтерес до інших.

2. Усміхайтеся.

3. Пам’ятайте, що для людини звук її імені – найсолодший і найважливіший звук у людській мові.

4. Будьте уважним слухачем, заохочуйте інших до розповіді про себе.

5. Проводьте розмову в колі інтересів вашого співбесідника.

6. Давайте людям можливість відчути їхню значимість і робіть це щиро.

Сучасні теорії міжособистісних стосунків. Навички, уміння і здатності в сфері спілкування проявляються як основні фахові риси особистості керівника. У спілкуванні виділяють комунікативність, інтеракцію (взаємодію) суб’єкта і об’єкта, що передбачає певну форму організації, структуру підприємства; між особистісну перцепцію – процес взаємопізнання суб’єктами спілкування один одного як основа її порозуміння.

Існує декілька теорій, що описують між особові стосунки: біхевіоризм, теорія обміну, теорія справедливості, символічний інтеракціонізм, теорія управління враженнями, психоаналітична теорія, теорія ігор тощо.

Біхевіоризм – відмовляється від безпосереднього вивчення свідомості. Його представники вивчають людську поведінку за схемою „стимул – реакція”.

Теорія обміну (Дж.Хоуманс) – люди взаємодіють один з одним на основі свого досвіду, зважуючи можливі винагороди і витрати. Поведінка людини під час контакту з іншими визначається тим, чи була винагорода (і яка саме) за його вчинки в минулому.

Теорія справедливості (Р.Х’юсман, Дж.Хетвілд) – в аналізі взаємодії людей вони виходять із таких аксіом. Люди оцінюють свої взаємовідносини шляхом порівняння того, що вони вкладають, і того, що одержують натомість. У результаті може бути одна із трьох ситуацій.

1. Вони переконаються у тому, що вкладають більше, ніж одержують.

2. Вони переконаються у тому, що одержують більше, ніж вкладають.

3. Внесок на рівні віддачі – тут взаємодія оцінюється як справедлива.

Люди, які вважають себе недооціненими, значно менше задоволені роботою. Переоцінка викликає почуття провини, недооцінка – змушує людей відчувати образу.

Теорія символічного інтеракціонізму (Дж.Мід) – розглядав вчинки людини як соціальну поведінку, що ґрунтується на обміні інформацією. Люди реагують не тільки на вчинки інших, але і на попередні їх наміри, спостерігають, осмислюють наміри один одного, реагують на них. Людині потрібно поставити себе на місце іншого, тобто прийняти роль іншого. Цей стан близький до емпатії відповідна реакція визначається символом, що виступає як стимул. Найбільш важливими є слова, за допомогою яких ми надаємо значення предметам і явищам, котрі в іншому випадку залишилися б позбавленими змісту.

Теорія соціальної драматургії. Люди самі створюють ситуації, які мають символічне значення і їх розглядають як драматичні спектаклі в мініатюрі. Вони зацікавлені в тому, щоб регулювати поведінку інших, особливо їх відповідну реакцію.

Психоаналітична теорія (З.Фрейд) – взаємодії людей визначаються швидше підсвідомим, ніж свідомим вибором. Створена Фрейдом теорія механізмів психологічного захисту одержала подальший розвиток у сучасній соціальній психології особистості. Захисні механізми запускаються в дію, коли особа зазнає невдачі і під загрозою знаходиться щиросердечна рівновага.

Теорія трансакційного аналізу (Берн, Харріс, Джонджвілля). Теорія заснована на виникненні чималих проблем у взаєминах людей через те, що при спілкуванні один з одним вони беруть на себе соціальні ролі, які не відповідають ситуації. Берн вважав, що у кожної людини набір поведінкових реакцій співвідноситься з певним станом її свідомості. Категоріями цих станів є:

– стан „Я”, тотожний ролі батька;

– стан „Я”, спрямований на об’єктивну оцінку реальності;

– стан „Я”, що продовжує діяти з моменту фіксації в ранньому дитинстві, й архаїчні пережитки, що представляють його.

Неформальний прояв цього стану Е.Берн називає „Батько”, „Дорослий”, „Дитина”. Кожен тип стану важливий по-своєму для людини.

Трансакція – єдність трансакційного стимулу і трансакційної реакції. Як стимул виступає будь-яке звертання до партнера або поінформованість про його присутність. Будь-які дії партнера викликані трансакційною реакцією.

Мета трансакційного аналізу – з’ясувати, який саме стан „Я” відповідає за трансакційний стимул і який стан людини засвоює трансакційну реакцію.

Розрізняють додаткові і пересічні трансакції.

Додаткові – це ті, в яких відповідальними за стимул і реакцію є „Дорослий” до „Дорослого”, або „Дорослий” до „Дитини”.

Пересічні – це трансакції, в яких стимул спрямований від „Дорослого” до „Дитини”, а реакція звернена від „Дорослого” до „Дорослого”.

Дана теорія є найбільш продуктивною на сучасному етапі.