Господарсько-правова відповідальність

1. Поняття та ознаки господарсько-правової відповідальності.

2. Види господарсько-правової відповідальності.

3. Функції та підстави господарсько-правової відповідальності.

4. Принципи, межі та строки застосування господарсько-правової відповідальності.

5. Форми господарсько-правової відповідальності.

1. Поняття та ознаки господарсько-правової відповідальності

Більшість учасників господарських правовідносин заінтересована в правомірній поведінці - як власній, так і своїх контрагентів (партнерів). Це відповідає і моральним засадам суспільства, і прагматичному ставленню до будь-якої справи, адже застосування будь-якої юридичної (в тому числі господарсько-правової) відповідальності тягне для правопорушника негативні наслідки. Проте відсутність правопорушень - це ідеальний, а не реальний стан суспільного (в тому числі економічного) життя. Причини різні:

низька правосвідомість частини учасників господарського життя, зумовлена нерідко відсутністю правових знань і навичок захисту власних інтересів;

наявність вад у чинному законодавстві (колізій, прогалин, застарілих норм, нестабільності), що в результаті не забезпечує адекватного сучасному стану економічних відносин правового регулювання;

прийняття необгрунтованих нормативно-правових актів без відповідного прогнозування результатів їх застосування та збалансованого врахування найбільш типових інтересів основних учасників господарського життя;

неправомірна поведінка (в тому числі зловживання своїм становищем) посадових осіб уповноважених державних органів (податкових, контролюючих тощо) та органів місцевого самоврядування щодо учасників господарського життя, які змушені застосовувати самозахист, нерідко при цьому порушуючи його межі;

нестабільність господарського життя, особливо поява в ньому непердбачуваннх явищ (різкі зміни в правовому регулюванні);

безпечність, некомпетентність частини учасників господарського життя, в результаті чого приймаються рішення (зобов'язання), укладаються договори, заздалегідь приречені на невдачу;

та ін.

Відтак правопорушення у сфері господарювання - це звичайне (хоча і небажане) явище. Часом наявність типових правопорушень у певних сферах господарського життя свідчить про негаразди в правовому регулюванні та/або правозастосовчій діяльності уповноважених органів держави і, відповідно, спонукає до оптимізації державного втручання в економіку країни.

Разом з тим правопорушення має зазвичай деструктивний вплив і на економіку в цілому, і на майновий стан учасників господарського життя. Одним з найбільш ефективних (за сучасного стану: економіки, правосвідомості учасників господарського життя, державного регулювання економічних процесів, ролі громадських організацій в економічному житті) засобів дотримання господарського правопорядку є відповідальність за господарські правопорушення.

У сфері господарювання застосовується специфічний вид юридичної відповідальності, що іменується господарсько-правовою відповідальністю чи господарсько-правовими санкціями.

Господарсько-правовій відповідальності притаманні як загальні (родові, характерні для будь-якої юридичної відповідальності), так і специфічні (видові) риси.

До родових ознак слід віднести:

юридична підстава - закон (проте не в усіх випадках);

фактична підстава застосування господарсько-правової відповідальності - правопорушення;

зміст - негативні наслідки, що зазнає порушник (застосовуються до порушника);

можливість застосування державного примусу для покладення на порушника господарсько-правової відповідальності.

Разом з тим зазначені риси юридичної відповідальності в господарських правовідносинах проявляються специфічно.

Так, юридичною підставою господарсько-правової відповідальності може бути не лише закон (нормативно-правовий акт уповноважених органів держави), а й укладений з дотриманням вимог закону договір (ч. 1 ст. 216 ГК України), в тому числі засновницький - як установчий документ.

Система актів законодавства, що передбачають випадки застосування відповідальності у господарських відносинах, вид, форму та розмір санкцій, що застосовуються до порушника, містить нормативно-правові акти різної юридичної сили: кодекси:

Господарський кодекс України, зокрема, розділ V "Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання", що складається з 5 глав і 48 статей (статті 216-262);

Цивільний кодекс України, зокрема: ст. 22 ("Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди"), ст. 23 ("Відшкодування моральної шкоди"), глава 19 "Позовна давність" (статті 256-268), глава 29 "Захист права власності" (статті 386-394), параграф 2 "Неустойка" і параграф 7 "Притримання" глави 49, глава 51 "Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання", глава 82 "Відшкодування шкоди" та ін.;

закони:

від 14.10.1994 р. "Про відповідальність підприємств, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування";

від 22.11.1996 р. "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових

зобов'язань";

від 18.11.1997 р. "Про внесення змін до деяких законів України, що передбачають безспірне списання (стягнення) коштів за рахунок юридичних осіб та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності";

від 22.12.1998 р. "Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну";

від 14.01.2000 р. "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції;

"Про захист прав споживачів" в редакції Закону від 01.12.2005 р. та ін.;

укази Президента України:

від 12.06.1995 р. № 436/95 "Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки";

від 04.03.1998 р. "Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами";

від 30.09.1999 р. № 124/99 Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації антидемпінгового законодавства";

від 22.06.2000 р. "Про додаткові заходи з посилення боротьби з приховуванням від оподаткування доходів, а також відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом";

від 25.12.2001 р. № 1251/200І "Про зміцнення фінансової дисципліни та запобігання правопорушенням в бюджетній сфері; акти Уряду:

Декрет Кабінету Міністрів України від 8.04.1993 р. "Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм та правил і відповідальність за їх порушення";

постанова Кабінету Міністрів України від 15.05.2002 р. № 675 "Про затвердження Порядку прийняття органом ліцензування рішення про застосування до суб'єктів господарювання спеціальних заходів, спрямованих на припинення порушень вимог Закону України від 17.01.2002 р. "Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування";

Положення про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 р. № 1177;

від 22 вересня 2004 р. № 1243 "Про Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів";

Загальні умови укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 01.09.2005 р. № 668;

від 02.11.2006 р. № 1526 "Про утворення Державної авіаційної адміністрації";

від 02.11.2006 p.. № 1538 "Про затвердження Положення про Міністерство промислової політики України";

від 02.11.2006 р. № 1540 "Про затвердження Положення про Міністерство палива та енергетики України";

від 14.11.2006 р. № 1577 "Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України;

від 08.11.2006 р. № 1567 "Про затвердження Порядку здійснення державного контролю на автомобільному транспорті;

від 23.11.2006 р. № 1640 "Про затвердження Положення про Державний комітет з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду";

від 29.11.2006 р. № 1673 "Про стан фінансово-бюджетної дисципліни, заходи щодо посилення боротьби з корупцією та контролю за використанням державного майна і фінансових ресурсів";

від 20.12.2006 р. № 1764 "Про затвердження Технічного регламенту будівельних виробів, будівель і споруд";

та ін.;

відомчі нормативно-правові акти;

Положення про порядок накладення штрафів на суб'єктів господарської діяльності, затв. постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 27.07.1999 р. № 1132;

наказ Державної податкової адміністрації України від 04.10.1999 р. № 542 "Про затвердження Порядку застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства";

Наказ Міністерства освіти і науки України від 28.10.2002 р. № 619 "Про затвердження Порядку застосування фінансових санкцій до суб'єктів господарювання за порушення вимог Закону України "Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування";

Наказ Державної служби з нагляду та забезпеченням безпеки авіації від 14.03.2006 р. № 186 "Про затвердження правил повітряних перевезень";

та ін.

Підставами виникнення зобов'язань і відповідальності за їх невиконання може бути і договір, в якому конкретизуються передбачені законом штрафні санкції (якщо закон встановлює межу - мінімальну чи максимальну, чи не забороняє сторонам самостійно визначати розмір чи різновид певних санкцій) або встановлює непередбачені законом санкції за конкретні порушення договірних зобов'язань (за відсутності відповідних заборон в законі).

Правопорушення як фактична підстава юридичної відповідальності п господарському праві також має свої особливості. Відомо, що в класичному складі правопорушення (об'єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктивна сторона) третій елемент (об'єктивна сторона правопорушення) складається з протиправної поведінки, негативних її наслідків та причинного зв'язку між ними, а четвертий елемент (суб'єктивна сторона правопорушення) - ставлення порушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків (вина, мотиви, цілі). Проте в господарському праві згадані складові об'єктивної та суб'єктивної сторін правопорушення мають бути присутні при застосуванні, як правило, такої форми відповідальності, як відшкодування збитків. В інших випадках досить наявності лише протиправної поведінки, а у разі застосування штрафних санкцій - ще й вини. Проте відповідно до Господарського кодексу України (ч. 2 ст. 218) закріплюється принцип презумпції вини: учасник господарських відносин повинен нести відповідальність за порушення встановлених законом або договором зобов'язань, якщо не доведе, що (1) ним вжито всіх необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення або (2) належне виконання договірних зобов'язань виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили (незвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснений господарської діяльності).

Сама протиправна поведінка як основний елемент складу господарського правопорушення може виражатися у конкретному факті (недостача поставленої продукції) або в такому, що визнається законом негативним, загальному результаті господарської діяльності - порушення ліцензійних умов, перевищення лімітів природокористування, наприклад.

Господарсько-правова відповідальність, як і будь-яка інша юридична відповідальність, забезпечується державним примусом. Разом з тим цей примус може проявлятися по-різному: явно (винесення господарським судом рішення про стягнення з порушника договірних зобов'язань штрафних санкцій та/або збитків) або приховано (відмова кредитора прийняти та оплатити продукцію неналежного асортименту; відмова від пролонгації договору на повний термін з огляду на порушення іншою стороною договірних зобов'язань протягом строку дії договору).

Характерними (видовими) ознаками господарсько-правової відповідальності є:

сфера застосування - господарські правовідносини (господарсько-майнові та/або господарсько-організаційні);

юридична підстава - акти господарського законодавства та господарські договори;

фактичні підстави - господарське правопорушення, склад якого залежить від виду (форми) господарсько-правової відповідальності;

презумпція вини порушника та особливість визначення впни (про що йтиметься далі);

суб'єктами господарсько-правової відповідальності є учасники господарських правовідносин (суб'єкти господарювання, суб'єкти господарсько-організаційних повноважень, засновники та учасники господарських організацій, власники майна суб'єктів господарювання; контрагенти суб'єктів господарювання за господарськими договорами);

спрямованість господарсько-правової відповідальності переважно на майнову базу порушника і лише в окремих випадках - на особу порушника (примусова реорганізація та примусова ліквідація);

змістом господарсько-правової відповідальності є заходи впливу (санкції) - майнової (відшкодування збитків, штрафні санкції, конфіскація) та/ або організаційної (призупинення дії або анулювання ліцензій, скасування відомостей державної реєстрації, примусова реорганізація та ін.) спрямованості, що відбиваються та економічних інтересах порушника;

порядок застосування залежно від виду та форми господарсько-правової відповідальності: а) судовий або претензійно-позовний (ст. 222 ГК України); б) безпосередньо кредитором в оперативному порядку (ст. 235 ГК України); в) спеціальний - уповноваженими органами - ст. 238 ГК України).

Господарсько-правова відповідальність - це майново-організаційні за змістом і юридичні за формою заходи впливу на економічні інтереси учасників господарських правовідносин у разі вчинення ними господарського правопорушення.

55. Відшкодування збитків 1. Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. 2. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. Стаття 225. Склад та розмір відшкодування збитків 1. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

• вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

• додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

• неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

• матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

2. Законом щодо окремих видів господарських зобов'язань може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань. 3. При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. 4. Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду. 5. Сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом. 6. Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання. 7. Склад збитків, що підлягають відшкодуванню у внутрішньогосподарських відносинах, визначається відповідними суб'єктами господарювання - господарськими організаціями з урахуванням специфіки їх діяльності. Стаття 226. Умови і порядок відшкодування збитків 1. Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі. 2. Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків. 3. Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше. 4. Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані правомірною відмовою зобов'язаної сторони від подальшого виконання зобов'язання. 5. У разі невиконання зобов'язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов'язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків. 6. У разі невиконання зобов'язання виконати певну роботу (надати послугу) управнена сторона має право виконати цю роботу самостійно або доручити її виконання (надання послуги) третім особам, якщо інше не передбачено законом або зобов'язанням, та вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням зобов'язання. 7. Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняє зобов'язану сторону від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, зазначених у частині третій статті 193 цього Кодексу. Стаття 227. Солідарне відшкодування збитків 1. У разі заподіяння збитків одночасно кількома учасниками господарських відносин кожний з них зобов'язаний відшкодувати збитки суб'єкту, якому завдано збитків, відповідно до вимог статті 196 цього Кодексу. Стаття 228. Регресні вимоги щодо відшкодування збитків 1. Учасник господарських відносин, який відшкодував збитки, має право стягнути збитки з третіх осіб у порядку регресу. Державні (комунальні) підприємства за наявності підстав зобов'язані вжити заходів щодо стягнення в порядку регресу збитків з інших суб'єктів господарювання або стягнути збитки з винних працівників підприємства відповідно до вимог законодавства про працю. Стаття 229. Відшкодування збитків у разі порушення грошових зобов'язань 1. Учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами. 2. Обчислення розміру збитків здійснюється у валюті, в якій провадилися або повинні бути проведені розрахунки між сторонами, якщо інше не встановлено законом. 3. У разі висунення вимог щодо відшкодування збитків в іноземній валюті кредитором повинен бути зазначений грошовий еквівалент суми збитків у гривнях за офіційним курсом Національного банку України на день висунення вимог.

56.

Оперативно-господарські санкції

Published by Консультант on Сб, 11/07/2009 - 15:45

 

 

Стаття 235.Оперативно-господарські санкції

1. За порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції — заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або по­передження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.

2. До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором.

3. Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.

1. Оперативно-господарські санкції характеризуються суттєвими особливостями порівня­но з іншими видами господарських санкцій, які застосовуються за невиконання або неналеж­не виконання господарських договорів: відшкодування збитків, стягнення майнових (штраф­них) санкцій — неустойки (штрафу, пені). Застосування штрафних санкцій, як і відшкоду­вання збитків, завжди тягне настання безпосередніх та несприятливих майнових наслідків для правопорушника. Оперативні ж заходи впливу мають організаційний характер і безпосеред­ньо спрямовані на перетворення структури правовідношення (зміну послідовності виконання зобов'язання, припинення або зупинення виконання тощо), хоча в підсумку їх застосування негативно впливає на результати господарської діяльності порушника.

Безпосередня мета застосування оперативно-господарських санкцій полягає не у компенсації кредитору втрат майнового характеру, що сталися внаслідок порушення зобов'язання контрагентом, і навіть не у заходах організаційного характеру, а насамперед у запобіганні виникненню та/або у мінімізації втрат (збитків) кредитора шляхом припинення правопорушень з боку контрагента та їх превенції.

Цивільно-правовим аналогом поняття оперативно-господарських санкцій, що вживається у ГК, можна вважати правові наслідки, встановлені договором або законом, які настають у разіпорушення зобов'язання (зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом; розірвання договору, зміна умов зобов'язання) (ст. 611 ЦК). Статтею 615 ЦК передбачається, що у разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це передбачено договором або законом. У ГК не розкривається зміст поняття «порушення зобов'язання». Відповідно до ст. 610 ЦК під порушенням господарського зобов'язання розуміється його невиконання або виконання з порушенням умов, ви­значених змістом зобов'язання.

Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій (ч. З ст. 237 ГК), що підвищує превентивний ефект від їх застосування.

Застосування оперативно-господарських санкцій не пов'язане з покладенням на правопорушника будь-яких додаткових правових обтяжень.

Сферою застосування оперативно-господарських санкцій, за змістом коментованої статті, є майново-господарські договірні відносини, хоча не виключено, що вони можуть застосовуватися і в організаційно-господарських відносинах, які складаються між учасниками госпо­дарських відносин на основі договору.

2.При застосуванні цієї норми слід мати на увазі викладені у ст. 193 ГК загальні положення про виконання господарських зобов'язань. Відповідно до ч. 7 ст. 193 ГК не допускаються  одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом,  а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином. Системне тлумачення цієїнорми (із правилами ч. 2 ст. 235, ст. 236 ГК, ст. 538 ЦК) дає підстави стверджувати таке

У господарській практиці застосування оперативно-господарських санкцій не обмежується лише випадками, коли ці санкції передбачені договором (згідно з ч. 2 ст. 235 ГК до суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, які передбачені договором), оскільки такого роду санкції можуть встановлюватися для окремих видів договірних зобов'язань безпосередньо законом. При цьому в тих випадках, коли право на односторонню відмову від виконання зобов'язання передбачено безпосередньо законом, немає необхідності фіксувати в договорі право правомочної сторони на застосування зазначеного оперативного заходу.

Наведемо декілька з доволі численних прикладів. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ГК у разі по­ставки товарів більш низької якості, ніж вимагається за стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари вже оплачені покупцем, — вимагати повернення сплаченої суми . Відповідно до ч. З ст. 270 ГК у разі поставки некомплектних виробів постачальник (виробник) зобов 'язаний на вимогу покупця (одержувача) доукомплектувати їх у двадцятиденний строк після одержання вимоги або замінити комплектними виробами у той самий строк, якщо сторонами не погоджено інший строк. До укомплектування виробу або його заміни покупець (одержувач) має право відмовитися від його оплати, а якщо товар уже оплачений, вимагати в  установленому порядку повернення сплачених сум. У разі якщо постачальник (виробник) у  встановлений строк не укомплектує виріб або не замінить його комплектним, покупець має право відмовитися від товару. Згідно з ч. 4 ст. 320 ГК підрядник має право не братися з. боту, а розпочату роботу зупинити в разі порушення замовником своїх зобов'язань за договором, внаслідок якого початок або продовження робіт підрядником стають неможливо л чи значно ускладненими.

3. Відповідно до ст. 218 ГК підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. У зад­ній статті немає формулювання, аналогічного тому, що міститься у ч. 1 ст. 614 ГК: особа, якапорушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Але відповідно до ч. 2 ст. 218 ГКучасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, якщо не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів длянедопущення господарського правопорушення. Отже, відповідальність суб'єкта господарювання настає за наявності у нього реальної можливості діяти правомірно і невиконання ним необхідних дій, спрямованих на недопущення правопорушення, що є аналогом вини. Особливе значення мають ці обставини при реалізації таких форм господарсько-правової відповідальності, які пов'язані з негативними майновими наслідками для боржника (відшкодування збитків, стягнення штрафних санкцій, адміністративно-господарських штрафів, конфіс­кації).

За змістом ч. З ст. 235 ГК для застосування оперативно-господарських санкцій в односторонньому порядку наявність або відсутність зазначених вище обставин не мають юри­дичного значення. Кредитор, застосовуючи заходи оперативного впливу на боржника, переслідує мету попередити або припинити власні майнові втрати.

57.

Принципи визначають основні засади, права, спрямовані на забезпечення процесуальної діяльності суду, основ організації правосуддя, а також  правового становища учасників судового процесу. З розвитком держави і права принципи розвиваються з урахуванням політичних, соціальних, економічних  інтересів громадян, юридичних осіб і суспільства.

Враховуючи вищезазначене, принципи господарського судочинства визначають як основні правила діяльності господарського суду, основну базу, за допомогою якої будується господарський процес і відносини, що виникають у галузі судочинства. Принципи діють у межах єдиної цілісної взаємопов’язаної та взаємозалежної системи, тому порушення одного будь-якого принципу тягне за собою порушення й інших.

Зміст цих принципів виражено й закріплено в Законі України "Про судоустрій України" та Господарському процесуальному кодексі України. Кожний з цих принципів знаходить своє закріплення та вираження, як правило, не в одній, а в декількох правових нормах і найчастіше в процесуальних, які характеризують зміст даного принципу. Виконання завдань господарського судочинства залежить від правильного застосування господарським судом норм матеріального й процесуального права.

В юридичній літературі висловлюються різні думки стосовно поняття, кількості, класифікації, назви та змісту принципів господарського процесу як основних положень, що у своїй сукупності характеризують найсуттєвіші риси процесу, а також зміст і призначення його основних інститутів.

Принципами господарського процесуального права є основоположні ідеї, уявлення про суд та правосуддя, які закріплені в процесуальному законодавстві і визначають характер господарського процесуального права та порядок його застосування.

Принципи знаходять свій прояв і реалізацію у всій діяльності господарських судів, на всіх етапах господарського процесу. Вони регулюють найбільш важливі сторони правозастосовчої діяльності господарських судів. Правильне уявлення про сутність і зміст кожного принципу, а також про всю їх систему в цілому допомагає зрозуміти сутність і значення багатьох правил господарського процесу і відповідно обґрунтованого застосування їх на практиці.

Принципи правосуддя, хоча й пов’язані між собою, але поділяються на дві підсистеми: функціональну (судочинство) та організаційну (судоустрій).

До функціональних належать такі принципи:

Принцип законності є конституційним принципом, оскільки в ч.2 ст.19 Конституції України зазначається, що органи державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб,  передбачений Конституцією та законами України.

Принцип законності як основну засаду судочинства встановлено також і п.1 ч.3 ст.129 Конституції України. Законність у судочинстві має свої специфічні риси, обумовлені завданнями й засобами правосуддя. Завдання полягає в гарантуванні незалежності суддів та судів (ст.126 Конституції України, ст.14, 15 Закону України "Про судоустрій України", ст.11 Закону України "Про статус суддів") і їх підкорення тільки закону, а також забезпечення умов, виключаючи сторонній вплив на суддів.

Особливості дії принципу законності в господарському судочинстві зводиться передусім до зобов’язань розглядати всі спори, неухильно дотримуючись господарсько-процесуальних норм, вирішувати господарські спори в чіткій відповідності із законом. Господарський суд має право визнати недійсним повністю або у відповідній частині договір, який суперечить законодавству.

Важливою гарантією забезпечення цього принципу є те, що рішення, постанови, ухвали господарського суду можуть бути перевірені в апеляційному та касаційному порядку за заявою сторони, за поданням прокурора, як це передбачено ГПК України. Вищий господарський суд України з метою забезпечення однакового вирішення спорів і суворого додержання законів дає керівні роз’яснення.

Процесуальна рівність усіх учасників судового процесу. Цей принцип закріплено у п.1 ч.3 ст.129 Конституції України, ст.7 Закону України "Про судоустрій України", ст.4-2 ГПК України, де зазначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів.

Суд при вирішенні господарських спорів застосовує норми матеріального права щодо всіх учасників однаковою мірою, правовий статус учасників господарського процесу визначається лише процесуальними положеннями.

Принцип рівності учасників є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що виключає будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав.

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Цей принцип закріплено в п.4 ч.3 ст.129 Конституції України та в ст.4-3 ГПК України.

Відповідно до даного принципу сторонам у господарському процесі забезпечуються широкі можливості у відстоюванні зайнятих ними в спорі позицій. Сторони мають право наводити юридичні факти, які обґрунтовують їх вимоги й заперечення, а також надавати докази на підтвердження цих фактів. Вони мають право знати аргументи, вимоги і заперечення іншого учасника спору, знайомитися з матеріалами справи, висловлювати з приводу їх свої аргументи, брати участь в обговоренні зібраних у справі доказів, їх перевірці, заявляти у зв’язку з цим різні клопотання, ставити одне одному та іншим учасникам процесу питання.

Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. Засади змагальності передбачають залежність дій суду від вимог позивача й заперечень відповідача, можливість вільного використання засобів доказування, право кожної сторони доводити факти, які обґрунтовують її вимоги та заперечення, можливість надання сторонами додаткових доказів на пропозицію господарського суду. Принцип змагальності діє на всіх стадіях господарського процесу.

Принцип об’єктивної істини. Цей принцип означає вимогу повної відповідності рішення дійсним відносинам сторін. Відповідно до цього принципу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст.33 ГПК України).

Спрямованою на запобігання можливій упередженості судді чи іншого недобросовісного ставлення до розгляду справи є норма щодо відводу судді, за якою суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, або буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості (ст.20 ГПК України).

На реалізацію цього принципу спрямовані й інші правові інститути і норми ГПК України: перегляд рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами та перегляд їх в апеляційному та касаційному порядку та ін.

Принцип обов’язковості виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду. Цей принцип сформульовано в ст.11 Закону України "Про судоустрій України". Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України.

Гарантією забезпечення реалізації цього принципу є встановлення відповідальності за ухилення від виконання рішення, ухвали, постанови особами, яким пред’явлено для виконання.

До організаційних принципів належать такі:

Принцип призначення суддів господарських судів вищими органами державної влади. Судді обираються Верховною Радою України безстроково в порядку, встановленому Законом України "Про статус суддів".

Принцип одноособового і колегіального розгляду справи. Відповідно до ст.4-6 ГПК України справи в місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яка справа, що належить до підсудності цих судів, залежно від категорії й складності справи, може бути розглянута судом у складі трьох суддів. Перегляд в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів здійснюється апеляційними господарськими судами колегією в складі трьох суддів. Перегляд у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів здійснюється Вищим господарським судом України колегією суддів у складі трьох суддів або більшої непарної їх кількості.

Принцип самостійності судів, незалежності суддів і підкорення їх тільки законові. Цей принцип означає, що суд є незалежним у здійсненні правосуддя від органів законодавчої та виконавчої влади і підкоряється тільки закону. Незалежність суддів забезпечується перш за все встановленим законом порядком їх обрання, зупинення їх повноважень і звільнення з посади, а також і передбаченою законодавством відповідальністю за неповагу до суду чи судді. Незалежність суддів забезпечується також правом судді на відставку, недоторканістю суддів, створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності суддів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їхнього статусу, а також особливим порядком фінансування суддів і системою органів суддівського самоврядування.

Принцип мови судочинства. Відповідно до Конституції України, Закону України "Про судоустрій", ГПК України судочинство здійснюється державною мовою. Учасникам процесу, які не володіють державною мовою, надане право ознайомлення з матеріалами справи, участі в судових діях через перекладача і право на виступ в суді рідною мовою.

Принцип гласності й відкритості господарського процесу. За загальним правилом розгляд справ у господарських судах відкритий, тобто розгляд справ у всіх господарських судах України має проходити у відкритих судових засіданнях. Це означає, що у залі судового засідання можуть бути присутні будь-які особи. Разом з тим законодавець залишає можливість суду після оцінки обґрунтованості вимог сторони (сторін) спору про закритий розгляд справи прийняти рішення про закритий розгляд справи з метою охорони державної, комерційної або банківської таємниці або з міркувань забезпечення конфіденційності окремих аспектів взаємовідносин сторін спору. Згідно ст.16 ГПК України розгляд справ, що містять державну таємницю, віднесено до виключної компетенції господарського суду міста Києва. Клопотання про закритий розгляд справи має бути заявлено стороною до початку розгляду справи по суті. Про розгляд справи в закритому засіданні або про відхилення клопотання з цього приводу виноситься ухвала. Учасники судового процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому  засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускається з дозволу суду, в порядку, установленому процесуальним законодавством. Судовий процес фіксується технічними засобами й відображається в протоколі судового засідання.

Знання принципів забезпечує системний аналіз норм чинного господарського процесуального законодавства. Вони є відправними пунктами при тлумаченні процесуальних норм із недостатньо визначеним змістом, при виправленні недоліків у праві, дозволяють знайти правильне вирішення того чи іншого процесуального питання, якщо в чинному законодавстві відсутня відповідна норма. Принципи також є орієнтиром у нормотворчій діяльності: вони визначають основні напрями, перспективи розвитку господарського судочинства, служать критерієм оцінки обґрунтованості пропозицій щодо змін та доповнень до чинного законодавства.

58.

Підвідомчість і підсудність господарських справ господарським судам

Підвідомчість справ господарським судам. Підсудність справ. Види територіальної підсудності. Передача справ з одного господарського суду до іншого.

   В юридичній теорії правовий інститут підвідомчості означає розмежування кола справ між судами, господарськими судами і адміністративними органами. Сукупність юридичних норм, які утворюють інститут підвідомчості, визначає властивості справ (характер правовідносин), у силу яких їх вирішення віднесено до компетенції того чи іншого органу.    Під підвідомчістю, або предметною компетенцією розуміють коло справ, віднесених законодавством до розгляду і вирішення системою господарських судів України. Підвідомчість різних категорій спорів господарським судам визначається господарським процесуальним законодавством і нормативними актами матеріально-правового характеру.    Чітко визначити підвідомчість того чи іншого спору господарському суду можливо, користуючись критеріями підвідомчості, якими є наступні: — cуб’єктний склад учасників спору; — характер спірних матеріальних правовідносин.    Ці два критерії пов’язані між собою і повинні існувати й використовуватись на практиці в єдності.    Відповідно до перших статей Господарського процесуального кодексу України і Закону України “Про господарські суди” господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, установами, організаціями та іншими юридичними особами, громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, може вирішувати спори й розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.    Спільним листом Верховного Суду України та Вищого господарського суду України від 20 липня 1995 р. № 01-8/518а роз’яснено, що за загальним правилом підвідомчість спорів визначається законодавчими актами України. Однак, коли в законодавчих актах підвідомчість визначена нечітко, слід виходити із суб’єктного складу учасників спору. Отже, якщо сторонами у справі є юридичні особи, спір підлягає вирішенню господарським судом, за винятком, передбаченим законодавством.    Відповідно до ст. 12 ГПК до підвідомчості господарських судів віднесені справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві.    Господарським судам підвідомчі також справи про банкрутство, які розглядаються у порядку провадження, передбаченому Господарським процесуальним кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” та іншими законами. Справи за заявами Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції, також розглядають господарські суди.    Стаття 12 ГПК містить невичерпний перелік спорів, не підвідомчих господарським судами, а саме: — спори що виникають при погодженні стандартів і технічних умов; — спори про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни й тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; — інші спори, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів.    Аналіз характеру спірних відносин, підвідомчих господарському суду, дозволяє зробити висновки про те, що господарському суду підвідомчі спори, що випливають з господарських (господарська, підприємницька діяльність) та адміністративних (управління господарською та підприємницькою діяльністю) відносин, а також справи про банкрутство.    Питання про підвідомчість справи вирішує суддя господарського суду одноособово, спираючись на дані, які містяться в поданій позовній заяві. При цьому суддя не повинен керуватися думкою позивача, а перевіряє її правильність сам. Якщо справа не підвідомча господарському суду, суддя виносить ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК). Коли вказані в позові дані не дозволяють вирішити питання про підвідомчість, суддя приймає позовну заяву, порушує провадження і, залежно від обставин, які виявились у судовому засіданні, або вирішує справу по суті, або ухвалою припиняє провадження по справі (ст. 80 ГПК). Ухвала про відмову у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК) і про припинення провадження у справі (ст. 80 ГПК) можуть бути оскаржені. Ухвала про порушення провадження у справі (ст. 64 ГПК) не може бути оскарженою, але сторони мають право клопотати в судовому засіданні про розгляд питання про підвідомчі справи господарському суду.    Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами (за письмовою угодою) на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб. Слід мати на увазі, що справи про банкрутство підвідомчі лише господарським судам і не можуть розглядатися третейськими судами. До того ж сторони не можуть передавати на вирішення третейського суду спори, які виникають у сфері державного управління господарською (підприємницькою) діяльністю. Зокрема, справи за заявами органів Антимонопольного комітету не можуть розглядатися третейським судом. Сторони можуть укласти угоду про передачу спорів до третейського суду, які виникнуть у майбутньому, а також можуть звернутися до третейського суду з конкретної справи — як до початку судового провадження, так і в будь-якій стадії господарського процесу, — але до прийняття рішення у цій справі. В останньому випадку господарський суд припиняє провадження у справі.    У широкому розумінні підвідомчість виступає як передумова права на подання позову в господарський суд.    Інститут підсудності розмежовує підвідомчі господарським судам справи між відмінними елементами господарської судової системи, залежно від того, який критерій покладено в основу такого розподілу: рівень господарського суду в системі або місце розгляду справи — підсудність поділяється на родову і територіальну.    Родова підсудність розподіляє справи між господарськими судами різного рівня. Загальний принцип родової підсудності, закріплений у ст. 13 ГПК, визначає, що місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам.    Територіальна підсудність дозволяє розмежувати предметну компетенцію господарських судів одного рівня залежно від розгляду спору (ст. ст. 15, 16 ГПК) і може бути поділена на кілька видів. Загальна територіальна підсудність формує основне правило розмежування компетенції однорівневих господарських судів. Згідно з цим правилом справи розглядаються місцевим господарським судом за місцезнаходженням: — сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії по спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів і визнання договорів недійсними; — відповідача по спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів.    Позов до юридичної особи, який випливає з діяльності її уповноваженого відособленого підрозділу, подається з урахуванням правил загальної територіальної підсудності залежно від місцезнаходження відособленого підрозділу.    Місцезнаходження визначається на момент подання позову і вказується позивачем. Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації (якщо законом не передбачено інше), вказується в уставних документах та визнається за місцезнаходженням її головного виконавчого органу.    Правила альтернативної підсудності надають позивачеві право вибору господарського суду, де буде розглянута справа. Справи у спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.    Спеціальні правила територіальної підсудності встановлені господарським процесуальним законодавством по справах про банкрутство, які розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.    Підсудність по зв’язку справ має місце у випадку їх тісних зв’язків, наявність яких дозволяє розглянути усі вимоги в одному процесі, тобто незалежно від територіальної приналежності спір підлягає розгляду в тому господарському суді, в якому вирішується інша справа, з якою пов’язаний спір. Зустрічний позов подається за місцем подання первісного позову (ст. 60 ГПК). Позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, подається за місцем розгляду справи, що виникла між попередніми сторонами — позивачем і відповідачем (ст. 26 ГПК).    Виключна підсудність — це встановлена підсудність певної категорії справ точно визначеному господарському суду, що виключає можливість розгляду їх у будь-якому іншому суді. Встановлення виключної підсудності має на меті забезпечити найкращі умови для правильного та оперативного вирішення певних категорій справ, характер яких викликає труднощі розгляду їх в іншому місці.    Перелік справ, на які поширюються правила виключної підсудності, у статті 16 ГПК є вичерпним: — справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним із відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу; — справи у спорах про право власності на майно або витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються за місцезнаходженням майна; — справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.    Господарське процесуальне законодавство передбачає так звану окрему підсудність. Місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією зі сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий господарський суд України.    Справа, яку прийняв господарський суд до свого провадження, повинна бути розглянута ним по суті. Коли через певні обставини справа не може бути розглянута господарським судом, до якого надійшли позовні матеріали або в провадженні якого ця справа знаходиться, господарське процесуальне законодавство встановлює правила передачі матеріалів справ з одного господарського суду до іншого (ст. 17 ГПК).    Якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи. Ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути оскаржено.    Справа, прийнята господарським судом до свого провадження за додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута по суті й у тому випадку, коли в процесі розгляду вона стала підсудною іншому господарському суду.    У випадку, коли після відводу суддів неможливо розглянути справу в господарському суді, до підсудності якого вона відноситься, то Голова Вищого господарського суду України або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду.    Однак передача матеріалів за встановленою підсудністю не допускає можливості передачі матеріалів за підвідомчістю, тобто передачу матеріалів з господарського суду до загального суду чи іншого органу. В таких випадках господарський суд або відмовляє у прийнятті позовної заяви (п. 1 ст. 62 ГПК), або припиняє провадження у справі (п. 1 ст. 80 ГПК).

59.