4. Місцеві органи влади

Система місцевих органів влади на різних рівнях адміністративно-територіального устрою виглядає за Конституцією 1937 року достатньо уніфікованою: ради плюс виконкоми. Проте, як і у випадку Конституції 1929 року, усі ці органи є органами державної влади і діють в режимі жорсткого вертикального підпорядкування.

Стаття 72. Органами державної влади в областях, округах, районах, містах, селищах, станицях і селах УРСР є Ради депутатів трудящих.

Стаття 74. Ради депутатів трудящих (області, округи, району, міста, селища, станиці, села) керують культурно-політичним та господарським будівництвом на своїй території, встановлюють місцевий бюджет, керують діяльністю підлеглих їм органів управління, забезпечують охорону державного ладу, сприяють зміцненню обороноздітності країни, забезпечують додержання законів та охорону прав громадян.

Стаття 76. Виконавчими та розпорядчими органами обласних Рад депутатів трудящих, Рад депутатів трудящих адміністративних округ, районних, міських і сільських Рад депутатів трудящих є обирані ними виконавчі комітети в складі: голови, його заступників, секретаря і членів.

«Демократичний централізм», що був характерним для комуністичної партії знайшов своє відображення і в системі рад та їх виконавчих органів:

Стаття 85. Вищестоячі виконавчі комітети Рад депутатів трудящих мають право скасовувати рішення і розпорядження нижчестоячих виконавчих комітетів і припиняти рішення та розпорядження нижчестоячих Рад депутатів трудящих.

Стаття 86. Вищестоячі Ради депутатів трудящих мають право скасовувати рішення і розпорядження нижчестоячих Рад депутатів трудящих та їх виконавчих комітетів.

Конституція УРСР 1937 року досить детально виписувала структуру виконавчих органів обласних рад, районних, а також міських - аж до переліку управлінь та відділів. З одного боку це мало забезпечити однаковість структур управління по всій території республіки, з іншого забезпечити певну стабільність, оскільки період з 1921 до 1937 року характеризувався неймовірно великою кількістю змін, як адміністративно-територіального устрою, так і структури управління. Правда це мало що дало, оскільки зміна конституційних норм у системі тотального партійного комуністичного впливу була не надто складною. За вказівкою ЦК усі проекти змін голосувались одноголосно.

№74. СУД І ПРОКУРАТУРА

Стаття 102. Правосуддя в УРСР здійснюється Найвищим Судом УРСР, Найвищим Судом Молдавської АРСР, обласними судами, судами адміністративних округ, а також спеціальними судами СРСР, що створюються за постановою Верховної Ради СРСР, народними судами.

Стаття 103. Розгляд справ у всіх судах здійснюється з участю народних засідателів, крім випадків, спеціально передбачених законом.

Стаття 104. Найвищий Суд УРСР є найвищим судовим органом УРСР. На Найвищий Суд УРСР покладається нагляд за судовою діяльністю всіх судових органів УРСР, Молдавської АРСР і областей.

Стаття 105. Найвищий Суд УРСР обирається Верховною Радою УРСР на строк 5 років.

Стаття 107. Обласні суди, суди адміністративних округ обираються обласними Радами депутатів трудящих або Радами депутатів трудящих адміністративних округ на строк 5 років.

Стаття 108. Народні суди обираються громадянами району на основі загального, прямого 1 рівного виборчого права при таємному голосуванні на строк З роки.

Стаття 109. Судочинство в УРСР провадиться українською мовою, в, з забезпеченням для осіб, які неволодіюгь мовою більшості,- цілковитого ознайомлення з матеріалами справи через перекладача, а також права виступати на суді рідною мовою.

Стаття 110. Розгляд справ у всіх судах УРСР відкритий, оскільки законом не передбачені винятки, з забезпеченням обвинуваченому права на оборону.

Стаття 111. Судді незалежні і підкоряються тільки законові.

Стаття 112. Вищий нагляд за точним виконанням законів усіма Народними Комісаріатами і підвідомчими їм установами, так само, як окремими службовими особами, а також громадянами на території УРСР здійснюється як Прокурором СРСР безпосередньо, так і через Прокурора УРСР.

Стаття 113. Прокурор УРСР призначається Прокурором СРСР на строк 5 років.

Стаття 115. Прокурори адміністративних округ, районні і міські прокурори призначаються Прокурором УРСР з затвердження Прокурора СРСР на строк 5 років.

Стаття 116. Органи прокуратури здійснюють свої функції незалежно від будь-яких місцевих органів, підлягаючи тільки Прокуророві СРСР.

НКВС

Стаття 39. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади УРСР є Рада Народних Комісарів УРСР.

Стаття 40. Рада Народних Комісарів УРСР відповідальна перед Верховною Радою УРСР і їй підзвітна, а в період між сесіями Верховної Ради УРСР—перед Президією Верховної Ради УРСР, якій підзвітна.

Стаття 42. Постанови і розпорядження Ради Народних Комісарів УРСР обов'язкові до виконання на всій території УРСР.

Стаття 43. Рада Народних Комісарів УРСР:

·  а) об'єднує і спрямовує роботу Народних Комісаріатів УРСР та інших підвідомчих їй господарських і культурних установ; об'єднує і перевіряє роботу Уповноважених загальносоюзних Народних Комісаріатів;

·  б) вживає заходів по здійсненню народногосподарського плану;

·  в) вживає заходів по здійсненню державного і місцевого бюджету УРСР;

·  г) вживає заходів по забезпеченню громадського ладу, обороні інтересів держави і охороні прав громадян;

·  д) спрямовує і перевіряє роботу Ради Народних Комісарів Молдавської АРСР, керує і перевіряє роботу виконавчих комітетів обласних Рад депутатів трудящих;

№75. ЗУНР у державно-правовому розумінні була відповідно організована, з належною законодавчою, виконавчою і судовою владою. Створена була і відповідна її правова основа. У практичній діяльності держави виявлялося не формально-показове, а реальне прагнення забезпечити справжню, гарантовану рівноправність націй, які проживали на її території. Широким був і спектр політичних прав і свобод, проголошених ЗУНР: свобода слова, преси, мітингів і демонстрацій, недоторканність особи, свобода організацій союзів, товариств і партій; встановлення загального, рівного і прямого виборчого права, пропорційної системи виборів; безпрецедентний у світовій практиці орган гарантування кожній нації відповідного числа своїх представників на виборах органів влади, судових органів та ін., можливість організації своїх міністерств тощо. Не було також гострих конфліктів між різними прошарками населення, якщо не брати до уваги поодиноких випадків. Звичайно, керівники ЗУНР припустилися серйозних помилок і прорахунків. Серед них політична нерішучість, політика очікування, відкладання на майбутнє рішень щодо гострих соціально-економічних проблеми, пасивне ведення війни. Однією з головних причин поразки можна вважати віру у всемогутність, справедливість і демократизм Антанти, тобто сподівання на допомогу ззовні, а не віра у свої власні сили. Однак основною причиною падіння ЗУНР була зовнішня агресія значно сильніших сусідів — Польщі і Румунії.

 Отже, боротьба за національну державність в Україні наприкінці 1917—1920 рр. відбувалася в умовах жорстокої громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції. У цій боротьбі вирізняються кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолила Центральна Рада. У листопаді 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка (УНР). Другий етап — це період з кінця квітня 1918 р. Правління гетьманщини в умовах окупації України німецькими й австро-угорськими військами. Значною подією у національно-державному відродженні стало проголошення у західних регіонах України у листопаді 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з проголошенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 р., відбувалося відродження УНР на чолі з Директорією і здійснювалися спроби об'єднання її з ЗУНР. Це також значний етап у національно-державному будівництві. Однак наприкінці 1920 — початку 1921 рр. процес національно-державного відродження був перерваний перемогою радянської влади на більшій частині території. України і окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною. Тільки опора на власні сили могла привести до перемоги. А вона, у свою чергу, передусім потребувала злагоди в Україні. Безперечно, досягти ідеальної, повної злагоди в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було неможливо. І все ж демократам, прихильникам державного відродження України для забезпечення злагоди слід було докладати більше зусиль, насамперед у сфері соціально-економічної політики. Окремим лідерам партій необхідно було більше думати про долю України, а не про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, що спричинив значні труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори у боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучалися до справи збереження самостійності України, в результаті, переслідували власні інтереси, дуже часто протилежні інтересам народу України. Поряд з гіркотою поразки цей період (1917—1921 рр.) для українського народу є періодом і певних досягнень. Зросла національна самосвідомість. Значна частина українського народу впевнилась у власних силах. Тому хоча за ці роки і не відбулася переможна соціально-політична революція, однак безперечно, що національна революція у свідомості, почуттях народу здійснилася, і це був великий крок уперед, крок до справжньої державності.

№76. 23 серпня 1939 р. був підписаний пакт про ненапад між Німеччиною та СРСР. У таємному протоколі Гітлер і Сталін до мовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі західноукраїнські землі. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, поклавши цим самим початок Другій світовій війні. Кваплячись оволодіти «своєю» частиною польської держави (як і передбачалося в секретних протоколах), 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли кордон і зайняли майже всі землі, населені українцями і білорусами (територія площею більше 190 тис. км2 із населенням майже 12 млн. чол.). Розмежувальна лінія між СРСР і територією, окупованою німецькими військами, була уточне на в радянсько-німецькому договорі про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р. Українські землі Лемківщина і Холмщина були зайняті Німеччиною, а Закарпаття — Угорщиною. У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чином, до УРСР було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України. На початку жовтня 1939 р. на західноукраїнських землях відбулися вибори до Народних Зборів, а 26-28 жовтня 1939 р. у Львові пройшли і самі Українські Народні Збори, які прийняли декларацію про встановлення радянської влади на Західній Україні і про возз'єднання з УРСР. У складі УРСР були утворені 8 нових областей: Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Ізмаїльська та Чернівецька. Спочатку населення Західної України вітало прихід Червоної Армії. Пояснювалось це тим, що Західна Україна була до цього напівколонією Польщі з досить сильним політичним, національним та економічним гнобленням, жорстокою експлуатацією, масовим хронічним безробіттям, напівкріпосницькими порядками на селі, безправ'ям українців.

Деякі політичні та економічні заходи, які вживалися новим режимом після возз'єднання, принесли українцям конкретні поліпшення. Сотні тисяч безземельних і малоземельних селянських господарств отримали понад мільйон гектарів землі, значну кількість худоби та різного реманенту, що були конфісковані в поміщиків, монастирів та великих державних чиновників. Були створені машинно-тракторні станції, різні обласні та районні установи й організації, які надавали послуги в розвитку рослинництва і тваринництва. Чимало було зроблено і в соціальній сфері: ліквідовано безробіття, введено 8-годинний робочий день, підвищувалась заробітна плата робітників. Реконструювались існуючі і будувалися нові підприємства, розвивалася виробнича кооперація, помітно поліпшилося медичне обслуговування. За перший рік радянської влади тут почали діяти 184 лікарні, 492 амбулаторії та поліклініки. Українізувалась та зміцнювалась система освіти. У цей час працювало 6900 шкіл, у тому числі 6 тис. з українською мовою навчання, діяло 15 вузів, у тому числі 2 університети, 13 театрів. Однак усе це відбувалося в умовах тоталітарного режиму, що призвело до поширення репресій, депортацій і на західноукраїнських землях. Були розпущені українські політичні партії, а їх лідери депортовані. Ліквідовувалось багато кооперативів, а інші реорганізувались на радянський зразок. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства «Просвіта».

Через деякий час було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і віддані найбіднішим селянам (спочатку це був найпопулярніший захід нового режиму!), підлягають колективізації. Методи її проведення були ще жорстокішими, ніж у Східній Україні. Супроводжувались вони масовими репресіями, «розкуркуленням» середняків, депортацією тисяч селян до Сибіру. Погіршувало ситуацію те, що краєм керували люди, направлені з інших регіонів СРСР, які не розуміли місцевої специфіки, не володіли українською мовою. Утисків зазнавала греко-католицька церква. Священиків зобов'язували мати спеціальні паспорти, а за використання церков уряд вимагав платити високі податки. Викладання релігії в школі заборонялося, церковні землі конфісковувалися. Широкі репресії були розгорнуті проти місцевої інтелігенції. З осені 1939 р. лише з Галичини радянська влада депортувала близько 400 тис. українців. Таким чином, входження західноукраїнських земель до складу УРСР було подією величезної історичної ваги і мало прогресивне значення, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї державної структури. Але здійснено це було тоталітарним режимом з порушенням норм міжнародного права, за допомогою секретних угод. Радянська влада була поширена і на західноукраїнські землі.

№77. У травні 1929 р. до Конституції УСРР були внесені зміни з метою привести її у відповідність з першою Конституцією СРСР (1924 р.). Зміна орієнтирів у соціальній політиці, викликана проголошеною партією тезою про перемогу соціалізму в основному, вимагала відповідного правового оформлення, що й було втілено в Конституції СРСР 1936 р. Цей документ став черговим прообразом для Конституції УРСР 1937 р. Відповідно до Конституцій 1919 і 1929 рр. найвищими органами влади в Україні були:

·        Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів

·        Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет рад (ВУЦВК)

·        Президія Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету

·        Рада Народних Комісарів УСРР

 Формування радянського права в Україні було невіддільно пов’язано з поширенням радянської влади і будівництвом в Україні її державного апарату. Головні завдання права були визначені Програмою Комуністичної партії, а Декрети II Всеросійського з’їзду Рад та наступні нормативно-правові акти, прийняті органами влади РСФРР і СРСР, стали першоджерелами права. Визначальною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що складалась вона на основі системи права більшовицької Росії. Інакше кажучи, це була рецепція у примітивній формі – застосування права однієї держави в умовах іншої. Коли така рецепція не забезпечувала регулювання тих чи інших суспільних відносин, як джерело права застосовувалась “революційна правосвідомість”. Ліквідація приватної власності на основні засоби виробництва стала однією з головних ознак, що визначали перехід суспільства від капіталізму до соціалізму. Основою радянського цивільного права стала соціалістична власність, яка створювалась шляхом експропріації приватної власності, націоналізації землі, фабрик, заводів, транспорту.

Правова система кінця 20-х – початку 30-х pp. покликана була зміцнювати командно-адміністративну систему, сприяти її централізації, забезпечувати потреби форсованої індустріалізації та насильницької колективізації. Виконувати ці завдання доводилось у досить демократичному конституційному полі, що визначалось Конституціями СРСР 1924 р. та 1936 р. (в Україні – Конституції 1929 р. та 1937 p.). Ці конституційні акти гарантували права і свободи особи, передбачали відкритість судових процесів, підтверджували права звинувачуваних на захист. У дійсності зазначені демократичні норми не діяли, а були лише ширмою, яка прикривала систему, яка спиралась на циркуляри, інструкції, закриті постанови, що робили можливими надзвичайні заходи в економіці й суспільному житті. Згортання, а потім і ліквідація непу, призвели до суттєвих змін у цивільно-правовому регулюванні суспільних відносин. Головним завданням цивільного права були охорона соціалістичної власності. Проведення політики суцільної колективізації обумовило суттєві зміни в колгоспно-земельному праві. Застосування надзвичайних заходів у ході реалізації такої політики передбачало підведення під неї відповідної правової бази. Як правило, це були постанови чи інструкції законодавчої влади СРСР, частіше – виконавчої (РНК) і партійної (ЦК ВКП(б) і його політбюро), які дублювались у республіках, в т.ч. в Україні, чи просто доводились до місця виконання.

Кримінальне право 30-х pp. ХХ ст. характеризувалось жорстокими видами покарань, а кримінально-процесуальне законодавство – фактичною ліквідацією всіх демократичних принципів. Нормативні акти свідчили про повний перехід до надзвичайного порядку судочинства і складали правову базу масових репресій. У післявоєнні роки державно-правове будівництво в Україні зумовлювалося новими обставинами, що склалися для всього Радянського Союзу в зовнішній і внутрішній сферах. Верховна Рада внесла ряд змін і доповнень до Конституції УРСР (1937 p.), що стосувались роботи органів державної влади та окремих галузей права. 

№78. Першим кроком до суцільної колективізації повинен був стащ перший п'ятирічний план, за яким колективізації на добровільних засадах підлягало до 20% селянських господарств, а в Україні — 30%. Але криза хлібозаготівель 1927/28 р., необхідність застосування надзвичайних заходів для вилучення хліба стали поштовхом для прискорення суцільної колективізації, необхідність якої Й. Сталін обгрунтував у статті «Рік великого перелому» (листопад 1929 р.), у якій стверджувалося, що широкі верстви селянства цілком готові до вступу на шлях колективного господарювання, а також підкреслювалася необхідність рішучого наступу на куркульство. Слід зауважити, що темпи реальної колективізації значно перевищували планові, але досягалися вони виключно насильницькими методами. Так. в Україні місцеве керівництво приймає рішення про необхідність завершення колективізації в деяких районах вже до осені 1930 р. 1 якщо на ЗО січня 1930 р. у республіці колективізовано 15,4% господарств, то на 1 березня 1930 р. — вже 62.8%. Живий і мертвий реманент, велика рогата худоба, птиця — все ставало власністю колгоспу, його «неділимим фондом». Зрозуміло, що такі методи колективізації викликали шалений опір селянства, але виступи селянства придушувалися з допомогою регулярних частин Червоної Армії. Одночасно з колективізацією відбувалося розкуркулення. унаслідок якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих з родинами, дітьми та старими висилали у дальні необжиті місця, направляли на лісозаготівлі та в концтабори, позбавляючи всіх політичних та громадянських прав.  Винищення, худоби, повна дезорганізація роботи в колгоспах, репресії відносно куркулів, різке зростання обсягів продовольства, що вивозилося з села, призвели до найстрашнішого голодомору 1932—1933 рр. Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли колгоспи України об'єднали 96.1% селянських господарств та 99,7% посівних площ. Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років. За період 1929-1932 pp. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней – на 33,3%, свиней – на 62,3%, овець – на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 pp. становив 680 млн. ц. (найнижчі показники після голодного 1921 p.).

У 1933 р. Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки. За таких умов колгоспи поступово почали виходити з кризи. Від України в державні засіки надійшло 1933 р. 317 млн. пудів хліба, 1935 р. – 462 млн., а 1937 р. – 496 млн. пудів. У 1935 р. в містах було скасовано введену 1928 р. карткову систему. Наприкінці 30-х років сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації. Ситуація покращувалася, але проблеми в аграрному секторі були ще досить серйозними: 1913 р. на одного жителя України було вирощено 684 кг. зерна, 1927 р. – 615 кг., а 1940 р. – 639 кг. Про що свідчать ці цифри? По-перше, за цим показником навіть на початку 40-х років республіка не досягла дореволюційного рівня. По-друге, зберігалося відставання від західних країн. За даними 1934-1938 pp., на одного жителя вироблялося в Австралії – 702 кг., у США – 719 кг., в Аргентині – 1233 кг., у Канаді – 1298 кг. зерна. По-третє, виробництво зерна в республіці у 20-30-х роках відставало від раціональної норми – 1000 кг. на рік на людину.

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в "обслуговуванні" процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольством. Тобто сільське господарство мало дати потрібну кількість хліба для експорту, для зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічною сировиною. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрного сектора.

№79. Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, або Пакт Молотова — Ріббентропа  — розрахована на 10 років міждержавна угода, підписана в перші години 24 серпня 1939 року (зазначена в документі дата 23 серпня 1939 року) в Москві міністром закордонних справ Німеччини Йоахимом фон Ріббентропом та народним комісаром закордонних справ СРСР В'ячеславом Молотовим у присутності посла Німеччини Вернера фон дер Шуленбурга та секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна. Угода спиралась на Берлінський договір 1926 року, а з нею, й на Рапалльський договір. Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією в Першій світовій війні територій.

Секретним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі. Протокол складався з короткої преамбули і наступних чотирьох пунктів:

1. У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віленської області визнаються обома сторонами.

2. У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну. Питання, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясованим лише протягом подальшого політичного розвитку…

3. Стосовно Південно-Східної Європи з радянської сторони підкреслюється зацікавленість СРСР у Бесарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях.

4. Цей протокол зберігатиметься обома сторонами в суворій таємниці.

Договір разом з іншими Радянсько-Німецькими угодами втратив силу 22 червня 1941 після нападу Німеччини на Радянський Союз. 1989 року, З'їзд народних депутатів СРСР засудив додатковий секретний протокол договору, й визнав його нечинним з моменту підписання.

22 серпня, через день після того, як переговори з Францією та Англією зайшли в глухий кут, Москва поширила повідомлення про заплановану на наступний день зустріч Ріббентропа зі Сталіним. В той же час тривали переговори, на яких представники західних держав не погоджувались на вимоги Радянської сторони, і Сталін вирішив укласти таємний союз з Німеччиною. 24 серпня був підписаний договір про ненапад (датований 23 серпня), яким сторони брали на себе зобов'язання: погоджувати спільні дії; нейтральність у випадку війни однієї зі сторін проти сторонніх держав; не приєднуватись до союзів, які прямо чи непрямо скеровані проти однієї зі сторін. Що важливіше, до договору додавався секретний протокол, який став відомим лише після поразки Німеччини в 1945 році. Цим протоколом визначались Радянські та Німецькі «сфери впливу» в Північній та Східній Європі. На Півночі, Фінляндія, Естонія та Латвія відходили до Радянської сфери впливу. Польща мала бути поділена у випадку «політичної реконфігурації» — території на схід від річок Пізи, Нарви, Вісли і Сяну потрапили до Радянського Союзу, а західна частина — Німеччині. Литва, яка прилягала до Східної Прусії, мала потрапити до Німецької сфери впливу, але другим секретним протоколом у вересні 1939 було віддано більшу частину Литви до Радянського Союзу.

Згідно з секретним протоколом, до Литви повинно було бути приєднане етнічне польське місто Вільнюс, яке належало Польщі протягом міжвоєнного періоду. Іншим пунктом договору Германія брала зобов'язання не втручатись в дії Радянського Союзу проти Бессарабії, яка в той час належала Румунії; внаслідок, Бессарабія була приєднана до Молдовської АРСР, а згодом Молдавської РСР. Під час підписання, Ріббентроп та Сталін вели теплі розмови, проголошували тости та згадували попередні конфлікти країн в 1930-ті роки. Вони описали Англію як країну, яка завжди намагається перешкодити Німецько-Радянським відносинам, назвали Антикомінтернівську угоду скерованою не проти Радянського Союзу, а проти Західних демократій від якої «злякався Центр Лондона [тобто, Британські фінансисти] та Англійські торговці.» 24 серпня «Правда» та «Ізвєстія» розмістили новини про несекретні частини договору, разом з відомою фотографією, на якій Молотов підписує договір, за яким стоїть усміхнений Сталін. Новини шокували лідерів держав по всьому світу, більшості з яких було відомо лише про багатомісячні переговори між Англією, Францією, та Радянським Союзом. Також були шоковані союзники Нацистів, зокрема, Японія, комінтерн та іноземні комуністичні партії, та єврейські громади по всьому світу. В цей день, німецький дипломат Ганс фон Герварт повідомив італійського дипломата Гвідо Реллі, та американського повіреного у справах Чарльза Болена про існування секретного протоколу та розкрив плани розподілу «сфер впливу», але повідомив про плани на анексію країн.

Радянська пропаганда та офіційні представники робили все від них залежне, аби відвернути увагу від того, що протягом десятиліття до підписання пакту вони чинили спротив та боролись проти Нацизму. Після підписання пакту, Молотов намагався показати німцям свої добрі наміри, заявивши в коментарі журналістам, що «фашизм це справа смаку». Зі свого боку, Нацистська Німеччина також повністю відмовилась від попердньої конфронтації з Радянським Союзом.

На наступний день після підписання пакту, Французькі та Британські військові делегації запропонували провести термінову зустріч з радянським представником Климентом Ворошиловим. 25 серпня Ворошилов сказав «з погляду на зміни політичної ситуації, немає жодної користі від продовження переговорів.» В той же день, Гітлер повідомив британського посла в Берліні, що укладений з Радянським Союзом договір вберігає Німеччину від війни на два фронти, змінюючи, в такий спосіб стратегічну ситуацію, яка склалась під час Першої світової війни, і тому Англія має погодитись на вимоги Німеччини по відношенню до Польщі. 25 серпня, несподівано для Гітлера, Британія вступила у військовий альянс з Польщею. Як наслідок, Гітлер відклав заплановане вторгнення до Польщі з 26 серпня на 1 вересня 1939 року. У відповідь, Британія та Франція виступили гарантами суверенітету Польщі, та оголосили війну Німеччині 3 вересня 1939 року.

№80. Воєнний стан в СРСР істотно змінив співвідношення функцій держави, зумовив необхідність перебудови форм і методів діяльності; найважливішою стала оборона країни; виникла потреба у надзвичайних загальносоюзних і республіканських органах для виконання спеціальних воєнних завдань. За постановою Президії ВР, РНК і ЦК ВКП (б) СРСР від 30 червня 1941 р. з метою мобілізації усіх сил держави було створено Державний комітет оборони (ДКО), який зосереджував усю владу: воєнну, політичну і господарську. ДКО видавав обов`язкові для організацій і громадян постанови і розпорядження. Для забезпечення виконання особливо важливих або надзвичайних заходів з оборони країни ДКО призначав уповноважених, які також діяли у союзних і автономних республіках, краях і областях, на великих підприємствах і будовах, які мали важливе оборонне значення.

У деяких великих містах при наближенні лінії фронту утворювались міські комітети оборони, до складу яких входили представники партійних, радянських і військових органів       За указом Президії ВР СРСР “Про воєнний стан” від 22 червня 1941 р. у місцевостях, оголошених на воєнному стані, функції органів державної влади в галузі оборони, забезпечення громадського порядку і державної безпеки передавались військовим радам фронтів, армій, військових округів, а за відсутності військових рад –вищому командуванню військових з`єднань. З доручених їм питань органи військової влади мали право видавати обов`язкові для всього населення постанови, віддавати розпорядження міським органам влади, державним і громадським установам, організаціям, вимагати від них безумовного і негайного виконання розпоряджень.

Швидкий наступ німецьких військ зумовив необхідність створення у липні 1941 р. при РНК СРСР Ради з евакуації, а в УРСР уведення уповноважених Ради з евакуації та евакуаційних пунктів, які перебували у віданні місцевих Рад депутатів трудящих і створювались переважно поблизу залізничних станцій і приймали евакуйоване населення, забезпечували його продовольством, організовували перевезення.

 За указом Президії ВР СРСР від 2 листопада 1942 р. була створена Надзвичайна державна комісія зі встановлення і розслідування злочинів нацистів та їх спільників і шкоди, заподіяної ними громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам і установам; а в УРСР створювались республіканська, обласні і міські комісії. З початку війни місцеві Ради депутатів трудящих і їх виконкоми проводили певну роботу, спрямовану на будівництво оборонних споруд, створення місцевої протиповітряної оборони, керували перебудовою підприємств оборонної промисловості, налагоджували професійне навчання, забезпечували охорону майна тощо. Захопивши Україну, німці ліквідували Ради. У час війни відбулись зміни у системі судово-прокурорських органів, а саме в організації і діяльності спеціальних судів і спеціальних прокурорських органів. За “Положенням про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районах воєнних дій” від 22 червня 1941 р. військові трибунали діяли при військових округах, фронтах і флотах; при арміях, корпусах та інших військових з`єднаннях і воєнізованих установах. Існували військові трибунали Червоної армії, військово-морського флоту (ВМФ), народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), а також у відповідні військові трибунали були реорганізовані лінійні суди залізничного і водного транспорту, та з обласних судів були утворені військові трибунали у прифронтових областях. Значні зміни відбулись у діяльності територіальних судів і органів прокуратури УРСР. областях суди і органи прокуратури переводились на воєнний стан – обласні суди реорганізовувались у військові трибунали, а районні, міські і обласні прокуратури – у районні, міські і обласні військові прокуратури. 

№81. Окупаційний режим («новий порядок») був встановлений відповідно до німецького плану «Ост». Генеральний план «Ост»:

• Знищити на окупованих територіях 30 млн мирного населення і військовополонених.

• Виселити протягом 30 років близько 50 млн поляків, українців, білорусів, литовців, латишів, естонців до Західного Сибіру, на Північний Кавказ, до Південної Америки, Африки.

• Онімечити решту населення окупованих територій, перетворивши його в дешеву робочу силу для 10 млн німецьких колоністів.

• Знищити СРСР як цілісну суверенну державу.

• Вжити заходів для ліквідації національної культури, середньої і вищої освіти.

• Забезпечити скорочення народжуваності на окупованих територіях.

Окупаційна влада використовувала каральні органи: гестапо (поліція), СС (збройні загони), СД (служба безпеки).

Крім окупаційної адміністрації були створені додаткові адміністрації з осіб, які виявили бажання співробітничати з фашистами. Це - бургомістри в містах, голови -у районах, старости - у селах, допоміжна поліція. У русі Опору були дві течії - радянська, очолювана ВКП(б) і КП(б)У, і націоналістична, організована ОУН під керівництвом С. Банд ери. ОУН під керівництвом А. Мельника продовжувала виступати за співробітництво з Німеччиною, незважаючи на те, що окупанти розігнали створений 30 червня 1941 р. 

№82. В умовах воєнного часу зміни у правовій системі Української РСР обумовлювалися завданнями, пов’язаними з обороною всієї країни, і здійснювалися відповідно до змін у загальносоюзному законодавстві. Цивільне право, що ґрунтувалося на принципі панування державної власності, загалом виявилося достатньо пристосованим до надзвичайних умов. Створена ще напередодні війни система планового розподілу також відповідала потребам мілітаризації народного господарства. Зважаючи на необхідність евакуації промисловості на схід, перерозподілу основних фондів, було розширено права господарських наркоматів і спрощено порядок передачі майна між державними підприємствами та установами; застосовувалася також реквізиція — насамперед щодо об’єктів колгоспно-кооперативної власності. Зміни стосувалися майнових і немайнових прав громадян. Так, згідно з постановою РНК УРСР від 14 вересня 1941 р. на час війни за всіма категоріями військовослужбовців зберігалася їхня житлова площа; у випадках, коли ця площа залишалася незаселеною, квартплата за неї не стягувалася. Терміни позовної давності у справах осіб, які перебували на фронті, було продовжено на весь період їхньої служби у збройних силах. Скасовувався шестимісячний термін, встановлений ЦК УРСР для прийняття спадщини. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. розширювалося коло спадкоємців за законом: ними тепер ставали батьки, брати й сестри спадкодавця. За відсутності спадкоємців дозволялося заповідати майно державним органам, громадським організаціям, а також стороннім особам. Діяв дещо інший порядок визнання безвісно відсутніми й померлими осіб, які безвісти пропали на фронті. Якщо військові органи свідчили про зникнення особи, то суд міг визнати її померлою.

Зміни у сімейному праві стосувалися насамперед посилення охорони дитинства й материнства. Деякі постанови союзного та українського урядів спрямовувалися на влаштування та надання допомоги дітям-сиротам Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. збільшувалась державна допомога вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, встановлювалося почесне звання “Мати-героїня”, засновувалися орден “Материнська слава” та медаль “Медаль материнства”. Водночас скасовувалося право матері звертатися до суду з позовом про встановлення батьківства. Права й обов’язки подружжя породжував лише зареєстрований шлюб, що, на думку законодавця, мало сприяти зміцненню сім’ї, виховувало відповідальне ставлення до шлюбу.

Значні зміни сталися у трудовому праві. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. “Про воєнний стан” воєнній владі надавалося право застосовувати трудову повинність для виконання оборонних робіт. Серед форм залучення громадян до праці певною мірою зберігався й трудовий договір. Відповідно до Постанови РНК УРСР від 27 серпня 1944 р. набули поширення договори підприємств з колгоспами. Згідно з ними колгоспники залучалися до відбудови вугільної промисловості Донбасу як робоча сила. Істотні зміни торкнулися таких інститутів трудового права, як робочий час і час відпочинку. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. директорам підприємств дозволялося встановлювати обов’язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох годин на день. Чергові та додаткові відпустки було замінено грошовою компенсацією, яка відповідно до Указів Президії Верховної Ради СРСР від 9 квітня 1942 р., 9 січня 1943 р. Перераховувалась як заощадження на спеціальні рахунки працівників.

Земельне й колгоспне законодавство передбачало подальше зближення колгоспної власності з державною. На потребу воєнного часу було прийнято нормативні акти щодо підвищення продуктивності праці та зміцнення трудової дисципліни в колгоспах. Однак це завдання вирішувалося переважно посиленням примусово-репресивних методів. Відповідні нормативні акти надали місцевим органам влади право залучати у порядку обов’язкової мобілізації на сільськогосподарські роботи працездатне населення міст і сільської місцевості віком від 14 до 55 років. У 1944–1945 рр. на час збирання врожаю установлювався обов’язковий вихід на роботу всіх працездатних членів сімей колгоспників віком 14 і більше років.

Значні зміни відбувались у сфері кримінального права. В умовах воєнного стану загальною тенденцією було посилення кримінальної репресії. Посилилася відповідальність насамперед за державні та військові злочини. Встановлювалися нові склади злочинів. Так, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення” від 6 липня 1941 р. особи, винні у поширенні у воєнний час брехливих чуток, “каралися за вироком військового трибуналу ув’язненням від 2 до 5 років, якщо ця дія за своїм характером не тягнула за собою більш тяжкого покарання”. Склад деяких злочинів передбачав застосування колективних покарань. Кримінальна відповідальність наставала також за дії, які раніше каралися в адміністративному порядку (зокрема пов’язані з необережністю, недбалістю, бездіяльністю) або регулювалися трудовим законодавством ( наприклад, самовільне залишення роботи).

Зміни у процесуальному законодавстві торкалися переважно кримінально-процесуальної галузі. Насамперед вони полягали в особливому порядку попереднього розслідування та розгляду справ військовими трибуналами, що був встановлений “Положенням про військові трибунали в місцевостях, де оголошувався воєнний стан, і врайонах бойових дій” від 22 червня 1941 р. Військові трибунали розглядали справи у складі трьох постійних членів через 24 години після вручення обвинувального висновку. Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані або змінені лише у порядку нагляду.

№83. Після розпаду Австро-Угорської імперії наприкінці жовтня 1918 р. до складу Угорщини було включено Закарпаття. Та у березні 1919 р. в Угорщині, у т.ч. майже на всій території Закарпаття, була встановлена радянська влада. Однак, через 4,5 місяці в Угорщині встановилась диктатура М.Хорті, а Закарпаття вже через місяць за Сен-Жерменським договором 1919 р., а згодом Тріанонським договором 1920 р. було уведено до складу Чехословаччини.До 1928 р. Закарпаття називалось Підкарпатською Руссю. автономний Сейм Підкарпатської Русі. За Конституцією Чехословацької республіки від 29 лютого 1920 р. Закарпаття проголошувалось автономною територією з правом мати свій крайовий Сейм, повноважний у справах мови, освіти, релігії, місцевої адміністрації тощо. У жовтні 1944 р. радянська армія перейшла Карпати і наприкінці жовтня звільнила Закарпаття від від угорських і німецьких окупантів. Відтак, почався рух за вихід Закарпаття з Чехословацької республіки і входження її до складу УРСР.26 листопада 1944 р. у Мукачевому відбувся І З`їзд народних комітетів Закарпатської України, на порядку денному якого було: 1. визволення Закарпатської України від німецько-угорських окупантів; 2. воз`єднання Закарпатської України з УРСР; 3. наділення селян, робітників і службовців землею і лісом; 4. вибори Народної Ради Закарпатської України. З`їзд одностайно прийняв Маніфест про воз`єднання Закарпатської України з УРСР і вихід зі складу Чехословаччини. Обрана на з`їзді Народна Рада 27 листопада 1944 р. сформувала уряд у складі Президії Народної Ради і її уповноважених з окремих галузей управління.

Внаслідок визволення території Чехословаччини до влади прийшов прокомуністичний уряд Національного фронту чехів і словаків, який у своїй програмі у квітні 1944 р. заявив про підтримку прагнення Закарпаття до воз`єднання з УРСР. Відтак, у червні 1945 р. до Москви прибула чехословацька урядова делегація для переговорів з радянським урядом про Закарпатську Україну і 29 червня був укладений Договір між СРСР і Чехословаччиною про Закарпатську Україну, ратифікований у листопад 1945 р. Тимчасовими Національними зборами Чехословаччини і Президією ВР СРСР, на підставі якого було завершено процес об`єднання українських земель. За указом Президії ВР СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була утворена Закарпатська область з поділом на 13 округів, які у 1954 р. були перетворені на райони; а 24 січня 1946 р. на її територію поширилась чинність законодавства УРСР. 

№84. У 1954 р. відзначалось 300-річчя возз'єднання України з Росією. З цієї нагоди у січні 1954 р. Кам'янець-Подільську область було перейменовано у Хмельницьку, а обласний центр, стародавнє українське місто Проскурів — у місто Хмельницький. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. було затверджено "спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської обл. зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки". Передача обґрунтовувалася, як зазначалося в указі, спільністю економіки, територіальною близькістю, тісними господарськими й культурними зв'язками між Кримською областю та Українською РСР. Законом СРСР "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до Української РСР" від 26 квітня 1954 р. зазначений вище указ було затверджено і внесено відповідні зміни до ст. 22 і 23 Конституції СРСР.

Враховуючи, що ця подія по-різному трактується в історичній та соціально-політичній літературі, зазначимо, що зміна територіального устрою союзних республік відбулася у повній відповідності до норм чинних тоді Конституцій РРФСР та УРСР, Конституції СРСР, зокрема ст. 14, 18 і 146. Процедура прийняття рішення також відповідає тодішнім правовим нормам. Тільки рішення вищих партійних і радянських органів вважалися законними й конституційними. Отже, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 p., Закон СРСР від 26 квітня 1954 р. про передачу Кримської області зі складу РРФСР до Української РСР є легітимними правовими актами радянської влади.

Перші повоєнні вибори до місцевих Рад депутатів трудящих відбулися 21 грудня 1947 р. Діяльність місцевих органів влади пожвавилася після XX з'їзду КПРС. Цьому сприяла зокрема постанова ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. "Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв'язків з масами". Розширювалися права органів місцевої влади, зокрема у питаннях планування, будівництва, бюджетно-фінансовій сфері та ін. 31 травня 1957 р. Президія Верховної Ради УРСР затвердила положення про обласні, районні, міські, районні у місті, селищні й сільські Ради депутатів трудящих, а також положення про постійні комісії місцевих Рад депутатів трудящих. Ними регламентувалося правове становище місцевих органів державної влади, повноваження і функції кожної ланки Рад в соціально-економічному та культурному житті адміністративно-територіальних одиниць, роль постійних комісій у місцевому управлінні.

Розширилася компетенція виконкомів місцевих Рад у вирішенні деяких господарських і соціально-культурних питань, збільшилась кількість постійних і тимчасових комісій, почали діяти вуличні, будинкові комітети, органи народного контролю. Кількість депутатів місцевих Рад збільшилася з 322,6 тис. у 1950 р. до 381,5 у 1959 р. Протягом 1962-1963 pp. до відання місцевих Рад було передано значну частину житлового фонду, а також підприємства побутового обслуговування населення. У грудні 1962 р. обласні Ради були поділені за виробничою ознакою на сільські й промислові. Негативні наслідки поділу, що руйнував єдність Рад, виявилися очевидними. Невдовзі, після відставки М. Хрущова, його було скасовано.

№85. Державно-правовий розвиток Української РСР у післявоєнні роки відбувався згідно з новими реаліями внутрішнього та міжнародного життя Радянського Союзу.

Ще до кінця війни центральні й місцеві органи державної влади та управління УРСР відновили господарську і культурно-виховну діяльність. 4 вересня 1945 р. припинив свою діяльність ДКО.

Перші післявоєнні вибори до Верховної Ради УРСР, яка офіційно залишалася вищим органом влади в республіці, відбулися 9 лютого 1947 р. Порядок обрання, форми діяльності й структура вищого органу влади не зазнали значних змін. До 21 року підвищився віковий ценз для депутатів ВР.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. Рада Народних Комісарів Української РСР була перетворена, відповідно до перейменування союзного уряду та з урахуванням міжнародної практики, на Раду Міністрів Української РСР. Народні комісаріати УРСР відповідно були перейменовані у Міністерства УРСР.

Спроба радикальної зміни системи управління народним господарством у напрямі її децентралізації розпочалася з прийняттям у травні 1957 р. Закону СРСР “Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю й будівництвом” та однойменного Закону УРСР. Згідно з цими актами в Україні створювались 11 раднаргоспів (РНГ)

Створювалися також виробничі державні комітети (газової промисловості, середнього машинобудування, енергетики), яким, на відміну від галузевих, підпорядковувалися підприємства певної галузі. Голови держкомітетів наділялися правами міністрів СРСР.

31 травня 1957 р. Президія Верховної Ради УРСР затвердила положення про обласні, районні, міські, районні у місті, селищні й сільські Ради депутатів трудящих, а також положення про постійні комісії місцевих Рад депутатів трудящих. Розширилася компетенція виконкомів місцевих Рад у вирішенні деяких господарських і соціально-культурних питань, збільшилась кількість постійних і тимчасових комісій, почали діяти вуличні, будинкові комітети, органи народного контролю. Кількість депутатів місцевих Рад збільшилася з 322,6 тис. у 1950 р. до 381,5 у 1959 р.

    Реорганізація державного життя у повоєнний період зачіпала судові та правоохоронні органи. Після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції військових трибуналів відновилася в повному обсязі юрисдикція народних, обласних судів та Верховного Суду України. У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на 5 років новий склад Верховного Суду.

№86. За роки Другої світової війни зросли міжнародний авторитет і вплив України, яка заявила про себе світові активною участю у збройній боротьбі проти німецько-фашистських загарбників. Внаслідок цього стала можливою поява Української РСР на міжнародній арені. Конференція в Ялті 8 лютого 1945 р. ухвалила, що Україна і Білорусія будуть допущені до Організації Об'єднаних Націй (ООН). У квітні 1945р. вони, разом з СРСР, були включені до складу 47 країн-засновниць ООН. Таким чином СРСР одержував голоси в Організації Об'єднаних Націй. Для України цей факт мав значною мірою формальний характер, бо не давав реального виходу на міжнародну арену як повноважного суб'єкта міжнародного права. Питання зовнішньої політики, міжнародних відносин, як і раніше, вирішувалися у Москві.

Про це свідчило і вирішення проблеми Закарпаття. Договір про входження до складу Української РСР Закарпатської України був підписаний 29 червня 1945р. в Москві між Чехо-Словаччиною і Радянським Союзом. 16 серпня 1945 р. були врегульовані територіальні проблеми між Радянським Союзом і Польщею стосовно Західної України. Радянсько-Польський кордон йшов уздовж Бугу і на схід від Сяну, за так званою "лінією Керзона". Врегульований також кордон з Румунією стосовно Буковини. Договори підтвердили ті територіальні зміни, що відбулися внаслідок вересневої акції радянських військ 1939 р. та зайняття Буковини у червні 1940 р.

Після підписання договорів було дано дозвіл на переселення із Західної України до Польщі близько 1 млн. поляків, водночас до України з Польщі переселилося більше 500тис. українців.

В 1944р. було створене Міністерство закордонних справ УРСР, яке очолив драматург О.Є.Корнійчук, українські представники з'явились у різних міжнародних організаціях, таких, як ЮНЕСКО, Міжнародна організація праці та ін. Українська РСР підписала у 50-х  роках 60 міжнародних угод та конвенцій, її посланці працювали в 16 міжнародних організаціях.

Але слід мати на увазі, що ці акції не означають переходу до самостійного здійснення Українською РСР власної зовнішньої політики. Дипломатична Діяльність проводилась цілком і повністю у фарватері зовнішньополітичного курсу СРСР. Українська РСР так і не відповіла у 1947 р. Великобританії, коли остання запропонувала їй встановити дипломатичні відносини. Україні не дозволили брати участь в укладанні мирного договору з Австрією (травень 1955 р. ) Так само Україна не брала участь в заснуванні Варшавського договору про дружбу співробітництво і взаємну допомогу (травень 1955 р.)І все-таки, навіть така декоративна зовнішньополітична діяльність УРСР в післявоєнний період свідчила, що сталінське керівництво не могло цілком ігнорувати прагнення українців до створення державності. Дипломатична діяльність уряду Української РСР на міжнародній арені призвела до пожвавлення обміну делегаціями державних, політичних , громадських діячів з багатьох країн світу, розгортання руху прихильників миру, надання матеріально» допомоги країнам, які цього потребували.

№87. У повоєнний час правова база розвивалася на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керівництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Проголошений ХХ з’їздом КПРС курс на демократизацію й розширення повноважень союзних республік передбачав усунення деформації в правовій системі. Цивільне законодавство спрямовувалося передусім на зміцнення права державної власності. Так, протягом 1945–1946 рр. здійснювалася націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв’язку в західних областях, Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва збільшилася роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укладення договорів господарськими організаціями. Передбачалася певна цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі. Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 р.,в якій засуджувалося послаблення керівництва заготівлею зерна з боку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвичайних адміністративних заходів. Як наслідок — новий, штучно створений голодомор в Україні

Відбувалося “зближення” державної та колгоспно-кооперативної форм власності. Так, згідно з рішенням Пленуму ЦК КПРС(червень 1956 р.) у державну власність були передані артілі промислової кооперації. Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 р., якою запровад жувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни. Певні зміни відбулися у цивільно-правовому регулюванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. “Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків” громадяни отримали право особистої власності на одно- або двоповерховий дім. Щоправда, загальна площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат —п’ятьма.

Прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. новий Цивільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивільного законодавства Союзу РСР (1961 р.). Кодекс містив вісім розділів. Істотний вплив на основні положення ЦК 1963 р. мали утопічні погляди КПРС щодо побудови комунізму. Установлювалися дві черги спадкування за законом: 1) діти, чоловік чи дружина, батьки померлого; 2) брати, сестри, діди й бабусі. Заповідач отримав право заповідати свою власність також іншим особам або позбавляти спадщини на власний розсуд. Відбулися певні зміни у сімейному праві. 1953 року ліквідовано заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями. Кодекс про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР доповнено положенням про обов’язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття. Зміни у трудовому праві передбачали поновлення довоєнних норм, що регулювали трудові відносини. Скасовувались трудова мобілізація, трудова повинність, щоденні понаднормові роботи. Подальша демократизація трудового права пов’язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована кримінальна відпові-дальність працівників за самовільне залишення роботи. З 1957 р. від-мовилися від призову молоді на навчання у системі державних трудових резервів. Відновилося право працівника на звільнення з роботи за власним бажанням; необхідно було тільки попередити про це адміністрацію за два тижні. Отже, поновилася дія інституту трудового договору.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 р. робочий день напередодні вихідних і свят скорочувався на дві години. Протягом 1958–1960 рр. відбулося переведення всіх робітників і службовців на семигодинний робочий день. Для працівників, зайнятих на підземних роботах, та деяких інших категорій встановлювався шестигодинний робочий день. Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про посилення охорони праці підлітків” від 13 грудня 1956 р. заборонялося приймати на роботу молодь до 16 років. Для працівників віком від 16 до 18 років встановлювався шестигодинний робочий день, посилювалися гарантії у наданні щорічних відпусток. З квітня 1956 р. до 112 днів збільшилась тривалість відпусток жінкам у зв’язку з вагітністю та пологами.

28 грудня 1960 р. було прийнято новий Кримінально-процесуальний кодекс України; з 1 квітня 1961 р. він набув чинності. Підґрунтям КПК стали Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.). Кодекс складається із Загальної та Особливої частин, які разом містять шість розділів. Загальна частина об’єднує норми стосовно усіх стадій і форм провадження з кримінальних справ, підсудності, прав і обов’язків учасників процесу, вимог до доказів, обставин, що виключають можливість участі в кримінальному судочинстві, строків та судових витрат У липні 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий Цивільно-процесуальний кодекс УРСР. Кодекс відтворював положення Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і складався із шести розділів.

№88. Час після смерті Сталіна (березень 1953 р.) до жовтня 1964 р., при всій своїй суперечності, носить назву "відлиги". Перший і найбільш рішучий крок у бік десталінізації суспільного життя був зроблений Хрущовим по реабілітації жертв великого терору. Цей процес почався відразу після смерті Сталіна і здобув свого найбільшого піднесення після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ (В.Чубар, С.Косіор, В.Затонський, М.Скрипник, Ю.Коцюбинський та ін.). У липні 1956 р. в пресі з'явились повідомлення про реабілітацію драматурга М.Куліша, режисера Л.Курбаса та ін.). Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис. чоловік. З їх числа було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, що становило 58,2% тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України. Почалась часткова ліквідація сталінського ГУЛАГУ (Главное управление лагерей). За кілька років сотні тисяч жертв сталінських репресій повернулись в Україну. Зокрема, до 1957 р. було звільнено понад 65 тис. бійців ОУН-УПА.

За часів М.Хрущова було здійснено низку економічних реформ. Насамперед це стосувалось українського села, яке найбільше потерпало від сталінського терору. Серед перших заходів слід назвати підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що одразу дало поштовх до зростання продуктивності праці в сільському господарстві. Восени 1953 р. з колективних господарств було списано всю заборгованість минулих років по поставках продукції тваринництва. Для стимулювання праці сільськогосподарських працівників їм було дозволено сплачувати грошовий аванс з коштів, які надходили від реалізації сільськогосподарської продукції. Після смерті Сталіна був послаблений податковий прес на особисті селянські господарства — розмір податку був зменшений майже вдвічі. Однак перманентні заходи не могли вирішити долю села.

Велику роль у планах М.Хрущова займала цілинна програма. Це була ще одна спроба екстенсивним шляхом вирішити долю продовольчої проблеми. 1956 р. на полях Західного Сибіру, Казахстану і Північного Кавказу працювало понад 75 тис. кращих представників української молоді. Протягом 50-х років відбулось укрупнення колгоспів, що частково зменшило апарат управління. 1958 р. було ліквідовано МТС (машинно-тракторні станції), а їхня техніка перейшла до колгоспів. Але тривали зміни недовго. Під адміністративний тиск чиновництва потрапили підсобні господарства колгоспників, які розглядались як джерело нетрудових доходів громадян. Власники підсобних господарств обкладались величезними податками, місцева влада взяла під пильний контроль діяльність громадян, які не були членами колгоспів. Повернення до адміністративно-бюрократичних методів керівництва призвело до того, що багато родючих земель були зайняті під посіви кукурудзи. Сталося це без серйозного наукового обгрунтування внаслідок сліпого копіювання західних технологій (насамперед США та Канади), що мало негативний вплив не тільки на сільське господарство, але й на всю соціальну сферу СРСР. З'явилися гострі перебої з хлібобулочними та м'ясо-молочними продуктами. Якщо з 1950 по 1958 pp. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 pp. - лише на 3%. За добу М.Хрущова вперше за всю історію радянської влади країна стала ввозити зерно.

Паралельно і з сільським господарством хрущовські реформи здійснювались у промисловості. Відбулась заміна галузевого управління промисловістю територіальним. Замість галузевих міністерств керівництво промисловістю республіки перейшло до територіальних рад народного господарства — раднаргоспів. Уряд України дістав під своє керівництво майже 10 тис. промислових підприємств, виділених в 11 економічних адміністративних районів. Україна середини 50-х — початку 60-х років перетворилась на один з найбільших регіонів машинобудування, металургії, інших галузей. Тепер перед Хрущовим стояло завдання переведення підприємств на господарський розрахунок, запровадження нового господарського механізму, який включав би в себе максимум самостійності підприємств та активний процес матеріального та морального заохочення трудящих. На цей крок М.Хрущов не наважився. Половинчасте реформування промислової сфери не могло дати і не дало очікуваних результатів. Екстенсивний метод господарювання залишався пануючим, радянські товари були в більшості неконкурентноздатні. Проте навіть окремий успіх хрущовських реформ вплинув на соціальну сферу суспільства. Відбувалось небачене за масштабами житлове будівництво, мільйони людей з підвалів і комуналок переселились у світлі та затишні квартири, в багатьох сім'ях з'явилися товари, про які навіть не можна було мріяти у сталінську добу: телевізори, магнітофони, холодильники, пральні машини. Дещо зросли заробітна плата і добробут людей.

Намагаючись ліквідувати бюрократизм партійної номенклатури, Хрущов здійснив поділ апарату за виробничим принципом. Партійні, радянські, комсомольські органи було поділено на промислові і сільські. Хрущовська "відлига" привела до часткової лібералізації суспільного життя. На всіх рівнях у партійному середовищі відбувалась ревізія політики сталінського періоду. У трудових колективах, творчих спілках бурхливо обговорювались десятиріччя, пов'язані зі сталінським терором, засуджувався тоталітаризм, командно-адміністративні методи управління державою, критики зазнав культ особи Сталіна. "Відлига"" мала вплив на сферу культури. Послабилася політика самоізоляції, пожвавилися поїздки за кордон, обмін делегаціями, туризм, виставки в мистецтві та культурному житті. Велике значення мала кампанія пропаганди у зв'язку з 300-річчям Переяславської угоди гетьмана Б. Хмельницького з московським царем. Наслідком був зростаючий інтерес населення України до історії своєї Вітчизни, її національних героїв. У 1957 р. українські історики засновують "Український історичний журнал", з'являється монографія Івана Крип'якевича "Богдан Хмельницький". Політична "відлига" привела до нової хвилі "українізації". Знову було поставлено питання про збереження і розвиток української мови. Саме з цих позицій виступили М.Рильський, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін. Подією історичної ваги став розвиток "шестидесятництва" в Україні. Шестидесятниками називали видатних українських митців, які відкрито виступили проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Українська культура збагатилася новими творами О.Гончара, М.Стельмаха, В.Сосюри, Д.Павличка, Л.Костенко, !.Драча, В.Симоненка, Б.Олійника, В.Коротича, В.Стуса, І. Дзюби, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Чорновола та ін.

Політична "відлига* сприяла появі дисидентського руху. Проте мирне співіснування тоталітарної системи з національним відродженням було недовгим. 1957 р. за вказівкою М.Хрущова відбувся наступ на церкву та релігію. До 1961 р. було ліквідовано майже половину всіх релігійних установ. Посилились русифікаторські тенденції в системі народної освіти. Почалось переслідування дисидентів. Хрущов особисто вимагав Для них смертної кари. Переслідувань зазнало шестидесятництво. Економічна криза, яка охопила радянське суспільство, остаточно визначила згортання реформ і повернення на шлях неосталінізму. Це наочно підтвердив розстріл робітничого страйку у Новочеркаську (1962 p.). Партійний апарат давно очікував можливості відлучити М.Хрущова від влади. Загальне незадоволення народу дало змогу опонентам Хрущова перейти в наступ. Жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС усунув Хрущова з вищих партійних і державних посад. Неосталіністам, яких очолив Л.Брежнєв, вдалося зупинити реформи лібералізації радянського суспільства. Хоча реформи М.Хрущова носили непослідовний і незавершений характер, проте вони відкрили перспективу майбутнього демократичного оновлення радянського суспільства.

№89. Було б невірним розглядати XX з'їзд КПРС як точку відліку процесу десталінізації радянського суспільства, коли, попри всю обмеженість і непослідовність керівництва КПРС, перед світовим співтовариством постали всі пороки ідеології і практики системи, що ствердила себе на одній шостій земної  кулі.  Він  розпочався  значно  раніше,  в  перші  місяці  після  смерті Сталіна.  Зокрема,  усунення  від  влади  і  арешт  одного  з  найближчих помічників диктатора – Л. Берії дозволив швидко і в основному безболісно провести  реформу  органів  МВС  СРСР – могутнього  карального  апарату, який забезпечував безперебійне функціонування радянської імперії.  У відповідності з постановами Президії Верховної Ради СРСР від 13 березня 1954 р. та Ради Міністрів СРСР від 12 березня 1954 р. із складу Міністерства внутрішніх справ СРСР було виділено Комітет державної безпеки (очолив І. Сєров, а в Україні відповідно В. Нікітченко) як самостійний орган при союзному уряді Дещо раніше, восени 1953 року, на базі II Головного управління МВС СРСР було створено Головне управління по охороні військових та державних таємниць в пресі. Аналогічній реорганізації було піддано ряд інших структурних підрозділів МВС СРСР До того ж такі заходи супроводжувались різким скороченням штатів. Наприклад, суттєво зменшилась кількість співробітників, підпорядкованих органам КГБ. На підприємствах, організаціях та установах, не пов'язаних з виконанням секретних завдань, скасовувались «особливі» або «співвідділи», головна функція  яких,  окрім  іншого,  полягала в тому, щоб  слідкувати  за благонадійністю громадян. Були майже повністю ліквідовані районні відділи державної безпеки, що врешті-решт призвело до консервації створеної в 20-40-ві роки величезної, розгалуженої мережі інформаторів.

З системи органів МВС-КГБ повністю вилучались надані їм свого часу судові функції.  Постановою президії  Верховної  Ради  СРСР  від 1 вересня 1953 року скасовувались позасудові органи, зокрема сумнозвісна «Особлива нарада» при Міністерстві внутрішніх справ СРСР, яка мала право виносити вироки навіть заочно. Позитивне значення мали заходи по підвищенню ролі прокурорського нагляду. Замість внутрішньої (чит. – відомчої. – Авт.) прокуратури МВС-МГБ в системі Прокуратури СРСР утворювався спеціальний відділ, що мав контролювати  діяльність  цих  правоохоронних  органів.  Наступні  кроки  в даному  напрямку  конкретизувала  постанова  ЦК КПРС  від 19 січня 1955 року « Про  заходи  по  дальшому  зміцненню  соціалістичної  законності  і посиленню прокурорського нагляду». В 1953-1955 роках були проведені комплексні перевірки органів МВС-МГБ,  які  відкрили  чимало  кричущих  фактів  порушення  законності.  В більшості  своїй  виявлені  порушення  доводились  до  відома  особливого складу правоохоронних органів наказами міністра внутрішніх справ СРСР. Характерно,  що  один  з  перших  таких  наказів – від 4 квітня 1953 року підписав  сам  Л.  Берія.  В  ньому,  зокрема,  говорилося,  що  Міністерство внутрішніх справ СРСР встановило, що в слідчій роботі органів МГБ мали місце  грубі  порушення  законів,  арешти  невинних  радянських  громадян, розгнуздана  фальсифікація  слідчих  матеріалів,  широке  застосування різноманітних  способів  катування,  жорстокі  побої  заарештованих, цілодобове застосування наручників та вивернуті  за  спину  руки,  яке продовжувалося  в  окремих  випадках  протягом  кількох  місяців,  тривале  позбавлення  сну, утримання  заарештованих в  роздягненому вигляді  в  холодному карцері тощо... Такі бузувірські «методи допиту» приводили до того, що чимало з невинно заарештованих доводились слідчими до стану упаду фізичних  сил,  моральної  депресії,  а  деяких  з  них  приводили  до  втрати людської подоби...»

Наказ передбачав категоричну заборону застосування методів фізичного впливу, притягнення до відповідальності співробітників, винних в катуванні громадян. Очевидно, цей та інші подібні документи, підписані Л. Берією, дають підставу деяким історикам, публіцистам, і, в першу чергу, сину колишнього наркома внутрішніх справ СРСР С.С. Гегечкорі, твердити, що саме Берія, а не хто інший, стояв біля витоків десталінізації, сприяв реабілітації сотень тисяч громадян, зрозумів і передбачив деякі сучасні процеси Такі твердження здаються нам повністю безпідставними. По-перше, для Л. Берії форми і методи органів МГБ-МВС не були якимось відкриттям, адже саме він був одним з провідників політичної відлиги 1938-1939 років, залучався до підготовки ряду документів, зокрема постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 року «Про арешти, прокурорський нагляд та  ведення  слідства».  Тоді,  усвідомлюючи  вжиті  заходи  як  своєрідний маневр, він скоро звів нанівець і те позитивне, що передбачалося партійно-урядовими документами.  Таким  же  чином,  як  нам  здається,  Л.  Берія сприймав  постсталінське «міжсезоння»,  яке  він  прагнув  використати  для задоволення власних політичних амбіцій. Розгорнуті комплексні перевірки органів внутрішніх справ і державної безпеки здійснювались і надалі. Так, за дорученням Ради Міністрів СРСР Колегія  МВС своїм розпорядженням за № 41-СС від 4 лютого 1954 року утворила  спеціальну  комісію  по  розслідуванню  заяви  колишнього співробітника Міністерства внутрішніх справ А. Дєдова, який навів чимало фактів  порушення  законності,  необґрунтованих  арештів  громадян, прорахунків у підборі та розстановці кадрів.

Посилення контролю за органами МВС СРСР та КГБ при РМ СРСР, реальні спроби усунути порушення законності, широка громадська увага до дій  правоохоронних  органів  сприяли  суттєвому  зменшенню  чисельності політичних в'язнів, засуджених за контрреволюційні злочини. Як твердить В.М. Земсков, за період з 1 квітня 1954 року по 1 квітня 1959 року кількість політв'язнів скоротилась у 40,7 рази, а їх частка в складі всіх ув'язнених – з 33 до 1,2 %. Загалом на 1 квітня 1959 року в таборах та колоніях МВС СРСР утримувалось 948447 ув'язнених, з них 11027 – за контрреволюційні злочини.

№90.

Ліквідація  надзвичайних органів влади й управління.

Відновлення конституційних органів влади. Вибори до  Верховної Ради України та місцевих органів влади й управління. Десталінізація. Спроби вдосконалити управління народним госпо-дарством. Раднаргоспи.  Правові  засади  входження Кримської області до складу УРСР. Розширення компетенції республіканських органів  управління.  Реорганізація суду. Закон  про судоустрій УРСР 1960 р. Інститут народних засідателів. Товариськісуди. Перебудова правоохоронних органів. Положення про прокурорський нагляд у СРСР від 24 травня 1955 р. КДБ при Раді Міністрів СРСР та його органи в  Україні. Реорганізація  органів внутрішніх  справ.  Народні дружини.

Повоєнні зміни в законодавстві. Початок кодифікації загальносоюзного та республіканського законодавства. Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік  в  ієрархії норм радянського права. Зміни у цивільно-правовому регулюванні.

Цивільний кодекс УРСР 1963  р.  Усунення обмежень воєнної доби у трудовому праві. Новий порядок вирішення трудових спорів. Закон про державні пенсії 1956 р. Правове регулювання колгоспного будівництва. Обмеження  розвитку  індивідуальних господарств. Зміни у кримінальному праві. Нові форми державних злочинів. Розширення демократичних засад кримінального права. Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. Скасування особливого процесуального порядку провадження слідства і судового розгляду. Процес реабілітації невинно засуджених підчас масових репресій. Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 р., Цивільно-процесуальний кодекс УРСР 1963 р.

№91. У період, що розглядається, законодавство про кримінальне судочинство складалося з Основ кримінального судочинства Союзу і РСР і союзних республік, прийнятих 25 грудня 1958 p., і Кримінально-процесуального кодексу УРСР, затвердженого 28 грудня 1960 p. КПК УРСР містив норми: про порушення кримінальної справи, дізнання і попереднє слідство; про провадження справ у суді першої інстанції; про провадження справ у касаційній і наглядній інстанціях; про виконання вироків, ухвал і постанов суду; про застосування примусових заходів медичного характсру- Завданнями радянського кримінального судочинства проголо-шувалися швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних ізабезпечення правильного застосування законів із тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню і жодний невинний не був притягнений до кримінальної відповідальності і засуджений.

11 липня 1969 p. було затверджено Положення про попереднє взяття під варту. Попереднє взяття під варту допускалося ним як виключна міра: тільки у випадках, коли існували підстави припускати, що обвинувачений сховається від слідства або перешкоджатиме встановленню істини при розслідуванні злочину, продовжуватиме злочинну діяльність або може ухилитися від виконання вироку. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 p. і З лютого 1970 p. була розширена участь захисника у кримінальному процесі. Захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред'явлення йому для ознайомлення усіх матеріалів справи, але за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі у справі і з моменту пред'явлення обвинувачення. Основні принципи процесуального права були закріплені в Конституції УРСР 1978 p. Це такі, як здійснення правосуддя тільки судом на засадах рівності усіх громадян перед законом; участь у суді першої інстанції народних засідателів; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів та підкорення їх тільки законові; гласність судового розгляду; право осіб, які беруть участь у справі, виступати в суді рідною мовою, а також знайомитися зі справою через перекладача; право обвинуваченого на захист. Конституційне закріплення одержав і такий принцип, як участь громадських організацій і трудових колективів у судочинстві в цивільних і кримінальних справах.

Проте багато які з перелічених демократичних принципів .далеко не завжди здійснювалися на практиці. Кримінальне-процесуальне законодавство не забезпечувало належних юридичних гарантій прав особи. Недостатня вимогливість суддів до якості розслідування призводила до того, що траплялися випадки, коли слідчі різними засобами вимагали у підслідних визнання своєї вини. Широке поширення одержав арешт як міра запобігання, навіть у тих випадках, коли у ньому не було необхідності. При цьому нерідко порушувались встановлені законом строки слідства і відповідно строки перебування під вартою до суду. Незабезпеченість прав обвинувачених посилювалась ще й тим, що радянське кримінально-процесуальне законодавство у період, що розглядається, не передбачало обов'язкової участі адвоката на попередньому слідстві (хоча в усіх цивілізованих країнах це було нормальним явищем). Відмова підслідному в праві користуватися послугами адвоката на стадії попереднього слідства - наслідок сталінсько-берієвської "ю-сгиції", який серйозно ущемляв гарантії правгромадян.

№92. Після хрущовський період (1964—1984) у житті народів СРСР, у т. ч. України, увійшов в історію як період "застою", що виявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмірною ідеологізацією, посиленням тоталітарних тенденцій, боротьбою з інакодумством. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму. Захопивши владу, нове партійно-державне керівництво, очолюване Л. Брежнєвим, прагнуло задекларувати свою нібито реформаторську сутність, а тому розпочало діяльність з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна. "Косигінська реформа", суть якої полягала у введенні елементів ринкових відносин у планову економіку СРСР, мала забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства. Перші кроки реформи дали позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, поліпшилось постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. До 1970 р. обсяг промислового виробництва зріс на 50 %, сільськогосподарського — на 21 %. Але вже на поч. 70-х років темпи реформи почали уповільнюватися: ініціатива підприємств не стикувалася з централізованим плануванням, слабко діяло матеріальне стимулювання, посилювалася ідеологічна протидія компартійного апарату, нарешті, в Західному Сибіру знайшли великі поклади нафти, що ще більше знизило інтерес до реформ. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких змін. Настав період поступової економічної деградації.

До сер. 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний 50—60-м рокам динамізм, розвиваючись суто екстенсивними методами. Особливо негативно це вплинуло на Україну, яка потребувала інтенсифікації суспільного виробництва, оскільки її природні й трудові ресурси були обмеженими. По суті, українська економіка, перетворившись на інтегральну частину "загальносоюзного народногосподарського комплексу", стала заручницею економічної стратегії центру. Зокрема, в Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що узалежнювало республіку від інших регіонів СРСР. її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки — видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів - швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість їх продукції не: ухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних виробничих фондів української промисловості був значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою. Крім того, за темпами зростання основних виробничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому, 15-му місці у Радянському Союзі. Та всі ці негаразди української економіки мало турбували Москву, яка пов'язувала свої економічні перспективи з освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. До реалізації цієї програми було залучено й Україну, яка мусила постачати власні людські й матеріальні ресурси, отримуючи натомість дешеві енергоносії. Негативно відобразилася на Україні й економічна політика центру, орієнтована на т.зв. валові показники виробленої продукції, що призводило до істотного зниження її якості. Зрештою, саме в центрі приймалися рішення про будівництво підприємств атомної енергетики на території республіки, в результаті яких проводилася злочинна політика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього місцевостях. Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-енергетичний і військово-промисловий комплекси. В сер. 70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60 %. Там були зосереджені кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології. На військову промисловість працювало до 80 % машинобудівних заводів. Перекоси в структурі економіки зумовлювали її деформований, нераціональний характер. Так, частка галузей української економіки, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29 %, тоді як у розвинутих країнах цей показник сягав 50—60 % і більше.

Упродовж 70-х років в Україні відбувалося уповільнення економічного розвитку, яке перетворилося на якісний занепад на поч. 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів, переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли тощо розвиток промисловості забезпечувався шляхом надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучення до виробництва нових природних ресурсів. Це давало короткочасний ефект, але кінцеві результати були низькими, фондовіддача спадала, якість продукції не відповідала сучасним вимогам. Поглибилися й диспропорції між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Промислові плани Радянського Союзу й України не виконувалися. З кінця 60-х до кінця 80-х років у СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст обсягу виробництва промисловості — з 50 до 14 %; продуктивність суспільної праці — з 32 до 13 %; національний дохід зменшився у своєму прирості з 45 до 16 %. На початку перебудови економісти підрахували, що реальний приріст ВВП у СРСР за період 1980— 1985 pp. дорівнював нулю. На виробництво одиниці національного доходу в Радянському Союзі витрачалося у 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинутих країнах.

Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації сільського господарства, значне фінансування, результати були мізерними. Так, механізація фактично зводилася до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину доповнювали вкрай низька ефективність використання людських ресурсів та відстала система переробки і зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали понад 30 %. Наслідком такого господарювання стало систематичне невиконання планів у аграрному секторі. Знижувалися середньорічні темпи зростання виробництва та приросту сільськогосподарської продукції. Країна, яка мала найкращі у світі чорноземи, стала лідером із закупівлі зерна за кордоном. Основною причиною такого становища була колгоспно-радгоспна система, яка призвела до відчуження виробників від результатів їх праці. Певний час радянському керівництву вдавалося послаблювати негативні наслідки економічної політики форсованим постачанням на світовий ринок енергоносіїв — нафти і газу, які забезпечували надходження "нафтодоларів". З 1960 по 1985 р. частка паливно-сировинного експорту з СРСР збільшилася з 16,2 до 54,4 %. Враховуючи значне зростання цін на нафту в 70-ті роки, Радянський Союз отримав від експорту енергоносіїв величезні кошти — за різними даним, за період з 70-х до сер. 80-х років вони становили від 135 до 200 млрд. дол. США. Однак "нафтодолари" використовувалися неефективно: вкладалися у будівництво, яке часто залишалося незавершеним, йшли на закупівлю техніки, яка нерідко осідала на складах, а також дефіцитних споживчих товарів і продовольства.

Відповідно змінювався й добробут народу. Якщо наприкін. 60-х — на поч. 70-х років спостерігалося певне його зростання, то в подальшому цей процес уповільнився, навіть незважаючи на постійне підвищення середньої заробітної плати. Неможливість реалізації доходів через хронічні дефіцити на. споживацькому ринку призводила до зростання інфляції, зловживань у торгівлі, спекуляції, розвитку ринкової економіки", формування мафіозних угруповань. Отже, криза, що охопила економіку України, була наслідком т.зв. соціалістичних методів господарювання. Економічна система, що ґрунтувалася на суцільному одержавленні засобів виробництва, над централізації, силі наказу та інструкції згори, не могла забезпечити заінтересованості людей у результатах своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня, "перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Як наслідок, наприкін. 70-х —- на поч. 80-х років Україна, як і весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви.

№93. Четверту Конституцію УРСР прийнято 20 червня 1978 року позачерговою сесією Верховної Ради республіки. Її текст розробила комісія на чолі з В. В. Щербицьким відповідно до Конституції СРСР 1977 року, «яка відобразила новий стан розвитку Радянської держави — побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства і стала політико-правовою основою конституцій усіх соціалістичних республік». Конституція СРСР 1977 р. декларативно і пропагандистськи закріплювала суверенітет союзних республік, тобто їх верховенство, повновладдя, незалежність і самостійність щодо інших держав та внутрішньої і зовнішньої політики, зокрема: право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори, обмінюватись з ними дипломатичними і консульськими представництвами, брати участь у міжнародних організаціях, а також право вільного виходу зі складу СРСР. На підставі Конституції СРСР була прийнята Конституція УРСР 1978 р. Зміст : 10 розділів, 171 стаття :

I.             ОСНОВИ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ І ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

II.        ДЕРЖАВА І ОСОБА

III.   ДЕРЖАВНИЙ І ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

IV.        РАДИ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ І ПОРЯДОК ЇХ ОБРАННЯ

V.             ОРГАНИ ЗАКОНОДАВЧОЇ І ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ

VI.        ОРГАНИ ЗАКОНОДАВЧОЇ І ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ

VII.   ДЕРЖАВНИЙ ПЛАН ЕКОНОМІЧНОГО І СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ І ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ УКРАЇНИ

VIII.                     ПРАВОСУДДЯ, АРБІТРАЖ І ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД

IX.        ГЕРБ, ПРАПОР, ГІМН І СТОЛИЦЯ УКРАЇНИ

X.             ДІЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ І ПОРЯДОК ЇЇ ЗМІНИ

 Найвищим органом влади УРСР була Верховна Рада, яка формувалась строком на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні, притому депутатом міг бути громадянин УРСР, віком з 18 р. Допоміжними органами ВР УРСР були її постійні комісії, обрані з числа її депутатів для ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належали до відання ВР, сприяння проведенню у життя законів ВР, а також контролю за діяльністю державних органів і організацій. Верховній Раді була підзвітна Президія ВР, яка забезпечувала її організацію її роботи, і до складу якої входили: голова ВР (очолював її), його перший заступник і заступник, голова Комітету народного контролю та голови постійних комісій ВР. Органами державного управління УРСР були: Рада Міністрів УРСР, союзно-республіканські і республіканські міністерства, відомства і державні комітети. Уряд – Рада Міністрів – був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади, відповідальним перед ВР; вона утворювалась Верховною Радою у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, міністрів і голів державних комітетів.

Місцевими органами влади УРСР були: обласні, районні, міські, районні у містах, селищні і сільські Ради народних депутатів, які обирались на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні. Вони обирали голів Рад, формували свої президії, утворювали постійні комісії, створювали підзвітні їм виконавчі і розпорядчі органи – виконкоми. Судову систему УРСР становили: Верховний Суд, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. Вони утворювались на засадах виборності суддів і народних засідателів – народні судді районних (міських) народних судів обирались відповідними обласними Радами, а судді Верховного і обласних судів – Верховною Радою; народні засідателі районних (міських) народних судів обирались на зборах громадян за місцем їх проживання чи роботи відкритим голосуванням, а вищих судів – відповідними Радами народних депутатів. Господарські спори між підприємствами, установами і організаціями вирішували органи державного арбітражу.

Правоохоронну систему УРСР становили: 1. прокуратура – Прокурор УРСР і прокурори областей, які призначались Генеральним прокурором СРСР, та районні і міські прокурори, які призначались Прокурором УРСР і затверджувались Генеральним прокурором СРСР; усі – строком на 5 р.; 2. органи внутрішніх справ – підрозділи міліції, виправно-трудові заклади, пожежна охорона, слідство, штабні та інші служби. Діяли також органи державного нотаріату і адвокатура.

№94. Формування неототалітарного режиму потребувало встановлення більш жорсткого контролю партійних структур над органами влади і управління. Цей процес було завершено прийняттям Конституції СРСР 1977 року і відповідних конституцій союзних республік. Фактично ж, сама структура органів влади і управління залишилася незмінною.

Вищі органи влади і управління. Вищим конституційним органом республіки вважалась Верховна Рада УРСР. Основною організаційною формою її діяльності були сесії. Чергові сесії скликалися двічі нарік. Для вирішення нагальних проблем скликались позачергові сесії. Верховна Рада УРСР була вищим законодавчим органом республіки і тільки їй належало право прийняття законів. Важливу роль у структурі Верховної Ради відігравали постійні комісії, кількість яких законодавством не обмежувалась. їхня діяльність регулювалась Положенням про постійні комісії Верховної Ради Української PCP, затвердженим 29 червня 1966 року. Правовий статус постійних комісій підтвердила Конституція УРСР 1978 року, де зазначалось, що постійні комісії створюються для "ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належать до відання Верховної Ради УРСР, та інших питань, прийнятих Верховною Радою УРСР, контролю за діяльністю державних органів і організацій" (ст. 109). Згодом, 25 березня 1980 року, було затверджено нове Положення про постійні комісії Верховної Ради УРСР.

Важливим органом влади республіки була Президія Верховної Ради УРСР. Про це свідчив той факт, що вона видавала укази, нормативні акти, які за значенням йшли слідом за законами. За Конституцією УРСР 1978 року Президія Верховної Ради УРСР "є підзвітним Верховній Раді Української PCP органом", який забезпечував організацію роботи вищого органу влади республіки (ст. 105). Порядок засідань вищого органу державної влади визначався регламентом Верховної Ради УРСР, який було прийнято 25 березня 1980 року.

Вищим органом державного управління залишалась Рада Міністри} УРСР. Уст. І15 Конституції УРСР 1978 року Рада Міністрів визначалась як най виший виконавчий і розпорядчий орган державної влади республіки. У своїй діяльності уряд країни був підзвітний Верховній Ралі УРСР. Його правове становище детально регламентував закон "Про Раду Міністрів Української PCP" від 19 грудня 1978 року. За законом Рада Міністрів УРСР сформувалася Верховною Радою УРСР. Постійно діючим органом уряду була Президія Ради Міністрів. Свої нормативні повноваження Рала Міністрів здійснювала шляхом видання постанов і розпоряджень, які були обов'язковими на всій території України.

Центральними органами державного управління були союзно-республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР та деякі інші органи, підвідомчі уряду. Союзно-республіканські міністерства і відомства підпорядковувалися як Раді Міністрів УРСР, такі відповідним загальносоюзним структурам, а республіканські — підлягали тільки Ради Міністрів УРСР. Кількість міністерств і відомств не була сталою. Якщо у 1967 році існувало 27 союзно-республіканських міністерств, то в 1978 році їх нараховувалося 29. Перелік центральних органів державного управління містився у Законі "Про Раду Міністрів Української PCP".

Місцеві органи влади і управління. До прийняття Конституції УРСР 1978 року місцевими органами влади в Україні були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради депутатів трудящих. У 1960— 1970 роках діяльність місцевих Рад депутатів трудящих регулювалась республіканськими законами "Про сільські і селищні Ради депутатів трудящих" від 2 липня 1968 року і "Про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих" від 15 липня 1971 року. На території УРСР діяв також загальносоюзний Закон "Про статус депутатів Рад трудящих в СРСР" від 20 вересня 1972 року. Виходячи з концепції "загальнонародної держави" Конституція УРСР 1978 року змінила назву "Ради депутатів трудящих" на "Ради народних депутатів". За Конституцією Ради обирались терміном на 5 років. Вибори депутатів місцевих Рад проводилися на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Місцеві Ради керували на своїй території господарським і соціально-культурним будівництвом; затверджували плани економічного і соціального розвитку, місцевий бюджет; здійснювали керівництво підпорядкованими їм державними органами, підприємствами, установами та організаціями; забезпечували додержання законів, охорону державного і громадського порядку, прав громадян; сприяли зміцненню обороноздатності країни.

Важливу роль у місцевому управлінні виконували виконавчі комітети, які були виконавчими і розпорядчими органами Рад народних депутатів. У їх компетенцію входило скликання сесій Рад, організація підготовки і проведення виборів до Рад, координація діяльності постійних комісій тощо. Виконкоми мали право вирішувати усі питання, віднесені до повноважень Рад, за винятком тих, які вирішувалися тільки сесією Ради. У структурі виконкомів існували відділи та управління, які створювалися при усіх місцевих Радах, за винятком сільських, селищних і районних у містах. У своїй діяльності відділи та управління підпорядковувалися відповідній Раді, ЇЇ виконкому та відповідному галузевому вищому органу державного управління. Після прийняття Конституції СРСР і Конституції УРСР приймається ряд нормативних актів, які спрямовувались на підвищення ефективності діяльності місцевих Рад народних депутатів. Так, у 1979—1980 роках в УРСР були прийняті закони: "Про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР", "Про районну Раду народних депутатів УРСР", "Про селищну Раду народних депутатів УРСР", "Про сільську Рад народних депутаті в УРСР", "Про обласну Раду народних депутатів УРСР".

№95. Стаття  149.   Загальними    судами   України   є  Верховний   Суд  України , Верховний  суд Автономної  Республіки  Крим,  обласні   суди,  міжобласний   суд,  Київський   і  Севастопольський    міські    суди,  міжрайонні  (окружні ) суди, районні  (міські ) суди,  військові   суди  регіонів , Військово -Морських  Сил і гарнізонів. Найвищий  судовий  контроль   і  нагляд   за  судовою   діяльністю   загальних  судів  здійснюється  Верховним  Судом  України. Організація  і порядок  діяльності  судів   України   визначаються   законами  України .

Стаття  150.  Всі  суди   України    утворюються    на   засадах   виборності  суддів  і народних  засідателів. Судді  районних    (міських )   судів    обираються     відповідно   Верховною  Радою     Республіки    Крим,   обласними ,   Київською    і  Севастопольською  міськими  Радами  народних  депутатів. Судді  Верховного  Суду  України ,  Верховного   суду  Автономної   Республіки    Крим,   обласних ,    міжобласного ,    Київського     і  Севастопольського   міських   судів ,  військових    судів    регіонів ,  Військово -Морських  Сил і  гарнізонів   обираються   Верховною   Радою   України. Народні  засідателі   Верховного   Суду  України   і міжобласного   суду обираються   Верховною   Радою   України ,   народні    засідателі   Верховного  суду Автономної  Республіки  Крим,  обласних ,  Київського і Севастопольського  міських  судів  обираються  відповідно   Верховною Радою   Автономної   Республіки    Крим,   обласними ,   Київською    і  Севастопольською   міськими   Радами   народних   депутатів .   Народні  засідателі    військових    судів    з   числа     військовослужбовців   обираються  відкритим  голосуванням   на  зборах   військовослужбовців   військових  частин.

Суддів всіх судів обираються строком на десять роківНародні засідателі  всіх судів  обираються  строком  на  п'ять  років .  Судді ,  які вперше  пройшли  конкурсний  відбір ,  обираються  строком  на п'ять  років. Народні  засідателі    є  відповідальними   перед   органами   або  виборцями, які  їх  обрали,  і  можуть   бути  ними  відкликані    у  встановленому  законом  порядку . Судді  не можуть  бути народними  депутатами  і на час  виконання   своїх  обов'язків    припиняють    членство   у  будь-яких  політичних   партіях і рухах Верховний  Суд України  складається  з Голови ,  його  заступників , членів  і народних  засідателів .  Розгляд  цивільних  і  кримінальних   справ   у  всіх  судах    здійснюється    колегіально     чи    суддею     одноособово .  Колегіальність    здійснення    правосуддя    забезпечується    шляхом розгляду  справ  колегією  суддів  та судом   у  складі   двох  суддів  і  трьох  народних  засідателів. Народні   засідателі   при  здійсненні   правосуддя  користуються   всіма  правами  судді. Судді   і  народні   засідателі   є  незалежними   і  підкоряються  тільки  законові. Суддям   і  народним   засідателям   забезпечуються   умови    для  безперешкодного  і ефективного  здійснення  їх  прав  та  обов'язків .  Будь-яке втручання  в діяльність  суддів  і народних   засідателів   по  здійсненню   правосуддя   є  неприпустимим   і   тягне     за    собою   відповідальність  за законом . Недоторканність  суддів  і народних  засідателів , а  також   інші  гарантії  їх незалежності  встановлюються  законодавством  України .

Правосуддя   в  Україні   здійснюється   на  засадах   рівності  громадян  перед  законом  і судом.  Розгляд  справ  у всіх судах  є відкритим .  Слухання   справ  у закритому  засіданні  суду  допускається   лише  у  випадках ,  встановлених   законом ,  з  додержанням   при  цьому   всіх    правил  судочинства.   Обвинуваченому  забезпечується  право  на захист.  Судочинство   в  Україні   провадиться   українською   мовою  або мовою  більшості  населення  даної  місцевості .  Особам ,  що  беруть  участь  у справі  і  не  володіють   мовою ,  якою  провадиться   судочинство ,  забезпечується   право    повного     ознайомлення     з  матеріалами  справи , участь  у  судових   діях  через   перекладача   і  право  виступати  в суді рідною  мовою.  Ніхто  не може бути  визнаний   винним   у  вчиненні   злочину, а також  підданий  кримінальному   покаранню   інакше   як  за  вироком суду й відповідно до закону.  Для  подання   юридичної   допомоги   громадянам   і  організаціям  діють  колегії   адвокатів .  У  випадках ,  передбачених   законодавством , юридична  допомога  громадянам  подається  безплатно .

Організація   і  порядок діяльності   адвокатури   визначаються   законодавством   України.  У судочинстві в цивільних і кримінальних справах допускається участь   представників   громадських   організацій  і  трудових  колективів . Вирішення   господарських   спорів    в    Україні   здійснюється  Вищим  арбітражним  судом  України , арбітражними   судами  Автономної  Республіки  Крим, областей, міста  Києва. Втручання  будь-яких органів, організацій  і посадових   осіб  у  діяльність  арбітрів  арбітражних  судів   щодо  вирішення   спорів   не  допускається. 

№96. Причинами перебудови було відставання СРСР за темпами економічного розвитку, ефективності виробництва, продуктивності праці від провідних країн світу, застійні тенденції в соціально-політичній і духовній сферах життя. Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося на питання життя чи смерті радянської системи. Після смерті Л. Брежнєва новим Генеральним секретарем ЦК КПРС став Юрій Андропов. Під час його перебування при владі була розроблена програма економічних перетворень. Однак смерть Андропова не дозволила її реалізувати. Із приходом до влади Костянтина Черненка про реформи вже не йшлося. У 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов. Основні напрями реформ

· Демократизація суспільства. Створення правової держави.

· Гласність.

· Реабілітація незаконно засуджених і репресованих за роки радянської влади.

· Утвердження багатопартійності.

· Запровадження інституту президентства.

· Підготовка нового союзного договору.

· Політика нового мислення у зовнішніх відносинах.

· Підтримка демократичних революцій у Східній Європі.

У квітні цього року була розроблена стратегія прискорення соціально-економічного розвитку країни. Сутність започаткованих Генеральним Секретарем перетворень зводилася до омолодження кадрів, альтернативних виборів партійного керівництва, колективізму в прийнятті рішень. Ця стратегія не була реалізована. Темпи росту економіки продовжували знижуватися. У ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС — техногенна катастрофа планетарного масштабу. На станції виникла пожежа, яку першими гасили 28 пожежників (В. Правик, Л. Телятников, В. Кибенок та інші). Радіоактивна хмара поширилася над територією Білорусі, Румунії, Польщі, Болгарії, Югославії, скандинавських країн, північно-західної частини Росії. Радіоактивні речовини забруднили землю. З'явилася 30-кіломет-рова «зона відчуження» — територія, яка найбільше постраждала від радіації і була заборонена для проживання. Найбільшого радіоактивного забруднення зазнали Житомирська, Київська, Чернігівська області. Причинами вибуху четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС визнано низьку якість проектування й обслуговування станції. Ця катастрофа наочно продемонструвала широкій громадськості злочинність недбалого ставлення комуністичної влади до господарства й екології.

Новий етап економічних реформ почався в 1987 р. і передбачав розширення самостійності підприємств, відродження приватної власності, й кооперативного руху, скорочення кількості міністерств і відомств, інтеграцію СРСР у світовий ринок. Але економічні реформи другої половини 1980-х pp. зазнали невдач. Це було викликано такими причинами:

· Відсутність послідовної, адекватної, науково обґрунтованої стратегії розвитку.

· Непослідовність уряду в здійсненні реформ.

· Прагнення поєднати несумісні економічні моделі: адміністративно-командну з повним одержавленням власності та ринкову з приватною власністю та ініціативою.

· Некомпетентне керівництво в проведенні реформ.

· Опір консервативних сил.

· Переважання у промисловості підприємств військово-промислового комплексу.

Проте були створені сприятливі умови для розвитку кооперативного сектора. На XIX партійній конференції було обговорено хід політичної реформи і взято курс на будівництво «соціалістичної правової держави», поділ влади, розвиток парламентаризму. Був створений новий законодавчий орган — З'їзд народних депутатів СРСР. Вибори стали проводитися на альтернативній основі. У березні 1990 р. ПІ З'їзд народних депутатів запровадив посаду Президента СРСР. Ним став М. Горбачов. Була скасована Стаття 6 Конституції СРСР про керівну ролі КПРС у суспільстві. Розпочався процес формування багатопартійності: виникли Демократична партія Росії, Республіканська партія. На черговому XXVII з'їзді КПРС у 1990 р. усередині партії намітився розкол. Почався масовий вихід з лав КПРС. Незабаром розпочався процес падіння обсягів виробництва, ріст інфляції, зростання дефіциту бюджету. Золотий запас СРСР із 1985 до 1991 р. скоротився в 10 разів. У країні назрівала глибока соціально-економічна криза. Головною ознакою духовного і культурного життя СРСР у роки перебудови була гласність — відкрите обговорення в засобах масової інформації історичного минулого та актуальних проблем сучасності.

В Україні політика перебудови мала свої особливості. Відбувався процес лібералізації суспільно-політичного життя. У 1986 р. з в'язниць було звільнено близько 300 політичних в'язнів, серед них В. Чорновіл, М. Горинь, пізніше Л. Лук'яненко. Із Кримінального кодексу УРСР виключили статті про переслідування з ідейних міркувань. Новим явищем стала політика гласності, що поступово переросла у свободу слова. Однією зі значних подій періоду гласності наприкінці 1980 — на початку 1990-х pp. стала свобода історичної науки. У світ вийшли численні публікації художніх, філософських творів, які тривалий час залишалися недоступними: секретні протоколи пакту Молотова—Риббентропа, документи про голодомор І932—1933 pp., Українську революцію 1917— 1919 pp., діячів Центральної Ради і Директорії, події громадянської війни в Україні, сталінські репресії, війну в Афганістані. З'явилося неупереджене висвітлення діяльності ОУН-УПА в роки Другої світової війни. Глядачі змогли побачити раніше заборонені й нові фільми — «Тіні забутих предків», «Покаяння», «Холодне літо 53-го» та інші. З'явилися документальні фільми, що розповідали про сувору дійсність минулих років. Були повернуті із забуття романи В. Винниченка, драми М. Куліша, оповідання М. Хвильового, вірші М. Зерова, новели Г. Косинки. Гласність допомогла з'явитися на світ творам наших сучасників — В. Симоненка, Л. Костенко, Є. Сверстюка, І. Дзюби, І. Драча. Багато письменників у період гласності звернулися до публіцистики, поклавши початок екологічній тематиці (С. Плачинда, Ю. Щербак). М. Жулинський розгорнув публікацію забутої спадщини, ліквідацію «білих плям» з українській літературі. Нові телевізійні передачі пробуджували інтерес до української історії.

Були створені умови для підвищення ролі української мови в житті республіки. Відомі письменники Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко виступили за обов'язкове вивчення української мови в школах, проти «духовного Чорнобиля». У 1987 р. в Києві був створений Український культурологічний клуб (УКК). Учасники клубу проводили дискусії щодо закритих сторінок радянської історії, обговорювали проблеми української культури і мови. Відчуваючи тиск із боку влади через опозиційність режиму, УКК саморозпустився. Восени 1987 р. у Львові виникло «Товариство Лева» — молодіжна організація, що об'єднувала людей різних політичних поглядів і культури. У 1988 р. в Україні масово створюються нові суспільні неформальні об'єднання: студентська організація «Громада» в Київському університеті, «Товариство української мови їм. Т. Шевченка» у Львові, а також «Спадщина», Союз незалежної української молоді, Демократичний союз студентів, Студентське братерство.

Навесні 1989 р. у Києві виникло товариство «Меморіал». До нього входили письменники, художники, кінематографісти, театральні діячі, що виступали за реабілітацію жертв сталінських репресій в Україні. Із виникненням в 1988 р. опозиційних КПРС рухів в Україні починає формуватися багатопартійність. Головною метою демократичних сил було : творення широкого об'єднання на зразок народного фронту. Восени 1988 р. діяло ряд самостійних об'єднань («Народний Рух за перебудову» тощо). У березні-квітні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. У результаті виборів Демократичний блок України, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію — Народну Раду. Восени 1989 р. відбулася зміна партійного керівництва УРСР: В. Щербицького на посаді змінив В. Івашко, Політичні реформи не підкріплювалися економічними, соціальна криза загострювалася. Перебудова не досягла своєї мети, але на тлі послаблення тиску офіційної цензури мали можливість відкрито заявити про себе демократичні національні сили в Україні, що виступили за забезпечення реального, а не лише декларованого суверенітету республіки.

№97. Після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС К.Черненка в березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР було обрано М.Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалась перебудова в СРСР (квітень 1985 p.). Перебудова мала охопити п'ять провідних сфер життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення "холодної війни" та побудова спільноєвропейського дому); соціальну сферу (покращання матеріального та культурного добробуту населення), ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало наступне життя, крім загальних декларацій, М.Горбачов так і не зміг протягом 6-річного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.

Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилась розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах однозначно виконувало "маневри" кремлівського керівництва. А насправді певний час блокувало перебудовні процеси в Україні. Перебудова мала чотири етапи: березень 1985 р. — січень 1987 р. — перебудова здійснюється під гаслом "більше соціалізму"; 1987-1988 pp. — основний лейтмотив - "більше демократії"; 1989-1990 pp. — розмежування і розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р. — перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.

Перебудовні процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985-1987 pp. в Україні були відсутні значні політичні сили у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, які виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалась відносно стабільною. Був ще один важливий суб'єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалась з гострої критики перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В.Щербицький, який 17 років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М.Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою. Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 p.), екологічна трагедія XX ст., все більше охоплювала терени України, сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий мітинг (20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. Крім питань екології, гостро піддавались критиці посадові особи, винні в чорнобильській трагедії та ЇІ наслідках. 1989 р. по Україні прокотилась хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними питаннями гостро ставили питання і політичні — відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам. У вересні 1989 р. В.Щербицький залишив пост Першого секретаря ЦК КПУ, а цю посаду зайняв В.Івашко. В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і невпинного погіршення життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулись перші демократичні вибори до Верховної Ради, які посилили розшарування політичних сил. У вересні 1989 р. виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). Одна за одною створюються політичні партії України (Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Партія демократичного відродження України та ін.). 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала передвісником незалежності нашої держави.

№98. У діючі закони, інші правові акти вносяться численні зміни і доповнення. Крім того, приймаються нові законодавчі акти. Практично не було жодної галузі права, де б не сталися часом істотні зміни. Усе це було обумовлено процесами, які відбувалися у суспільстві. Особливо активний процес оновлення законодавства спостерігався в галузях права, які регулювали економічні відносини. Так, було прийнято низку правових актів, покликаних забезпечити перехід економіки СРСР на систему ринкових відносин. У травні 1991 p. були прийняті нові Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які набрали чинності 1 січня 1992 p. Вони являли собою серйозний, глибоко продума¬ний, працездатний закон ринкового типу. До законодавства в галузі цивільного права тісно примикали правові акти, покликані створити сприятливі умови для підприємницької діяльності. Одним з них був Закон СРСР від 2 квітня 1991 p. "Про загальні засади підприємництва громадян в СРСР", яким, зокрема, регламентувалися права і відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності. В Законі підкреслювалося, що він спрямований на створення умов для широкого виявлення господар¬сякої ініціативи і заповзятливості громадян на підставі реалізації принципу рівності усіх форм власностіі, свободи розпорядження майном і вибору сфер діяльності.

На забезпечення ефективного функціонування економіки в умовах ринкових відносин були спрямовані Основи законодавства про інвестиційну діяльність від 10 грудня 1990 p., а також Закон СРСР від 11 грудня 1990 р. "Про банки і банківську діяльність", який передбачав можливість існу¬вання поряд з державними й комерційних банків Перехід до ринкової моделі розвитку економіки був неможли¬вим без кардинального реформування трудового законодавства. Перші кроки у цьому напрямку були зроблені на початку 1988 p., коли розпочався перехід практично усіх підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування. З цього часу був встановлений новий порядок розробки й укладення колективних договорів. Основною його особливістю є деяка демократизація усієї колдоговірної роботи. У трудовому законодавстві були й інші зміни прогресивного характеру. Так, тривалість випробування при прийомі на роботу стала визначатися за погодженням сторін трудового договору, були скасовані нерозумні обмеження роботи за сумісництвом, краще стимулювалося суміщення професій і посад тощо. Таким чином, і в союзному, і в республіканському трудовому законодавстві мали місце певні зрушення реформаторського характеру. Проте в цілому трудове законодавство перебувало у кризовому стані і не відповідало потребам часу.

Істотними недоліками цієї галузі права були: • хибна орієнтація на виробництво, а не на працівника; • незахищеність розмірів зарплати; низький рівень умов праці; • майже повна відсутність договірних начал між працівником і адміністрацією підприємства, установи, організації; • слабкість захисту трудових прав при їх масових порушеннях (йдеться про обмеженість предмета і вузька сфера дії права, яка охоплювала лише робітників і службовців держпідприємств, організацій і установ); • слабкість економічних методів регулювання; • негнучкість права, внаслідок чого приймалися спрощені рішення при регулюванні трудових відносин; • надмірна централізація права, яка не залишала місця самостійній правотворчості союзних республік. Тому в умо¬вах економічних реформ і розвитку ринкових відносин потрібні були радикальні зміни всього законодавства про працю, які відображали реальні процеси перебудови в різних сферах життя суспіль¬ства. Робилися також спроби реформувати законодавство, яке регу¬лювало соціально-культурну сферу. Наприклад, були прийняті такі закони СРСР: від 11 квітня 1991 р. "Про загальні засади державної молодіжної політики в СРСР", від 15 травня 1990 р. "Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР", від 24 квітня 1990 р. "Про мови народів СРСР", від 1 жовтня 1990 р. "Про свободу совісті і релігійні організації". Серед правових актів України соціально-культурного призначення можна назвати, зокрема, закони від 28 жовтня 1989 p. "Про мови в Українській СРСР" і від 5 листопада 1991 р. "Про пенсійне забезпечення". У роки перебудови в кримінальне законодавство, яким керувались в Україні, вносилися зміни і доповнення, обумовлені проце¬сами, які відбувалися в соціально-скономічній і політичній сферах. Так, у 1985—1986 pp.

Кримінальне законодавство змінювалося у зв'язку з проведенням політики по посиленню боротьби з пияцтвом, а також одержанням нетрудових доходів. У 1986 р. в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік було встановлено, що в разі заміни в порядку помилування смертної кари позбавленням волі останнє могло бути призначене і на строк понад 15 років, але не більше 20 років. У 1987 р. в загальносоюзне законодавство були внесені зміни і доповнення у зв'язку з приєднанням СРСРдо міжнародних конвенцій щодо наркотиків, СНІДу, заручників. Загострення соціально-політичної ситуації в країні, активіза¬ція громадсько-політичних рухів, боротьба за владу різних угруповань, партій і рухів призвели до змін і доповнень в Закон СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини", обумови¬ли прийняття законів СРСР від 2 квітня 1990 р. "Про захист честі і гідності Президента СРСР", від 23 жовтня 1990 р. "Про кримінальну відповідальність за блокування транспортних комунікацій та інші незаконні дії, які посягають на нормальну і безпечну роботу транспорту". 2 липня 1991 p.

Верховна Рада СРСР прийняла Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік. Реформаторськими началами позначено й процесуальне законодавство. Так, 30 червня 1987 p. Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про порядок оскарження в суд неправомірних дій службових осіб, які ущемляють права громадян", який за формою і змістом відповідав принципам демократизації суспільного життя. Таким чином, законодавство у перебудовчий період зазнавало низки змін. У ньому певною мірою став виявлятися новий для радянської правової системи принцип центрального становища інституту прав і свобод особи. Воно за своїм змістом ставало більш демократичним і гуманним. Проте правові акти як союзного, так і республіканського (в тому числі УРСР) рівня не змогли переломити процес розвитку країни, зупинити, а згодом й подолати кризові явища. Комплексний підхід до законодавства був явно недосконалим. Зміна напрямків і конкретних цілей, непослідовність і непов¬нота рішень негативно впливали на розвиток правової системи. У ній зберігалися "білі плями", застарілі норми, виникали розузгод-женість норм, їх суперечність. На цьому тлі потік законодавства не міг дати бажаного результату, а його престиж зменшувався.

Немаловажне значення мало захоплення "валом" за рахунок якості законів. Так, Верховна Рада СРСР тільки у 1989—1991 pp. прийняла понад 100 законів. У правових актах було багато декларативних положень, які не підкріплювалися організаційним і правовим меха¬нізмом реалізації. В умовах невпинного ослаблення влади союзних структур розгорнулася справжня "війна" союзних і республіканських законів, яка набула особливого напруження після проголошення республіками декларацій про їх державний суверенітет. Ситуація не поліпшилась й після прийняття Закону СРСР від 24 жовтня 1990 р. "Про забезпечення дії законів та інших нормативних актів законодавства Союзу РСР", де, зокрема, передбачалось, що закони, укази Президента СРСР, видані у межах його повноважень, є обов'язковими для виконання усіма державними і громадськими органами, службовими особами і громадянами на території СоюзуРСР. Проте союзні республіки проігнорували це розпорядження, Більш того, у той же день, 24 жовтня. Верховна Рада УРСР прийняла закон про внесення змін і доповнень до Конституції УРСР. Тепер в ст. 71 Основного Закону України встановлювалося, що "на території Української РСР забезпечується верховенство законів республіки". Отже, такі протилежні підходи до дії законодавства у просторі дестабілізували сферу правового регулювання, поглибили кризові явищау законодавстві. Після розпаду СРСР багато союзних правових актів втратили силу. Але згідно з постановою Верховної Ради України від 12 серпня 1991 р. на території України могли застосовуватися акти законодавства СРСР з питань, які не були врегульовані законодав¬ством України, за умов, що вони не суперечать Конституції і законам України.

№99. У складі депутатів Верховної Ради УРСР XII скликання (1990—1994 pp.) абсолютну більшість (239 чол.) становила компартійна частина. Однак ідея національного відродження незалежності заявляла про себе все активніше й наполегливіше устами меншості, національно-демократичної частини депутатів. Партійно-державне керівництво республіки не могло протистояти цим настроям і вперше пішло на крок, що суперечив політиці центру, який не збирався відмовлятися від диктату в ставленні до республік. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю. Декларація складається зі вступу (преамбули) та 10 розділів:

1. Самовизначення української нації

II. Народовладд

IIІ. Державна влада

IV. Громадянство.

V. Територіальне верховенство

VI. Економічна самостійність

VII. Екологічна безпека

VIII. Культурний розвиток

IX. Зовнішня і внутрішня безпека

X. Міжнародні відносини

Основні положення Декларації:

— народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;

— закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;

— поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

— виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством;

— самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;

— миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;

— визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими;

— гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, ідо проживають на території України;

— необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки.

Через нерішучість і непослідовність більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак та ж обережна більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами. Цей важливий крок сприяв наповненню Декларації реальним змістом. Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що:

— суверенітет офіційно визнано необхідною умовою дальшого розвитку української нації;

— визначено основні напрямки діяльності по досягненню реального суверенітету.

Ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї.

№100. Початок розбудови незалежної української держави можна вважати з прийняття  16 липня  1990р. Верховною Радою УРСР „Декларації про державний  суверенітет”,  яка проголосила невід’ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території. Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному відродженню незалежності України. Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою історичного документу – „Акт проголошення незалежності України” припинило існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і проголосило появу незалежної держави – Україна. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов’язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація СРСР, який проіснував майже 70 років, стала фактом глобального значення.

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 року принципово по-новому поставило питання її державного, економічного та політичного розвитку. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань. Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х – на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.

Наше з вами сьогодення – це період переходу до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів. Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається враження, що процеси кінця 80-х – початку 90-х років застали наше суспільство дещо зненацька. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та економічної ейфорії. Але „медовий місяць” незалежності України явно затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не тільки з власної вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, який усе своє свідоме життя працював на ідеологічній ниві в Компартії України, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою системою кадри з їхнім досвідом „соціалістичного господарювання” постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і працювати над створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного стану українського суспільства, зокрема його економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежить успіх будь-якої справи.  Часто до влади, як у центрі, так і на місцях, приходили далеко не кращі кадри навіть із прогнилої компартійної системи, а ті, хто швидше зумів відмовитись від партійного квитка і „перелицюватися у демократа”. Наслідки цього продовжують справляти свій негативний вплив практично на всі сфери нашого життя і сьогодні.

Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглибленням економічної кризи, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При  цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ,  а на полеміку, міжпартійні чвари і з’ясування стосунків між гілками влади, особливо між Президентом і Верховною Радою. А тому  Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання до цього часу. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку при всезростаючій корумпованості влади усіх рівнів. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80 % народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом), де проводилась така політика, яка не рахувалася ні з національними інтересами України, ні з вимогами екологічної безпеки її населення.

Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Майже щороку змінювався Прем’єр-міністр і склад Кабінету Міністрів. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежної України, яка стала невід’ємною частиною  європейського та світового співтовариства. З прийняттям  конституції завершилося формування законодавчої , виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання її Конституції, прав і свобод громадян. Конституція визначає всі основні засади та напрямки внутрішньої і зовнішньої політики України, орієнтири подальшої її розбудови як демократичної, соціальної і правової держави. Остаточно змінено було політичні і соціально-економічені основи нашого суспільства.

№101. Головним завданням суверенної України з перших днів її існування стало здійснення державотворення. Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 p.), підсумки Всеукраїнського референдуму (1 грудня 1991 p.), Конституція України, прийнята 28червня 1996 р., законодавство України, укази Президента України стали правовою основою для побудови незалежної та суверенної Української держави.

1. Пріоритетний напрямок державного будівництва.

1.1. Пріоритетним напрямком державного будівництва після затвердження Акта проголошення незалежності України стало прийняття Конституції України. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України.

Основні принципи Конституції України:

- суверенітет;

- незалежність;

- демократизм;

- соціальна держава;

- правова держава;

- пріоритет загальнолюдських цінностей;

- поділ влади.

Конституція України закріпила принципи організації державної влади. Відповідно до Статті 5 Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане державою, його органами чи урядовцями.

2. Формування трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової. Статтею 6 передбачено, що державна влада в Україні здійснюється на принципах поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

2.1. Законодавча влада. Відповідно до Статті75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. До складу парламенту входять 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна Рада працює сесійно; сесії проводяться у формі пленарних засідань. Повноваження парламенту визначені Статтею 85 Конституції України. Парламентські вибори відбулися в 1994, 1998, 2002, 2006,2007 (позачергові) pp. Позачергові парламентські вибори 30 вересня 2007 р. відбулися за пропорційною системою в загальнодержавному виборчому окрузі. Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 3% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні. На початок вересня 2008 р. функціонує Верховна Рада України VI скликання, обрана на позачергових парламентських виборах 30 вересня 2007 р. 4грудня 2007 р. Головою Верховної Ради України обраний А. Яценюк.

2.2. Інститут президентства. У системі владних структур України Президент як глава держави займає особливе місце. Характерним є співвідношення цього інституту з демократичним принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Відповідно до чинного законодавства Президент України прямо не зв'язаний з жодною з них, але одночасно відіграє важливу роль у їхньому функціонуванні. У новітній історії України посада Президента вперше з'явилася в 1991 p., коли Верховна Рада України схвалила Постанову «Про вибори Президента Української РСР» (25 червня 1991 p.). За Конституцією України президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини. Конституційні принципи порядку обрання Президента України встановлені Статтею 103 Конституції. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Та ж сама особа не може бути обраною президентом більше, ніж два терміни поспіль. 3 часу проголошення незалежності громадяни України чотири рази (у 1991,1994,1999,2004 р.) обирали Президента своєї держави. Першим Президентом незалежної України 1 грудня 1991 р. був обраний Л. Кравчук. На других виборах Президента України 26 червня 1994 р. перемогу здобув Л. Кучма. На виборах у 1999 р. переміг діючий Президент України Л.Кучма. 26грудня 2004 р. Президентом України був обраний Е. Ющенко. При Президенті України функціонує Рада національної Безпеки й оборони України, що координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони.

2.3. Вищий орган виконавчої влади. Вищим органом у системі органів виконавчої влади України відповідно до Статті 113 є Кабінет Міністрів (уряд України). Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри та міністр Кабінету Міністрів. В умовах парламентсько-президентської республіки кандидатуру Прем'єр-міністра для розгляду її у Верховній Раді подає Президент України. Претендентом на що посаду, як правило, є лідер правлячої коаліції, що формується з парламентської більшості у Верховній Раді України. Верховна Рада України на своєму засіданні затверджує (чи відхиляє) кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра України. 3 часу прийняття «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.) і до вересня 2008 р. склад керівництва Кабінету Міністрів змінювався 17 разів.

2.4. Судова система. За роки незалежності в Україні сформована нова судова система. Судова система здійснюється судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд України, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України «Про прокуратуру», прийнятого 5 листопада 1991 p., покликана здійснювати Генеральна прокуратура республіки. Конституційний суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, завданням якого є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Конституційний суд здійснює нагляд за дотриманням Конституції України.

5. Створення системи законодавства. Створення системи законодавства було основним завданням державотворення. Система законодавства України базується на національному і міжнародному досвіді.

4. Створення української армії. Армія є найважливішою ознакою суверенної та незалежної держави, гарантом її захисту. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Постанову «Про військові формування в Україні». Відповідно до цієї Постанови всі війська, дислоковані на території України, переходили в підпорядкування Верховної Ради. Було створене Міністерство оборони, яке очолив К. Морозов. У жовтні 1991 р. Верховною Радою була прийнята «Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України». В основу її був покладений принцип розумної достатності щодо структури, чисельності й озброєнь армії. 6 грудня 1991 р. був прийнятий Закон «Про Збройні Сили України». У жовтні 1993 р. Верховна Рада України прийняла «Воєнну доктрину України». Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНГ. 3 урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних Сил України у трьох площинах - воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. На початку XXI ст. на порядок денний постало питання про здійснення військової реформи. її головними складовими повинні стати: забезпечення безпеки країни і підвищення її обороноздатності; підвищення бойової готовності Збройних Сил на основі підвищення ефективності їхньої діяльності, сучасних досягнень НТР, оптимізації чисельності особового складу й озброєнь; перехід на професійну армію; забезпечення соціального захисту військовослужбовців.

5. Інші пріоритетні напрямки державотворення. Найважливішими пріоритетними напрямками державного будівництва з 1991 р. стали:

- створення Служби безпеки України (СБУ);

- недоторканність державних кордонів, регламентація їхнього режиму, охорона; з цією метою парламент прийняв ряд законів: Закон «Про державний кордон України» (4 листопада 1991 p.), Закон «Про прикордонні війська України»;

- затвердження Державної символіки України: 16 січня 1992 р. Верховною Радою був затверджений Державний гімн України (Державним гімном України стала пісня «Ще не вмерла України...», яку написав композитор М. Вербицький на слова П. Чубинського); 28 січня 1992 р. Верховна Рада затвердила Державний прапор України; 19лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила Державний малий герб України, яким став золотий тризуб на блакитному тлі;

- прийняття 8 жовтня 1991 р. Закону «Про громадянство України»;

- введення у вересні 1996 р. національної валюти - гривні;

- установлення дипломатичних відносин з іншими державами.

№102. У своїй структурі Конституція України 1996 року складається з Преамбули та п'ятнадцяти розділів, які об'єднують у собі 161 статтю та 14 пунктів Перехідних положень. Тематично розділи Конституції України розміщено так: Розділ І. Загальні засади (розділ про основи конституційного ладу); Розділ II. Права свободи та обов'язки людини і громадянина; Розділ III. Вибори. Референдум; Розділ IV. Верховна Рада України (парламент); Розділ V. Президент України; Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади; Розділ VII. Прокуратура; Розділ VІІІ. Правосуддя: Розділ IX. Територіальний устрій України; Розділ X. Автономна Республіка Крим; Розділ XI. Місцеве самоврядування; Розділ XII. Конституційний Суд України; Розділ ХІІІ. Внесення змін до Конституції України; Розділ XIV. Прикінцеві положення; Розділ XV. Перехідні положення. Декілька слів про Преамбулу чинної Конституції України. Відомо, що преамбула конституції взагалі, чи будь-якого іншого нормативного акта, як правило, є її вступною частиною, в якій викладаються обставини його прийняття, містяться положення політико-правового характеру, часто з явно ідеологічним навантаженням. Не є виключенням у цьому плані і Конституція України 1996 року, в Преамбулі якої, зокрема, міститься низка важливих політико-правових положень: положення про державно-політичне (офіційне) розуміння поняття "український народ", за яким останній визначається як єдність громадян України різних національностей, тобто всі особи, які належать до громадянства України, разом складають український народ; положення про те, що дана Конституція приймається на основі здійснення українською нацією права на самовизначення; положення про те, що дана Конституція приймається з метою забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя; положення про те, що парламентарії, приймаючи Основний Закон України, усвідомлюють всю свою відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми і прийдешніми поколіннями українського народу. Даним положенням, фактично, підкреслено єдність українського народу з європейською культурою і цивілізацією, побудованими на засадах християнської моралі та загальнолюдських ідейних цінностях.

Розділ І Конституції України закріплює основи конституційного ладу України. До них належать такі положення (конституційні характеристики): положення про Україну як державу суверенну; положення про Україну як державу демократичну з республіканською формою правління, державу, в якій людина, її честь і гідність, життя і здоров'я, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; положення про Україну як державу правову та державу, в якій визнається і діє принцип верховенства права; положення про Україну як державу соціальну; положення про Україну як державу, в якій державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; положення про Україну як державу, в якій визнається і гарантується місцеве самоврядування; положення про Україну як державу, в якій суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Вищеперераховані конституційні положення, які безпосередньо визначені як засади конституційного ладу України. Однак це далеко не вичерпний перелік основних засад конституційного ладу України. При детальному розгляді положень Основного Закону помітні ще декілька важливих конституційних характеристик сучасної Української держави на рівні засад її конституційного ладу. До них без будь-яких застережень, наприклад, можна віднести наступні положення: положення про Україну як державу національну та положення про Україну як державу світську.

Розділ ІІ Конституції України закріплює конституційні права та свободи людини і громадянина в Україні. Серед особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, знаходимо: право на життя (ст. 27 Конституції України); право на повагу своєї гідності (ст. 28 Конституції України); право на особисту свободу і недоторканність (ст. 29 Конституції України); право на таємницю особистого життя (ст.ст. 31, 32, 51, 52 Конституції України); право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України); свобода світогляду і віросповідування (ст. 35 Конституції України); свобода пересування та право вільного вибору місця проживання (ст. 33 Конституції України); право знати свої права (ст. 59 Конституції України); право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої органами державної влади чи органами місцевого самоврядування (ст. 56 Конституції України); право на судовий захист своїх прав (ст. 55 Конституції України); право на правову допомогу (ст. 56 Конституції України); свобода від зобов'язання виконувати явно злочинні розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України).

Палітра політичних прав і свобод громадян України представлена наступним: право на участь в управлінні державою (ст. 38 Конституції України); право на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39 Конституції України); право на об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст.ст. 36, 37 Конституції України); свобода думки і слова (ст. 34 Конституції України); право на індивідуальні та колективні скарги (ст. 40 Конституції України). Соціально-економічні права і свободи включають в себе: право на працю (ст. 43 Конституції України); право на відпочинок (ст. 45 Конституції України); право на страйк (ст. 43 Конституції України); право на власність (ст. 41 Конституції України); право на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України); право на охорону здоров'я (ст. 49 Конституції України); право на соціальний захист (ст. 46 Конституції України); право на житло (ст. 47 Конституції України); право на освіту (ст. 53 Конституції України); свободу літературної, художньої, технічної та наукової діяльності (ст. 54 Конституції України); право на достатній життєвий рівень (ст. 48 Конституції України); право на безпечне довкілля (ст. 50 Конституції України).

Наступні розділи Конституції України визначають засади виборчої системи держави, порядок формування та повноваження парламенту, уряду, глави держави - Президента України, а також територіальний устрій держави, статус органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування тощо. Характерною ознакою (властивістю) конституції сучасної держави є її верховенство. Ця властивість є прямопохідною і перебуває у нерозривному зв'язку з такими поняттями, як "верховенство закону" та "верховенство права". Початок цього "понятійного ряду" слід, безперечно, шукати у "верховенстві права" як широковідомій і загальновизнаній демократичним світом конституційно-правовій доктрині.

Верховенство права (анг. the rule of law) у буквальному розумінні сьогодні подається як панування права у життєдіяльності громадянського суспільства і функціонуванні держави. Доктриною "верховенства закону" передбачається необхідність підпорядкування "позитивного" , встановленого чи санкціонованого державою, права "непозитивному" (природні права людини, потреби людської природи, вимоги розуму, мораль і т.д.). У практичному, дещо спрощеному варіанті, дія принципу "верховенства права" означає те, що держава та її інститути повинні визнати пріоритет прав людини й підпорядкувати останнім свою діяльність. Принципи "верховенства права" і "верховенства закону" мають багато спільного, але не є тотожними. Верховенство закону подається як визначальна роль закону в правовій (юридичній) системі держави, в діяльності всіх суб'єктів права, насамперед державних органів і посадових осіб. Верховенство закону означає, що закон має вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативно-правових актів та джерел юридичного (державою встановленого) права. Верховенство конституції означає також, що з її нормами та принципами, ідеями та доктринами, концепціями і т.д. повинна узгоджуватись назагал уся діяльність держави, її органів та посадових осіб, громадських структур, громадян та іноземців, які перебувають у державі, в усіх сферах її життя. Конституція мала б виступати певною домінантою всього суспільного розвитку.

Особливості предмета правового регулювання конституції є, те що вона, будучи основним законом, так само, як і всі інші закони, інші нормативно-правові акти, покликана виконувати головне функціональне призначення останніх - врегульовувати суспільні відносини. Отже, конституція, як і будь-який інший нормативно-правовий акт, має свій предмет правового регулювання. Відмінність конституції в цій частині від інших нормативно-правових актів власне і полягає, з одного боку, у змісті цього предмета правового регулювання, а з іншого - в його формальному обсязі. Якщо той чи інший закон, будь-який інший нормативно-правовий акт предметом правового регулювання має чітко визначене конкретне, дуже часто вузьке коло суспільних відносин, то предмет правового регулювання конституції має, умовно кажучи, об'ємний всеохоплюючий характер. Іншими словами, предметом правового регулювання конституції є не одна група однорідних суспільних відносин, а сукупність, об'єднання багатьох груп та площин таких відносин. Мова, як правило, йде про певну цілісну сферу суспільних відносин, яка має риси, площини політичного, економічного, соціального, екологічного, духовного та іншого характеру. Предметом правового регулювання конституції виступає до певної міри весь спектр існуючих у державі правовідносин.

Конституція сучасної держави має установчий характер. У зв'язку з цим, за конституцією сьогодні міцно закріпилось положення про те, що остання є основою, своєрідним фундаментом усієї правової системи держави. Конституція, умовно кажучи, ніби лежить в основі цілого "дерева нормативно-правових актів", є своєрідною вершиною перевернутої "піраміди нормативно-правових актів", виступає ядром цієї системи. Стабільність конституції як її властивість проявляється насамперед у можливості зберігати в різних соціально-економічних та політичних ситуаціях незмінність, якщо для цього немає підстав, передбачених чинним законодавством, своїх приписів і положень, у забезпеченні високого ступеня стійкості конституційних норм, у наявності системи таких публічних відносин, при яких можливим є реальний "опір конституції" діям політичних сил, що прийшли до влади і мають намір дестабілізувати ситуацію в державі шляхом підміни сутності чи фальсифікації конституційних положень. Стабільність конституції, її "жорсткість" не тільки не виключають можливості її зміни, але й передбачають періодичне оновлення конституційної матерії, приведення норм конституції у відповідність до нових умов соціально-економічної і політичної дійсності, оскільки навіть незначне відставання останніх від реалій життя держави і суспільства, невизначеність конституційних положень може призвести до нестабільності суспільного життя в цілому. Коли говорять, що конституція має підвищений ступінь стабільності в порівнянні з іншими нормативно-правовими актами, то мають насамперед на увазі те, що змінити (чи відмінити взагалі) якусь частину тексту конституції (а отже - змінити чи відмінити її положення, норми) є значно важче, ніж те саме зробити з текстами інших нормативно-правових актів.

Ключове значення Конституції полягає в тому, що вона остаточно підтвердила історичний вибір українського народу - жити в суверенній, демократичній, соціальній і правовій державі. Вперше в тисячолітній історії України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнані на конституційному рівні найвищою соціальною цінністю, а права та свободи людини і громадянина стали чинником, який визначає зміст і спрямування всієї діяльності держави і суспільства.